Постанова
від 16.12.2024 по справі 916/5757/23
ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД


П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 грудня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/5757/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Ярош А.І.,

суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.

секретар судового засідання: Кияшко Р.О.

за участю представників учасників справи:

від прокуратури: Щур Є.І.,

від Міністерства оборони України: Добров Ю.І.,

від Товариства з обмеженою відповідальністю НОРД ПЕТРОЛ: не з`явився

від Концерну Військторгсервіс в особі філії Південна Концерну Військторгсервіс: Михайленко К.О.,

від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях: Десятова Н.А.,

розглянувши у закритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу філії Південна Концерну Військторгсервіс

на рішення Господарського суду Одеської області від 23.07.2024 року, суддя в І інстанції Волков Р.В., в м. Одесі

у справі: №916/5757/23

за позовом: керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону

в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України

до відповідачів:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю НОРД ПЕТРОЛ;

2) Концерну Військторгсервіс в особі філії Південна Концерну Військторгсервіс;

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях

про визнання недійсним договору, зобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И В:

В грудні 2023 року Керівник Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «НОРД ПЕТРОЛ» (відповідач-1), Концерну «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» (відповідач-2), в якому просив суд:

1) визнати недійсним Договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, укладений між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «НОРД ПЕТРОЛ»;

2) зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «НОРД ПЕТРОЛ» звільнити приміщення буд. Н закритої території за адресою: м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 32, площею 178 кв.м.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022 є удаваним правочином, вчиненим його сторонами для приховання іншого правочину - договору оренди (найму) спрямованого на виникнення у ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ», строкового оплатного права володіння та користування спірним приміщенням.

При цьому, правочин, якій насправді вчинено його сторонами, суперечить вказаним

нормам законодавства, через недотримання встановленого порядку його укладення,

зокрема, етапності передачі майна в оренду, проведення його оцінки, отримання погодження (дозволу) уповноваженого органу управління, проведення конкурсу тощо, а також не відповідає нормам щодо розподілу орендної плати між державним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 23.07.2024 у справі №916/5757/23 позов задоволено: визнано недійсним Договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, укладений між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «НОРД ПЕТРОЛ»; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю «НОРД ПЕТРОЛ» звільнити приміщення буд. Н закритої території за адресою: м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 32, площею 178 кв.м.

Судове рішення мотивоване наступним:

- прокурором належним чином обґрунтовано та доведено наявність підстав для представництва в суді відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII;

- суд дійшов висновку про спрямованість волі сторін оспорюваного договору на встановлення інших цивільно-правових (орендних) відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим договором про надання послуг, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин щодо найму нерухомого майна, яке належить до державної власності. Внаслідок укладення оспорюваного договору відповідач-1 отримав у володіння та користування частину нерухомого майна з певною площею на конкретний строк та за фіксовану плату, що визначається залежно від кількості квадратних метрів зайнятої ним площі. Вказана обставина свідчить про настання між сторонами інших прав та обов?язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Наведені вище умови Договору про надання послуг від 01.09.2022 №ВКС-1014 дозволяють дійти висновку про те, що його сторонами насправді вчинено правочин щодо найму (оренди) нерухомого майна, що належить до державної форми власності;

-зміст Договору про надання послуг від 01.09.2022 №ВКС-1014, який передбачає передання в користування (оренду) нерухомого майна, що належить до державної форми власності, з порушенням законодавчо встановленої процедури, суперечить нормам Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 №157-IX. А відтак, наявні підстави для визнання цього правочину недійсними відповідно до норм частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України.

- заявлення власником вимоги про визнання недійсним правочину одночасно у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 Цивільного кодексу України, за відсутності доказів звільнення нерухомого майна Відповідачем1, відповідає критеріям ефективного способу захисту визначеним усталеною практикою Верховного Суду.

