Ухвала

від 09.12.2024 по справі 517/877/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 11-кп/813/1513/24

Справа № 517/877/23

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач ОСОБА_2

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.12.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючий суддя ОСОБА_2 ,

судді: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,

прокурора ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження №12023162390000493 від 03.08.2023 року за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_8 на вирок Фрунзівського районного суду Одеської області від 26.02.2024 року, стосовно:

ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Сухий Ташник Ольшанського району Кіровоградської області, українця, громадянина України, з повною загальною середньою освітою, одруженого, не працюючого, зареєстрованого в АДРЕСА_1 , який проживає в АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

обвинуваченого у вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286-1 КК України,

встановив:

оскарженим вироком суду першої інстанції ОСОБА_9 визнаний винуватим у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286-1 КК України та йому призначено покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі, з позбавленнямправа керуваннятранспортними засобамистроком на 5 (п`ять)років.

Відповідно до ч.5 ст. 72 КК України, обвинуваченому ОСОБА_9 зараховано у строк відбуття покарання час його попереднього ув`язнення та тримання під вартою в період з 03.08.2023 року по 07.08.2023 року включно, з розрахунку один день попереднього ув`язнення дорівнює одному дню позбавлення волі.

Строк відбування покарання ОСОБА_9 обчислюється з дня фактичного затримання та приведення вироку до виконання.

До вступу вироку в законну силу залишено без змін запобіжний захід у виді застави у розмірі 107400 (сто сім тисяч чотириста) гривень, внесеної ОСОБА_10 згідно квитанції АТ «Ощадбанк» №15 від 07.08.2023 року за обвинуваченого ОСОБА_9 у кримінальному провадженні №12023162390000493 від 03.08.2023 року, а після набрання вироком законної сили, застава підлягає поверненню заставодавцю ОСОБА_10 .

Також вироком суду вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, процесуальних витрат та речових доказів.

Відповідно до змісту мотивувальної частини вироку суду, 02 серпня 2023 року,у невстановлений органами досудового розслідування час, ОСОБА_9 , перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, а саме 1,8 % етилового спирту в крові, достеменно знаючи, що керування транспортними засобами під впливом алкоголю заборонено, не маючи при собі посвідчення на право керування транспортним засобом, оскільки відповідне посвідчення він не отримував, приступив до керування власним автомобілем «ВАЗ 21033», номерний знак НОМЕР_1 , чим грубо порушив вимоги: п. 2.1. а); п. 2.9. а) «Правил дорожнього руху», введені в дію з 01.01.2002 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001 (далі Правила), якими передбачено:

п. 2.1.«Водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі:

а)посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії;

п. 2.9.«Водієві забороняється:

а)керувати транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції».

У той же день, близько 19 год 35 хв, водій ОСОБА_9 , керуючи технічно справним транспортним засобом, здійснював рух у денний час доби, по асфальтованому, мокрому дорожньому покриттю вулиці Центральна в смт. Затишшя Затишанської селищної територіальної громади Роздільнянського району Одеської області, з боку вулиці Механізаторів у бік вулиці Садова, по прямій ділянці, на якій організований двосторонній однорядний рух, у смузі свого напрямку руху, зі швидкістю близько 40 км/год.

Наближаючись до нерегульованого перехрестя з вулицею Гагаріна водій ОСОБА_9 , перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, чим позбавив себе можливості адекватно сприймати навколишню дорожню обстановку, своєчасно реагувати на її зміну і безпечно керувати транспортним засобом, вирішив виконати на ньому поворот ліворуч, при цьому, вкрай уважним не був, не переконався, що його маневр буде безпечним і не створить небезпеки іншим учасникам дорожнього руху, чим виявив злочинну недбалість.

Отримуючи об`єктивні ознаки зміни дорожньої обстановки, що виразились у наближенні до цього перехрестя у зустрічному напрямку, зі швидкістю близько 50 км/год, мотоциклу «Viper V200F-2», номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_11 , який знаходився вже на незначній відстані від перехрестя, що вимагало від ОСОБА_9 особливої уваги, контролю за переміщенням та діями мотоцикліста на дорозі, а також адекватного реагування на них, оскільки ОСОБА_11 мав перевагу в русі, водій ОСОБА_9 зобов`язаний був вжити своєчасних заходів, що виключають виникнення і розвиток аварійної ситуації, проте, в порушення вимог пунктів: 1.5.; 2.3. б); 10.1; 10.5.; 16.13 Правил, які зобов`язують водія:

п. 1.5.«Дії або бездіяльність учасників дорожнього руху та інших осіб не повинні створювати небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю або здоров`ю громадян, завдавати матеріальних збитків»;

