Рішення

від 14.11.2024 по справі 910/9270/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

14.11.2024Справа № 910/9270/24Суддя Н.Б. Плотницька, розглянувши справу

за позовомТовариство з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21" (02093, місто Київ, вулиця Бориспільська, 26-З, офіс 179)до1) Міністерства оборони України (03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6) 2) Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт" (04053, місто Київ, вулиця Артема, будинок 59) 3) Державного підприємства Міністерства оборони України "Київська контора матеріально-технічного забезпечення" (02093, місто Київ, вулиця Поліська, будинок 5)провизнання недійсним та скасування наказу в частиніПредставники сторінвід позивача:Сетов М.О.від відповідача-1:Чернецький Р.О. від відповідача-2: не з`явилисьвід відповідача-3: не з`явилисьОБСТАВИНИ СПРАВИ:

26.07.2024 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариство з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21" з вимогами до Міністерства оборони України, Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт" та Державного підприємства Міністерства оборони України "Київська контора матеріально-технічного забезпечення" про визнання недійсним та скасування наказу Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний наказ Міністерства оборони України спричиняє негативні наслідки для Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21" та позбавляє останнього можливості задовольнити свої грошові вимоги.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.08.2024 відкрито провадження у справі № 910/9270/24, справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 02.09.2024.

21.08.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2024 суд, в порядку статті 120 Господарського процесуального кодексу України, повідомив учасників судового процесу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 16.09.2024.

16.09.2024 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про витребування доказів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.09.2024 суд, в порядку статті 120 Господарського процесуального кодексу України, повідомив учасників судового процесу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 17.09.2024.

04.10.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача-1 надійшли заперечення на клопотання про витребування доказів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.10.2024 суд, в порядку статті 120 Господарського процесуального кодексу України, повідомив учасників судового процесу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 28.10.2024.

28.10.2024 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшли клопотання про витребування доказів та про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.10.2024 суд, в порядку статті 120 Господарського процесуального кодексу України, повідомив учасників судового процесу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 14.11.2024.

13.11.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача-1 надійшли заперечення на клопотання про витребування доказів.

Представники відповідачів 2 та 3 в судове засідання 14.11.2024 не з`явилися, про поважні причини неявки суд не повідомили, хоча про дату, час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином.

В судове засідання 14.11.2024 з`явились представники позивача та відповідач-1 та надали пояснення по суті справи.

Представник позивача в повному обсязі підтримав заявлені позовні вимоги з урахуванням заяви про зміну предмету позову, та просить суд їх задовольнити.

Представник відповідача-1 надав пояснення, відповідно до яких перечує проти заявлених позовних вимог та просять суд відмовити позивачу в задоволенні позову.

У судовому засіданні 14.11.2024 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-1, розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Міністерством оборони України, відповідно до положення про передачу об`єктів права державної та комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482, прийнято наказ від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна", яким передано з балансу Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт" майно згідно з додатком до наказу, що розташовано за адресою: місто Київ, вулиця Бориспільська, 17 (військове містечко № 159), на баланс Державного підприємства Міністерства оборони України "Київська контора матеріально-технічного забезпечення" та закріплено за ним на праві господарського відання.

Не погоджуючись з наказом Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна", Товариство з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21" звернувся до суду з позовом визнання недійсним та скасування наказу Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна" в обґрунтування чого зазначає, що наказ не відповідає вимогам статей 173, 193 Господарського кодексу України, статям 3, 13, 203, 215, 234, 525, 526 Цивільного кодексу України, а його виданням створено умови для завдання позивачу збитків на суму 24 194 694 грн 80 коп.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимог позивач посилається на наступне:

- спірний наказ спрямований на унеможливлення задоволення грошових вимог позивача в межах справи про банкрутство Державної організації (установа, заклад) "70 Управління начальника робіт" № 50/25-б та заявлених до стягнення в межах справи № 910/19720/23;

- спірний наказ порушує майнові права позивача як кредитора Державної організації (установа, заклад) "70 Управління начальника робіт", оскільки останній, як боржник, який здійснює відчуження майна (вчиняє будь-які інші дії, що пов`язані із зменшенням його платоспроможності) однозначно чинить недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора;

- спірний наказ не містить будь-яких обґрунтувань та посилань на необхідність його прийняття та мету, з якою всі активи боржника - Державної організації (установа, заклад) "70 Управління начальника робіт", в період розгляду в Господарському суді м. Києва питання стягнення заборгованості з боржника, передаються до іншої юридичної особи - Державного підприємства Міністерства оборони України "Київська контора матеріально-технічного забезпечення";

- враховуючи мету та передумови прийняття спірного наказу останній за своїм змістом є правочином з безоплатної передачі майна, що спрямований на уникнення від виконання грошових зобов`язань.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до положень статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Законодавець у частині 1 статті 16 Цивільного кодексу України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.

