Рішення

від 16.10.2024 по справі б911/96/08/13-г

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" жовтня 2024 р. Справа № Б911/96/08/13-г (911/3321/23)

Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна технологічна компанія» в особі ліквідатора арбітражного керуючого Оберемка Романа Анатолійовича

доросійської федерації в особі Посольства держави росія в Україні

за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1) Головного управління ДПС у Київській області

2) Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях»

3) Державного підприємства водних шляхів «Усть-Дунайськ»

4) ОСОБА_1

5) Вишгородського районного центру зайнятості

6) Приватно-орендного сільськогосподарське підприємство «Уманський тепличний комбінат»

провідшкодування завданої майнової шкоди

за участю секретаря судового засідання Єрьоміч О.А.

за участю представників згідно з протоколом судового засідання.

Обставини справи:

У провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № Б911/96/08/13-г за спільною заявою Публічного акціонерного товариства «Судноплавна компанія Укррічфлот», Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях», Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства «Уманський тепличний комбінат» та Державного підприємства «Морський торговельний порт Усть-Дунайськ» до боржника Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна технологічна компанія» про банкрутство, провадження в якій порушено ухвалою суду від 18.01.13 р.

Постановою господарського суду Київської області від 02.11.2015 р. затверджено оплату послуг розпорядника майна Патерилова Віталія Вікторовича; затверджено, що оплата послуг та відшкодування витрат розпорядника майна Патерилова Віталія Вікторовича, пов`язаних зі здійсненням ним своїх повноважень, здійснюються за рахунок коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, або за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника; визнано банкрутом ТОВ «Транспортна технологічна компанія»; призначено ліквідатором банкрута ТОВ «Транспортна технологічна компанія» арбітражного керуючого Патерилова Віталія Вікторовича; скасовано всі арешти, накладені на майно ТОВ «Транспортна технологічна компанія», визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, зобов`язано ліквідатора арбітражного керуючого Патерилова Віталія Вікторовича привести реєстр вимог кредиторів Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна технологічна компанія» у відповідність до вимог ст. 45 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» і, з урахуванням її вимог, вирішити питання щодо необхідності переобрання представницьких органів кредиторів (зборів кредиторів та комітету кредиторів).

Наразі триває ліквідаційна процедура ТОВ «Транспортна технологічна компанія», повноваження ліквідатора виконує арбітражний керуючий Оберемко Роман Анатолійович.

31.10.2023 р. до суду від ліквідатора ТОВ «Транспортна технологічна компанія» надійшла позовна заява про відшкодування завданої майнової шкоди збройною агресією російської федерації.

Ухвалою господарського суду від 27.11.2023 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, в межах провадження у справі № Б911/96/08/13-г(911/3321/23) про банкрутство ТОВ «Транспортна технологічна компанія», розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження, розгляд справи по суті призначено на 24.01.2024 р.

Ухвалою господарського суду від 24.01.2024 р. залучено до участі у справі в якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: Головне управління ДПС у Київській області, ДП «Морський торговельний порт «Усть-Дунайськ», Державне підприємство водних шляхів «Укрводшлях», Манько Р.М., Вишгородський районний центр зайнятості, Приватно-орендне сільськогосподарське підприємство «Уманський тепличний комбінат», розгляд справи по суті відкладено на 29.05.2024 р.

Станом на 02.04.2024 р. було встановлено про неможливість проведення судового засідання 29.05.2024 р. у зв`язку із виробничою необхідністю.

Ухвалою господарського суду від 02.04.2024 р. розгляд справи призначено на 26.06.2024 р.

29.05.2024 р. через систему «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

19.06.2024 р. на поштову адресу суду від ДП водних шляхів «Укрводшлях» надійшли письмові пояснення.

