Рішення

від 17.12.2024 по справі 924/918/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

29607, м. Хмельницький, майдан Незалежності, 1, e-mail: inbox@km.arbitr.gov.ua, тел.(0382)71-81-84

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" грудня 2024 р. Справа № 924/918/24

м. Хмельницький

Господарський суд Хмельницької області у складі судді Музики М.В., за участю секретаря судового засідання Крупської В.В., розглянувши справу

за позовом керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою на здійснення функцій у спірних правовідносинах Китайгородської сільської ради, с. Китайгород Кам`янець-Подільського району Хмельницької області

до товариства з обмеженою відповідальністю "Зарус-Інвест", м. Київ

товариства з обмеженою відповідальністю "Еко-Агро-Ритм", с. Рункошів Кам`янець-Подільського району Хмельницької області

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: ТОВ "Форк", м. Київ, ОСОБА_1 , м. Хмельницький, ОСОБА_2 , м. Київ,

про витребування земельної ділянки з кадастровим номером 6822484100:02:003:0241, загальною площею 2 га, що розташована за межами населених пунктів Китайгородської сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області в координатах, межах та конфігурації, що була передана ОСОБА_1 відповідно до наказу ГУ Держгеокадастру в Хмельницькій області від 13.10.2017 року №22-20276-СГ;

представники сторін:

позивача: не з`явився;

відповідача 1: не з`явився;

відповідача 2: не з`явився;

третіх осіб: не з`явились;

прокуратури: Веселовська О.П. згідно посвідчення №072551 від 01.03.2023 року;

ВСТАНОВИВ:

прокурор в інтересах позивача звернувся до суду з позовом, у якому просить витребувати у відповідачів земельну ділянку з кадастровим номером 6822484100:02:003:0241, загальною площею 2 га, що розташована за межами населених пунктів Китайгородської сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області в координатах, межах та конфігурації, що була передана ОСОБА_1 відповідно до наказу ГУ Держгеокадастру в Хмельницькій області від 13.10.2017 року №22-20276-СГ.

На обґрунтування позовних вимог прокурор зазначає, що спірна земельна ділянка площею 2 га, яка мала кадастровий номер 6822484100:02:003:0241 та у подальшому увійшла до складу земельної ділянки площею 60,9046 га з кадастровим номером 6822484100:02:003:0651, незаконно вибула із державної власності, оскільки наказ ГУ Держгеокадастру про її передання ОСОБА_1 визнано недійсним рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду від 27.04.2021 року. Відтак, оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, наявні підстави для її витребування в порядку положень статті 388 Цивільного кодексу України у кінцевого набувача ТОВ "Зарус-Інвест", який передав в оренду цю земельну ділянку ТОВ "Еко-Агро-Ритм". При цьому, як зазначив прокурор, факт неодноразового об`єднання та поділу спірної земельної ділянки з іншими земельними ділянками та формування земельної ділянки площею 60,9046 га з кадастровим номером 6822484100:02:003:0651 не перешкоджає витребуванню у комунальну власність спірної земельної ділянки в координатах, межах, та конфігурації, що була передана згідно з наказом ГУ Держгеокадастру від 13.10.2017 № 22-20276-СГ у власність ОСОБА_1 .

Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 14.10.2024 року відкрито провадження у справі за позовом керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою на здійснення функцій у спірних правовідносинах Китайгородської сільської ради, с. Китайгород Кам`янець-Подільського району Хмельницької області до товариства з обмеженою відповідальністю "Зарус-Інвест", м. Київ, товариства з обмеженою відповідальністю "Еко-Агро-Ритм", с. Рункошів Кам`янець-Подільського району Хмельницької області про витребування земельної ділянки з кадастровим номером 6822484100:02:003:0241; залучено до участі в справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: ТОВ "Форк" (вул. Крутий Узвіз, буд. 6/2, "А", м. Київ, 01004, код 41675466), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , код НОМЕР_2 ); призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 27.11.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Прокурор в судовому засіданні вимоги позову підтримав, наполягає на їх задоволенні.

Позивач не скористався правом участі свого представника під час судового розгляду спору, належним чином повідомлений про час та місце судового засідання, що підтверджується довідкою про доставку ухвал суду у даній справі в електронний кабінет ради в ЄСІТС. У заяві від 17.10.2024 року позивач просить здійснювати розгляд справи без представника ради, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Відповідачі не направили своїх представників в судові засідання, відзиву на позов не надали, жодних клопотань від них не надходило. Належним чином повідомлені про час та місце засідань у справі №924/918/24, що підтверджується довідками про доставку ухвал суду у даній справі в електронні кабінети ТОВ «Зарус-Інвест» та ТОВ «Еко-Агро-Ритм» в ЄСІТС.