До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга філії Південна Концерну Військторгсервіс, в якій остання просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 23.07.2024 у справі №916/5757/23 та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

В обгрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає таке:

- Суд першої інстанції констатуючи ст. 222 КПК України, однобічно надає перевагу на користь органу прокуратури в долучені матеріалів досудового розслідування (акт огляду та відео огляду), а саме доказів які містяться у кримінальному провадженні внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42023164110000059, при цьому, одночасно відмовляє Філії у витребувані доказів вищенаведеного досудового розслідування з метою дослідження доказів на аргументацію доводів Відповідача - 2, з посиланням на недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування, отже, надає перевагу одній із сторін, відповідно порушуючи принцип рівності і змагальності сторін процесу, ставить під сумнів поняття справедливого судового розгляду;

- щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів Держави, зазначає, що Управління корпоративного менеджменту не просило звернутись прокуратуру до суду, як до подачі позову, так і під час вирішення спору, триває самостійне врегулювання питання. Звернення до Суду органом прокуратури було передчасним, оскільки, Міністерству оборони України не було надано достатній строк для захисту прав Держави самостійно або шляхом врегулювання питання усунення порушення прав в позасудовому порядку;

- має місце збіг сторін спору, пред`явлення позову до держави (Концерн «Військторсервіс») від самої держави (орган прокуратури), при цьому, Міністерства оборони України та орган прокуратури як Держава виступає як в якості Позивача, так і в якості Відповідача по справі, у господарській формі Концерну;

- на оспорюваний правочин не може розповсюджуватись вимоги Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва», оскільки, Філія не здійснює діяльність за допомогою сертифікованого товарного складу, з відповідним сертифікатом про відповідність надання послуг із зберігання, що дає право вести обіг товару за допомогою простих і подвійних складських свідоцтв та не є професійним зберігачем, тому додатково до Відповідача 2 не може бути застосовано розділ 2 Глави 66 Цивільного кодексу України «Зберігання на товарному складі» який є спеціальним та розширює умови для зберігання;

- сторони оспорюваного договору вільно, на власний розсуд, узгодили умови правочину щодо надання послуг, зокрема, за власним волевиявленням не передбачили підписання складських документів Сторонами і ведення складської документації, передбачили ведення складської документації самостійно Замовником, при цьому навіть при неналежному виконанні договору в цій частині, означене не породжує його недійсність;

- направленість Публічного договору є саме послуга - зберігання, яка надається на території Виконавця шляхом сприяння Замовнику в тимчасовому розміщенні товарно матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника, а не найм нерухомого майна, як речі з індивідуальними ознаками;

- відповідно до положення Філія не обмежена на укладення будь якого правочину передбаченого чинним законодавством, зокрема, договору надання послуг зберігання;

- прокурор визначив позовну вимогу відносно звільнення приміщення як «негаторну вимогу позову», посилаючись на ст. 391 ЦК України, при цьому, не зазначаючи яким чином Відповідач 1 перешкоджає у розпорядженні нерухомим майном, не надано доказів триваючого характеру правопорушення і наявності порушення в момент подання позову і під час розгляду справи;

-у разі задоволення позову у частині повернення майна, наведене не спричинить відновлення становища, що існувало до порушення права, оскільки, титульним володільцем майна відповідно до Державного реєстру речових прав є Концерн «Військторгсервіс», тобто, відбудеться повернення на користь Відповідача 2, а не повернення майна на користь Міністерства оборони України.

У відзиві прокурор просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги та зазначає, зокрема, таке: обставина належності вказаного майна до державної власності не заперечувалась учасниками справи; станом на момент подання позовної заяви прокурором, 28.12.2023, тобто за спливом двох місяців після повідомлення про виявлені порушення, міністерством не було подано відповідного позову до суду; Міністерство оборони України є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими воно не перебувало у зобов`язальних відносинах, а тому, позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод шляхом зобов`язання звільнити приміщення та відкриту територію, є негаторним.

До суду апеляційної інстанції від Міністерства оборони України також надійшов відзив, відповідно до якого останнє просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Зокрема, Міністерство оборони України зазначило, що Верховний Суд постановою від 17.04.2024 у справі №916/2381/22 скасував попередні судові рішення та прийняв нове рішення, яким зобов`язав Концерн «Військторгсервіс» в особі Філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» усунути перешкоди Товариству з обмеженою відповідальністю «СТРОЙ-ТЕХТОРГ» в користуванні державним нерухомим майном шляхом та встановив право оренди ТОВ «СТРОЙ-ТЕХТОРГ» на об`єкт нерухомого державного майна будівлю ремонтного цеху (літ. Б) загальною площею 1806,20 кв. м. за адресою: м. Одеса, вул. М. Боровського, 32, частина якої (площею 438 кв.м.) є також предметом спору у цій справі №916/5769/23.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.09.2024 відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою, призначено розгляд справи на 05.11.2024 об 11:30 та в подальшому оголошено перерву в розгляді даної справи до 16.12.2024 об 11:30.