Ухвалою господарського суду від 26.06.2024 р. розгляд справи по суті відкладено на 16.10.2024 р.; повторно зобов`язано позивача направити копії позовної заяви та доданих до неї документів, залученим ухвалою суду від 24.01.2024 р. третім особам; встановлено строк до 09.10.2024 р. для подання третім особам пояснень, аргументів та міркувань щодо предмету спору; зобов`язано відповідача у строк до 09.10.2024 р. подати відзив на позовну заяву.

Оголошенням господарського суду від 02.10.2024 р. повідомлено відповідача російську федерацію в особі Посольства держави росія в Україні про те, що у господарському суді Київської області розглядається справа № Б911/96/08/13-г (911/3321/23) за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортна технологічна компанія" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Оберемка Романа Анатолійовича до російської федерації в особі Посольства держави росія в Україні, за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1) Головного управління ДПС у Київській області, 2) Державного підприємства водних шляхів "Укрводшлях", 3) Державного підприємства водних шляхів "Усть-Дунайськ", 4) ОСОБА_1 , 5) Вишгородського районного центру зайнятості, 6) Приватно-орендного сільськогосподарське підприємство "Уманський тепличний комбінат" про відшкодування завданої майнової шкоди; повідомлено про те, що розгляд зазначеної справи здійснюватиметься 16.10.2024 р.

У судове засідання 16.10.2024 р. представники позивача, відповідача та третіх осіб не з`явились.

Згідно з частиною четвертою ст. 122 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

З врахуванням особливого статусу держави в господарському процесі, припиненням дипломатичних стосунків України з росією, а також тим, що встановити конкретне місцезнаходження держави в розумінні господарського процесуального законодавства неможливо, відповідача повідомлено про призначення судових засідань шляхом оприлюднення на офіційному веб-сайті судової влади України оголошення про час, дату та місце проведення судового засідання у цій справі.

Крім того, позивач (у своєму клопотанні від 29.05.2024 р.) повідомляв суду, що він звертався до Адміністрації Державної прикордонної служби України з листом № 03/43 від 08.03.2024 р. про роз`яснення щодо можливості перетнути кордон (тимчасово виїхати) до Республіки Польща з метою передачі до посольства відповідача ухвали господарського суду Київської області від 27.11.2023 р. у справі № Б911/96/08/13-г(911/3321/23).

Листом ДПСУ від 13.03.2024 р. йому повідомлено, що згідно з вимогами Правил у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону крім осіб, зазначених у пунктах 21 та 22 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також пункті 214 цих Правил. Таким чином, вимогами вказаних вище нормативно-правових актів така підстава для виїзду за кордон в умовах воєнного стану громадянина України чоловічої статі віком від 18 до 60 років як необхідність особистої передачі ухвали суду відповідачеві, який знаходиться на території іноземної держави, не встановлена.

Також, з метою направлення ухвали суду засобами поштового зв`язку до посольства рф у Республіці Польща, позивач звертався до відділення Укрпошти, однак йому було відмовлено у прийнятті кореспонденції з посиланням на те, що посольство рф не обслуговуються Укрпоштою.

Позивач зазначив, що листом № 05/79 від 03.05.2024 р. він звернувся до керівництва Укрпошти з метою роз`яснення про можливість чи не можливість отримання послуги надіслання поштової кореспонденції до посольства російської федерації у Республіці Польща, відправлення поштової кореспонденції до посольства російської федерації у Республіці Польща, однак йому було відмовлено з причин відсутності обслуговування листування посольства рф.

Наведене вище у сукупності дає підстави стверджувати, що ті заходи, які в межах цієї справи було вчинено як судом, так і позивачем задля забезпечення обізнаності відповідача про сутність розглядуваної справи, про стадії її розгляду, відповідні дати проведення судових засідань, є достатніми для висновку про належне повідомлення відповідача, як про зміст позовних вимог, так і про рух справи, а тривалість судового розгляду справи свідчить про наявність у відповідача достатнього часу для того, щоб представити суду свої аргументи щодо позову.

