Рішення

від 10.12.2024 по справі 461/8173/24

ГАЛИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа №461/8173/24

Провадження №2/461/3257/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 грудня 2024 року м.Львів

Галицький районний суд м. Львова в складі:

головуючого-судді Кротової О.Б.,

за участі секретаря судового засідання Басараб Д.Е.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Могілевець О.С. ,

представника відповідача Демчука Р.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в :

позивач ОСОБА_1 07.10.2024 звернувся до суду із позовом до Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти», в якому, з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просить визнати протиправним та скасувати наказ директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзей Павла №38/02 від 06.05.2024 про звільнення з роботи ОСОБА_1 , сторожа інституту, у зв`язку із скороченням чисельності працівників на підставі п.1 ст.40 КЗпП України; поновити ОСОБА_1 на роботі в Комунальному закладі Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» на посаді сторожа інституту; стягнути з Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 07.05.2024 по день винесення судового рішення в справі про поновлення на роботі, який станом на 07.10.2024 становить 25960 грн; стягнути з Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» на користь ОСОБА_1 10000 грн на відшкодування завданої моральної шкоди та 22000 витрат на правничу допомогу.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що наказом №223-к від 17.11.2015 директора Комунального закладу Львівської обласної ради Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти ОСОБА_1. був прийнятий на посаду сторожа приміщень інституту. Наказом №31/02 від 10.04.2024 у зв`язку із зменшенням бюджетного фінансування інституту на 2024 рік було здійснено переведення сторожів з 01 травня 2024 року з круглодобового чергування на денний режим роботи, починаючи з 7 години до 20 години 30 хвилин (13 годин 30 хвилин). Даним наказом було визначено: в.о. головного бухгалтера ОСОБА_3 подати до 15.04.2024 проєкт штатного розпису на затвердження у департамент освіти і науки обласної військової адміністрації; заступнику директора з адміністративно-господарської частини ОСОБА_4 до 19.04.2024 повідомити відповідно до ст.42 КЗпП України сторожів про наступне вивільнення відповідно до затвердженого штатного розпису: до 20.05.2024 сформувати режим роботи сторожів з 01.05.2024. 10.04.2024 копія зазначеного наказу була вручена йому разом з повідомленням щодо його звільнення з роботи з 30.04.2024 відповідно до статті 42 КЗпП України, враховуючи зміну штатного розпису (з круглодобового на денний режим роботи). Відповідно, зміни до штатного розпису ще не були затверджені, не було визначено посади, які скорочуються або чисельність працівників, які мають бути звільненні у зв`язку із скороченням. 06.05.2024 директором КЗ ЛОР ЛОІППО Хобзей Павлом був виданий наказ №38/02 яким ОСОБА_1 у зв`язку із зміною режиму роботи сторожів з 01.05.2024, керуючись п.1 ст.40, ст.42 КЗпП України та закінчення перебування на лікарняному до 06.05.2024, було звільнено з роботи з 06.05.2024 у зв`язку із скороченням чисельності працівників, на підставі п.1 ст.40 КЗпП України. Станом на день звільнення в зв`язку з переломом грудинного кінця ключиці він перебував на лікарняному, що підтверджується довідкою КНП «1-а міська поліклініка м.Львова» щодо періодів перебування на лікарняному за 2024 рік та відповідними медичними висновками про тимчасову непрацездатність за цей період, копії яких додані. Наказ про звільнення був вручений йому та він отримав можливість з ним ознайомитися 16.09.2024. Вважає даний наказ незаконним та безпідставним, винесеним з порушенням процедури звільнення, передбаченої чинним трудовим законодавством України, та з порушенням його прав. Так, згідно наказу директора КЗ ЛОР ЛОІППО №31/02 від 10.04.2024 не вбачається, що було прийняте рішення про скорочення штату або чисельності працівників, з яким пов`язане наступне вивільнення. Переведення з круглодобового на денний режим роботи є зміною умов праці, але не свідчить про скорочення однієї посади сторожа, яку займав саме він. Він тривалий час працював на займаній посаді, сумлінно виконуючи покладені на нього обов`язки. На час прийняття на роботі в КЗ ЛОР ЛОІППО існувало чотири посади сторожів, потім була створена ще одна додаткова посада. Мотиви, якими керувався відповідач під час прийняття наказів №31/02 від 10.04.2024 та №38/02 від 06.05.2024 носять загальний характер, без зазначення конкретних підстав для їх прийняття. Таким чином, відповідачем не додержано вимог законності змін в організації праці шляхом скорочення чисельності або штату працівників, що надавало б відповідачу право на застосування п.1 ст.40 КЗпП України, як результат прийняття оскаржуваного наказу. Крім того, відповідач належним чином не виконав обов`язок щодо надання пропозицій про всі наявні вакансії, які з`явилися протягом двох місяців і які існували на день звільнення. Одночасно з попередженням про звільнення йому не запропонували жодної іншої вакантної посади. Оскільки наказ про вивільнення сторожів був прийнятий тією ж датою, коли його повідомили про звільнення, вважає, що рішення про його звільнення було прийнято без визначення та порівняння показників продуктивності праці і кваліфікації працівників, згідно вимог ст.49-2 КЗпП. Моральну шкоду позивач обґрунтовує тим, що він був незаконно звільнений під час тимчасової непрацездатності після того, як багато років сумлінно виконував свої обов`язки на займаній посаді. В зв`язку з неправомірними діями відповідача тривалий час відчуває душевні страждання. До того ж, він залишився в досить похилому віці без засобів для існування внаслідок втрати заробітку. Весь період з дня звільнення його супроводжує відчуття пригніченості, він витрачає час на звернення до суду, порушений звичний спосіб життя, необхідно витрачати додаткові зусилля для відновлення звичних життєвих зв`язків.