Крім того, згідно з ч.8 ст.8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться у випадках, коли відкритий судовий розгляд може мати наслідком розголошення таємної чи іншої інформації, що охороняється законом, необхідності захисту особистого та сімейного життя людини, а також в інших випадках, установлених законом.

Про розгляд справи у закритому судовому засіданні постановляється ухвала. Суд ухвалою може оголосити судове засідання закритим повністю або закритою його частину (ч.9 ст.8 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 8 Закону України Про доступ до публічної інформації передбачено, що Таємна інформація - інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську, розвідувальну таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю.

Відповідно до частин 10, 11 ст.8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи та вчинення окремих процесуальних дій у закритому судовому засіданні проводяться з додержанням правил здійснення судочинства в господарських судах. Під час такого розгляду можуть бути присутні лише учасники справи, а в разі необхідності - свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі. Суд попереджає зазначених осіб про обов`язок не розголошувати інформацію, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувається в закритому судовому засіданні. Використання систем відеоконференц-зв`язку та транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет у закритому судовому засіданні не допускаються.

Колегія суддів, дослідивши апеляційну скаргу разом з матеріалами справи, дійшла висновку про необхідність розгляду справи №916/5757/23 у закритому судовому засіданні.

В судовому засіданні 16.12.2024 прийняли участь представники прокуратури, Міністерства оборони України, Концерну Військторгсервіс в особі філії Південна Концерну Військторгсервіс та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях.

Представник Товариства з обмеженою відповідальністю НОРД ПЕТРОЛ в судове засідання не з`явився, про дату ,час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 ГПК України, оскільки неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважає за можливе розглянути вказану апеляційну скаргу за відсутності представника Товариства з обмеженою відповідальністю НОРД ПЕТРОЛ за наявними матеріалами справи, яких достатньо для розгляду апеляційної скарги по суті.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, 07.09.2018 державним реєстратором ДП "Центр обслуговування громадян" Гарматюк Р.В. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №27837916 про право власності Держави Україна в особі Міністерства оборони України на частку у розмірі 1/1 на нежитловий об?єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1639846051101) комбінат виробничо-будівельних конструкцій та будівельних матеріалів, загальною площею 10 296,5 кв. м., розташований за адресою: Одеська область, м. Одеса, вулиця Боровского Миколи, будинок 32. Ця обставина підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна від 14.12.2023 №358516702. Документи, подані до державної реєстрації: Витяг з єдиного реєстру об?єктів державної власності щодо державного майна від 23.08.2018 №10-15-17192, виданий Фондом державного майна України. Підстава для внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 42916135 від 10.09.2018 державного реєстратора ДП "Центр обслуговування громадян" Гарматюк Р.В.

Концерн «Військторгсервіс» здійснює свою діяльність на підставі Статуту, затвердженого наказом Міністра оборони від 25.06.2005 №358, у редакції наказу від 15.11.2018 №574.

Відповідно до пункту 1.1 Статуту Концерн «Військторгсервіс» є державним господарським об?єднанням, заснованим на державній власності у формі концерну. Концерн належить до сфери управління Міністерства оборони України (Уповноважений орган управління). Концерн здійснює свою діяльність на основі та відповідно до законодавства України і статуту Концерну, який затверджується Уповноваженим органом управління.

Майно Концерну складається з виробничих і невиробничих фондів та інших цінностей, вартість яких відображається у самостійному балансі (пункт 4.1 Статуту).

Згідно із пунктом 4.2 Статуту, майно Концерну є державною власністю i закріплюється за ним на праві господарського відання. Реалізуючи право господарського відання, Концерн володіє, користується та розпоряджується майном відповідно до мети своєї господарської діяльності на свій розсуд і в порядку, що не суперечить чинному законодавству України.

Філія «Південна» Концерну «Військторгсервіс» здійснює свою діяльність на підставі Положення, затвердженого наказом Генерального директора Концерну від 20.10.2020 №156.

