Ухвала

від 27.11.2024 по справі 1-46/12

СУМСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №1-46/12 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1 Номер провадження 11-кп/816/68/24 Суддя-доповідач - ОСОБА_2 Категорія - Справи в порядку виконання судових рішень у кримінальних провадженнях

УХВАЛА

Іменем України

27 листопада 2024 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:

судді-доповідача - ОСОБА_2 ,

суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,

розглянула у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в залі суду в місті Суми кримінальне провадження № 1-46/12 за апеляційної скаргою засудженого ОСОБА_6 на ухвалу Ковпаківського районного суду м. Суми від 25.03.2021 про відмову в задоволенні клопотання про заміну невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі,

учасників судового провадження:

прокурора - ОСОБА_7 ,

засудженого - ОСОБА_6 ,

захисника - адвоката ОСОБА_9 ,

установила:

У поданій апеляційній скарзі (з доповненням) засуджений ОСОБА_6 просить скасувати ухвалу суду та призначити новий розгляд в суді першої інстанції в іншому складі суду, оскільки суддя суду першої інстанції не розглянув клопотання у передбаченому законом порядку, не дотримався процедури розгляду, не повідомив та не викликав інших осіб, перелік яких визначений ч. 5 ст. 539 КПК, участь яких повинна бути обов`язковою, не надав йому права виступу в судових дебатах та позбавив його слова, чим порушив його право на захист. Крім того, під час розгляду клопотання приймав участь неуповноважений прокурор.

13.01.2021 до Ковпаківського районного суду м. Суми надійшло клопотання засудженого ОСОБА_6 , в якому він просив замінити невідбуту частину покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк згідно п. 11 ч. 1 ст. 51 КК, яке обґрунтував тим, що національним законодавством не передбачено механізму застосування до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі умовно-дострокового звільнення або заміни на більш м`яке покарання, а тому просив застосувати до нього судову практику ЄСПЛ.

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 25.03.2021 у задоволенні клопотання засудженому ОСОБА_6 було відмовлено. Своє рішення суддя суду першої інстанції умотивував тим, що рішеннями ЄСПЛ, на які посилається ОСОБА_6 у своєму клопотанні, зобов`язано державу впровадити реформу системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі та не встановлено будь-яких обов`язків щодо заміни покарання засудженим до довічного позбавлення волі, а національним законодавством України на теперішній час не передбачено будь-якого іншого способу вирішення питання щодо заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк менше двадцяти п`яти років актом про помилування у порядку ст. 87 КК.

Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, доводи засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_9 , які підтримали апеляційну скаргу, доводи прокурора ОСОБА_7 про залишення судового рішення без змін, а апеляційної скарги без задоволення, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи поданої апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вказана вище апеляційна скарга засудженого задоволенню не підлягає з таких підстав.

Зокрема, відповідно ч. 1-2 ст. 1 КПК, порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України, а згідно ч. 3 цієї статті зміни до кримінального процесуального законодавства України можуть вноситися виключно законами про внесення змін до цього Кодексу та/або до законодавства про кримінальну відповідальність, та/або до законодавства України про адміністративні правопорушення.

Завданнями кримінального провадження, крім іншого, є охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ч. 1 ст. 2 КПК). При цьому процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями КПК, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення (ч. 1 ст. 5 КПК).

Законодавство України про кримінальну відповідальність становить КК, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено. Зміни до законодавства України про кримінальну відповідальність можуть вноситися виключно законами про внесення змін до КК та/або до кримінального процесуального законодавства України, та/або до законодавства України про адміністративні правопорушення (ч. 1, 4, 6 ст. 3 КК).

Покаранням є захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами (ч. 1-2 ст. 50 КК), а згідно ч. 1 ст. 51 КК, до осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути застосовані такі види покарань, зокрема: п. 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні клопотання засудженого, суд першої інстанції дійшов цілком обґрунтованого висновку про те, що національним законодавством України не передбачено будь-якого іншого способу вирішення порушеного ОСОБА_6 питання, крім заміни засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк, не менше 25 років, актом про помилування (ст. 87 КК).

Так, до 06.11.2022 законодавство України про кримінальну відповідальність не передбачало можливості застосування до осіб, засуджених до покарання у виді довічного позбавлення волі, положень як ст. 81 («Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання»), так і ст. 82 КК («Заміна покарання або його невідбутої частини більш м`яким»), про свідчить, крім іншого, рішення Конституційного Суду України № 6-р(ІІ)/2021 від 16.09.2021, яким ч. 1 ст. 81, ч. 1 ст. 82 КК визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) в тім, що вони унеможливлюють їх застосування до осіб, яких засуджено до відбування покарання у виді довічного позбавлення волі, а також зобов`язано Верховну Раду України невідкладно привести нормативне регулювання, установлене ст. 81, 82 КК, у відповідність до Конституції України та цього Рішення.

Таким чином, на національному рівні Конституційний Суд України визнав, що норми закону України про кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 81, ч. 1 ст. 82 КК) не містять положень, які надають суду повноваження для застосування до осіб, яких засуджено до покарання у виді довічного позбавлення волі, умовно-дострокового звільнення від відбування призначеного покарання та заміни покарання, тому ці норми КК не відповідають Конституції України (є неконституційними). При цьому, оскільки ч. 1 ст. 82 КК не відповідає Конституції України (є неконституційною), то це унеможливлює її застосування до вказаної категорії засуджених до внесення законодавцем відповідних змін чи нової редакції ч. 1 ст. 82 КК (ч. 1, 4, 6 ст. 3 КПК).