п. 2.3.«Для забезпечення безпеки дорожнього руху водій зобов`язаний:

б)«Бути уважним,стежити за дорожньою обстановкою, відповідно реагувати на її зміну, стежити за правильністю розміщення та кріплення вантажу, технічним станом транспортного засобу і не відволікатися від керування цим засобом у дорозі»;

п. 10.1.«Перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечніше і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху»;

п. 10.5.«Поворот необхідно виконувати так, щоб при виїзді з перехрещення проїзних частин транспортний засіб не отінився на смузі зустрічного руху, а у разі повороту праворуч слід рухатися ближче до правого краю проїзної частини, крім випадку виїзду з перехрестя, де організовано круговий рух, де напрямок руху визначено дорожніми знаками чи дорожньою розміткою або де рух можливий лише в одному напрямку»;

п. 16.13.Перед поворотом ліворуч і розворотом водій нерейкового транспортного засобу зобов`язаний дати дорогу трамваю попутного напрямку, а також транспортним засобам, що рухаються по рівнозначній дорозі в зустрічному напрямку прямо чи праворуч...», він невірно оцінив дорожню обстановку, що склалась, з метою встигнути якнайшвидше виконати маневр повороту по найкоротшій траєкторії, різко виїхав на призначений для зустрічного руху бік проїзної частини і почав «різати кут», створюючи своїми діями небезпеку для життя і здоров`я водія ОСОБА_11 , який, з моменту виявлення небезпечного маневрування зустрічного автомобіля, через незначну відстань між транспортними засобами, не встиг вжити заходів щодо уникнення зіткнення.

Як наслідок, грубо порушуючи вимоги Правил, водій ОСОБА_9 , повертаючи ліворуч на нерегульованому перехресті, при відсутності будь-яких перешкод технічного або іншого характеру, не дав дорогу транспортному засобу, який рухався по рівнозначній дорозі в зустрічному напрямку прямо, виїхав на зустрічну половину проїзної частини, де допустив зіткнення на зустрічних напрямках, під кутом 140-160 градусів, переднім бампером автомобіля «ВАЗ-21033», з переднім колесом мотоциклу «Viper V200F-2».

Під час зіткнення транспортних засобів-учасників пригоди відбулось перекидання мотоциклу, з подальшим відкиданням і падінням його водія на ґрунтове узбіччя.

В результаті ДТП неповнолітньому водієві ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 заподіяні тілесні ушкодження, а саме: закрита черепно-мозкова травма, що поєднує лінійний перелом основи черепа (локалізація - ліве велике крило клиноподібної кістки, а також на лівій виличній кістці), забій головного мозку легкого ступеня і підшкірна гематома (крововилив) лівої половини склепіння голови (лівих лобної, тім`яної та скроневої ділянок); садна з боку зовнішньої поверхні лівого ліктьового суглобу, а також на лівій бічній поверхні живота і тазу, які відносяться до небезпечних для життя і кваліфікуються як ТЯЖКІ тілесні ушкодження.

Отже, водій ОСОБА_9 , шляхом належного виконання вимог пунктів: 1.5.; 2.1.а); 2.3. б); 2.9. а); 10.1.; 10.5.; 16.13. Правил дорожнього руху, гарантовано мав технічну можливість запобігти ДТП і його фактичні дії знаходяться у причинному зв`язку з настанням події цієї пригоди, а також настанням суспільно-небезпечних наслідків у вигляді заподіяння потерпілому ОСОБА_11 тяжких тілесних ушкоджень.

Не погоджуючись з вироком суду, захисником подана апеляційна скарга, в якій захисник просить змінити вирок суду в частині призначення покарання ОСОБА_9 , у зв`язку з його надмірною суворістю, та призначити обвинуваченому покарання не пов`язане з позбавленням волі, а саме із застосування положень ст. 69 КК України, у виді штрафу.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги захисник зазначає, що місцевим судом не обґрунтовані мотиви призначення обвинуваченому максимального покарання, передбаченого ч.2 ст.286-1 КК України, не враховано досудову доповідь, в якій зазначено, що ОСОБА_9 можливо призначити покарання без ізоляції від суспільства, щире каяття з боку обвинуваченого та співпраця з органом досудового розслідування, наявність на утриманні обвинуваченого дружини та неповнолітньої дитини, наявність місця роботи, позитивні характеристики з місця роботи та проживання. Також судом не враховано стан здоров`я обвинуваченого, оскільки в нього виявлено ознаки туберкульозу та остеохондрозу. Суд також не врахував факт надання обвинуваченим допомоги потерпілому після ДТП, а також повне відшкодування моральної та матеріальної шкоди. На переконання сторони захисту зазначені обставини є підставою для призначення обвинуваченому покарання у виді штрафу, із застосуванням вимог ст.69 КК України.

