Рішення

від 05.12.2024 по справі 585/3669/24

РОМЕНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 585/3669/24

Номер провадження 2/585/1040/24

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 грудня 2024 року м.Ромни

Роменський міськрайонний суд Сумської області в складі:

головуючої судді Цвєлодуб Г.О.,

за участю представника позивача Воробйової М.М.

представника 3-ї особи адвоката Колесника В.В.

секретаря судового засідання Салій О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ромни цивільну справу за позовом Роменського відділу державної виконавчої служби у Роменському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Приватне акціонерне товариство «Ічнянський завод сухого молока та масла» про визначення частки боржника у об`єкті права спільної сумісної власності подружжя, -

В С Т А Н О В И В:

23серпня 2024року відРоменського ВДВСу Роменськомурайоні Сумськоїобласті Східногоміжрегіонального управлінняМіністерства юстиціїдо судунадійшов позовдо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,третя особа:ПАТ «Ічнянськийзавод сухогомолока тамасла»,в якомупросить:визначити часткуборжника ОСОБА_1 у об`єктіправа спільноїсумісної власностіподружжя з ОСОБА_2 ,розташованого заадресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що на виконанні у Роменському ВДВС у Роменському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебуває зведене виконавче провадження № 75037572, до складу якого входять виконавчі провадження про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь ПрАТ «Ічнянський завод сухого молока та масла» на загальну суму 676510,74 грн. Державним виконавцем направлено запити для виявлення майна боржника, на яке можливо звернути стягнення та джерела отримання доходів до Державної податкової служби України, Пенсійного фонду України з метою виявлення відкритих рахунків у банках, фінансових установах та джерела отримання доходів боржником, проте відкриті рахунки за боржником не значаться, інформація про джерела доходів відсутня. Відповідно до відповіді МВС України за боржником зареєстровано транспортний засіб: Реєстраційний/кадастровий номер: НОМЕР_1 Найменування: ГАЗ, який відповідно до постанови про розшук майна боржника від 16.05.2024 р. оголошений в розшук. В заяві про примусове виконання рішення стягувачем зазначено про те, що за боржником ОСОБА_1 нерухомого майна на праві приватної власності не має. Разом з тим її чоловік ОСОБА_2 є власником житлового будинку загальною площею 94,1 кв. м, гаража, сараю, літньої кухні, погреба, вбиральні та земельної ділянки кадастровий помер 5910700000:02:019:0118, розташованих за адресою АДРЕСА_1 . Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна встановлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить наступне нерухоме майно: житловий будинок літ «А-1» з надвірними будівлями загальною площею 94,1кв.м., житловою площею 47,6 кв.м., гараж літ «Г», сарай літ. «Б», літня кухня літ. «В», погреб лі т. «п/г», вбиральня літ «У», а також земельна ділянка площею 0,1 та, кадастровий номер: 5910700000:02:019:0118, цільове призначення: для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . Дане нерухоме майно набуте ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 17.12.1993 р., зареєстрованого в Роменському МБТ1 06.01.1994р. за №3371. За час шлюбу з ОСОБА_1 було проведено прибудову загальною площею 60,6 кв. м. (згідно декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 18.01 2013р.) та збільшено житлову площу з 16,8 кв.м. до 47,6 кв.м. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав па нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна даний житловий будинок зареєстрований за ОСОБА_2 02.04.2013 року. Згідно витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 шлюб укладено 17.06.1988 року номер актового запису 497. 29.05.2024р. до відділу надійшло клопотання від ТОВ «Ічнянський маслозавод» №500 від 23.05.2024р. про звернення до Роменського міськрайонного суду Сумської області з поданням (позовною заявою) про визначення частки боржника ОСОБА_3 у об`єкті права спільної сумісної власності подружжя з ОСОБА_2 , розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Оскільки частка майна не визначена, подальша реалізація майна, а відповідно і виконання рішення суду без визначення частки майна є неможливим.

Ухвалою судді від 02 жовтня 2024 року по справі відкрито провадження за правилами загального позовного провадження, з призначення підготовчого судового засідання.

Ухвалою суду від 04 листопада 2024 року закритопідготовче провадженняпо справі, призначено справу до судового розгляду по суті на 13 год. 00 хв. 05 грудня 2024 року.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала, пояснила обставини, викладені в позові, просила вимоги задовольнити.

Представник ПАТ «Ічнянський завод сухого молока та масла» в судовому засіданні просив позов задовольнити.

Відповідачі до суду не з`явились, проте належним чином були повідомлені про час та місце розгляду справи.

Заслухавши учасників судового розгляду, всебічно проаналізувавши та дослідивши матеріали справи, з`ясувавши дійсні обставини справи в їх сукупності, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, суд дійшов до наступного висновку.

Відповідно до положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ст. 12 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданими учасниками справи.