Крім того, судом враховано, що у своїх рішеннях Європейський суд неодноразово наголошував, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

При цьому на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду і не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

В силу вимог частини першої ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

встановив:

Згідно зазначених в позовній заяві відомостей, ухвалою господарського суду м. Києва від 03.06.2008 р. у справі № 30/237 було затверджено мирову угоду, відповідно до умов якої ВАТ «Риббудконструкція» передало у власність ТОВ «Транспортна технологічна компанія» (позивача, в особі якого діє ліквідатор арбітражний керуючий Оберемко Р.А.) нерухоме майно за адресою: Київська обл., Вишгородський р-н, с. Демидів, вул. Морська, 4 (літера "А", приміщення № 1-41, поверх 1-3) на суму 765 824, 62 грн.

ТОВ «Транспортна технологічна компанія» в особі ліквідатора арбітражного керуючого Оберемка Р.А. вказує, що йому стало відомо (згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно), що за ТОВ «Транспортна технологічна компанія» (код ЄДРПОУ 33447231) зареєстроване на праві власності нерухоме майно, що знаходиться за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Демидів, вул. Морська, будинок 4.

Із звітів арбітражного керуючого Патерилова В.В. (попередній ліквідатор ТОВ «Транспортна технологічна компанія») арбітражним керуючим Оберемко Р.А. встановлено, що арбітражним керуючим Патериловим В.В. було виготовлено технічний паспорт, згідно якого боржнику на праві власності належить наступне майно:

- приміщення № 1-41, поверх 1-3, загальною площею 1239,2 кв. метри;

- тротуар (літера І-ІІ);

- ворота (№ 1);

- склад (літера Б), загальною площею 14,6 кв. метри (адреса місцезнаходження майна: Київська область, Вишгородський район, с. Демидів, вул. Морська, будинок 4).

Як зазначає позивач, ним було виявлено пошкодження нерухомого майна, що знаходиться за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Демидів, вул. Морська, будинок 4, внаслідок збройної агресії російської федерації. Ліквідатору під час виїзду на місце повідомлено вартовим, який охороняв територію, на якій залишились не розірвані снаряди, що нежитлові приміщення були зруйновані шляхом застосування російськими військовими озброєння танку (зразка Т-72), який протягом тижня здійснював розстріл приміщень, що знаходяться за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Демидів, вул. Морська, будинок 4.

04.07.2023 р. ліквідатором, як він зазначає, отримано від Димерської селищної ради Київської області лист від 06.06.2023 р. про здійснення комісійного обстеження та надання акту обстеження нерухомого майна, що знаходиться за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Демидів, вул. Морська, будинок 4. Згідно акту обстеження встановлено руйнування нерухомого майна за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Демидів, вул. Морська, будинок 4..

Ліквідатор уточнює, що не звертався до правоохоронних органів з приводу зазначеної події, оскільки російські військові на момент виявлення зруйнованого майна вже покинули територію України з боку їх наступу або були знищені Захисниками України, у зв`язку з чим винних громадян росії, які керували озброєнням танку, затримати не виявилось би можливим правоохоронними органами України.

Також він зазначає, що оскільки вартість, за якою нерухоме майно прийнято у власність ТОВ «Транспортна технологічна компанія», становить 765 824, 62 грн., дана сума є сумою збитків, заподіяних боржнику, щодо відшкодування яких він звертається до суду.

За наслідками розгляду справи з наявних у ній матеріалів та фактичних обставин встановлено, що предметом позову є відшкодування майнової шкоди, завданої збройною агресією рф проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; шкода завдана представниками рф, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави України; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

У зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України. Відповідні обставини відображені також у висновках Верховного Суду у постанові від 14.04.2022 р. у справі № 308/9708/19 та Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.05.2022 р. у справі № 635/6172/17.

У даній справі спір виник між юридичною особою приватного права позивачем (в особі якого діє ліквідатор ? арбітражний керуючий Оберемко Р.А.) та іноземною державою-агресором як особливим суб`єктом цивільного права.

