Постанова
від 11.12.2024 по справі 520/2837/24
ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 р.Справа № 520/2837/24Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Макаренко Я.М.,

Суддів: Любчич Л.В. , Жигилія С.П. ,

за участю секретаря судового засідання Кругляк М.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами Харківської міської ради, Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.07.2024, головуючий суддя І інстанції: Супрун Ю.О., м. Харків, по справі № 520/2837/24

за позовом ОСОБА_1

до Харківського міського голови Терехова Ігоря Олександровича, Харківської міської ради , Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради

про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради (далі - відповідач-1, Департамент), Харківської міської ради (далі - відповідач-2), Харківського міського голови Терехова Ігоря Олександровича (далі - відповідач-3) про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 21.02.2024 № 01-26/17297/24 та ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 26.02.2024 з питання прийняття до провадження заяви про збільшення позовних вимог), в якій просить суд:

1) визнати протиправним та скасувати розпорядження Харківського міського голови від 26.12.2023 №1803/2к «Про звільнення з займаної посади»;

2) поновити ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на посаді начальника відділу стаціонарної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради з 03.01.2024;

3) стягнути з Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради (код ЄДРПОУ: 02012303) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з моменту звільнення (03.01.2024) по дату прийняття судового рішення про поновлення позивача на посаді;

4) стягнути з Харківської міської ради (код ЄДРПОУ: 04059243) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) моральну шкоду у розмірі 1524000,00 (один мільйон п`ятсот двадцять чотири тисячі) гривень 00 копійок;

5) стягнути з Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради (код ЄДРПОУ: 02012303) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) судові витрати, понесені останньою у зв`язку із розглядом цієї судової справи;

6) допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на посаді начальника відділу стаціонарної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради та в частині стягнення середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10 липня 2024 року у справі №520/2837/24 задоволено частково позовну заяву ОСОБА_1 до Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради, Харківської міської ради, Харківського міського голови Терехова Ігоря Олександровича про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Визнано протиправним та скасовано розпорядження Харківського міського голови від 26.12.2023 №1803/2к "Про звільнення з займаної посади".

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу стаціонарної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради з 03.01.2024.

Стягнуто з Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 03.01.2024 по 10.07.2024 у розмірі 152 942 (сто п`ятдесят дві тисячі дев`ятсот сорок дві) гривень 85 копійок.

Стягнуто з Харківської міської ради на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 15 240 (п`ятнадцять тисяч двісті сорок) гривень 00 копійок.

Стягнуто з Харківської міської ради на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 151 (сто п`ятдесят одна) гривня 40 копійок.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради сплачений судовий збір у розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок.

Позов у решті вимог ОСОБА_1 - залишено без задоволення.

Окрім того, даним рішенням вирішено також:

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу стаціонарної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради з 03.01.2024;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.

Департамент, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив його скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги Департамент зазначає, що судом першої інстанції було порушено строк для виготовлення повного тексту судового рішення, а саме, розгляд справи закінчено, в той час як повний текст судового рішення виготовлений фактично 23.07.2024. Окрім того, за доводами відповідача-1, позивач не могла претендувати на отримання такої компенсації, як середній заробіток за час вимушеного прогулу, оскільки вона на момент звільнення перебувала у відпустці без збереження заробітної плати, а обрахований розмір середнього заробітку судом першої інстанції не відповідає приписам абзаців 21-23 п. 4 Порядку №100.

Між тим, за твердженням Департаменту, при звільненні позивача було дотримано всі вимоги статей 42 та 49-2 КЗпП України, зокрема, щодо відсутності проведення порівняння кваліфікації та продуктивності працівників, оскільки відділ ліквідовувався та не було між ким проводити порівняння, а також щодо пропонування вакантних посад, з огляду на те, що рівнозначних займаній позивачем посаді не залишилось у Департаменті, через скорочення.

Також відповідачем-1 зазначено, що судом першої інстанції при прийняття оскаржуваного рішення неправильного застосовано положення Закону України «Про державну службу», який не підлягає застосуванню до правовідносин, які врегульовані Законом України «Про місцеве самоврядування».

Окрім того, Харківська міська рада, не погодившись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила його скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги Харківська міська рада зазначає, що судом першої інстанції було порушено строк для виготовлення повного тексту судового рішення, а саме, розгляд справи закінчено, в той час як повний текст судового рішення виготовлений фактично 23.07.2024. Також Харківська міська рада посилається на відсутність обґрунтування у оскаржуваному рішенні підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди у розмірі 15 240,00 грн, з огляду на те, що належних доказів завдання відповідної шкоди позивачу матеріали справи не містять. Окрім того, за доводами відповідача-2, позивач не могла претендувати на отримання такої компенсації, як середній заробіток за час вимушеного прогулу, оскільки вона на момент звільнення перебувала у відпустці без збереження заробітної плати, а обрахований розмір середнього заробітку судом першої інстанції не відповідає приписам абзаців 21-23 п. 4 Порядку №100.

Між тим, за твердженням Харківської міської ради, при звільненні позивача було дотримано всі вимоги статей 42 та 49-2 КЗпП України, зокрема, щодо відсутності проведення порівняння кваліфікації та продуктивності працівників, оскільки відділ ліквідовувався та не було між ким проводити порівняння, а також щодо пропонування вакантних посад, з огляду на те, що рівнозначних займаній позивачем посаді не залишилось у Департаменті, через скорочення.

Також відповідачем-2 зазначено, що судом першої інстанції при прийняття оскаржуваного рішення неправильного застосовано положення Закону України «Про державну службу», який не підлягає застосуванню до правовідносин, які врегульовані Законом України «Про місцеве самоврядування».