Відповідно до вимог ст. 19 ЦПК України, суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

Згідно вимог ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі» враховуючи принцип безпосередності судового розгляду (стаття 159 ЦПК), рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява N 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Судом встановлено, що на виконанні у Роменському ВДВС у Роменському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебуває зведене виконавче провадження № 75037572, до складу якого входять виконавчі провадження про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь ПрАТ «Ічнянський завод сухого молока та масла» на загальну суму 676510,74 грн.

Державним виконавцем направлено запити для виявлення майна боржника, на яке можливо звернути стягнення та джерела отримання доходів до Державної податкової служби України, Пенсійного фонду України з метою виявлення відкритих рахунків у банках, фінансових установах та джерела отримання доходів боржником, проте відкриті рахунки за боржником не значаться, інформація про джерела доходів відсутня.

Відповідно до відповіді МВС України за боржником зареєстровано транспортний засіб: Реєстраційний/кадастровий номер: НОМЕР_1 Найменування: ГАЗ, який відповідно до постанови про розшук майна боржника від 16.05.2024 р. оголошений в розшук.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна встановлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить наступне нерухоме майно: житловий будинок літ «А-1» з надвірними будівлями загальною площею 94,1кв.м., житловою площею 47,6 кв.м., гараж літ «Г», сарай літ. «Б», літня кухня літ. «В», погреб лі т. «п/г», вбиральня літ «У», а також земельна ділянка площею 0,1 та, кадастровий номер: 5910700000:02:019:0118, цільове призначення: для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

Дане нерухоме майно набуте ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 17.12.1993 р., зареєстрованого в Роменському МБТ1 06.01.1994р. за №3371, за час шлюбу з ОСОБА_1 було проведено прибудову загальною площею 60,6 кв. м. (згідно декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 18.01 2013р.) та збільшено житлову площу з 16,8 кв.м. до 47,6 кв.м.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав па нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна даний житловий будинок зареєстрований за ОСОБА_2 02.04.2013 року.

Згідно витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 шлюб укладено 17.06.1988 року номер актового запису 497.

Оцінюючи вищеперераховані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів відповідно до вимог статті 89 ЦПК України, суд згідно з положеннями статей 77, 78, 79, 80 цього ж Кодексу вважає прийняті судом до уваги докази належними, допустимими, достовірними та достатніми, оскільки вони містять інформацію щодо предмета доказування, одержані у встановленому законом порядку, на їх підставі можна встановити дійсні обставини справи, а також у своїй сукупності вони дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Вказаний спір регулюється положеннями Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України.

Частиною першоюстатті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першоїстатті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За вимогами частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (стаття 190 цього Кодексу).

До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (аналогічні положення містить і норма частини третьої статті 368 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

За частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними (частина перша статті 70 СК України).

У частині другій статті 372 ЦК України вказано, що в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 22 лютого 2022 року у справі № 642/8107/14-ц (провадження № 14-108звц21), від 14 лютого 2023 року у справі № 759/864/20 (провадження № 61-10998св21).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі № 127/18349/20.

Відповідно достатті 129-1 Конституції Українисудове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбаченостаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950року.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначеніЗаконом України «Про виконавче провадження».

Відповідно достатті 1 Закону України «Про виконавче провадження`виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадовихосіб) це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначеніКонституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цьогоЗакону, а також рішеннями, які відповідно до цьогоЗаконупідлягають примусовому виконанню.

Підставою звернення державного виконавця до суду із цим поданням стало те, щобездіяльність боржника ускладнює виконання рішення та на переконання державного виконавця є необхідність у зверненні стягнення на майно боржника, яким він володіє спільно з іншими особами. Таке майно є спільною сумісною власністю боржника та її чоловіка, набуте нею в шлюбі, частку боржника в цьому майні не визначено.

За змістом частини шостої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Конституційний Суд України послідовно наголошує у своїх рішеннях на зобов`язанні держави забезпечувати конституційні права і свободи:

- «конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі» (абзац четвертийпідпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012);

- «держава, виконуючи свій головний обов`язок утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина другастатті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини» (абзац першийпункту 3 мотивувальної частини рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Конституційний Суд України неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третійпункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше реченняабзацу другогопункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятийпідпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013).

Обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання(абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 15 травня 2018 року № 2-р (ІІ)/2019).

З практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; водночас ухиленням від виконання цього обов`язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§ 43 рішення у справі«Shmalkov.Ukraine»від 20 липня 2004 року, § 84 рішення у справі«Fuklevv.Ukraine»від 07 червня 2005 року, § 64 рішення у справі «Apostolv.Georgia»від 28 листопада 2006 року, §§ 46, 51, 54 рішення у справі«YuriyNikolayevichIvanovv.Ukraine»від 15 жовтня 2009 року).

Таким чином, визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.

Відповідно до положень частини четвертої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним.

В юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними правочинами.

Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

Порядок вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах, спрямований на розв`язання суто процесуальних суперечок та здійснення судового контролю за ключовими аспектами виконавчого провадження, при цьому спір, що існував між боржником та стягувачем, вже вирішений судовим рішенням, що виконується.