Таким чином, позивач зазнав шкоди внаслідок збройної агресії рф на території України, тому рф є відповідачем у цій справі. Оскільки держава є специфічним суб`єктом цивільно-правових відносин, то може виступати стороною як в міжнародних публічних, так і в міжнародних приватно-правових відносинах через відповідні компетентні органи. Таким органом є Посольство держави росія (російська федерація) в Україні.

Відповідач правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався, отже, позиція відповідача з приводу заявленого позову суду не відома.

Згідно з частиною дев`ятою ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Ураховуючи, що відповідач не скористався наданим йому правом у межах визначеного законом процесуального строку на подання відзиву, суд дійшов висновку про можливість вирішення спору за відсутності відзиву відповідача.

Крім того, суд враховує подані до господарського суду 19.06.2024 р. пояснення Державного підприємства водних шляхів «Укрводшлях», зі змісту яких випливає, що Державне підприємство водних шляхів «Укрводшлях» повністю погоджується з викладеними у позові обставинами.

Як вбачається з матеріалів справи, право власності позивача на пошкоджене майно підтверджується:

- інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 235734765 від 07.12.2020 р.

Факт пошкодження майна, належного позивачу, внаслідок обстрілу збройними силами російської федерації, підтверджується:

- актом обстеження нерухомого майна, пошкодженого/зруйнованого внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спрочинених військовою агресією російської федерації № 1229 від 18.12.2022 р.

Факт обстрілу з боку військових формувань рф підтверджується також численними публікаціями в ЗМІ. З відкритих джерел зафіксовано масовані обстріли, зокрема у с. Демидів Вишгородського району Київської області.

З огляду на те, що завдані збитки позивач пов`язує із вчиненням російською федерацією збройної агресії, масованими обстрілами, цивільним характером належного йому майна, що в цілому свідчить про протиправність діянь відповідача на території України, позивач звернувся до суду із позовом та просить стягнути суму шкоди, завданої пошкодженням/знищенням майна з держави агресора російської федерації.

Відповідач, країна агресор - російська федерація, що обізнана про розгляд справи та повідомлена про хід судового процесу у цій справі всіма доступними для суду та позивача засобами, самоусунулася від надання суду відзиву на позовну заяву, своїх аргументів чи контраргументів проти доводів позивача не надала.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.

Згідно з частиною другою ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до частин четвертої та частини п`ятої ст. 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Позивач визначив відповідачем державу російську федерацію в особі Посольства держави російська федерація в Україні.

Відповідно до пункту третього частини першої ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з частиною першою ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Частиною четвертою ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Поряд із цим, у пункті четвертому частини першої ст. 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Згідно з частиною першою ст. 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02.03.2022 р. військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує ст. 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 р. у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (справа "Україна проти російської федерації") зобов`язав російську федерацію припинити військову агресію проти України.

Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24.03.2022 р., якою додатково засуджує військову агресію росії проти України, вимагає від російської федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Станом на час подання цього позову, російська федерація не виконала приписів (вимог) ні Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02.03.2022 р., ні наказу Міжнародного суду ООН від 16.03.2022 р., та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів в порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 р. № 2188-ІX «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» дії збройних сил, політичного і військового керівництва російської федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022 р., визнано геноцидом Українського народу.

Дії російської федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Не поважаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України російська федерація не може розраховувати на повагу до її судового імунітету. Інший підхід ставив би жертв війни, осіб, яким завдано шкоду у ще більш вразливе становище, коли позбавляючи особу права на звернення до національного суду, та відсутність гарантій забезпечення права таких осіб на ефективний судовий розгляд їх справ в судах російської федерації, фактично позбавляє таких осіб права на судовий захист, як такого.

Суд вважає, що судовий імунітет держави-агресора, не може бути перешкодою для реалізації правосуддя при порушенні основ міжнародного правопорядку та скоєнні міжнародних злочинів, а тому, у цій справі, російська федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення судового процесу щодо відшкодування завданих нею збитків, в ході ініційованого воєнного вторгнення на територію України.

Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (ст. 11), а також Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (ст. 12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 р. у справі № 990/80/22 в п.п. 32-34, викладено наступні правові висновки:

- російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти України, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України;

- країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно російська федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 р. та від 22.06.2022 р. у справах № 490/9551/19 (провадження № 61-19853св21) та № 311/498/20 (провадження № 61-988св22);

- таких самих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.05.2022 р. у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21) та у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21), зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету російської федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету російської федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 р. у справі № 428/11673/19, загальновідомим є (тобто таким, що не потребує доказування) те, що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.

Підсумовуючи, в частині розповсюдження на розглядувану справу права судового імунітету російської федерації, суд доходить висновку про незастосування його в цій справі з огляду на обставини, що викладено вище.

Відповідно до частин один, три ст. 42 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р., підписантами якої є російська федерація та Україна, та яка була чинною на момент звернення позивача до суду із цим позовом, у справах про відшкодування шкоди, компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.

Отже, господарський суд Київської області, як суд, до територіальної юрисдикції якого відноситься місце ймовірного завдання шкоди позивачу, є належним судом для розгляду цієї справи.

Крім того, даний спір підлягає розгляду господарським судом Київської області в межах провадження у справі про банкрутство ТОВ «Транспортна технологічна компанія», виходячи з положень ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства.

Вирішуючи питання щодо застосування норм матеріального права у цій справі, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини першої ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно з частиною першою ст. 42 Конвенції про правову допомогу зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Поряд з цим, відповідно до пп. «ж» ст. 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 р. права і обов`язки Сторін за зобов`язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.

Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди (знищення майна позивача) мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.

Одночасно, відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно із ст. 10 Цивільного кодексу України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Також, згідно із ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що до спірних відносин підлягає застосуванню матеріальний закон України, включно з відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України.

Вирішуючи спір по суті та перевіряючи доводи позивача, суд виходив з наступного.

Згідно зі ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до частини першої ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Згідно зі ст. 22 Цивільного кодексу України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.

Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 р. був введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 р. у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

У пункті четвертому частини першої ст. 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974 р. як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до п. 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Як вже зазначалося, Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 р. № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії рф проти України в порушення пункту 2 (4) статуту ООН та звернено до росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування рф з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 р. № 182 зобов`язано російську федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 р. на території України.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав є порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача є актом немотивованої збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і обстріл майна позивача, здійснений в рамках реалізації акту агресії відповідачем.

Відповідно до ст. 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Відповідно до пунктів один, три Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Згідно ст. 53 IV Женевської конвенції 1949 року будь-яке знищення окупуючою державою рухомого або нерухомого майна, що є приватною або колективною власністю приватних осіб або Держави, громад або громадських або кооперативних організацій, яке не є абсолютно необхідним для воєнних операцій, забороняється.

За змістом ст.ст. 48, 51, 52 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12.08.1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08.06.1977 р.:

- для забезпечення поваги й захисту цивільного населення та цивільних об`єктів сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти цивільні й воєнні об`єкти та відповідно спрямовувати свої дії тільки проти воєнних об`єктів (ст. 48);

- напади невибіркового характеру заборонено. До нападу невибіркового характеру належать: a) напади, не спрямовані на конкретні воєнні об`єкти; b) напади, при яких застосовуються методи або засоби ведення воєнних дій, які не можуть бути спрямовані на конкретні воєнні об`єкти; або c) напади, при яких застосовуються методи або засоби ведення воєнних дій, наслідки яких не можуть бути обмежені, як це вимагається згідно з цим Протоколом; і які, таким чином, у кожному такому випадку поражають воєнні об`єкти й цивільних осіб або цивільні об`єкти, не розрізняючи їх. Серед інших належить вважати невибірковими такі види нападів: a) напад шляхом бомбардування будь-якими методами або засобами, при якому як єдиний воєнний об`єкт розглядається ряд явно пов`язаних один з одним і розрізнюваних воєнних об`єктів, розміщених у місті, у селі чи в іншому районі, де сконцентровані цивільні особи або цивільні об`єкти; і b) напад, котрий, як можна очікувати, попутно потягне за собою втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб та шкоду цивільним об`єктам, або те й інше разом, які були б надмірними щодо конкретної і безпосередньої воєнної переваги, якої передбачається таким чином досягти (ст. 51);