Не погоджуючи із доводами апеляційних скарг позивачем подано до суду апеляційної інстанції письмовий відзив, в якому вона просить залишити апеляційній скарги відповідачів без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки вважає дане рішення суду законним та обґрунтованим.

Відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та учасників справи, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг та відзиву на них, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач перебував у трудових відносинах із Департаментом охорони здоров`я Харківської міської ради.

Зокрема, трудовою книжкою ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 підтверджується, що:

- 01.11.2013 позивача призначено на посаду головного спеціаліста - лікаря відділу стаціонарної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради як переможець конкурсу;

- 01.11.2013 позивач прийняла присягу посадової особи місцевого самоврядування, позивачу присвоєно 13 ранг посадової особи місцевого самоврядування;

- 01.07.2015 позивача переведено на посаду начальника відділу стаціонарної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради як така, що успішно пройшла стажування;

- 01.07.2015 позивачу присвоєно 11 ранг посадової особи місцевого самоврядування;

- 01.07.2017 позивачу присвоєно 10 ранг посадової особи місцевого самоврядування;

- 01.07.2019 позивачу присвоєно 9 ранг посадової особи місцевого самоврядування;

- 03.01.2024 позивача звільнено з займаної посади у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України на підставі розпорядження Харківського міського голови від 03.01.2024 № 10/2к.

Наказом Департаменту охорони здоров`я від 15.08.2022 № в/ч-153 вносились зміни до наказу Департаменту охорони здоров`я від 24.02.2022 № в/ч-01 «Про організацію роботи на час дії воєнного стану», та яким підтверджується факт включення позивача до списку працівників Департаменту охорони здоров`я, яким оголошено простій не з вини працівника до закінчення воєнного стану.

З витягів табелів обліку використання робочого часу позивача, наданих у відповіді Департаменту охорони здоров`я від 21.12.2023 за №1867/0/56-23 8870/0/57-23 на адвокатський запит №1412/2023-2 від 14.12.2023, встановлено, що позивач у період часу з 01.03.2022 по 31.12.2022 перебувала у простої, зазначена обставина не заперечувалась представниками сторін в ході розгляду справи.

Наказом Департаменту охорони здоров`я від 02.01.2023 №ВЧ-1-К «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» на підставі заяви позивача, ст. 26 Закону України «Про відпустки», ч. 3 ст.12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» позивачу надано відпустку без збереження заробітної плати з 02.01.2023 до припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Окреслене знаходить підтвердження у витягах з табелів обліку використання робочого часу позивача, наданими Департаментом охорони здоров`я у відповіді від 14.12.2023 №8540/0/57-23 на адвокатський запит - представника позивача.

Станом на 02.10.2023 у штатному розписі Департаменту охорони здоров`я було передбачено посаду начальника відділу стаціонарної допомоги Управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню.

Наказом Департаменту охорони здоров`я від 30.10.2023 №ВЧ-172 «Про штатну чисельність Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради» з метою оптимізації чисельності працівників Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради, на виконання розпорядження Харківського міського голови від 27.10.2023 № 325 «Про чисельність виконавчих органів Харківської міської ради», відповідно до ст. 49-2 Кодексу законів про працю України затверджено перелік посад, які підлягають скороченню.

Пунктами 2.2, 2.3, 2.4 Наказу від 30.10.2023 №ВЧ-172 наказано підготувати повідомлення про наступне вивільнення працівників, які підлягають скороченню до 01.01.2024, попередити працівників під особистий підпис про звільнення відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України 31.10.2023 будь-яким доступним способом електронної комунікації згідно Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», забезпечити дотримання вимог законодавства України про працю при здійсненні заходів щодо вивільнення працівників відповідно до вимог ст. 49-2 КЗпП України.

У Додатку № 1 до Наказу від 30.10.2023 №ВЧ-172 визначено, що до переліку посад, які підлягають скороченню, включено посаду начальника відділу стаціонарної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню, яку обіймала позивач.

Розпорядженням Харківського міського голови від 31.10.2023 №331 «Про затвердження структури Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради» на виконання розпорядження Харківського міського голови від 27.10.2023 №325 «Про чисельність виконавчих органів Харківської міської ради», з метою оптимізації чисельності Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради, ураховуючи службову записку виконувача обов`язків директора Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради, керуючись ст.ст. 42, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» внесено з 01.01.2024 до структури Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради такі зміни, зокрема: припинено діяльність відділу стаціонарної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню, а також перейменовано управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню на управління організації лікувально-профілактичної допомоги населенню.

Затверджено з 01.01.2024 структуру Департаменту охорони здоров`я, у тому числі управління організації лікувально-профілактичної допомоги населенню, до структури якого входять відділ організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню та відділ організації лікувально-профілактичної допомоги дітям та жінкам.

Зі змісту попередження про скорочення посади та звільнення від 31.10.2023 у зв`язку з оптимізацією чисельності Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради на виконання розпорядження Харківського міського голови від 27.10.2023 №325 «Про чисельність виконавчих органів Харківської міської ради», відповідно до ст. 49-2 КЗпП України, наказу по Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради від 30.10.2023 №ВЧ-172 «Про штатну чисельність Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради», попереджено позивача про скорочення займаної позивачем посади та звільнення згідно з п.1. ст.40 КЗпП України.

Крім того зазначено, що у разі появи вакантної посади протягом терміну попередження, яка відповідає її освіті та кваліфікації позивачу буде запропоновано працевлаштування на таку посаду.