Згідно із пунктом 1.5 Положення, Філія є відокремленим структурним підрозділом Концерну «Військторгсервіс», код ЄДРПОУ 33689922, створеним відповідно до наказу Генерального директора Концерну.

Філія створена з метою досягнення цілей та виконання завдань покладених на Засновника Органом управління майном, виконання завдань Філії в одній системі управління Засновника, отримання прибутку від господарської діяльності, задоволення матеріальних та соціально-побутових потреб її працівників, Засновника, надання послуг військовослужбовцям та населенню, фізичним та горидичним особам, незалежно від форми власності і підпорядкування (пункт 2.1 Положення).

Відповідно до пункту 3.4 Положення, майно Філії є державною власністю та складовою частиною майна Засновника. Філія володіє, утримує, використовує та управляє майном в межах повноважень, наданих цим Положенням, довіреностями та окремими дорученнями Засновника.

10.08.2022 наказом Генерального директора Концерн «Військторгсервіс» №35-АГ затверджено Публічний договір про надання послуг (далі - Публічний договір).

Відповідно до преамбули Публічного договору Концерн «Військторгсервіс» (далі - Виконавець), з однієї сторони, пропонує необмеженому колу осіб, з іншої сторони (далі - Замовник) отримати послуги сприяння господарської діяльності відповідно до положень даного публічного Договору надання послуг сприяння господарської діяльності.

Даний договір є публічним, відповідно до статей 633, 634, 641, 642, 901 Цивільного кодексу України. Виконавець бере на себе зобов`язання надавати послуги, визначені цим договором, кожному, хто уклав даний договір, а його умови є однаковими для всіх Замовників, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги, для чого Виконавець публікує цей договір.

Пунктами 2.2, 2.4 Публічного договору визначено, що всі умови договору, викладені в цій Публічній оферті, є обов`язковими для сторін. Договір укладається шляхом надання згоди Замовником на приєднання до запропонованого договору в цілому.

Згідно із пунктом 3.1 Публічного договору, в порядку та на умовах, визначених договором, Виконавець зобов`язується надати Замовнику послуги з метою сприяння останньому в тимчасовому розміщенні товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника або майна третіх осіб, визначеного на розсуд Замовника (далі - майно), а саме:

- тимчасове розміщення та складування на відкритому майданчику та у приміщеннях Виконавця майна Замовника під час здійснення їх приймання від постачальників, а також з метою їх сортування, комплектування партій товарів та їх подальшого відправлення автомобільним транспортом, та іншої законної господарської діяльності;

- можливість використання адреси, зазначеної у п. 3.2. даного Договору, для

зазначення в якості поштової адреси Замовника та допуск на територію Виконавця постачальників та перевізників, що здійснюють доставки Замовнику, а також покупців та перевізників, що приймають майно від Замовника;

- доступ працівників Замовника до джерела електричної енергії з напругою 230 В +/-6% і частотою току 50 гц з виходом, обладнаним євро-розеткою в робочий час Виконавця (з 8:30 до 17:30, обідня перерва з 13:00 до 13:45; вихідні дні - субота та неділя, святкові та неробочі дні згідно з чинним законодавством), або в будь-який інший час за попередньою домовленістю Сторін з метою тимчасового підключення комп`ютерної та іншої офісної техніки Замовника;

- доступ працівників Замовника в робочий час Замовника або в будь-який інший час за попередньою домовленістю Сторін до сантехнічного вузла Виконавця.

У підпункті 4.2,1 пункту 4.2 Публічного договору встановлено обов`язок Виконавця надати Замовнику приміщення та/або територію для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/або іншого майна Замовника у відповідності до розділу 3 цього договору.

Відповідно до підпункту 4.2.2 пункту 4.2 Публічного договору, Виконавець зобов`язується надати доступ працівникам Замовника на територію Виконавця, де опрацьовуються вантажі Замовника впродовж усього строку дії даного договору.

Підпунктом 4.2.3 пункту 4.2 Публічного договору встановлено обов`язок Виконавця щомісяця складати та надавати Замовнику Акти приймання-передачі наданих послуг, а також виставляти рахунки на оплату послуг та інших платежів за даними договором.