Таким чином, у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Наведені приписи чинного законодавства визначають об`єктом захисту, в тому числі судового, порушене, невизнане або оспорюване право.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Крім того, за приписами чинного законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 щодо "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним". Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

При цьому суд зазначає, що захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі шляхом звернення з позовом до суду.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Тобто, вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Лише у разі встановлення наявності порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу позивача та відповідності обраного останнім способу захисту такому порушенню або оспоренню суд може прийняти рішення про задоволення позову.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, або компенсація витрати, що виникли у зв`язку з порушенням прав, чи в інший спосіб нівелює негативні наслідки такого порушення.

Суд зауважує, що у спірних правовідносинах, звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним та скасування наказу Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна", позивач зобов`язаний довести, яким чином оспорюваний ним наказ порушує його права та законні інтереси, та надати суду відповідні докази, що підтверджують неправомірність дій чи бездіяльності відповідача, якими порушено його права та інтереси.

При цьому, як свідчать матеріали справи, позивач, звертаючись до суду з позовом у цій справі, наголошував, що спірний наказ спрямований на унеможливлення задоволення грошових вимог позивача встановлених в межах справи про банкрутство Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт" № 50/25-б та заявлених до стягнення в межах справи № 910/19720/23, а отже порушує його права та інтереси.

Проте такі висновки суд вважає помилковими, виходячи з такого.

Відповідно до статей 170, 329 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

За частиною другою статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Згідно із частинами першою, другою статті 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України (Постанови Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 № 1282 "Про затвердження Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил", від 04.08.2000 № 1225 "Про затвердження Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах").

Військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна у кількісних, якісних, обліково-номерних та вартісних показниках і враховують по відповідних службах - продовольчій, речовій, квартирно-експлуатаційній, пально-мастильних матеріалів тощо. У порядку, передбаченому частиною першою цієї статті, ведеться облік майна, закріпленого за підпорядкованими військовими частинами, у службах забезпечення органів військового управління, органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, на які покладаються завдання щодо забезпечення військових частин майном відповідно до затверджених норм та організації його ефективного використання (частини перша, друга статі 4 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України").

Пунктом 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 26.11.2014 № 671, визначено що Міністерство оборони України (Міноборони України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Міноборони є центральним органом виконавчої влади та військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили та Держспецтрансслужба.

Згідно пункту 1 Положення про передачу об`єктів права державної та комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482 цей положення визначає порядок безоплатної передачі об`єктів права державної власності, активів, стягнутих в дохід держави за судовим рішенням відповідно до Закону України "Про санкції" із сфери управління міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Фонду державного майна, інших державних органів, які відповідно до законодавства здійснюють функції з управління державним майном, об`єднань підприємств, яким делеговано функції з управління майном підприємств і організацій, заснованих на державній власності (далі - органи, уповноважені управляти державним майном), Національної академії наук, галузевих академій наук, інших установ та організацій, яким державне майно передано у безоплатне користування (далі - самоврядні організації), до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій, а також майна, набутого Національним банком у власність у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності відповідно до Закону України "Про Національний банк України"

Об`єктами передачі згідно з цим Порядком є:

а) єдині (цілісні) майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі - підприємства). Структурний підрозділ підприємства (у тому числі структурний підрозділ, що переданий в оренду у складі єдиного (цілісного) майнового комплексу державного підприємства, організації) може бути об`єктом передачі після виділення його в установленому порядку в цілісний майновий комплекс на підставі розподільного балансу;

єдині (цілісні) майнові комплекси підприємств, установ, організацій, які не увійшли до переліку об`єктів, що не підлягають приватизації, та не належать до об`єктів, які необхідно залишити в державній власності;

нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об`єкти незавершеного будівництва, крім об`єктів, зазначених в абзаці другому пункту 1 цього Положення, а також нежитлові приміщення після виділення їх в окрему облікову одиницю (інвентарний об`єкт) та за умови подальшого укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому передаються приміщення, договору про спільне користування та утримання будинку і прибудинкової території), яке було передано або передається для розміщення апарату державного органу або для забезпечення функціонування контрольних пунктів в`їзду на тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та виїзду з неї, пунктів пропуску через державний кордон України (крім пунктів пропуску через державний кордон для автомобільного сполучення);

б) нерухоме майно, у тому числі нерухоме майно, яке було передано або передається для забезпечення функціонування пунктів пропуску через державний кордон для автомобільного сполучення або передано в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, (будівлі, споруди, об`єкти незавершеного будівництва, крім об`єктів, зазначених в абзаці другому пункту 1 цього Положення, а також нежитлові приміщення), крім майна, зазначеного в абзаці другому підпункту "а" цього пункту, після виділення його в окрему облікову одиницю (інвентарний об`єкт) за умови подальшого укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому передаються приміщення, договору про спільне користування та утримання будинку і прибудинкової території;

г) державне майно, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації, корпоратизації;

ґ) підприємства, показники фінансово-господарської діяльності яких погіршилися внаслідок неефективного управління ними органами, уповноваженими управляти державним майном, або самоврядними організаціями;

е) інше окреме індивідуально визначене майно підприємств (крім нерухомого), у тому числі індивідуально визначене майно (крім нерухомого), що передано в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів;

є) інше окреме індивідуально визначене майно підприємств (крім нерухомого), яке буде використовуватися Збройними Силами, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами, у період воєнного стану;

ж) активи, стягнуті у дохід держави за судовим рішенням відповідно до Закону України "Про санкції";

з) майно, набуте Національним банком у власність у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності, яке використовуватиметься для задоволення потреб держави у відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України;

и) об`єкти житлового фонду для забезпечення реалізації житлових прав та соціальних гарантій військовослужбовців, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, брали безпосередню участь у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, яким присвоєно звання Герой України.