Розпорядженням Харківського міського голови від 26.12.2023 №1803/2к «Про звільнення з займаної посади» звільнено ОСОБА_1 - начальника відділу стаціонарної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров`я зі скороченням чисельності та штату працівників згідно з п. 1 ч. 1 ст.40 КЗпП України на підставі розпорядження міського голови від 31.10.2023 № 1461/2к «Про затвердження та внесення змін до штатного розпису Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради» та попередження про подальше вивільнення.

Розпорядженням Харківського міського голови від 03.01.2024 №10/2к «Про внесення змін до розпорядження Харківського міського голови від 26.12.2023 №1803/2к «Про звільнення з займаної посади» внесено зміни до п. 1. розпорядження Харківського міського голови від 26.12.2023 №1803/2к «Про звільнення з займаної посади», замінивши цифри « 01.01.2024» цифрами « 03.01.2024» на підставі службової записки виконувача обов`язків директора Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради.

Не погоджуючись із рішенням суб`єкта владних повноважень про звільнення позивач звернулася за захистом порушеного права до суду.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що позивач на момент звільнення перебувала у відпустці без збереження заробітної плати, а також позивач не складала та не подавала до Департаменту заяви про припинення та/або достроковий вихід із відпустки, не була ознайомлена та не отримувача будь-яких наказів Департаменту щодо відкликання позивача із відпустки чи її припинення, у зв`язку з чим звільнення позивача відбулось із порушенням вимог ст. 5 Закону №2136-ІХ та суд першої інстанції виснував, що відповідне розпорядження Харківського міського голови є протиправним та як наслідок підлягає скасуванню. Водночас, за висновками суду першої інстанції Департаментом достеменно підтверджується наявність вакантних посад на момент здійснення попередження позивача про наступне звільнення, проте будь-яких вакантних посад позивачу запропоновано не було, що свідчить про очевидне порушення вимог ст. 43 Конституції України і ст. 49-2 КЗпП України. Таким чином, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивач мала бути поновлена на посаді та їй підлягала виплата середнього заробітку за час вимушеного прогул, а також з відшкодуванням моральної шкоди у сумі 15 240,00 гривень.

Колегія суддів частково погоджується з приведеними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07 червня 2001 року № 2493-ІІІ у редакції, станом на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 2493-ІІІ) посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету. Дія цього Закону не поширюється на технічних працівників та обслуговуючий персонал органів місцевого самоврядування.

Спеціальні підстави припинення служби в органах місцевого самоврядування визначені в статті 20 Закону № 2493-III.

Так, частиною першою статті 20 Закону № 2493-III визначено, що крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», цим та іншими законами України, а також у разі:

- порушення посадовою особою місцевого самоврядування Присяги, передбаченої статтею 11 цього Закону;

- порушення умов реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування (стаття 5 цього Закону);

- виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов`язаних із проходженням служби в органах місцевого самоврядування (стаття 12 цього Закону);

- досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування (стаття 18 цього Закону).

Згідно з частини третьої статті 7 Закону № 2493-III на посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначає Кодекс законів про працю України (надалі за текстом - КЗпП України).

Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

До загальних підстав звільнення посадових осіб місцевого самоврядування належать підстави, передбачені статтями 36, 38-41, 45 КЗпП України.

Приписами пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору, серед іншого, є розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41), або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Таким чином, з аналізу приведених вище положень вбачається, що посадова особа органу місцевого самоврядування може бути звільнена з посади з підстав передбачених, в тому числі, пунктом 1 статті 40 КЗпП України.

У свою чергу за положеннями пункту 1 статті 40 КЗпП України визначено, що самостійними підставами змін в організації виробництва та праці є скорочення чисельності працівників або скорочення штату працівників.

Чисельність працівників - це списковий склад працівників і скорочення чисельності працівників передбачає зменшення їхньої кількості. Штат працівників - це сукупність посад, установлених штатним розписом підприємства, установи, організації. Тому скорочення штату являє собою зміну штатного розпису за рахунок ліквідації певних посад або зменшення кількості штатних одиниць за певними посадами.

Факторами, якими може бути зумовлена потреба скорочення чисельності або штату працівників є, зокрема: наміри роботодавця матеріально стимулювати працівників для здійснення потрібного обсягу робіт меншою кількістю персоналу через суміщення професій (посад), розширення зони обслуговування або збільшення обсягу виконуваної роботи, для чого працівникам встановлюються відповідні доплати за рахунок утвореної економії фонду заробітної плати; вдосконалення виробництва за допомогою автоматизації виробничих процесів, упровадження яких зумовлює зменшення кількості працівників певних професій і спеціальностей, потрібних для виконання роботи; перепрофілювання підприємства; зменшення обсягу виробництва продукції; інші несприятливі фактори та кризові явища у соціально-економічному розвитку суспільства.

Скорочення чисельності працівників і скорочення штату підприємства, установи, організації - поняття не тотожні, оскільки зі скороченням чисельності майже завжди відбувається скорочення штату і зміна чисельності працівників відповідно відображається у штатному розписі. А при скороченні штату чисельність може не тільки не зменшитися, а інколи навіть збільшитися.

Схожий правовий висновок викладено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 14 серпня 2024 року у справі №3002818/23.

Варто зазначити, що Верховний Суд неодноразово повторював позицію стосовно того, що при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Водночас, частина друга статті 40 КЗпП України унормовує, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

За приписами частини першої статті 42 КЗпП України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Положеннями частин другої-третьої статті 42 КЗпП України обумовлено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців;

2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу;

6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби;

10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат;

11) працівникам, які є членами пожежно-рятувальних підрозділів для забезпечення добровільної пожежної охорони не менше року.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

За змістом частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, повідомляє державну службу зайнятості про заплановане вивільнення працівників. Повідомлення має містити інформацію про заплановане масове вивільнення працівників, визначену частиною другою статті 49-4 цього Кодексу, та проведення консультацій з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником). Повідомлення обов`язково подається виборному органу первинної профспілкової організації (профспілковому представнику). У разі наявності кількох первинних профспілкових організацій повідомлення надсилається спільному представницькому органу, утвореному ними на засадах пропорційного представництва, а за відсутності такого органу - виборному органу первинної профспілкової організації (профспілковому представнику), що об`єднує більшість працівників цього підприємства (установи, організації).