Згідно із підпунктами 4.4.1, 4.4.2 пункту 4.4 Публічного договору, Замовник має право: розміщати та підключати до електромережі Виконавця свою комп`ютерну техніку під час дії договору; опрацьовувати (приймати, складувати, зберігати, комплектувати, сортувати, відвантажувати тощо) вантажі на території Виконавця.

У пункті 4.5 Публічного договору визначені обов`язки Замовника, зокрема:

- проводити навантажувально-розвантажувальні роботи за власний рахунок та власними силами (підпункт 4.5.3);

- опрацьовувати вантажі виключно на відкритих площадках та складських приміщеннях, які визначені Виконавцем для такого Замовника (підпункт 4.5.4);

- забезпечити присутність свого повноважного представника на території Виконавця, в робочий час Виконавця, а також під час здійснення навантажувально-розвантажувальних робіт (підпункт 4.5.5);

- самостійно вести складську документацію щодо вантажів, які опрацьовуються Замовником на території Виконавця (підпункт 4.5.6).

Відповідно до пунктів 5.1, 5.2 Публічного договору, надання замовлених Замовником послуг здійснюється за попередньою оплатою. Замовник, водночас з оформленням (підписанням) акцепту, сплачує 100 % вартості послуг за наступний місяць надання послуг шляхом перерахування на поточний рахунок Виконавця грошових коштів у національній валюті України.

Пунктом 5.4 Публічного договору визначено, що у подальшому Замовник здійснює оплату послуг в період з 20 по 25 число поточного місяця за наступний місяць надання послуг, та компенсує Виконавцю комунальні послуги за попередній місяць, на підставі виставлених засобами електронної пошти рахунків Виконавця.

У кожному звітному місяці сторони підписують Акт приймання-передачі наданих послуг станом на останній робочий день звітного періоду (пункт 5.7 Публічного договору).

01.09.2022 Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» як Виконавцем та ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» як Замовником підписано Заяву про акцепт публічного Договору про надання послуг №ВКС-1014 (далі - Заява про акцепт. Договір про надання послуг від 01.09.2022 №ВКС-1014).

Згідно із Заявою про акцепт ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» (Замовник) підтверджує повне та беззастережне акцептування (погодження) Публічної пропозиції та укладення договору між ним та Концерном "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс" (Виконавець) на умовах, викладених в Публічній пропозиції відповідно до публічного Договору про надання послуг, що розміщений на веб-сторінці Виконавця https://vts.org.ua/.

Договір діє з 01.01.2022 до 31.12.2023.

У пункті 1.1 Заяви про акцепт зазначено, що Замовник приймає пропозицію Виконавця щодо здійснення попередньої оплати послуг сприяння господарської діяльності, у день укладення договору на підставі наданого Виконавцем рахунку. У подальшому сплата послуг здійснюється з 20 по 25 число поточного місяця за наступний місяць надання послуг на підставі рахунків Виконавця.

Підписанням цієї заяви Замовник підтверджує, що ознайомлений та згоден з умовами публічного Договору про надання послуг, вважає його умови прийнятними та обов`язковими для себе та зобов`язується їх виконувати (пункт 1.5 Заяви про акцепт).

У пункті 1.6 Заяви про акцепт вказано, що товарно-матеріальні цінності та/або інше майно, щодо якого надаються послуги, не є майном, що не може бути розміщене на території Виконавця, та не є таким, що обмежене в цивільному обігу.

Заява про акцепт містить Протокол узгодження ціни, відповідно до якого: назва послуг: розміщення майна та надання послуг на закритій території за адресою: м. Одеса, вул. Боровського,32, приміщення буд. Н, площею 178 кв.м. Вартість послуг - 12 460,00 грн в місяць.

У заяві про акцепт зазначено, що вона та Протокол узгодження ціни є невід?ємною частиною публічного Договору про надання послуг, та визначають основні умови надання послуг.

У матеріалах справи наявні складені та підписані сторонами наступні акти надання послуг: №1220 від 30.04.2023 про надання послуг з розміщення та зберігання на закритій території за квітень 2023 р. на суму 12 460,00 грн; № 1157 від 31.05.2023 про надання послуг з розміщення та зберігання на закритій території за травень 2023 р. на суму 12 460,00 грн; № 1683 від 30.06.2023 про надання послуг з розміщення та зберігання на закритій території за червень 2023 р. на суму 12 460,00 грн; № 2045 від 31.07.2023 про надання послуг з розміщення та зберігання на закритій території за липень 2023 р. на суму 12 460,00 грн; - №2492 від 31.08.2023 про надання послуг з розміщення та зберігання на закритій території за серпень 2023 р. на суму 12 460,00 грн.