Ухвалою судді від 11.10.2024 позовну заяву залишену без руху, надано позичу строк для усунення недоліків.

24.10.2024 на виконання ухвали від 11.10.2024 позивачем подано до суду заяву про усунення недоліків, а саме долучено до матеріалів справи квитанцію про сплату судового збору.

Ухвалою судді від 25.10.2024 відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження із викликом сторін.

Від представника відповідача Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзея П. 14.11.2024 надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній просить відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі, із покликанням на таке. Вважає, що позивачем порушений строк звернення до суду відповідно до ст.233 КЗпП. Так, ОСОБА_1 був звільнений 06.05.2024, на лікарняних перебував до 08.08.2024. У період з 09.08.2024 по 16.09.2024 позивач на роботу не приходив і наказ про звільнення отримувати не бажав, на дзвінки та повідомлення не відповідав. Відповідно, місячний строк звернення позивача із заявленими у цій справі позовними вимогами про поновлення на посаді визначений ст.233 КЗпП України розпочав свій перебіг з 09.08.2024, а відтак закінчився на час подання позивачем позову до суду. Зазначає, що на виконання доручення начальника Львівської обласної державної адміністрації від 19.02.2024 №6/0/6-24ВА, листа департаменту фінансів Львівської обласної державної адміністрації від 02.04.2024 №02-19-1 щодо заходів оптимізації чисельності працівників були внесені зміни в штатний розпис і відповідно змінено режим роботи сторожів у зв`язку з скороченням чисельності посад сторожів. З першого травня 2024 року затверджено новий штатний розпис, у якому було скорочено дві посади сторожа, тобто, залишилось 3 ставки сторожів. Позивач був попереджений про звільнення в лютому в усній формі, 10.04.2024 в письмовій. Комісія розглянула і встановила переважне право залишення на роботі, що задокументовано актом від 23.04.2024. Перший лікарняний ОСОБА_1 відкрив напередодні звільнення під номером ЛН 12092764, останній лікарняний під цим самим номером був закритий 06.05.2024. Відповідно за цей період бухгалтерією інституту разом із соцстрахом проведено відповідні нарахування та виплату за час перебування на лікарняному. Щодо обов`язку роботодавця запропонувати іншу посаду - вакансій робітничих посад не було, що підтверджено довідкою №77/11 від 11.11.2024. Щодо моральної компенсації, вимога позивача, що ґрунтується на залишенні без засобів для існування, є безпідставною оскільки він отримав матеріальну допомогу перед звільненням і кошти виплачені при звільненні, крім того позивач є особою пенсійного віку і одержує пенсію.

26.11.2024 представником позивача - адвокатом Могіловець О.С. подано відповідь на відзив, в якій зазначила наступне. Позивач не мав можливості звернутися до суду щодо оскарження протизаконного наказу відповідача до моменту ознайомлення з ним та вручення йому копії такого. ОСОБА_1 не уникав отримання наказу, а вимагав від відповідача надати його копію, оскільки був впевнений в тому, що роботодавець має понести відповідальність за порушення прав працівника. Позивач жодних повідомлень від відповідача стосовно його звільнення не отримував. Також вважає, що Комунальним закладом Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» було порушено вимоги частин першої-другої статті 49-2 КЗпП України, оскільки порівняння продуктивності праці має проводитись роботодавцем на початку процедури скорочення, тобто перед попередженням конкретного працівника про наступне вивільнення, чого зроблено не було.

29.11.2024 представником відповідача Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Демчуком Р.В. подано заперечення, в яких просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

10.12.2024 представником позивача подано заяву про уточнення позовних вимог.