Виходячи з положень статей 42 та 49-2 КЗпП України вбачається, що у даному випадку йде мова про кількісне скорочення посад (штатних одиниць) при якому роботодавець повинен з`ясувати хто з цих працівників має переважне право на залишення на роботі. Окрім того, однією з правових гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. При цьому, роботодавець вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2024 року у справі №300/2818/23.

З матеріалів справи колегією суддів встановлено, що з 01.07.2015 позивач обіймала посаду начальника відділу стаціонарної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради (а.с. 27-30, 31-34 том 1).

У період з 01.03.2022 по 31.12.2022 деяким працівникам Департаменту, зокрема і позивачу, оголошено простій не з вини працівника до закінчення воєнного стану (а.с. 35-40 том 1). Зазначена обставина не заперечувалась учасниками в ході розгляду справи.

02 січня 2023 року на підставі заяви позивача (а.с. 41 том 1) та у відповідності до норм ст. 26 Закону України «Про відпустки», ч. 3 ст.12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», позивачу наказом Департаменту від 02.01.2023 №ВЧ-1-К надано відпустку без збереження заробітної плати з 02.01.2023 до припинення або скасування воєнного стану в Україні (а.с. 42 том 1).

Окреслене знаходить підтвердження у витягах з табелів обліку використання робочого часу позивача, наданими Департаментом у відповіді від 14.12.2023 №8540/0/57-23 на адвокатський запит представника позивача (а.с. 66-75, 76-97 том 1).

З метою оптимізації чисельності працівників Департаменту, на виконання розпорядження Харківського міського голови від 27.10.2023 № 325 «Про чисельність виконавчих органів Харківської міської ради», відповідно до ст. 49-2 КЗпП України наказом Департаменту від 30.10.2023 №ВЧ-172 «Про штатну чисельність Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради» затверджено перелік посад, які підлягають скороченню (а.с. 45-50 том 1).

Пунктами 2.2., 2.3., 2.4. наказу від 30.10.2023 №ВЧ-172 наказано підготувати повідомлення про наступне вивільнення працівників, які підлягають скороченню до 01.01.2024, попередити працівників під особистий підпис про звільнення відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України 31.10.2023 будь-яким доступним способом електронної комунікації згідно Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», забезпечити дотримання вимог законодавства України про працю при здійсненні заходів щодо вивільнення працівників відповідно до вимог ст. 49-2 КЗпП України.

Зі змісту попередження від 31.10.2023 про скорочення посади та звільнення вбачається, що у зв`язку з оптимізацією чисельності Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради на виконання розпорядження Харківського міського голови від 27.10.2023 №325 «Про чисельність виконавчих органів Харківської міської ради», відповідно до ст. 49-2 КЗпП України, наказу по Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради від 30.10.2023 №ВЧ-172 «Про штатну чисельність Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради», попереджено позивача про скорочення займаної позивачем посади та звільнення згідно з п.1. ст.40 КЗпП України.

Крім того зазначено, що «у разі появи вакантної посади протягом терміну попередження, яка відповідає Вашій освіті та кваліфікації позивачу буде запропоновано працевлаштування на таку посаду» (а.с. 51 том 1).

На підставі розпорядження Харківського міського голови від 26.12.2023 №1803/2к (а.с. 55 том 1) (зі змінами внесеними розпорядженням від 03.01.2024 № 10/2к (а.с. 56 том 1)) позивача звільнено із займаної посади з 03.01.2024 у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України.

Отже, як встановлено судом першої інстанції та підтверджено в суді апеляційної інстанції, станом на день звільнення позивач перебувала у відпустці без збереження заробітної плати з 02.01.2023 до припинення або скасування воєнного стану в Україні, не складала та не подавала до Департаменту охорони здоров`я заяви про припинення та/або достроковий вихід із відпустки, а також Департаментом охорони здоров`я не приймалось рішення щодо її відкликання із відпустки чи припинення відпустки.

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Згідно з частини першої статті 26 Закону України «Про відпустки» визначено, що за сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати па термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України № 2102-1Х від 24.02.2022, в Україні введено воєнний стан на 30 діб, який неодноразово продовжувався та триває станом на час розгляду справи.

Також 24.03.2022 набрав чинності Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі Закон №2136-ІХ), частина третя статті 12 якого визначено, що протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статтею 26 Закону України «Про відпустки».

Виходячи з приведеного слід дійти до висновку, що з 24.03.2022 роботодавець має право до закінчення дії воєнного стану надавати працівнику за його заявою відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, що визначено Законом України «Про відпустки».

Колегія суддів зазначає, що в статті 5 Закону №2136-ІХ визначено особливості трудових відносин у період дії воєнного стану, відповідно до яких у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку) із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

Аналіз наведених положень законодавства свідчить, що у період дії воєнного стану в Україні працівник може бути звільнений під час його перебування у відпустці, при цьому датою звільнення може бути лише перший робочий день, після закінчення відпустки.

При цьому, наказом Департаменту від 02.01.2023 №ВЧ-1-К позивачу надано відпустку без збереження заробітної плати з 02.01.2023 до припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Отже датою звільнення позивача з посади могла бути тільки дата припинення або скасування воєнного стану.