Треті особи також не скористались правом участі під час судового розгляду даного спору, пояснень щодо суті спору від них не надходило.

Так, відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Зі змісту ст. 165 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що свої заперечення проти позову відповідач може викласти у відзиві на позовну заяву. При цьому, згідно ч. 4 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Відповідачі своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористались, жодних заперечень проти позову не надали, на переконання суду, в справі достатньо доказів для вирішення спору по суті, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

Рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 27.04.2021 року у справі №676/7986/19, яке набрало законної сили у відповідній частині, визнано недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 13.10.2017 № 22-20276-СГ, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 2 га (кадастровий номер 6822484100:02:003:0241) для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради (Китайгородської сільської ради) Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, та передання її у власність для ведення особистого селянського господарства.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 12.12.2023 року у справі №924/1031/23 скасовано у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 6822484100:02:003:0651, площею 60,9046 га, із одночасним припиненням у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна усіх зареєстрованих щодо даної земельної ділянки речових прав та їх обтяжень.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів не рухомого майна станом на 26.09.2024 року, 07.11.2017 року зареєстровано об`єднання спірної земельної ділянки; 03.01.2018 року зареєстровано поділ земельної ділянки площею 50 га з кадастровим номером 6822484100:02:003:0527; 24.08.2022 року зареєстровано об`єднання земельної ділянки площею 25 га з кадастровим номером 6822484100:02:003:0534 та тоді ж об`єднання земельної ділянки площею 10,9046 га з кадастровим номером 6822484100:02:003:0524; також 24.08.2022 року зареєстровано земельну ділянку площею 60,9046 га з кадастровим номером 6822484100:02:003:0651 (утворена в результаті об`єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 6822484100:02:003:0524, 6822484100:02:003:0534 та 6822484100:02:003:0535), яка належить на праві власності ТОВ «Зарус-Інвест» та перебуває в оренді ТОВ «Еко-Агро-Ритм».

ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області у листі від 28.05.2024 року повідомило прокуратуру, що земельна ділянка з кадастровим номером 6822484100:02:003:0241 об`єднана та ввійшла в земельну ділянку з кадастровим номером 6822484100:02:003:0527, яка, в свою чергу, в подальшому поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 6822484100:02:003:0535 та 6822484100:02:003:0534. Вказані земельні ділянки надалі об`єднано із земельною ділянкою з кадастровим номером 6822484100:02:003:0524 та утворено земельну ділянку з кадастровим номером 6822484100:02:003:0651.

Також Держгеокадастр повідомив, що проекція спірної у даній справі земельної ділянки відображає її розташування в межах земельної ділянки з кадастровим номером 6822484100:02:003:0651.

Позивач у листі від 09.07.2024 року звернувся до прокуратури для вжиття заходів представницького характеру на захист інтересів держави та повернення у комунальну власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 6822484100:02:003:0241.

З вищевикладеного, прокурор в інтересах позивача звернувся з даним позовом до суду.

Позиція суду.

Щодо представництва прокурором інтересів держави в особі позивача.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з ч. 3 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (ч.4 ст. 53 ГПК України).

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Суд враховує, що відповідно до ст.13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).

За правилами ст.ст. 4, 5 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю у поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.ст. 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані із вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес.

Частиною 1 ст. 12 ЗК України визначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема розпорядження землями територіальних громад.

Згідно з ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

У п. 24 розділу X "Перехідні положення" ЗК України, який набрав чинності 27.05.2021 р., визначено, що з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель:

а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук);

б) оборони;

в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення;

г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності;

д) під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності;

е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

З огляду на те, що спірна земельна ділянка є землями сільськогосподарського призначення, то зважаючи на положення п. 24 розділу X "Перехідні положення" ЗК України належить до земель комунальної власності, оскільки знаходиться за межами населених пунктів Китайгородської (Колодіївської) сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 912/2385/18 від 26.05.2020р.

Також Велика Палата Верховного Суду при розгляді вказаної справи звернула увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

У даній справі керівник Кам`янець - Подільської окружної прокуратури звернувся до суду в інтересах держави в особі Китайгородської сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області до відповідачів про витребування земельної ділянки, оскільки Китайгородська сільська рада не вжила заходів щодо усунення порушень чинного законодавства України, про що також повідомила у листі від 09.07.2024 року, згідно якого просила прокурора вжити заходи представницького характеру.