Відповідно до імперативних приписів пункту 4 Порядку № 1282 передача об`єктів державної власності від одного підприємства до іншого (у разі коли підприємства належать до сфери управління одного і того ж органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації) здійснюється:

за рішенням Кабінету Міністрів України на підставі пропозиції органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації за погодженням з підприємствами, Фондом державного майна, Мінфіном і Мінекономіки - щодо нерухомого майна, зазначеного в абзаці другому підпункту "а" пункту 2 цього Положення;

за рішенням органів, уповноважених управляти державним майном, за погодженням з підприємствами або з орендодавцем і орендарем у разі передачі майна, що передано в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, Фондом державного майна - щодо інших єдиних (цілісних) майнових комплексів структурних підрозділів підприємств (у тому числі структурних підрозділів, що передані в оренду у складі цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій) та нерухомого майна, зазначеного у підпункті "б" пункту 2 цього Положення;

за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації за погодженням з підприємствами або з орендодавцем і орендарем у разі передачі об`єктів, що були передані в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, - щодо іншого окремого індивідуально визначеного майна підприємств (крім нерухомого).

Як слідує з тексту спірного наказу Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна" є актом індивідуальної дії.

Нормами чинного законодавства України визначено, що нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

З огляду на вказане нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

Зважаючи на загальновідомі ознаки, властивості нормативно-правового й індивідуального актів, спірне рішення є актом індивідуальної дії, оскільки: виданий відповідачем у результаті реалізації владних управлінських функцій суб`єкта розпорядження землями комунальної власності; не розрахований на багаторазове застосування.

У свою чергу право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий, або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23.06.1997 № 2-зп у справі №3/35-313 вказано, що "… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію".

У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22.04.2008 № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи "правового акта індивідуальної дії" правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що "правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)" стосуються окремих осіб, "розраховані на персональне (індивідуальне) застосування" і після реалізації вичерпують свою дію.

З викладеного слідує, що судовий захист прав, свобод або інтересів шляхом повного чи часткового задоволення позову можливий виключно відносно тієї особи, права, свободи або інтереси якої порушено з боку конкретного суб`єкта владних повноважень та за умови порушення її прав.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.

Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15.12.2015 у справі № 800/206/15. Крім того, зазначена позиція суду повністю узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 16.10.2018 у справі № 9901/415/18.

Позивач посилається на ті обставини, що на розгляді Господарського суду м. Києва перебувала справа № 50/25-б за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об`єднання "ЛІМ - Україна" до Державної установи "70 Управління начальника робіт" Міністерства оборони України про банкрутство.

Разом з тим, Постановою Верховного Суду від 03.02.2022 року у справі № 50/25-б, зокрема, закрито провадження у справі № 50/25-б за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об`єднання "ЛІМ-Україна" до Державної установи "70 Управління начальника робіт" Міністерства оборони України про банкрутство.

У пункті 87 цієї Верховний Суд зазначив, що, беручи до уваги, що провадження у справі № 50/25-б про банкрутство ДУ "70 Управління начальника робіт" Міністерства оборони України триває вже майже вісім (на момент касаційного перегляду понад дев`ять) років у процедурі санації, відсутність реальної можливості щодо переходу до інших судових процедур банкрутства, а також те, що чинний у справі про банкрутство мораторій упродовж тривалого часу забороняє задоволення вимог конкурсних кредиторів боржника вимоги яких визнані судом і включені до реєстру згідно з ухвалою попереднього засідання у справі про банкрутство від 03.08.2011 та не можуть бути задоволені понад дев`ять років через дію мораторію у справі про банкрутство, для забезпечення принципів розгляду справи впродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом і гарантування правової певності кредиторів суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у цій справі, відповідно до загальних процесуальних норм (пункт 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України) та статті 6 Конвенції.

Оскільки провадження у справі № 50/25-б закрито, не можна стверджувати про перебування Державної організації (установа, заклад) "70 Управління начальника робіт" в особливому правовому режимі, властивому особі, стосовно якої відкрито провадження у справі про неплатоспроможність, а, відтак, що передавання майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення позивачем як кредитором на майно боржника.

Також не можуть бути враховані посилання позивача на розгляд господарським судом справи № 910/19720/23, оскільки відсутнє таке, що набрало законної сили рішення суду про вирішення спору у цій справі.

Враховуючи викладене, матеріалами справи не підтверджено та позивачем не доведено порушення Міністерством оборони України прав та охоронюваних законом інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21".

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні, оскільки не спростовують висновків, до яких дійшов суд в процесі розгляду цієї справи.

Згідно з частиною 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-79, 86, 123, 129, 145, 232-233, 237- 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повне рішення складено: 13.12.2024

Суддя Н.Плотницька