Однак, розпорядженнями Харківського міського голови від 26.12.2023 №1803/2к та від 03.01.2024 №10/2к ОСОБА_1 звільнено з 03.01.2024, тобто у дату коли воєнний стан не був ані скасований, ані припинений.

Окрім того, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачами не вчинялися будь-які дії та не приймались рішення щодо відкликання позивача із відпуски.

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що звільнення позивача відбулось із порушенням вимог статті 5 Закону №2136-ІХ, адже з відпустки позивача не було відкликано, у зв`язку з чим першим робочим днем позивача мав бути день припинення або скасування воєнного стану в Україні, тоді як ні 01.01.2024, ні 03.01.2024 не є робочими днями для позивача внаслідок перебування її у відпустці без збереження заробітної плати. Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідне розпорядження Харківського міського голови про звільнення позивача з посади є протиправним, і як наслідок підлягає скасуванню.

З приводу доводів апеляційних скарги щодо помилковості висновків суду першої інстанції про те, суб`єктом попередження про наступне вивільнення мав бути саме Харківський міський голова, колегія суддів приводить наступне.

Так, відповідно до частини третьої статті 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи.

Тобто, заходи щодо попередження про звільнення та надання пропозицій стосовно іншої роботи можуть здійснюватися або власником, або уповноваженим ним органом.

У п. 2 розпорядження Харківського міського голови від 31.10.2023 № 1461/2к «Про затвердження та внесення змін до штатного розпису Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради» (а.с. 204 том 2) надано доручення виконуючому обов`язки директора Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради Бакаловій Т.І. здійснити наступні заходи, зокрема:

- попередити працівників Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради про наступне вивільнення з займаних посад відповідно до п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України у зв`язку зі змінами в організації праці;

- забезпечити дотримання законодавства України про працю при здійсненні заходів щодо вивільнення працівників відповідно до вимог ст. 49-2 КЗпП України.

Тобто, Харківським міським головою було уповноважено відповідних керівників виконавчих органів Харківської міської ради на здійснення передбачених ст. 49-2 КЗпП України заходів щодо попередження працівників про звільнення та надання їм пропозицій стосовно іншої роботи.

З огляду на вказане, колегія суддів вважає, що вчинення зазначених дій виконуючим обов`язки директора Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради Бакаловою Т.І., а не Харківським міським головою, відповідають вимогам ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, які регулюють спірні відносини.

Тому, висновки суду першої інстанції та доводи позову у частині того, що попередити про наступне вивільнення позивача був зобов`язаний лише Харківський міський голова не відповідають наявним обставинам справи та не ґрунтуються на приписах ст. 49-2 КЗпП України.

Щодо доводів апеляційних скарги Департаменту та Харківської міської ради про те, що позивачу не було запропоновано вакантні посади виходячи із їх відсутності, колегія суддів зазначає наступне.

Так, оскаржуваному рішенні судом першої інстанції встановлено, що із відповіді Департаменту від 04.12.2023 за №1773/0/56-23 8145/0/57-23 на адвокатський запит за №271/2023-1 від 27.11.2023 підтверджено наявність у Департаменті у період з 31.10.2023 по 27.11.2023 таких вакантних посад:

- головного спеціаліста-лікаря відділу амбулаторно-поліклінічної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради;

- директора Департаменті охорони здоров`я Харківської міської ради;

- начальника відділу лікувально-профілактичної допомоги жінкам та новонародженим управління організації лікувально-профілактичної допомоги дітям та жінкам Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради;

- заступника директора Департаменту - начальник управління організації лікувально-профілактичної допомоги дітям та жінкам Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради.

Таким чином, за висновками суду першої інстанції, Департаментом не запропоновано ОСОБА_1 жодної вакантної посади, а було лише взято на себе обов`язок повідомити про їх виникнення, в той час як Департаментом достеменно підтверджується наявність вакантних посад на момент здійснення попередження позивача про наступне звільнення.

Поряд з цим, на переконання суду першої іншої інстанції, будь-яких інших вакантних посад позивачу запропоновано не було, що свідчить про очевидне порушення вимог ст. 43 Конституції України і ст. 49-2 КЗпП України та достеменно підтверджує протиправність звільнення.

Поряд з цим, приведені висновки суду першої інстанції колегія суддів вважає помилковими, оскільки вакантні в період з 31.10.2023 по 27.11.2023 посади (головний спеціаліст - лікар відділу амбулаторно-поліклінічної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту; начальник відділу лікувально-профілактичної допомоги жінкам та новонародженим управління організації лікувально-профілактичної допомоги дітям та жінкам Департаменту; заступник директора Департаменту - начальник управління організації лікувально-профілактичної допомоги дітям та жінкам Департаменту) на підставі розпорядження міського голови від 31.10.2023 №1461/2к (а.с. 204 том 2) були виведені із штату Департаменту у зв`язку зі зміною штатного розпису.

Отже, зазначені судом першої інстанції вакантні посади в період з 31.10.2023 по 27.11.2023 на момент звільнення позивача теж були скорочені, у зв`язку з чим є безпідставними висновки суду першої інстанції про те, що вони могли бути запропоновані позивачу.

В той же час, колегія суддів зазначає, що позивач посилається на наявність посад заступника та начальника Департаменту, які були вакантними на час звільнення позивача з посади. Проте вказані твердження про наявність вакантних посад та відсутність пропозиції таких посад позивачу, не мають значення для правильного вирішення справи, оскільки достатньою підставою для висновків про незаконність оскаржуваного розпорядження є звільнення позивача в період перебування у відпустці без збереження заробітної плати, тобто без дотримання приписів статті 5 Закону №2136-ІХ.