В судовому засіданні 10.12.2024 представником відповідача Демчуком Р.В. заявлено клопотання про відмову у прийнятті заяви представника позивача про уточнення позовних вимог, оскільки така заява могла бути подана до початку першого судового засідання.

Ухвалою, яка відображена у протоколі судового засідання від 10.12.2024, відмовлено у прийнятті заяви про уточнення позовних вимог, та повернуто таку представнику позивача, у зв`язку з тим, що така заява могла бути подана до початку першого судового засідання, згідно вимог п.2 ч.2 ст.49 ЦПК України.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Могілевець О.С. позов підтримали з підстав, що наведені в такому.

Представник відповідача Демчук Р.В. в судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог, надав пояснення, які відповідають змісту відзиву на позовну заяву та заперечень. Вважає позов безпідставним, просив відмовити у задоволенні такого.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи у їх сукупності та вирішуючи спір в межах заявлених позовних вимог, суд приходить до такого висновку.

Відповідно до ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивач ОСОБА_1 з 18.11.2015 прийнятий на посаду сторожа приміщень Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» з випробувальним терміном 1 місяць (а.с.17).

Згідно з наказом директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзея П. №31/02 від 10.04.2024 «Про внесення змін в режим роботи сторожів», у зв`язку з зменшенням бюджетного фінансування інституту на 2024 рік, керуючись п.1 ст.40 та ст.42 КЗпП України, враховуючи п.9 Закону України від 01.07.2022 №2352 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо оптимізації трудових відносин», переведено з 01.05.2024 сторожів з круглодобового чергування на денний режим роботи починаючи з 07:00 год. до 20:30 год. (13 год. 30 хв.); в.о. головного бухгалтера ОСОБА_3 подати до 15.04.2024 проєкт штатного розпису на затвердження у департамент освіти і науки обласної військової адміністрації; заступнику директора з адміністративно-господарської частини ОСОБА_4 до 19.04.2024 повідомити відповідно до ст.42 КЗпП України сторожів про наступне вивільнення відповідно до затвердженого штатного розпису; до 20.05.2024 сформувати режим роботи сторожів з 01.05.2024 (а.с.18).

10.04.2024 директором Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзеєм П. повідомлено ОСОБА_1 , що відповідно до статті 42 КЗпП України, враховуючи зміну штатного розпису (наказ інституту №31/02 від 10.04.2024) (з круглодобового на денний режим роботи), він буде звільнений з роботи 30.04.2024 (а.с.19, 64).

З вказаним повідомленням позивач ознайомлений 12.04.2024, що підтверджується його особистим підписом (а.с.64).

Згідно акту щодо розгляду ст.42 КЗпП України про переважне право на залишення на роботі у зв`язку із змінами в організації виробництва від 23.04.2024, затвердженого директором Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзеєм П., комісія у складі: Шиманського М.Я., заступника директора з АГП - голови комісії Демчука Р.В., методиста з юридичних питань Зелеза М.М., методиста з кадрових - членів комісії, прийняла рішення: рекомендувати звільнити з роботи за п.1 ст.40 Мерцала П.О. (а.с.69).

Відповідно до наказу директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзея П. від 30.04.2024 №37/02 призупинено дію наказу №32/02 від 23.04.2024 «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » під час перебування на лікарняному з 29.04.2024, визначено ввести його в дію (наказ №32/02 від 23.04.2024 «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 ») наступного дня після виходу з лікарняного (а.с.65).

Наказом директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзея П. від 06.05.2024 №38/02 у зв`язку із зміною режиму роботи сторожів з 01.05.2024, керуючись п.1 ст.40 та ст.42 Кодексу законів України про працю, п.9 Закону України від 01.07.2022 №2352 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо оптимізації трудових відносин», враховуючи накази інституту від 23.04.2024 №32/02 «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » і від 30.04.2024 №37/02 «Про призупинення дії наказу №32/02 від 23.04.2024 «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » та закінчення перебування на лікарняному до 06.05.2024 (номер ЛН 12092764-2022728484-1), ОСОБА_1 , сторожа інституту, звільнено з роботи 06.05.2024 (номер ЛН12092764-2022728484-1), у зв`язку з скороченням чисельності працівників, на підставі п.1 ст.40 КЗпП України (а.с.20).

При розгляді даного спору, суд керується такими нормами законодавства.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За правилами ст.4 Конвенції Міжнародної організації праці №158 від 22 червня 1982 року «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця» (ратифікована 04 лютого 1994 року) трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації (частина перша статті 21 КЗпП України).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, необхідно з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Суд при розгляді спору про поновлення працівника на роботі зобов`язаний перевірити наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення чисельності або штату працівників), але він не наділений повноваженнями обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників.

Вказане узгоджується із позицією Верховного Суду у постанові від 26.09.2019 по справі №210/2401/16-ц.