Відтак, оскільки сільська рада самостійно не звернулася до суду, про що повідомила прокуратуру, суд доходить висновку, що прокурор подав позов у відповідності до ст.23 Закону України "Про прокуратуру" та дотримався порядку, передбаченого вказаною статтею, для звернення до суду з відповідним позовом.

Щодо суті спору.

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно із частиною 1 статті 319 зазначеного Кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зазначений спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.

У розумінні наведених положень власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

Правовий аналіз положень статті 387 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Разом із тим, за змістом статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. При цьому під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Способи захисту цивільного права чи інтересу це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.10.2017 у справі № 914/1128/16, постанові Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних правовідносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Система доказування у господарському процесі засновується на розподілі тягаря доказування між сторонами у справі. Посилаючись на ту чи іншу обставину або спростовуючи їх у суді, сторона повинна доводити такі обставини доказами (статті 13, 74 Господарського процесуального кодексу України).

За змістом статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з положеннями частини 1 статті 77 вказаного Кодексу обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює потребу співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, з введенням у дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Верховний Суд неодноразово наголошував, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Предмет доказування формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18, постанови Верховного Суду від 10.07.2024 у справі № 914/1574/23, від 02.07.2024 у справі № 910/12295/23, від 14.05.2024 у справі № 910/4437/23).

Судом враховується, що згідно положень статей 116, 118, 122 Земельного кодексу України, обов`язковою умовою для передачі у власність земельної ділянки є рішення уповноваженого органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

На час виникнення спірних правовідносин ГУ Держгеокадастру здійснювало розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності в межах Хмельницької області, у тому числі, спірної земельної ділянки.

Як стверджується із рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 27.04.2021 року у справі №676/7986/19, наказом Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 13.10.2017 № 22-20276-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 2 га (кадастровий номер 6822484100:02:003:0241) для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради (Китайгородської сільської ради) Кам`янець-Подільського району Хмельницької області. Право приватної власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку зареєстровано 22.10.2017 р. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Вказаним судовим рішенням, яке у цій частині набрало законної сили, визнано недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 13.10.2017 № 22-20276-СГ, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 2 га (кадастровий номер 6822484100:02:003:0241) для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради (Китайгородської сільської ради) Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, та передачу її у власність для ведення особистого селянського господарства. Судом у справі №676/7986/19 встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 6822484100:02:003:0241 вибула з державної власності внаслідок незаконного використання ОСОБА_1 права на повторну безоплатну приватизацію земельних ділянок одного виду використання.

Згідно ст. 129-1 Конституції України, ст. 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Конституційний Суд України у своєму рішенні №18-рп/2012 від 13.12.2012р. вказав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012р. № 11-рп/2012).

Відповідно до ч. ч. 2, 4 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Згідно з преамбулою та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини та згідно з рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової визначеності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. В силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є джерелом права.

Даний принцип тісно пов`язаний з приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України, відповідно до якої, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Тому недійсність наказу Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 13.10.2017 № 22-20276-СГ не може бути поставлена під сумнів, а обставини, встановлені у такому судовому рішенні, не потребують доказування.

Таким чином, спірна земельна ділянка, про витребування якої заявив прокурор, вибула з державної власності з порушенням закону (на підставі незаконного наказу Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 13.10.2017 № 22-20276-СГ ) та поза волею держави. За висновком суду, встановлені у цій справі обставини свідчать про низку послідовних дій щодо незаконного отримання в приватну власність з державної власності спірної земельної ділянки з одночасним вчиненням дій щодо унеможливлення подальшого повернення такої земельної ділянки (об`єднання, поділ земельних ділянок з метою присвоєння нового кадастрового номера, зміна конфігурації).

Відтак, з огляду на положення статей 387, 388 Цивільного кодексу України, судову практику Верховного Суду щодо застосування цих норм матеріального права до спірних правовідносин, суд доходить висновку щодо можливості витребування власником (державою) земельної ділянки, яка у подальшому була об`єднана та/або поділена, та незаконно поза волею держави вибула з її володіння. При цьому, заволодіння приватними особами такою ділянкою всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля (пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

У контексті наведеного суд також враховує позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду у пункті 56 постанови від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, в якому зазначено, що з огляду на приписи статей 387 і 388 Цивільного кодексу України помилковими є висновки суду першої інстанції щодо неможливості витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об`єднані. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема, внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик, не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.