Згідно ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яке розтлумачене в рішенні ЄСПЛ від 12.03.2019 у справі «Пєтухов проти України» (Petukhov v. Ukraine), заява № 41216/13), Високий Суд зазначив, що сам факт того, що зрештою покарання у виді довічного позбавлення волі може бути відбутим у повному обсязі не суперечить ст. 3 Конвенції. Отже, перегляд покарання у виді довічного позбавлення волі необов`язково має призвести до звільнення відповідного засудженого. Характер встановленого за ст. 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку у кожному конкретному випадку, чи обґрунтовано триваюче тримання під вартою законними пенологічними підставами, та має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби було розглянуто питання щодо їх звільнення, та за яких умов це можливо, відповідно до стандартів, розроблених практикою Суду.

Тобто, рішенням ЄСПЛ зобов`язано державу впровадити реформу системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі, та не встановлено будь-яких обов`язків держави щодо заміни покарання засудженим до довічного позбавлення волі. При цьому колегія суддів враховує, що національним законодавством України станом на час ухвалення рішення судом першої інстанції не передбачалось будь-якого іншого способу вирішення порушеного засудженим питання, крім заміни засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років актом про помилування (ст. 87 КК).

Аналогічну правову позицію висловила і Велика Палата Верховного Суду (далі - ВП ВС), яка 08.07.2020 розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою ОСОБА_11 про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього, з підстав встановлення рішенням ЄСПЛ від 12.03.2019 (заява № 41216/13) у справі «Пєтухов проти України № 2» порушення Україною вимог ст. 3 Конвенції у зв`язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити. При цьому у своїх інших рішеннях ЄСПЛ також неодноразово звертав увагу на недосконалість чинного законодавства України і необхідність дотримуватися принципу правової визначеності, зокрема у п. 31 рішення в справі «Ракевич проти Росії» (Rakevich v. Russia), у п. 109 рішення у справі «Церква Бесарабської Митрополії та інші проти Молдови» (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova), у п. 53 рішення в справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine) та у п. 19 рішення в справі «Новік проти України» (Novik v. Ukraine).

ВП ВС зазначила, що встановлені порушення Конвенції щодо ОСОБА_11 полягають у тому, що в Україні немає законодавчих підстав пенологічного характеру, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду призначеного покарання.

Враховуючи національне законодавство та практику ЄСПЛ, ВП ВС дійшла таких висновків: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі Конвенції, та не являє собою порушення ст. 3 цієї Конвенції; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням ст. 3 Конвенції; в) відсутнє порушення ст. 3 Конвенції в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі повинен надавати національним органам можливість оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваючого утримання в ізоляції. ВП ВС зауважила, що в національному законодавстві України існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак заповнення прогалин у нормативно-правових актах, прийняття законів, внесення до них змін і доповнень, узгодження їх положень між собою є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо правотворення, які належать законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.

З огляду на викладене, як ЄСПЛ, так КСУ і ВП ВС констатували de facto певну законодавчу прогалину в питаннях неможливості в Україні здійснювати оцінку змін поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваючого утримання в ізоляції, але вказаного роду прогалини мають усуватися виключно законодавцем, а не судом, оскільки при вирішенні конкретного клопотання засудженого у кримінальному провадженні правозастосувач, яким в даному випадку є суд, повинен діяти відповідно до точного змісту норми права, яку він застосував, у межах своєї компетенції, суворо дотримуватися процедури розгляду порушених особою питань, тобто користуватися принципом законності, згідно якого «дозволено робити лише те, що передбачено в законі» (ст. 19 Конституції України, рішення КСУ № 7-рп/2009 від 16.04.2009).

В справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steel and Others v. the United Kingdom), рішення від 23.09.1998 (п. 54) ЄСПЛ наголосив, що «Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба з належною порадою, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом», зумовлюють повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права».

Тільки 18.10.2022 пп. 1 і 2 п. 2 ЗУ «Про внесення змін до Кодексу про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» від № 2690-ІХ (набрав чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім пп. 2, 11 п. 3 цього Закону, які набирають чинності через один рік після набрання чинності цим Законом) були внесені зміни до КК і п. 3 ч. 3 ст. 81 після слів «тяжкий злочин» був доповнений словами «у разі заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавленням волі на певний строк», тобто вказана норма Закону почала відсилати до ст. 82 КК (Заміна покарання або його невідбутої частини більш м`яким), ч. 5 якої у свою чергу почала регламентувати порядок можливої заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі строком від п`ятнадцяти до двадцяти років, якщо засуджений відбув не менше п`ятнадцяти років призначеного судом покарання.

Таким чином, починаючи з 06.11.2022 законодавець визначив заміни покарання більш м`яким для осіб, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі та порядок звільнення від покарання умовно-достроково, а тому засуджений станом на 25.03.2021 (тобто на день постановлення ухвали судом першої інстанції) не мав підстав для заміни йому невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, внаслідок чого доводи його апеляційної скарги є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.

Оскаржена ухвала є законною, обґрунтованою та належним чином умотивованою, внаслідок чого це судове рішення підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. 404, 405, 407, 418 і 419 КПК України,

постановила:

постановила:

Ухвалу Ковпаківського районного суду м. Суми від 25.03.2021 відносно ОСОБА_6 залишити без змін, а його апеляційну скаргу на цю ухвалу - без задоволення.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Судді:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4