- цивільні об`єкти не повинні бути об`єктом нападу або репресалій. Цивільними об`єктами є всі ті об`єкти, які не є воєнними об`єктами, як вони визначені в пункті 2. 2. Напади повинні суворо обмежуватися об`єктами. Що стосується об`єктів, то воєнні об`єкти обмежуються тими об`єктами, які через свій характер, розміщення, призначення або використання вносять ефективний вклад у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за існуючих у даний момент обставин дає явну воєнну перевагу. 3. У разі сумніву в тому, чи не використовується об`єкт, який звичайно призначений для цивільних цілей, наприклад, місце відправлення культу, житловий будинок чи інші житлові будови або школа, для ефективної підтримки воєнних дій, передбачається, що такий об`єкт використовується в цивільних цілях (ст. 52).

Матеріали справи не містять будь-яких доказів використання зруйнованого майна позивача у воєнних цілях, відтак, дії відповідача, внаслідок яких знищено майно позивача, були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність як за відповідний обстріл, так і за спричинені ним наслідки, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну позивача.

Таким чином, до висновків про протиправність дій відповідача суд приходить як з огляду на зміст наведених норм як національного законодавства, так і міжнародного, як його складової частини, так і з огляду на наявні у справі докази.

Також доведеним позивачем є факт заподіяння шкоди неправомірними діями відповідача та причинно-наслідковий зв`язок між цими діями відповідача та завданою майну позивача шкодою.

Отже, заявлена сума завданої позивачу шкоди внаслідок російської збройної агресії на території України становить 765 824,62 грн., матеріалами справи доведена та відповідачем у встановленому законом порядку не спростована.

Виходячи з викладеного, судом встановлена наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача, що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачу у розмірі і в порядку, передбаченими цивільним законодавством, отже позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Згідно з ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною першою ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними у розумінні частини першої ст. 76 Господарського процесуального кодексу України є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Згідно з частиною другою ст. 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Як визначено ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За наслідками розгляду спору суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивачем обґрунтовані та доведені, відповідачем не заперечені та не спростовані, тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

Згідно з пунктом двадцять другим частини першої ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до підпункту першого пункту другого частини другої ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» установлено з 1 січня 2024 року та на дату звернення прожитковий мінімум для працездатних осіб на рівні 3028,00 грн.

Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі розмір судового збору за його подання становить 11 487,37 грн.

Відповідно до частини другої ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору за розгляд даного спору, то судовий збір у сумі 11 487,37 грн., за розгляд даної справи, підлягає стягненню з відповідача в дохід Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 79, 126, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

вирішив:

1.Позов задовольнити.

2.Стягнути з держави російська федерація в особі Посольства держави росія в Україні (03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27-А; м. москва, вул. Краснопресненська набережна, 2) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна технологічна компанія» (07300, Київська обл., Вишгородський р-н, м. Вишгород, вул. Набережна, буд. 17, код ЄДРПОУ 33447231) шкоди майну, завданої внаслідок російської збройної агресії на території України, в розмірі 765 824 (сімсот шістдесят п`ять тисяч вісімсот двадцять чотири) грн. 62 коп.

3.Стягнути з держави російська федерація в особі Посольства держави росія в Україні (03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27-А; м. москва, вул. Краснопресненська набережна, 2) на користь Державного бюджету України 11 487 (одинадцять тисяч чотириста вісімдесят сім) грн. 37 коп. судового збору.

4.Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Згідно ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата підписання повного тексту рішення 17.12.2024 р.

Суддя А.В. Лопатін