Як вбачається із наказу директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзея П. від 06.05.2024 №38/02, ОСОБА_1 звільнено з роботи, у зв`язку з скороченням чисельності працівників, на підставі п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.

Чисельність працівників - це списковий склад працівників, і скорочення чисельності працівників передбачає зменшення їх кількості (лист Міністерства праці та соціальної політики України від 07 квітня 2011 року №114/06/187-11).

Штат працівників - це сукупність посад, установлених штатним розписом підприємства. Тому скорочення штату являє собою зміну штатного розпису за рахунок ліквідації певних посад або зменшення кількості штатних одиниць за певними посадами.

Факторами, якими може бути зумовлена потреба скорочення чисельності або штату працівників є, зокрема: наміри роботодавця матеріально стимулювати працівників для здійснення потрібного обсягу робіт меншою кількістю персоналу через суміщення професій (посад), розширення зони обслуговування або збільшення обсягу виконуваної роботи, для чого працівникам встановлюються відповідні доплати за рахунок утвореної економії фонду заробітної плати; вдосконалення виробництва за допомогою автоматизації виробничих процесів, упровадження яких зумовлює зменшення кількості працівників певних професій і спеціальностей, потрібних для виконання роботи; перепрофілювання підприємства; зменшення обсягу виробництва продукції; інші несприятливі фактори та кризові явища у соціально-економічному розвитку суспільства.

З огляду на викладене, скорочення чисельності працівників і скорочення штату підприємства - поняття не тотожні, оскільки із скороченням чисельності майже завжди відбувається скорочення штату і зміна чисельності працівників відповідно відображається у штатному розписі. А при скороченні штату чисельність може не тільки не зменшитися, а інколи навіть збільшитися.

Вказане викладено у постанові Верховного Суду у постанові від 28.09.2023 по справі № 487/7770/21.

Відповідно статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Так, відповідач покликається на те, що на виконання доручення начальника Львівської обласної державної адміністрації від 19.02.2024 №6/0/6-24ВА, листа департаменту фінансів Львівської обласної державної адміністрації від 02.04.2024 №02-19-1 щодо заходів оптимізації чисельності працівників були внесені зміни в штатний розпис і відповідно змінено режим роботи сторожів у зв`язку з скороченням чисельності посад сторожів.

Відповідно до наказу №31/02 директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзея П. від 10.04.2024, у зв`язку з зменшенням бюджетного фінансування інституту на 2024 рік, зокрема, переведено з 01.05.2024 сторожів з круглодобового чергування на денний режим роботи починаючи з 07:00 год. до 20:30 год. (13 год. 30 хв.).

Жодної інформації про скорочення посади сторожа в такому наказі не міститься.

Окрім цього, відповідачем долучено до матеріалів справи Типовий штатний розпис Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» на 01.05.2024, погоджений директором Департаменту освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації Паскою О., відповідно до якого в штатному розписі наявні три посади сторожа.

Разом з тим, суд зазначає, що відповідачем Комунальним закладом Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» не доведено, що на підприємстві дійсно відбулося скорочення чисельності посад сторожів, оскільки до матеріалів справи не долучено відповідних підтверджуючих документів, зокрема, наказу про скорочення штату працівників, чи штатного розпису, який діяв до затвердження зміненого штатного розпису 01.05.2024.

У постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі №601/1513/18 (провадження № 61-2741св19), від 02 жовтня 2019 року у справі №752/346/18 (провадження № 61-13072св19) вказано, що при зміні істотних умов праці посада, яку обіймає працівник, залишається у штатному розписі, але змінюються умови трудового договору - система та розмір оплати праці, режим роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад без зміни трудової функції, тощо, тобто зміни, які ведуть до звуження чи розширення трудової функції працівника за укладеним з ним трудовим договором, дія якого продовжується.

Таким чином, суд вважає, що переведення працівників з круглодобового чергування на денний режим роботи є зміною умов праці, але не свідчить про скорочення посади сторожа, яку займав ОСОБА_1 .

Також суд звертає увагу, що у повідомленні Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Мерцала П.О. від 10.04.2024 міститься інформація, що підставами наступного звільнення останнього є зміна штатного розпису (наказ інституту №31/02 від 10.04.2024) (з круглодобового на денний режим роботи), однак в такому не зазначено, що останній буде звільнений, саме у зв`язку з скороченням посад сторожа.

Більше того, у наказі директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзея П. від 06.05.2024 №38/02, підставою для звільнення ОСОБА_1 зазначено саме скорочення чисельності працівників, а не скорочення штату працівників, що, як вже було зазначено вище, не є тотожними поняттями.