Витребування земельних ділянок у даному випадку є належним та ефективним способом захисту, що узгоджується зі сталою практикою Великої Палати Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 21.11.2018 у справі № 444/1786/15).

Окрім цього, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.12.2021 у справі № 924/454/20 також вміщено висновки щодо належності та ефективності обрання позивачем віндикаційного позову про витребування земельних ділянок; щодо оцінки критеріїв, які слід оцінювати суду при визначенні правомірності втручання у право мирного володіння земельною ділянкою.

Зокрема, у вказаній постанові у пункті 4.16.1 акцентовано, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) зазначено, зокрема, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23.11.2000 у справі "The former king of Greece and others v. Greece" (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 у справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель сільськогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність вибуття цієї земельної ділянки з власності держави, становить пропорційне втручання у право власності ТОВ "Зарус-Інвест" з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання.

Суд, застосовуючи висновки, викладені у постанові у справі № 924/454/20, враховує, що суб`єктний склад сторін у цій справі та у справі № 924/454/20 є подібним (позов пред`явлений прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати функції у спірних правовідносинах, на захист порушеного права власності власника, до набувача та орендаря спірних земельних ділянок); підставою позову у цій справі № 924/918/24 та у справі № 924/454/20 визначено неправомірність відчуження земельних ділянок; так само як у справі № 924/454/20, у цій справі внаслідок неодноразового об`єднання спірної земельної ділянки з іншими та її поділу станом на час звернення з позовом земельна ділянка, кадастровий номер 6822484100:02:003:0241, загальною площею 2,0 га як об`єкт цивільного права припинена, внаслідок таких дій утворені земельні ділянки з іншими кадастровими номерами, зареєстровані за набувачем та орендарем. Отже, правовідносини та обставини у цій справі, що розглядається, та у справі № 924/454/20 є подібними, а висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.12.2021 у справі № 924/454/20, вказують на належність та ефективність у спірних правовідносинах віндикаційного позову про витребування земельної ділянки та відсутність незаконного втручання у мирне володіння майном.

З огляду на все вищезазначене, встановлені судом обставини незаконного вибуття спірної земельної ділянки із власності держави, відсутність волі держави на їх вибуття, суд дійшов висновку, що вимога прокурора про витребування спірної земельної ділянки від кінцевих набувачів є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати у справі покладаються на відповідачів у рівних частинах.

Керуючись ст.ст. 2, 12, 20, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

позов задовольнити.

Витребувати у товариства з обмеженою відповідальністю "Зарус-Інвест" (вул. Довженка Олександра, 18, м. Київ, 03057, код ЄДРПОУ 41108081) та товариства з обмеженою відповідальністю "Еко-Агро-Ритм" (вул. Шевченка, 65, с. Рункошів, Кам`янець-Подільський район, Хмельницька область, 32382, код ЄДРПОУ 44630559) в комунальну власність Китайгородської сільської ради Кам`янець-Подільського району, Хмельницької області (вул. Центральна, 70, с. Китайгород Кам`янець-Подільського району Хмельниуької області, 32392, код ЄДРПОУ 04406934) земельну ділянку з кадастровим номером 6822484100:02:003:0241, площею 2 га, що розташована за межами населених пунктів Китайогородської (раніше Колодіївської) сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області в координатах, межах та конфігурації, що була передана ОСОБА_1 відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру в Хмельницькій області від 13.10.2017 №22-20276-СГ.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Зарус-Інвест" (вул. Довженка Олександра, 18, м. Київ, 03057, код ЄДРПОУ 411080811) на користь Хмельницької обласної прокуратури (пров. Військоматський, 3, м. Хмельницький, 29000, код 02911102) 1514,00 грн. (одну тисячу п`ятсот чотирнадцять грн. 00 коп.) витрат зі сплати судового збору.

Видати наказ.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Еко-Агро-Ритм" (вул. Шевченка, 65, с. Рункошів, Кам`янець-Подільський район, Хмельницька область, 32382, код ЄДРПОУ 44630559) на користь Хмельницької обласної прокуратури (пров. Військоматський, 3, м. Хмельницький, 29000, код 02911102) 1514,00 грн. (одну тисячу п`ятсот чотирнадцять грн. 00 коп.) витрат зі сплати судового збору.

Видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів до Північно-західного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 19.12.2024 року

СуддяМ.В. Музика