Як встановлено частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Між тим, фраудаторний правочин укладається боржником у період проведення виконавчого провадження з метою виведення свого майна з-під стягнення.

У зв`язку з наведеним та з урахуванням відкритого виконавчого провадження виникає питання щодо порядку звернення до суду щодо визначення частки боржника у спільному майні (позовне провадження, подання державного виконавця).

Практика ЄСПЛ свідчить, що за наявності спору про право цивільне держава повинна забезпечити учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів.

На досягнення цієї мети спрямовані правила процессуального закону, що регламентують позовне провадження.

Розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 443 ЦПК України не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право.

Виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким позовом в порядку позовного провадження.

В аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у виконавця окремо визначеного повноваження звертатися до суду із позовною заявою про оспорення фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, не повинна перешкоджати реалізації права цього кредитора на виконання судового рішення.

Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів)на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від Держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами,нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положеннямстатей 3,8,частин першої,другої статті 55,частин першої,другої статті 129-1Конституції України.

Обов`язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України «Про виконавче провадження» покладено на компетентні органи, уповноважені Державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від Держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу.

Повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України), в тому числі за позовом про визнання недійсним правочинущодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна(оспорення фраудаторного правочину).

За наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, його вирішення судом не є вирішенням процесуального питання, а є вирішенням матеріального спору. Такий спір може виникати, зокрема, тоді, коли відповідно до частини першої статті 368 ЦК України майно належить двом або більше особам на праві спільної власності без визначення часток кожного з них у праві власності (право спільної сумісної власності).

Процесуальні норми виконавчого провадження (частина шостастатті 48 Закону України «Про виконавче провадження») передбачають, що у разі, якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові15 січня 2020 року (справа №367/6231/16-ц,провадження № 14-529цс19)поняття «визначення частки» і «виділення частки в натурі» є різними за своїм змістом правовими поняттями, а частиною шостою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачена лише необхідність визначення частки боржника у спільному майні, якщо така частка не визначена; частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути об`єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.

За зверненням державного виконавця суд визначає частку боржника з метою подальшого звернення стягнення на неї.

Так, у даному конкретному випадку основним аргументом стороний позивача щодо того, що ОСОБА_4 набула право спільної сумісної власності на житловий будинок, на який у період шлюбу на підставі договору дарування набув право власності її чоловік ОСОБА_2 , наведено доводи про те, що вказане майно за час шлюбу істотно збільшилось у свої вартості, що, на переконання позивача, доводиться проведенням прибудови до житлового будинку, загальною площею 60,6 кв. м. (згідно декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 18.01.2013р.), чим збільшено житлову площу з 16,8 кв.м. до 47,6 кв.м.

Вказаний факт проведення перебудови дійсно підтверджено документально, оскільки з інформації з Державного реєстру речових прав па нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна вбачається, що даний житловий будинок (спірне майно) зареєстрований за ОСОБА_2 02.04.2013 року.

У той же час, для встановлення частки у спільному майні подружжя за обумовлених вище обставин, слід керуватись окрім загальних вимог цивільного закону, також і вимогами ст. 62 СК України з урахуванням правової позиції, викладеної у постанові КЦС ВС від 17.04.2019 року у справі № 541/2734/16-ц, відповідно до якої майно, що належало одному з подружжя на праві особистої приватної власності у порядку статті 57 СК України, повністю та автоматично не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише у порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом, з урахуванням частини, яка належала одному із подружжя на праві особистої приватної власності.

Однак до суду позовної вимоги щодо визначення частки боржника ОСОБА_1 у об`єкті справа спільної сумісної власності подружжя із ОСОБА_2 , а саме на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених ст. 62 СК України, з урахуванням частини, яка належала одному із подружжя на праві особистої приватної власності згідно ст. 57 СК України заявлено не було, а суд у такому випадку, з огляду на вимоги ст.ст. 12-13 ЦПК України, не наділений правом самостійно або на власний розсуд, корегувати або змінювати зміст позовних вимог.

З огляду на вищевикладене, позивачем не надано належних та допустимих доказів щодо належності боржнику ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності подружжя з ОСОБА_2 цілого об`єкту, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , заявлені позовні вимоги в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження належними, допустимими та достовірними доказами, тому суд дійшов висновку, що вони не підлягають задоволенню.

На підставі положень ст. ст. 258-259, 263, 264,265, 268, 293 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову Роменського відділу державної виконавчої служби у Роменському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Приватне акціонерне товариство «Ічнянський завод сухого молока та масла» про визначення частки боржника у об`єкті права спільної сумісної власності подружжя відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

З повним текстом рішення суду сторони можуть ознайомитись у приміщенні Роменського міськрайонного суду Сумської області з 16 грудня 2024 року, на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень за електронною адресою: https://reyestr.court.gov.ua, за № справи 585/3669/24, або у підсистемі «Електронний суд» ЄСІТС у кабінеті користувача.

СУДДЯ РОМЕНСЬКОГО

МІСЬКРАЙОННОГО СУДУ Г.О.ЦВЄЛОДУБ