Суд враховує, що Конвенцією Міжнародної організації праці про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року у пункті а частини 2 статті 9 визначено, що тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавці.

Таким чином, суд вважає що під час розгляду справи не було встановлено що відповідачем доведено дотримання законодавства під час процедури скорочення посад, що надавало б останньому право на застосування п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, та як результат - прийняття оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_1 .

Частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених, зокрема у пункті 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією або спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо та яка з`явилася на підприємстві протягом цього періоду й існувала на день звільнення (постанови Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі №525/983/21, від 10 січня 2024 року у справі №333/4779/20).

Отже, роботодавець має запропонувати працівнику, якого він вивільняє, всі вакансії, які були (з`явилися) на підприємстві, аж до моменту звільнення (постанови Верховного Суду від 20 лютого 2023 року у справі №199/4766/21, від 18 жовтня 2023 року у справі №210/6543/21, від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17, від 10 листопада 2022 року у справі № 525/983/21, від 24 червня 2020 року у справі № 742/1209/18, від 30 січня 2020 року у справі № 466/7604/17).

Належним виконанням такого зобов`язання є здійснення визначених КЗпП України дій, які зможуть надати працівникові можливість продовжити виконання попередніх функціональних обов`язків, а в разі неможливості, - інших, які відповідають його кваліфікації.

В постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі №303/798/17 зазначено: «метою персонального попередження про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці з одночасною пропозицією іншої роботи в розумінні статті 49-2 КЗпП України є надання працівникові можливості завчасно визначитися з майбутнім працевлаштуванням або підшукати собі іншу роботу».

Дотримання двомісячного строку до моменту вивільнення працівника є обов`язковим при звільненні за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, що призводить до розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця. Отже, цей строк є обов`язковим для роботодавця, так як, при цьому працівник не обмежений у праві припинити трудові правовідносини з власної ініціативи чи за угодою сторін (статті 36, 38 КЗпП України).

Відповідно до довідки директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» від 11.11.2024 №77/13, з першого січня 2024 року по теперішній час вакантні посади робітничих професій були відсутні. Під час повідомлення про майбутнє скорочення посад сторожів ОСОБА_1 робота на іншій посаді не пропонувалась.

Разом з тим, суд вважає, що відповідачем були порушені вимоги частини першої статті 49-2 КЗпП України щодо дотримання двомісячного строку повідомлення працівника про наступне вивільнення.

У наказі директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзея П. №31/02 від 10.04.2024 «Про внесення змін в режим роботи сторожів» міститься інформація про те, що такий приймається з врахуванням п.9 Закону України від 01.07.2022 №2352 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо оптимізації трудових відносин».

Так, вказаним Законом внесено зміни до статті 49-2 КЗпП України, та доповнено таку частиною сьомою, згідно якої вивільнення працівників відповідно до пункту 6 частини першої статті 41 цього Кодексу здійснюється в такому порядку: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 10 календарних днів.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.41 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем у разі неможливості забезпечення працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв`язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій.

Разом з тим, ОСОБА_1 було звільнено на підставі п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, у зв`язку з чим вищезазначені положення Закону не можуть бути застосовані у даних правовідносинах.

З повідомленням про наступне вивільнення №43/13 від 10.04.2024, ОСОБА_1 ознайомлений 12.04.2024, що підтверджується його особистим підписом на такому (а.с.64).

Наказ директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзея П. №38/02 про звільнення ОСОБА_1 прийнятий 06.05.2024, тобто відповідач вважається таким, що неналежним чином виконав вимоги, передбачені ч.1 ст.49-2 КЗпП України.

Відповідно до ч.3 ст.40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктами 5 і 13 частини першої цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці (крім звільнення за пунктом 13 частини першої цієї статті). Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. Положення статей 42, 42-1 і 49-2 цього Кодексу не поширюються на звільнення за пунктом 13 частини першої цієї статті.

Так, відповідно до медичного висновку №ВТАР-Е55Т-МР68-5СМА від 03.05.2024, ОСОБА_1 перебував на лікарняному з 03.05.2024 по 06.05.2024 (а.с.29).

Згідно медичного висновку №4С39-М57С-АЕЗР-657Е від 08.05.2024, ОСОБА_1 перебував на лікарняному з 07.05.2024 по 14.05.2024 (а.с.30).

Обставини перебування позивача на лікарняному 06.05.2024 (дата наказу про звільнення ОСОБА_1 ) також підтверджуються довідкою КНП «1-а міська поліклініка м. Львова» (а.с.38).