З приводу доводів апеляційних скарг Харківської міської ради та Департаменту про те, що судом першої інстанції при прийняття оскаржуваного рішення неправильного застосовано положення Закону України «Про державну службу», який не підлягає застосуванню до правовідносин, які врегульовані Законом України «Про місцеве самоврядування», колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з пунктом 11 частини другої статті 3 Закону України «Про державну службу» дія цього Закону не поширюється на депутатів місцевих рад, посадових осіб місцевого самоврядування.

У свою чергу, відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» дія Закону України «Про державну службу» поширюється на органи і посадових осіб місцевого самоврядування в частині, що не суперечить Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», цьому Закону та іншим законам України, що регулюють діяльність місцевого самоврядування.

За даних обставин вбачається наявність колізії у приведених нормах.

Однак, оскільки Закон України «Про державну службу» (10.12.2015) прийнято пізніше, ніж Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування» (07.06.2001), то долаючи темпоральну колізію між пунктом 11 частини другої статті 3 Закону України «Про державну службу» та пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», колегії суддів вважає, що у цьому випадку перевагу необхідно надати приписам пункту 11 частини другої статті 3 Закону України «Про державну службу», яким визначено, що дія вказаного закону не поширюється на посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Окрім того, слід врахувати, що приписами частини третьої статті 7 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» чітко визначено необхідність застосування саме приписів законодавства України про працю, якими є КЗпП України, а не Закон України «Про державну службу».

При цьому, колегія суддів зауважує, що саме у КЗпП України відображено необхідні та достатні для вирішення цієї справи положення стосовно процедури розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця у випадку змін в організації виробництва і праці (в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), попередження працівників про наступне звільнення, пропозиції щодо іншої роботи тощо.

Виходячи з приведеного, колегія суддів вважає помилковими посилання суду першої інстанції у оскаржуваному рішенні на положення Закону України «Про державну службу», а відтак рішення суду першої інстанції в цій частині слід змінити, виключивши з мотивувальної частини посилання на положення Закону України «Про державну службу».

З приводу висновків суд першої інстанції про те, що у розпорядженні Харківського міського голови від 26.12.2023 №1803/2к та у повідомленні позивача про скорочення посади і звільнення зазначено різні підстави для звільнення (у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників та у зв`язку з оптимізацією чисельності Департаменту), що не кореспондується з положеннями законодавства та свідчить про відсутність достеменних підстав для звільнення ОСОБА_1 , колегія суддів зауважує на помилковості таких висновків, адже розпорядження Харківського міського голови від 26.12.2023 №1803/2к про звільнення позивача у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідає формулюванню визначеному у пункті частини першої статті 40 КЗпП України, тоді як використання у повідомленні формулювання «оптимізація чисельності» не змінює висновків суду апеляційної інстанції про незаконність звільнення позивача в період відпустки без збереження заробітної плати.

Стосовно правового підґрунтя поновлення ОСОБА_1 на посаді, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною першою статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник підлягає поновленню на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Про необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення її порушених прав йдеться і в рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11). У цьому рішенні звертається увага на те, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Слід звернути увагу на тому, що визнання протиправним та скасування акта індивідуальної дії (розпорядження про звільнення) має наслідком його недійсність з моменту прийняття.

Тобто такий акт індивідуальної дії від моменту прийняття не породжує жодних правових наслідків, крім тих. що пов`язані з його скасуванням.

При цьому, законодавство не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, шо звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній посаді.

Аналогічна позиція висловлена у висновках Верховного Суду викладених у постановах від 06.07.2021 у справі № 640/3456/20 та від 06.07.2021 у справі № 640/1627/20.

Крім цього, положеннями пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 КАС України визначено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

У постанові Верховного Суду України від 21.05.2014 у справі № 6-33цс14 зазначається, що у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями ст. 43 Конституції України та ст. 240-1 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що за змістом ч. 1 ст. 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

За таких обставин, порушені права позивача підлягають відновленню шляхом скасування оскаржуваного нею розпорядження Харківського міського голови, поновленням позивача з 03.01.2024 на посаді начальника відділу стаціонарної допомоги управління організації лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради.

Окремо суд зазначає, що згідно із частини третьої статті 64 Господарського кодексу України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис, однак скорочення посади, яку займав працівник, не є підставою для відмови в задоволенні позову про поновлення на роботі.

У разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розпису, ввівши скорочену посаду. Окреслене відповідає правовому висновку викладеному у постанові Верховного Суду від 13.02.2019 (справа №756/6746/16-ц, провадження № 61-17594св18).

Щодо доводів апеляційних скарг Харківської міської ради та Департаменту про відсутності підстав для виплатити позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з огляду на перебування позивача у відпустці без збереження заробітної плати, колегія суддів приводить наступне.

Як вже було встановлено у даній справі, на момент звільнення позивача із займаної посади згідно наказу Департаменту від 02.01.2023 №ВЧ-1-К на підставі приписів статті 26 Закону України «Про відпустки» та частини третьої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» вона перебувала у відпустці без збереження заробітної плати з 02.01.2023 та до припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Дана обставина також підтверджується даними про нараховану заробітну плату (дохід, грошове забезпечення), виданої Пенсійним фондом України 30.01.2024 (а.с. 65 том 1).

У відповідності до положень частини першої статті 26 Закону України «Про відпустки» визначено, що за сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 30 календарних днів на рік.

За приписами частини третьої статті 26 Закону України «Про відпустки» визначено, що на час загрози поширення епідемії, пандемії, необхідності самоізоляції працівника у випадках, встановлених законодавством, та/або у разі виникнення загрози збройної агресії проти України, надзвичайної ситуації техногенного, природного чи іншого характеру роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, визначеного частиною першою цієї статті. Тривалість такої відпустки визначається угодою сторін.