Судовий розгляд у суді апеляційної інстанції, відповідно до положень ч.4 ст.405 КПК, проведено за відсутності потерпілого, який до суду не з`явився, повідомлявся у передбаченому законом порядку про дату, час та місце апеляційного перегляду справи шляхом надсилання судових повісток на поштову адресу проживання та надсиланням смс-повідомлень на мобільні номери телефонів, які відповідно до довідок про доставку, отримані потерпілим та його законним представником. При цьому, потерпілий та його законний представник звернулись із заявою про здійснення розгляду без їх участі, просили не позбавляти волі обвинуваченого.

Також розгляд проведено без обвинуваченого, який будучи повідомленим про дату, час та місце апеляційного розгляду до суду не з`явився, клопотань про відкладення розгляду справи не подавав, його захист забезпечено адвокатом ОСОБА_7 , який повідомив суду, що обвинувачений обізнаний про судовий розгляд, просив розглядати справу за його відсутністю.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що на стадії апеляційного перегляду оскарженого рішення, судом були створені всі умови для реалізації права учасників судового процесу на доступ до правосуддя.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції.

У своїх рішеннях Європейський Суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Заслухавши суддю-доповідача; захисника, який підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити; прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги; обговоривши доводи апеляційної скарги; перевіривши матеріали кримінального провадження; провівши судові дебати; колегія суддів дійшла висновку про таке.

Відповідно до вимог ч.1 ст.404КПК України (далі КПК), вирок суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом в межах апеляційної скарги.

Згідно з положеннями ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Згідно вимог ст. 370 КПКсудове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_9 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286-1 КК України, за обставин, викладених у вироку, є обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються наявними в ній доказами, які досліджувались в повному обсязі. Обвинувачений не оскаржує вирок в частині правильності кваліфікації його дій та доведеності вини.

Порушень при вирішенні судом першої інстанції питання щодо дослідження доказів відносно обставин, встановлених у справі, апеляційним судом не встановлено, а тому ці обставини, як і юридична кваліфікація скоєного ОСОБА_9 злочину не є предметом апеляційного розгляду, у зв`язку з чим колегія суддів, відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК, переглядає вирок суду в межах апеляційної скарги.

Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги стосовно суворості призначеного покарання та можливість призначення обвинуваченому покарання, із застосуванням положень ст.69 КК України, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 1статті 69 ККУкраїни передбачено, що за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання вЗагальній частиніцього Кодексу. За вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, суд з підстав, передбачених цією частиною, може призначити основне покарання у виді штрафу, розмір якого не більше ніж на чверть нижчий від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цьогоКодексу.

Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв`язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.

Колегія суддів третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 03 лютого 2021 року (справа №629/2739/18) зауважила про те, що ч.1 ст.69 КК України надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м`яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 статті 66 КК України; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв`язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.

При визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити з системного тлумачення статей 66 та 69 КК України та тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини, як ознаки привілейованих складів злочину, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеню тяжкості вчиненого злочину. Ці обставини в своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим.

У справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року (заява №10249/03) зазначено, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним.

Призначаючи обвинуваченому покарання, суд першої інстанції, у відповідності до вимог ст. 65 КК України, врахував характер вчинення злочину, особу обвинуваченого та дійшов висновку про необхідність призначення покарання у виді позбавлення волі.

Апеляційний суд вважає, що призначене обвинуваченому покарання, як за своїм видом, так і за розміром, не можна вважати занадто суворим.

Так, визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що сторона захисту порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання пов`язаних із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що уст. 12 ККдається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контекстіст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1ст. 65 ККУкраїни поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частиниКК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Відповідно до ст.ст. 50 і 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Вирішуючи питання про те, яка міра покарання має бути призначена обвинуваченому за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.286-1 КК України, і чи повинен він його відбувати реально, суд першої інстанції в повній мірі врахував обставини даної справи.

Так, при призначенні покарання обвинуваченому, місцевий суд врахував дані про його особу, зокрема і ті, які зазначені в апеляційній скарзі.

Однак місцевий суд не знайшов підстав для застосування при призначенні покарання положень ст. 69 КК України.

Надаючи оцінку обставинам даного кримінального провадження колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду щодо неможливості призначенням обвинуваченому покарання із застосування ст.69 КК України у виді штрафу, та той факт, що обвинувачений має реально відбувати покарання за вчинений злочин.

Апеляційним судом враховується той факт, що потерпілий не має претензій до обвинуваченого та просив не позбавляти його волі, однак ці обставини не є вирішальними в кримінальному провадженні.