Так, відповідно до долученої представником відповідача до відзиву на позовну заяву пояснювальної записки, методист Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Зелез М. надав пояснення про те, що 07.05.2024 о 09:00 год. та о 12:00 год. відомості про продовження лікарняного ОСОБА_1 були відсутні, у зв`язку з чим 07.05.2024 було підготовлено наказ про звільнення 06.05.2024, як останній день перебування на лікарняному. Окрім цього, зазначив, що новий лікарняний був висвітлений у програмі лише 08.05.2024, тобто заднім числом.

Разом з тим, суд не приймає вказані покликання представника відповідача, з огляду на те, що вказане спростовується долученими позивачем медичними висновками, та відповіддю КНП «1-а міська поліклініка м. Львова», згідно яких на дату фактичного звільнення - 06.05.2024, та в подальші дні, а саме з 07.05.2024 по 08.08.2024 ОСОБА_1 перебував на лікарняному, що свідчить про те, що звільнення позивача з посади відбулося з порушенням вимог частини 3 статті 40 КЗпП України.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Із врахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що відповідачем не дотримано норм законодавства, що регулюють порядок звільнення працівника, передбачених ст.ст.40, 49-2 КЗпП України, відповідачем порушені права позивача ОСОБА_1 при його звільнені, відтак позов в частині позовних вимог про скасування наказу про його звільнення та поновлення його на роботі підлягає задоволенню в повному обсязі.

Щодо покликань представника відповідача на те, що позивачем порушений строк звернення до суду, встановлений ст.233 КЗпП України, суд зазначає наступне.

У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором.

Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Під зловживанням трудовим правом для сторін трудових відносин варто розуміти особливу недобросовісну поведінку, пов`язану з навмисним створенням для працівника та (або) роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15.03.2023 у cправі № 910/17459/20.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Частиною першою статті 233 КЗпП України встановлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

У постанові від 26 травня 2021 у справі №640/18236/17-ц Верховний Суд зазначив, що «установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущений без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк».

Застосування вказаних вище положень законодавства у справах про звільнення, зокрема при визначенні моменту, з якого обчислюється строк звернення до суду в цих справах, має особливе значення, оскільки, за загальним правилом, наказ про звільнення не може бути доведений до відома працівника в інший спосіб, окрім як шляхом ознайомлення з цим наказом після вручення його копії роботодавцем у встановленому законом порядку.

У такому випадку працівник в належний спосіб може дізнатись про своє звільнення та про мотиви прийняття відповідного рішення роботодавця (наказу, розпорядження про звільнення) лише після ознайомлення зі змістом такого акту, наведеними в ньому мотивами та правовими підставами та, відповідно, після цього матиме змогу підготувати аргументовану заяву (скаргу) щодо захисту своїх трудових прав і передбачених законом гарантій.

Системний аналіз статей 47 та 233 КЗпП України дозволяє дійти висновку, що норма статті 233 КЗпП України пов`язує початок перебігу строку звернення особи до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення виключно з обставинами, визначеними у статті 47 цього Кодексу (вручення роботодавцем працівникові копії наказу (розпорядження) про звільнення).

При цьому реалізація передбаченого статтею 47 КЗпП України права працівника отримати в день звільнення копію наказу про звільнення кореспондується не лише з обов`язком роботодавця видати вказаний документ, а й із добросовісною поведінкою самого працівника, який за наявності відповідної пропозиції роботодавця та фактичної можливості отримати ці документи, не ухиляється від їх отримання.

При таких обставинах, в цій конкретній справі важливим є встановлення судом факту належного виконання власником або уповноваженим ним органом імперативно встановленого частиною першою статті 47 КЗпП України обов`язку вручення працівникові копії наказу (розпорядження) про звільнення або встановлення факту недобросовісної поведінки останнього при отриманні пропозиції роботодавця щодо отримання цього акта, оскільки, як зазначено вище, виключно з вказаними обставинами стаття 233 КЗпП України пов`язує початок перебігу строку звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 09.10.2024 у справі №485/1238/23.

Так, позивач отримав копію наказу директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзея П. від 06.05.2024 №38/02 про його звільнення 16.09.2024, що підтверджується підписом останнього на такому наказі.

Представник відповідача, обґрунтовуючи пропущення ОСОБА_1 строку на звернення до суду, покликається на те, що після припинення перебування останнього на лікарняному, а саме з 09.08.2024, такий, будучи обізнаним про його звільнення, на роботу не приходив, наказ про звільнення отримувати не бажав, на дзвінки та повідомлення не відповідав.

Разом з тим, суд вказані покликання не може прийняти до уваги, оскільки законодавець пов`язує початок перебігу строку звернення особи до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення виключно з обставинами, визначеними у статті 47 цього Кодексу (вручення роботодавцем працівникові копії наказу (розпорядження) про звільнення).