Згідно частини четвертої статті 26 Закону України «Про відпустки» час перебування у відпустках, зазначених у частинах першій і третій цієї статті, не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 цього Закону.

У відповідності до частини третьої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану надання працівнику будь-якого виду відпустки (крім відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами, відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустки у зв`язку з усиновленням дитини) понад щорічну основну відпустку, передбачену абзацом першим цієї частини, за рішенням роботодавця може здійснюватися без збереження заробітної плати. Надання невикористаних днів такої відпустки переноситься на період після припинення або скасування воєнного стану. За рішенням роботодавця невикористані дні такої відпустки можуть надаватися без збереження заробітної плати.

Таким чином, за положеннями статті 26 Закону України «Про відпустки» та частини третьої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» працівник у період дії воєнного стану має право на отримання відпустки без збереження заробітної плати та без обмеження строку.

За результатами розгляду даної справи визнано протиправним та скасовано розпорядження про звільнення позивача із займаної посади, а також поновлено її на займаній посаді.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Аналіз положень КЗпП України свідчить, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати за відповідною займаною посадою, на якій він був поновлений.

Окрім того, у рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) від 1 червня 2014 року у справі «Федоренко проти України» (заява №25921/02), Суд констатував, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «існуюче майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (параграф 74 рішення від 2 березня 2005 року ЄСПЛ у справі «MALTZAN and Others v. Germany»). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту та формується позиція для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися «активом», вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність.

Отже, в основі правомірних очікувань має бути безумовне право позивача на певне «майно», яке слід розуміти як автономне поняття ЄСПЛ.

Водночас, з урахуванням перебування позивача з 02.01.2023 по момент звільнення у відпустці без збереження заробітної плати до припинення або скасування воєнного стану в Україні, у зв`язку з чим в період з 03.01.2024 по 10.07.2024 позивач фактично повинна була продовжувати перебувати у неоплачуваній відпустці та не була позбавлена можливості працювати за відповідною посадою, заяв щодо відкликання її з відпустки та вихід на роботу вона не подавала, то позовна вимога про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу у спірних правовідносинах не має достатнього підґрунтя.

На переконання колегії суддів позивач не мала законних очікувань на отримання заробітної плати під час перебування у відпустці без збереження заробітної плати. Відтак, незважаючи на незаконність звільнення та позитивне вирішення судом вимоги про поновлення на посаді, вимога про оплату вимушеного прогулу є необґрунтованою.

Аналогічні правові висновки приведено Верховним Судом у постановах від 21.04.2021 (справа №520/2105/19), від 27.07.2020 (справа №804/7622/15) та від 22.07.2020 (справа №817/1311/16).

Слід також зазначити, що станом на день звільнення позивач не складала та не подавала до Департаменту заяви про припинення та/або достроковий вихід із відпустки, а не Департаментом не приймались накази щодо її відкликання із відпустки чи припинення відпустки.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позовна вимога ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягає задоволенню, у зв`язку з чим висновки суду першої інстанції про задоволення позову в цій частині є помилковими.

З приводу доводів апеляційних скарг Департаменту та Харківської міської ради про стягнення на користь позивача моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що остання (з урахування збільшення позовних вимог) заявила вимогу до Харківської міської ради про стягнення моральної шкоди у розмірі 1 524 000,00 (один мільйон п`ятсот двадцять чотири тисячі) гривень 00 копійок, з посиланням на гарантоване статтею 56 Конституції України право на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним рішенням органу місцевого самоврядування при здійсненні своїх повноважень.

Задовольнивши частково вимогу про відшкодування моральної шкоди та стягнувши з Харківської міської ради на користь позивача 15240,00 гривень в рахунок моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що є недостатніми доводи позивача та є не доведеним наявності правових підстав для відшкодування моральної шкоди у повному розмірі 1 524 000,00 грн.

Суд апеляційної інстанції з такими висновками суду першої інстанції не погоджується, виходячи з наступного.

Так, статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Як зазначено у пункті 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Основного Закону України.

Положеннями частини першої статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Нормами статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

За змістом статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п.55). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п.56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, с у д, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України) (п.57).

У розвиток цих положень, у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51). З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем (п. 54).

Вказані правові висновки підтримані також у постанові Верховного Суду від 02.04.2024 у справі №520/7071/21.

Таким чином, моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру. Письмовими доказами на ствердження наявності моральної шкоди можуть бути, зокрема, медичні довідки про виникнення захворювання чи інше погіршення стану здоров`я у зв`язку з хвилюваннями, спричиненими посяганням на права потерпілого; висновки лікарів чи медичних комісій про ступінь втрати працездатності, про необхідність проведення хірургічної операції; довідки про відрахування з вузу тощо. У документі медичного характеру має бути зазначено, коли виникло захворювання, в результаті чого, чи могло воно стати наслідком психічних переживань через порушення конкретного права, мало місце погіршення загального стану чи сталося загострення хронічної хвороби у визначений період часу тощо.

У свою чергу, визначаючи розмір відшкодування, на що звернула Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі №752/17832/14-ц, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 306/701/20.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 17 січня 2024 року у справі №580/1015/21 дійшов висновку, що судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Тобто сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема, пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв?язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Водночас, аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку, що інститут моральної шкоди має міжгалузевий характер, а тому особливості його застосування можуть встановлюватися галузевим законодавством.

У трудовому законодавстві право працівника на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його трудових прав, визначено у статті 237-1 КЗпП України, відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Норми КЗпП України не містять будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин,

Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати (правова позиція Верховного Суду у постанові від 19 жовтня 2023 року, справа № 200/12242/21).

