Ухвала

від 13.12.2024 по справі 335/13391/24

ОРДЖОНІКІДЗЕВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЗАПОРІЖЖЯ

1Справа № 335/13391/24 2/335/4357/2024

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2024 року м. Запоріжжя

Суддя Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя Калюжна В.В., ознайомившись з позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Запорізької обласної державної адміністрації про позбавлення батьківських прав,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських відносно малолітньої ОСОБА_3 , 2018 року народження.

Як вбачається зі змісту позову та доданих до нього матеріалів, відповідач у справі ОСОБА_2 є громадянкою України, її місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 .

Сторони є батьками малолітньої ОСОБА_3 , 2018 року народження, яка разом з матір`ю мешкає у Німеччині, 42579 м. Хайлігенхаус, Егеманнсхоф, 1

Отже, предметом позову у даній справі є позбавлення батьківських прав матері відносно дитини, яка мешкає на території іншої держави, а відповідачем у справі є особа, громадянка України, яка тривалий час проживає на території іншої держави.

Чинним цивільним процесуальним законодавством України передбачено, що спір щодо позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитини підсудний суду за зареєстрованим у встановленому порядку місцем проживання або перебування відповідача (правила загальної підсудності, стаття 27 ЦПК України) та не передбачає альтернативної підсудності щодо можливості розгляду вказаної справи за зареєстрованим місцем проживання позивача.

Відповідно до статті 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (пункт 3 частини першої статті 1, статті 75-77 Закону).

У міжнародному праві категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.

Таким чином, суди, вирішуючи питання про належність справи до їх компетенції, зобов`язані з`ясувати, в судах якої країни відповідно до міжнародних зобов`язань України підлягає розгляду справа з міжнародним елементом.

Лише у разі, якщо спір підлягає вирішенню в судах України, підсудність справи визначається за правилами, встановленими статтями 27, 28 ЦПК України.

У п.2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:

- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

- об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Положеннями ст. 76 ЗУ «Про міжнародне приватне право» визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;

2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;

11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України;

12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Ані вказана норма Закону України «Про міжнародне приватне право», ані інші законодавчі акти не передбачають, що національні суди можуть приймати до свого провадження і розглядати справи про позбавлення батьківських прав відносно дитини, коли вони проживають на території іншої держави і подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території іншої держави.

Законом України «Про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей» від 14.09.2006 року ратифіковано Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, вчинену 19.10.1996 року у м.Гаазі (далі - Конвенція). Конвенція набула чинності 01.02.2008 року і Україна та Федеративна Республіка Німеччина є Договірними Державами Конвенції.

Відповідно до ст. 1, цілями Конвенції є: a) визначити державу, органи якої мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини; b) визначити, яке право має застосовуватися такими органами при здійсненні їхньої юрисдикції; c) визначити право, що застосовується до батьківської відповідальності; d) забезпечити визнання та виконання таких заходів захисту в усіх Договірних Державах; e) запровадити таке співробітництво між органами Договірних Держав, яке може бути необхідним для досягнення цілей цієї Конвенції.

Для цілей цієї Конвенції термін «батьківська відповідальність» включає повноваження, що випливають з батьківських чи будь-яких аналогічних відносин, які визначають права, обов`язки та представництво стосовно особи чи майна дитини батьків, опікунів або інших законних представників. Отже, Конвенція охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності, опіки.

За загальним правилом, що наведене в ч.1 ст.5 Конвенції, судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.

ст. 6 Конвенції визначено, що для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункті 1 статті 5.

Отже, за змістом наведених положень Конвенції у даній категорії справ юрисдикція спору слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо постійне місце проживання дитини переноситься до іншої договірної держави, органи влади держави нового місця постійного проживання дитини набувають юрисдикції щодо суті спору.

Виходячи з того, що юрисдикція держави у вирішенні даної категорії спорів пов`язується саме з поняттям постійного (звичайного) місця проживання дитини, суд повинен визначити чи має право на розгляд справи, виходячи з доведеності факту саме постійного місяця проживання дитини.

Визначення поняття «постійне/звичайне місце проживання» Конвенцією не визначено. Разом з тим, як зазначено у постанові Верховного Суду від 17.08.2022 у справі № 613/11185/19 (провадження № 61-2286св21), звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.

Судом має бути встановлено, що таке місце проживання існувало та збереглося задля обґрунтування того, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору.

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Так, питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.

Зі змісту позову та доданих матеріалів встановлено, що Відповідач разом з дитиною виїхали з України та змінили місце постійного проживання з України на країну Німеччина.

Суд враховує тривалість перебування дитини в країні проживання (Федеративній Республіці Німеччині) з початку 2022 року, відвідування шкільного закладу, позов містить відомості, що Відповідач з дитиною виїхали з України внаслідок військової агресії російської федерації проти України і дитина змінила своє звичайне місце проживання, проживає в іншій державі більше одного року.

За таких обставин, відповідно до положень статті 6 Гаазької конвенції 1996 року юрисдикція даного спору не належить судам України.

Відповідно до статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Такий порядок передбачений "Конвенцією про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей" та відповідним процесуальним законодавством Німеччини.

Лише у разі, якщо спір підлягає вирішенню у судах України, підсудність визначається за правилами ЦПК України.

З огляду на наведене, враховуючи, що місце постійного проживання дитини сторін Федеративна Республіка Німеччина, керуючись положеннями ст.ст. 5, 6 Конвенції про юрисдикцію, суд констатує відсутність юрисдикції суду України на вирішення спору у даній цивільній справі, оскільки у даному випадку вимоги позивача не можуть бути предметом розгляду в суді на території України та підлягають пред`явленню до компетентного суду Федеративної Республіки Німеччина.

Пунктом 1 частини 1 статті 186 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Виходячи з наведеного, оскільки відповідач та малолітня дитина, про позбавлення батьківських прав відносно якої заявлено позов, мешкають на території іншої держави, то позовні вимоги ОСОБА_1 про позбавлення відповідача батьківських прав стосовно цієї дитини не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства судами України.

Отже, суд приходить до висновку про відмову у відкритті провадження та вважає необхідним роз`яснити позивачу, що ці позовні вимоги слід пред`являти у відповідний суд за місцем проживання відповідача в іноземній державі.

Керуючись ст.ст. 186, 260 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Запорізької обласної державної адміністрації про позбавлення батьківських прав.

Роз`яснити позивачу, що ці позовні вимоги слід пред`являти у відповідний суд за місцем проживання відповідача в іноземній державі.

Ухвала може бути оскаржена до Запорізького апеляційного суду через Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя шляхом подачі апеляційної скарги протягом 15 днів.

Суддя В.В. Калюжна