Згідно роз`яснень, що містяться у п.п. 20, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року №14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» зазначено, що при призначенні покарання за злочини такої категорії, суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання, та особу винного.

Апеляційний суд вважає, що відшкодування потерпілим завданої шкоди та відсутність претензій матеріального та морального характеру, з урахуванням наслідків вчиненого злочину, не можуть мати вирішального значення, що відповідає сталій практиці касаційного суду.

Такий висновок колегії суддів відповідає практиці суду касаційної інстанції, зокрема висновку Верховного суду, викладеному у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 08.08.2023 року (справа №599/1247/22).

Приписи ст. 69 КК України про призначення винній особі більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, є спеціальними і застосовуються у виключних випадках. Підставами для застосування цієї норми закону є встановлення не лише наявності кількох пом`якшуючих обставин, а й того факту, що їх наявність істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.

Тобто для застосування судом положень ст. 69 КК повинні бути встановлені виключні обставини, що істотно знижують ступінь тяжкості саме вчиненого кримінального правопорушення. У кожному випадку факт зниження ступеня тяжкості кримінального правопорушення повинен оцінюватися судом з урахуванням індивідуальних особливостей конкретного кримінального провадження. Проте у будь-якому разі встановлені обставини, що пом`якшують покарання, мають настільки істотно знижувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції статті було б явно недоцільним і несправедливим.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Правилами дорожнього руху України регламентовано єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватись усі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки, через це уникнення обвинуваченим справедливого покарання негативно вплине й на сприйняття суспільством, зокрема іншими водіями, необхідності суворо дотримуватись Правил дорожнього руху.

Саме через недбалість водіїв, які порушують Правила дорожнього руху, смертність та травматизм на дорогах України залишаються невиправдано високими.

У рішенні по справі «О`Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29 червня 2007 року, Європейський суд з прав людини у складі його Великої палати постановив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов`язки у правовому полі.

Більш того, в даній справі слід врахувати обставини злочину, а саме характер порушених вимог Правил дорожнього руху, адже ОСОБА_9 свідомо сів за кермо транспортного засобу та керував ним в стані алкогольного сп`яніння, що потягло за собою подію злочину, та більш того могло спричинити більш тяжкі наслідки.

Апеляційним судом враховується позиція касаційного суду стосовно справ, пов`язаних з порушенням Правил дорожнього руху водіями, які перебувають у стані алкогольного сп`яніння, неодноразово вказував на те, що дане кримінальне правопорушення належить до суспільно небезпечних злочинів у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту, а тому позиція потерпілого у справі щодо покарання, яке винний повинен понести за скоєне, під час вирішення цього питання судом не є вирішальною.

Отже, у кримінальних провадженнях щодо двооб`єктних кримінальних правопорушень, враховуючи правові позиції Верховного Суду, можна виділити такі критерії: 1) закон; 2) інтереси суспільства; 3) забезпечення балансу інтересів сторін про примирення.

На переконання колегії суддів, у даному кримінальному провадженні не можуть залишатись поза увагою інтереси суспільства, безпека окремих його громадян та необхідність відповідальності обвинуваченого за вчинення злочину в сфері транспорту у стані алкогольного сп`яніння, наслідком якого стало спричинення тяжких тілесних ушкоджень.

Суд вважає, що наявність щирого каяття, активного сприяння розкриттю злочину та відшкодування завданої шкоди у цьому кримінальному провадженні не призвели до істотного зниження ступеня тяжкості вчиненого ОСОБА_9 діяння для можливості застосування при призначенні покарання положень ст.69 КК України, зокрема призначення штрафу, про що просить сторона захисту.

Колегія суддів погоджуючись з призначеним місцевим судом покаранням враховує, що покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання виду та міри покарання, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила. Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства у загально соціальному плані.

Покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами.

Зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду. Оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання виправлення засудженого.

За наведених обстави колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про відсутність підстав для застосування до обвинуваченого при призначенні покарання положень ст.69 КК України.

Апеляційний суд вважає, що призначене обвинуваченому покарання ґрунтується на положеннях ст.ст. 50 і 65 КК України, відповідає принципам справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання і є необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів, а тому не вбачає підстав вважати, що призначене покарання є явно несправедливим через його суворість.

За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для зміни вироку, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 409, 412, 415, 419, 424, 532 КПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 залишити без задоволення.

Вирок Фрунзівського районного суду Одеської області від 26.02.2024 року в кримінальному провадженні №12023162390000493 від 03.08.2023 року, яким ОСОБА_9 засудженийза вчиненнякримінального правопорушення,передбаченого ч.2ст.286-1КК України залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та касаційному оскарженню не підлягає.

Судді Одеського апеляційного суду

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4