Також, суд не вважає належним та допустимим доказом долучений представником відповідача, на підтвердження обставин обізнаності позивача про його звільнення, скріншот переписки з мобільного застосунку, оскільки такий документ жодним чином не підтверджує, що ОСОБА_1 була отримана інформація про його звільнення та необхідність отримання відповідного наказу.

Окрім цього, суд вважає, що не можна пов`язувати початок перебігу строку звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі з обставинами отримання позивачем інформації про його звільнення та/або отримання відповідних документів в інший спосіб, ніж передбачено положеннями статті 47 КЗпП України.

Таким чином, враховуючи те, що з копією наказу ОСОБА_1 ознайомився 16.09.2024, до суду остінній звернувся 07.10.2024, а судом не встановлено факту ухилення позивача від отримання у роботодавця копії наказу про звільнення, суд вважає, що строк звернення до суду з позовною заявою позивачем не пропущений.

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

За правилами частини другої статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, встановленими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Вимушеним прогулом у розумінні статті 235 КЗпП України є період часу, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин, який триває з дня звільнення працівника до дня винесення рішення суду про поновлення його на роботі.

Абзацом 4 п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 передбачено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до п.5 вказаного Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз.2 п.8 Порядку).

Згідно матеріалів цивільної справи позивача було звільнено 06.05.2024.

На день розгляду справи позивач ОСОБА_1 перебував у вимушеному прогулі з 07.05.2024 по 10.12.2024, тобто 156 робочих днів.

Представником відповідача надано довідку про доходи ОСОБА_1 №191/12 від 03.12.2024, згідно з якою середньоденна заробітна плата останнього за період березень-квітень 2024 року становить 359,69 грн.

Вказаний розмір середньоденної заробітної плати позивача ОСОБА_1 учасниками справи не оспорено та не спростовано, відтак такий розмір прийнято до уваги при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Слід також зазначити, що п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз`яснено, що оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, відтак суд визначає суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу без утримання податку й інших обов`язкових платежів.

Із урахуванням вищенаведеного, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 56111,64 грн, з розрахунку: 156 (кількість робочих днів) х 359,69 грн (середньоденний розмір заробітної плати), який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Відповідно до ст.430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше, ніж за один місяць та у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (частина перша статті 237-1 КЗпП України).

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Тобто за умови порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. ухвалу Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі №216/3521/16-ц, постанову Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі №569/20510/19).

Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі №216/3521/16-ц).

У постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року у справі №372/2085/16-ц зазначено, що: «під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти висновку про те, що моральна шкода підлягає відшкодуванню за наявності у діях особи, яка заподіяла таку шкоду складу цивільного правопорушення, елементами якого є заподіяна шкода, встановлення факту протиправної поведінки такої особи, наявності причинного зв`язку між ними та вини заподіювача шкоди».

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі №487/6970/20).

Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19).

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Встановивши порушення відповідачем трудових прав позивача (незаконне звільнення), з врахуванням вимог розумності та справедливості, суд вважає за можливе визначити розмір грошової компенсації моральної шкоди в сумі 3 000 грн, адже компенсація моральної шкоди в її грошовому еквіваленті має на меті забезпечити покращення психоемоційного стану особи, забезпечивши почуття справедливості, а не безпідставне збагачення.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд приходить до наступного висновку.

Так, позивачем при зверненні до суду було сплачено 1211,20 грн за вимогу про відшкодування моральної шкоди.

Окрім цього, позивач на підставі п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», звільнений від сплати судового збору за вимогами стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та поновлення на роботі.

Відповідно до положень ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір», встановлено, що за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою повинен бути сплачений судовий збір у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Таким чином, при зверненні до суду за позовну вимогу про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу мав би бути сплачений судовий збір у розмірі 1211,20 грн, та 1211,20 грн за вимогу про поновлення на роботі.

Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що за вимогами про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та поновлення на роботі позивач звільнений від сплати судового збору, з відповідача в дохід держави слід стягнути судовий збір в розмірі 2422,40 грн.

Окрім цього, відповідно до положень ч.1 ст.141 ЦПК України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача пропорційну задоволеним вимогам суму сплаченого ОСОБА_1 судового збору за вимогу про відшкодування моральної шкоди в розмірі 363,36 грн.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч.8 ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

З матеріалів справи вбачається, що на виконання вимог ч.8 ст.141 ЦПК України, позивачем та його представником долучено до матеріалів справи наступні документи: договір про надання правової допомоги/юридичних послуг від 23.09.2024; акт приймання-передачі послуг №23092401 від 07.10.2024; ордер про надання адвокатом Могіловець О.С. (свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю №348 від 15.11.2007, видане Чернігівською обласною КДКА на підставі рішення №4 від 15.11.2007) правничої допомоги Мерцалу П.О.; договір про надання правової допомоги/юридичних послуг від 18.11.2024.

Так, відповідно до договору про надання правової допомоги/юридичних послуг від 23.09.2024, укладеного між ТМ «Центр правової допомоги» (виконавцем) та ОСОБА_1 (замовником), розмір оплати за надання юридичних послуг/правової допомоги, зазначених в п.1.2. цього договору (консультування з написанням позовної заяви, за необхідності відповіді на відзив), становить 15000 грн.

Згідно договору про надання правової допомоги/юридичних послуг від 18.11.2024, укладеного між ТМ «Центр правової допомоги» (ТОВ «ПРАВОВА ДОПОМОГА «ЮРИДИЧНИЙ ЗАХИСТ») (виконавцем) та ОСОБА_1 (замовником), розмір оплати за надання юридичних послуг/правової допомоги, зазначених в п.1.2. цього договору (відповідь на відзив, участь в судовому засіданні), становить 7000 грн.

Згідно ст.60 ЦПК України, представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина друга статті 137 ЦПК України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 137 ЦПК України).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Обов`язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до п.48 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України №10 від 17.10.2014, витрати на правову допомогу стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Верховний Суд у постанові від 12.06.2018 по справі №462/9002/14-ц (провадження №61-9880св18), прийшов до наступних висновків: «свобода договору не є абсолютною, вона обмежується законом і суттю договірних правовідносин, якою за договором про надання юридичних послуг у формі представництва у суді є забезпечення балансу приватних і публічних інтересів - права особи на кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді її справи у суді (приватний інтерес) і незалежність та безсторонність судової влади при розгляді цивільних справ (публічний інтерес).

Також, діючим законодавством передбачено, що при визначенні розміру компенсації суду слід враховувати (а сторонам доводити) розумність витрат, тобто відповідність понесених стороною витрат складності, обсягу та характеру наданої адвокатом (іншим фахівцем) допомоги. На доведення обсягу наданої правової допомоги суду може бути надано як доказ докладний письмовий звіт адвоката у конкретній справі, адресований клієнту.

Згідно позиції Верховного Суду, яка висвітлена у постанові КЦС ВС від 09.06.2020 у справі №466/9758/16-ц та від 15.04.2020 у справі №199/3939/18-ц, аналізовані витрати сторони судового процесу мають бути документально підтверджені та доведені.

Відповідно до закріпленого на законодавчому рівні принципу співмірності, розмір витрат на послуги адвоката при їхньому розподілі визначається з урахуванням складності справи, часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги, обсягу наданих послуг та виконаних робіт, ціни позову, а також значення справи для сторони.

При цьому слід відзначити, що чинний ЦПК встановлює такі критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, необхідність, розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані представником позивача документи та доводи на обґрунтування суми заявлених витрат, пов`язаних із розглядом справи, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору (справи), суд приходить до висновку про те, що заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 22000 грн не є цілком співмірним із складністю справи, виконаними адвокатом роботами (наданими послугами, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Визначаючи розмір витрат які підлягають стягненню, суд виходить з критеріїв наведених вище, а саме складності справи (справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження), часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги (час витрачений на обґрунтування позиції сторони і надання консультацій для її погодження), обсягу наданих послуг та виконаних робіт (зміст та обсяг поданих суду документів, обсяг робіт наведених у відповідному акті), ціни позову, а також значення справи для кожної сторони.

З урахуванням вищенаведених доводів та мотивів, та того, що позовні вимоги задоволено частково, суд приходить до висновку, що з відповідача на користь позивача, слід стягнути 3000 грн витрат на правничу допомогу.

Керуючись статтями 2, 10, 12, 13, 81, 89, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд,-

у х в а л и в:

позов ОСОБА_1 до Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - задоволити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ директора Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Хобзей Павла №38/02 від 06.05.2024 про звільнення з роботи ОСОБА_1 .

Поновити ОСОБА_1 на посаді сторожа інституту Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» з 06.05.2024.

Стягнути з Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 07.05.2024 по 10.12.2024 в розмірі 56111,64 грн (п`ятдесят шість тисяч сто одинадцять гривень шістдесят чотири копійки), з утриманням з цієї суми установлених законодавством України податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Стягнути із Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в розмірі 3000 грн (три тисячі гривень).

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути із Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 363,36 грн та 3000 грн витрат про професійну правничу допомогу.

Стягнути із Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» в дохід держави судовий збір в розмірі 2422,40 грн.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді сторожа інституту Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складений 13.12.2024.

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , номер телефону: НОМЕР_2 ;

відповідач: Комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти», 79007, м. Львів, вул. І. Огієнка, буд.18А, код ЄДРПОУ 02139736, номер телефону: 032 255 3830, електронна пошта: loippo@ukr.net.

Суддя О.Б. Кротова