За доводами прокурора, укладений з порушенням норм ст. ст. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», ст. 287 ГКУ, ст. ст. 901 ЦК України Договір про надання послуг від 01.11.2022 № ВКС-1071 є удаваним та містить ознаки іншого правочину договору оренди (найму) спрямованого на виникнення у відповідача-1 - ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» строкового оплатного права володіння та користування спірним приміщенням, а тому відповідно до ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 235 ЦК України підлягає визнанню недійсним з моменту його укладення.

Отже, предметом позову є наявність або відсутність підстав для визнання договору про надання послуг №ВКС-1014 від 01.09.2022 недійсним та зобов`язання ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» звільнити приміщення приміщення буд. Н закритої території за адресою: м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 32, площею 178 кв.м.

Судова колегія апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі, зважаючи на наступне.

Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави у даній справі.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Законом України від 02.06.2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30.09.2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме, Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частина перша статті 2 Закону).

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі «Менчинська проти Росії»).

Стаття 53 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Частиною четвертою статті 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

Аналіз зазначених норм дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави (наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою) у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 встановлено, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтерес держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Крім того, Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005р., заява №61517/00, п. 27).

Європейський Суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Враховуючи викладене, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частина друга статті 129 Конституції України).

Наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 року у справі № 924/1256/17.

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частина третя, четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц зазначила, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

При цьому судова колегія звертає увагу, що за висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, при вирішенні справ за позовами прокурора, який звертається до суду в інтересах держави в особі компетентного органу, необхідно враховувати таке.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Згідно з Указом Президента України від 15.12.1999 №1572/99 «Про систему центральних органів виконавчої влади», до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності.

Відповідно до п. 1 «Положення про Міністерство оборони України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 №671, Міністерство оборони України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Як центральний орган виконавчої влади Міністерство оборони України є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до пункту 5 Положення про Міністерство оборони України, на Міністерство оборони України покладено обов`язок організовувати планово-фінансову роботу в апарату Міноборони, на підприємствах, в установах і організаціях, які належать до сфери його управління, здійснювати контроль за використанням фінансових та матеріальних ресурсів, забезпечувати організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку.

Згідно статті 1 Закону України «Про оборону України» Збройні Сили України - це військова державна структура, що призначена для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і неподільності України.

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійснює Міністерство оборони України, яке відповідно до статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України» є центральним органом виконавчої влади і військового управління.

Утримання Збройних Сил України здійснюється виключно за рахунок коштів державного бюджету (стаття 15 Закону України «Про Збройні Сили України»).

Неодержання або несвоєчасне одержання оборонним відомством коштів за договорами надання у платне користування нерухомого майна призводить до неналежного та несвоєчасного забезпечення Збройних Сил України коштами.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про оборону України» Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань.

Згідно Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Відповідно до ч.1 ст. 1. Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» господарська діяльність у Збройних Силах України - це специфічна діяльність військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України (далі - військові частини), пов`язана із забезпеченням їх повсякденної життєдіяльності і яка передбачає ведення підсобного господарства, виробництво продукції, виконання робіт і надання послуг, передачу в оренду рухомого та нерухомого військового майна (за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки) в межах і порядку, визначених цим Законом.

07.09.2018 державним реєстратором ДП "Центр обслуговування громадян" Гарматюк Р.В. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №27837916 про право власності Держави Україна в особі Міністерства оборони України на частку у розмірі 1/1 на нежитловий об?єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1639846051101) комбінат виробничо-будівельних конструкцій та будівельних матеріалів, загальною площею 10 296,5 кв. м., розташований за адресою: Одеська область, м. Одеса, вулиця Боровского Миколи, будинок 32.

Отже, зі змісту вищенаведених приписів вбачається, що як центральний орган виконавчої влади - Міністерство оборони України є органом, уповноваженим державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах.