Отже компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення, у зв`язку з чим її доведення також має значення і підлягає окремому доведенню.

Як встановлено колегією суддів, обґрунтовуючи заподіяння моральної шкоди позивач зазначала, що внаслідок недотримання вимог чинного законодавства вона зазнала певних моральних страждань та переживань, оскільки була протиправно звільнена в ході воєнного стану, зазнала порушення нормального життєвого ритму через необхідність численних звернень до різних органів та судів з метою захисту своїх прав, пережила нервове напруження та стреси. Належних та достатніх доказів на підтвердження таких тверджень позивачем не надано до суду.

Разом з тим, колегія суддів зауважує, що сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.

Предметом оскарження у даній справі є, зокрема, розпорядження про звільнення працівника, що перебував у відпустці без збереження заробітної плати на період до припинення або скасування воєнного стану в Україні. За результатами судового розгляду оскаржуване розпорядження про звільнення було визнано протиправним та скасовано, а позивач поновлена на посаді.

В ході розгляду справи судом не було підтверджено документально заподіяння позивачу оскаржуваним рішенням моральних переживань, які наскільки були інтенсивними, що могли б сягнути рівня страждань. До таких висновків суд апеляційної інстанції прийшов виходячи з того, що позивач перебувала у відпустці без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану вже близько року, у зв`язку з чим не могла зазнати порушення нормального життєвого ритму, який пов`язаний із звільненням фактично працюючої особи (зміна устрою життя, необхідність знайти нове місце роботи та заробітку тощо). Будь-яких інших належних обґрунтувань доводами позивача про отримання моральної шкоди, колегією суддів не встановлено.

Слід також зазначити, що станом на день звільнення позивач не складала та не подавала до Департаменту заяви про припинення та/або достроковий вихід із відпустки.

Твердження позивача про те, що протиправне розпорядження про її звільнення спричинило необхідність численних звернень до різних органів та судів, колегія суддів не вважає таким, що характеризує отримані моральні страждання.

Виходячи з приведеного та з огляду на відсутність доказів заподіяння позивачу моральних страждань, колегія суддів не вважає достатніми підстави для відшкодування позивачу моральної шкоди.

Відтак, колегія суддів вважає, що в ході апеляційного перегляду оскаржуваного рішення не встановлено наявність підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди, у зв`язку з чим є помилковими висновки суду першої інстанції про стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 15 240,00 грн, а тому в цій частині рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині.

Зауваження позивача викладені у відзиві на апеляційні скарги про те, що позивач в порядку норм статті 237-1 КЗпП України має право на компенсацію завданої неправомірним звільненням шкоди, колегія суддів вважає недостатніми, з огляду на висновки суду апеляційної інстанції про відсутність доведення зі сторони позивача завдання їй моральних страждають та душевних хвилювань.

Доводи апеляційних скарг заявників про те, що судом першої інстанції було порушено строк для виготовлення повного тексту судового рішення, оскільки розгляд справи закінчено 10.07.2024, а повний текст судового рішення виготовлений фактично 23.07.2024, колегія суддів вважає безпідставними виходячи з наступного. Так, резолютивна частина судового рішення у даній справі була оголошена в судовому засіданні 10 липня 20224 року, а відповідно до вимог частини третьої статті 243 КАС України суд міг відкласти складання повного тексту на строк не більше як десять днів з дня закінчення розгляду справи. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, повний текст судового рішення у даній справі було надіслано для оприлюднення 22.07.2024, зареєстровано 23.07.2024 та забезпечено надання загального доступу 24.07.2024. Відтак, оскільки 10.07.2024 є днем закінчення розгляду справи, то десятиденний строк на виготовлення повного тексту починав обраховуватись з 11.07.2024 та закінчився 20.04.2024, що був вихідним, у зв`язку з чим, останнім днем для виготовлення повного тексту судового рішення був понеділок - 22.07.2024. Таким чином колегія суддів вважає безпідставними доводи заявників апеляційних скарг про фактичне виготовлення повного тексту 23.07.2022, а тому не вбачається підстав вважати, що судом першої інстанції було порушено строк виготовлення повного тексту.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується нормами статті 322 КАС України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Згідно частин першої-четвертої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Пунктом 2 частини першої 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно пункту 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 липня 2024 року у справі №520/2837/24 підлягає зміні та частковому скасуванню, з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Харківської міської ради, Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.07.2024 по справі № 520/2837/24 частково змінити в частині мотивів та підстав задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним, скасування розпорядження Харківського міського голови від 26.12.2023 №1803/2к "Про звільнення з займаної посади" та поновлення на посаді.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 липня 2024 року у справі №520/2837/24 - в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Департаменту охорони здоров`я Харківської міської ради на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 03.01.2024 по 10.07.2024 у розмірі 152 942 (сто п`ятдесят дві тисячі дев`ятсот сорок дві) гривень 85 копійок, а також про стягнення з Харківської міської ради на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 15 240 (п`ятнадцять тисяч двісті сорок) гривень 00 копійок та сплаченого судового збору у розмірі 151 (сто п`ятдесят одна) гривня 40 копійок скасувати, та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 липня 2024 року у справі №520/2837/24 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Я.М. МакаренкоСудді Л.В. Любчич С.П. Жигилій Повний текст постанови складено 13.12.2024


Суд	Другий апеляційний адміністративний суд
Дата ухвалення рішення	11.12.2024
Оприлюднено	17.12.2024
Номер документу	123759277
Судочинство	Адміністративне
Категорія	Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо звільнення з публічної служби, з них

Макаренко Я.М.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 11.12.2024 по справі 520/2837/24ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —520/2837/24

Постанова від 11.12.2024

Постанова
від 11.12.2024 по справі 520/2837/24
ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД