Рішення

від 12.12.2024 по справі 530/832/24

ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 530/832/24

2/530/345/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А І Н И

12.12.2024 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Тараненко Т.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в місті Зіньків справу за позовом

органу опіки та піклування виконавчого комітету Опішнянської селищної ради, місце знаходження: смт.Опішня, вул.Перемоги, 3, Полтавського району, Полтавської області в інтересах неповнолітньої дитини: ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , остання відома адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ; треті особи, яка не заявляють самостійних вимог на стороні позивача: відділ "Служби у справах дітей Опішнянської селищної ради, місце знаходження: смт.Опішня, вул.Перемоги, 3, Полтавського району, Полтавської області; ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_2 про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ч.1 ст.3 Цивільного процесуального кодексу України, - кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Представник позивачаоргану опіки та піклування виконавчого комітету Опішняської селищної ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , остання відома адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ; треті особи, яка не заявляють самостійних вимог на стороні позивача: відділ "Служби у справах дітей Опішнянської селищної ради, місце знаходження: смт.Опішня, вул.Перемоги, 3, Полтавського району, Полтавської області; ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_2 про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав.

Ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області від 23.05.2024 року було відкрито провадження по справі, призначено справу до розгляду у порядку загального провадження з викликом сторін та надано відповідачам п"ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву з дня вручення копії ухвали та додатків до неї.

Представник позивачаоргану опіки та піклування Виконавчого комітету Опішняської селищної ради, за довіреністю з`явилася, позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила їх задовільнити.

Відповідач, ОСОБА_2 не з`явилася, належним чином повідомлена.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача: "Служба у справах дітей виконавчого комітету Опішнянської селищної ради, за довіреністю Коваль Л.Ф. з`явилася, не заперечувала стосовно задоволення позовних вимог.

Третя особа ОСОБА_3 з`явилася не заперечувала стосовно позовних вимог.

Суд, заслухавши думку учасників справи, дослідивши та проаналізувавши письмові докази по справі, приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.

24 лютого 2022 року указом Президента України № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який діє по даний час.

Відповідно до рішення Ради Суддів України від 24 лютого 2022 року № 9 щодо вжиття невідкладних заходів для забезпечення сталого функціонування судової влади в Україні Верховна Рада України 24 лютого 2022 року на позачерговому засіданні запровадила воєнний стан через вторгнення Росії в Україну.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінено територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місце знаходження судів.

Рада суддів України вирішила звернути увагу усіх судів України, що навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану робота судів не може бути припинена, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист.

З урахуванням положень статті 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю - рекомендувати зборам суддів, головам судів, суддям судів України у випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Як передбачено ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до ст.24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно зі ст. 10-13 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України, встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

У ст. 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 15, 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Частиною 1 ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.

Суд приходить до висновку про те, що має місце порушення встановленого Законом прав дітей.

Відповідно до статті 51 Конституції України, статті 5 Сімейного кодексу України держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, забезпечує охорону прав матері та батька, створює умови для зміцнення сім`ї. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини.

Згідно зі статтею 9 Конвенції ООН про права дитини держава має забезпечити, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли за рішенням суду буде встановлено, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Згідно ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її виховані, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 і її батьками є: ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с.6). 05 квітня 2024 року служба у справах дітей Опішнянської селищної ради Полтавської області письмовим клопотанням №27 повідомила орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Опішнянської селищної ради Полтавської області про те, що учениця Опішнянського ліцею ОСОБА_1 два дні не проживала вдома, а мати ОСОБА_2 не знала про місце її перебування.

Згідно висновку комісії з питань захисту прав дітей при виконавчому комітеті Опішнянської селищної ради № 96 органу опіки та піклування стало відомо, що батьки дитини ОСОБА_2 та ОСОБА_5 проживають разом у будинку за адресою: АДРЕСА_1 не працюють, систематично вживають спиртні напої, життям та вихованням дитини не займаються і не цікавляться, коштів для забезпечення її сезонним одягом, взуттям і продуктами харчування не мають, останній раз бачили свою дитину 02.04.2024 року, а її дводенне зникнення навіть не помітили, дитина втекла з дому до ОСОБА_3 з якою перебувала у приязних стосунках, адже боїться за своє життя, так як до батьків постійно ходять друзі для спільного розпивання алкогольних напоїв (а.с.8).

05.04.2024 року виконавчим комітетом Опішнянської селищної ради було прийняте рішення № 96 про негайне відібрання неповнолітньої дитини ОСОБА_1 від матері без позбавлення її батьківських прав. Відомості про батька внесені до актового запису про народження серії НОМЕР_2 відповідно до ч.1 ст.135 СК України.

Після вилучення дитини з сім`ї ОСОБА_1 влаштовано на тимчасове проживання до сім`ї ОСОБА_3 , яка 05.04.2024 року надала відповідне письмове прохання, а її чоловік ОСОБА_6 свою згоду. ОСОБА_1 виявила бажання тимчасово влаштуватися у сім`ю ОСОБА_3 (а.с.13).

08.04.2024 року КН "ЦПМСД" Опішнянської селищної ради повідомлено про те, що ОСОБА_1 на диспансерному обліку не перебуває та під час її огляду слідів насильства не виявлено (а.с.17).

Відповідно до акту обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_1 за місцем проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 вбачається, що в будинку брудно, наявна мінімальна кількість їжі ,відсутнє місце для навчання дитини (а.с.19).

Відповідно до акту обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_2 за місцем проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_6 вбачається, що в будинку умови для виховання та розвитку дитини добрі. Діана забезпечена одягом, взуттям, місцем для сну і навчання, комп`ютером, У наявності телефон ,планшет (а.с.20).

Наказом служби у справах дітей Опішнянської селищної ради від 12.06.2023 року № 20 ОСОБА_1 взято на облік як дитину що перебуває у складних життєвих обставинах (а.с.18).

Частиною другою статті 150 СК України передбачено, що батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно із ч. 1 ст. 152 СК України, право дитини на належне батьківське виховання, забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Частиною 4 ст. 155 СК України передбачено, що ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до п. 8 Постанови КМУ від 24.09.2008 р. № 866 «Про питання діяльності органів опіки та піклування, пов`язаної із захистом прав дитини» визначено, що у разі, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров`ю дитини, орган опіки та піклування, якому стало відомо про це, приймає рішення про негайне відібрання дитини у батьків або осіб, які їх замінюють.

Згідно ч. 1 ст. 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам- за їх бажанням, або Органу опіки та піклування.

Відповідно до роз`яснень пунктів 16 і 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 30 березня 2007року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і позбавлення батьківських прав та поновлення батьківських прав» ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу. Суд має право вирішити питання про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав та передати органу опіки та піклування (якщо цього потребують інтереси дитини), без визначення при цьому конкретного закладу.

При винесенні рішення суд враховує положення ч.1 ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради УРСР № 789-ХХІІ від 27 лютого 1991 року, в яких зазначено, що під час вирішення будь-яких питань щодо дітей суд повинен виходити з якнайкращого забезпечення інтересів дітей.

При наведених вище конкретних обставинах суд вважає встановленим, що дійсно станом на день відібрання дитини існували умови, загрозливі для життя і здоров`я малолітньої дитини і були підстави для негайного її відібрання від матері. Суд погоджується з тим, що на теперішній час є підстави для відібрання дитини від відповідача, оскільки умови для її проживання відсутні і дійсно існує загроза для здоров`я дитини та її життя.

Суд вважає, що відібрання дитини від матері з переданням її органу опіки для подальшого її влаштування відповідає інтересам дитини.

Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Частиною 2 ст. 2 Сімейного кодексу України врегульовано сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Відповідно до ч. 7 ст. 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України.

Статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність з виховання, навчання і розвитку дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно вимог ч. 2 ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» за якою, батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Одним із принципових положень, закріплених у Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 р., є те, що дитина повинна зростати в умовах турботи.

Відповідно до ст. 3, 18 Конвенції «Про права дитини» в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Статтею 27 Конвенції передбачено, що дитина має право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Згідно ст. 5 Протоколу №7 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції; Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року кожен з подружжя у відносинах між собою і в їхніх відносинах зі своїми дітьми користується рівними правами та обов`язками цивільного характеру, що виникають зі вступу у шлюб, перебування в шлюбі та у випадку його розірвання.

Виходячи з положень ст. 27 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20.11.1989 р., передбачено, що батько або (і) інші особи, що виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здатностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Це положення відображене і в національному законодавстві. Так, відповідно до ст.180 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

З урахуванням наведеного, враховуючи системний аналіз норм законодавства, дає підстави стверджувати, що як матір, так і батько зобов`язані неухильно дотримуватися свого обов`язку щодо утримання та виховання дитини. Відповідно, невиконання зазначеного обов`язку тягне за собою встановлену законом відповідальність, оскільки неповнолітня ОСОБА_1 , яка перебуває на обліку відділу "Служба у справах дітей Опішнянської селищної ради як дитина, що опинилася у складних життєвих обставинах, дитина вилучена з сім`ї, мати долею дитини не цікавиться, а тому позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню.

Окрім цього, відповідно до ст.180 Сімейного Кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Частиною 3 ст.181 СК України визначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Відповідно до вимог ч. 1 ст.182 СК України, при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч. 1 ст. 191 СК України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу - із дня подання такої заяви.

Відповідно до ст. 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття. Той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.

Крім цього, судом роз`яснюється, що відповідно до ч. 1 ст. 185 СК України, той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, зобов`язаний брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

В даному випадку норми закону передбачають обов`язковість батьків утримувати своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

ОСОБА_2 є матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.6), не позбавлена батьківських прав, а тому позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.430 ЦПК України, рішення суду в частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць підлягає негайному виконанню.

На підставі викладеного та керуючись ч.3 ст. 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної ради Української РСР № 798 від 27.02.1991 року, ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» ,ст. 141,150,164,165 Сімейного кодексу України, ст.3,12, 18,76 -77,81, 141, 210-246, 260-261, 268, 280-289, 354-355 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги органу опіки та піклування Виконавчого комітету Опішняської селищної ради, місце знаходження: смт. Опішня, вул. Перемоги, 3, Полтавського району, Полтавської області в інтересах неповнолітньої дитини: ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , остання відома адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ; треті особи, яка не заявляють самостійних вимог на стороні позивача: відділ "Служби у справах дітей Опішнянської селищної ради, місце знаходження: смт.Опішня, вул.Перемоги, 3, Полтавського району, Полтавської області; ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_2 про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав - задовольнити.

Відібрати неповнолітню дитину ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , остання відома адреса місця проживання: АДРЕСА_1 без позбавлення батьківських прав.

Роз`яснити ОСОБА_2 , що у випадку якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини, суд за заявою може постановити рішення про повернення дитини.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , остання відома адреса місця проживання: АДРЕСА_1 аліменти на користь особи, яка буде призначена її опікуном або закладу, де буде перебувати дитина, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 в розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку щомісячно, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму, встановленого для дитини відповідного віку, починаючи стягнення з 16.04.2024 року і до досягнення дитиною повноліття.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , остання відома адреса місця проживання: АДРЕСА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві ) гривні 40 коп..

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Полтавського апеляційного суду через Зіньківський районний суд Полтавської області в 30 денний строк з дня його проголошення. Особи які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 30 днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Зіньківського районного суду

Полтавської області С.Р.Должко