Матеріалами справи підтверджено, що обґрунтовуючи підстави для представництва прокурором держави в особі Міністерства оборони України у позовній заяві у даній справі, прокурор зазначає, що укладений між відповідачами спірний договір причиняє шкоду економічним інтересам держави, проте Міністерство оборони України, як орган, уповноважений державою на здійснення контролю за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечення ефективного та цільового використання бюджетних коштів, як винагодонабувач, у спірних правовідносинах, не вживало ефективних заходів, направлених на захист інтересів держави шляхом усунення порушень Цивільного кодексу України та Закону України «Про оренду державного та комунального майна», допущених при укладенні відповідачами оскаржуваного правочину.

Вказані доводи прокурора колегія суддів приймає як належні.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, Одеська спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону зверталась до позивача листом від 02.11.2023 року №5-4-6735ВИХ-23, в якому звернула увагу на порушення кримінального провадження №42023164110000059 від 21.07.2023 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 364 Кримінального кодексу України за фактом можливого зловживання службовим становищем посадовими особами Філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс», у тому числі щодо укладення з ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» договору від 01.09.2022 №ВКС-1014 про надання послуг розміщення майна, а також у цьому листі повідомила, що нею буде подана до суду позовна заява в інтересах Міністерства оборони України до Концерну «Військторгсервіс» в особі Філії «Південна» та до ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» про визнання недійсним договору щодо надання послуг, який на думку прокуратури є прихованою орендою.

Колегія суддів зазначає, що у даному випадку лист від 02.11.2023 №5-4-6735ВИХ-23, направлений прокурором на адресу Міністерства оборони України, є підтвердженням належного додержання прокурором вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо попереднього повідомлення позивача про намір представляти його інтереси під час захисту прав держави.

В свою чергу Управління корпоративної політики Міністерства оборони України листом від 17.11.2023 року №220/73/3367 повідомило Одеську спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону, що за інформацією Концерну «Військторгсервіс» договір укладений Філією «Південна» Концерну не порушує встановленого законодавством порядку використання державного майна, яке закріплене на праві повного господарського відання за Концерном «Війсьторгсервіс» та що у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами, управління просить вжити заходів спрямованих на захист інтересів Міністерства оборони України.

Отже, фактично Управління корпоративної політики Міністерства оборони України у листі від 17.11.2023 № 220/73/3367 не повідомило про свій намір самостійно звернутися до суду із відповідними позовними вимогами до відповідачів, не вказало на те, що йому потрібен певний час для вчинення цих заходів у конкретний або інший розумний строк, а навпаки, просило прокурора вжити заходи, спрямовані на захист інтересів Міністерства оборони України.

Тобто Міністерство оборони України самоусунулось від захисту порушених інтересів держави.

При цьому, доводи скаржника щодо ненадання Міністерству оборони України розумного строку для самостійного захисту інтересів, колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на те, що Міністерство оборони України не було позбавлено можливості відреагувати належним чином на лист прокурора шляхом подання позову до місцевого господарського суду, та мало, вочевидь, достатньо часу (два місяці) для реагування на стверджувані прокурором порушення, що, в свою чергу може вважатися достатнім та розумним строком з урахуванням обставин справи.

Верховний Суд у постанові від 30.06.2021 у справі № 915/1338/20 зазначив, що розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Зважаючи на вказане та значимість порушення інтересів держави у даному випадку, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу - Міністерства оборони України, колегія суддів вважає, що у прокурора у даному випадку наявні підстави для представництва інтересів держави в особі Міністерства оборони України та дотримано розумний строк для здійснення позивачем перевірки виявлених прокуратурою фактів та відповідного реагування на них.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія дійшла висновку, що при зверненні до суду з вказаним позовом прокурором було дотримано вимоги ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та подано позовну заяву до суду в інтересах держави у зв`язку з невжиттям компетентним органом заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо про порушення інтересів держави.

За таких обставин, доводи заявника апеляційної скарги про необхідність залишення без розгляду поданої прокурором позовної заяви є безпідставними.

При цьому, судова колегія відхиляє доводи скаржника, що в даному випадку має місце збіг сторін спору (пред`явлення позову до держави (Концерн «Військторсервіс») від самої держави (орган прокуратури)), оскільки у даній справі спір виник із господарських правовідносин, які існували між його сторонами (відповідачами), а саме, заявлено позовну вимогу про визнання недійсним договору (тобто господарського договору). Отже сторонами господарських відносин може бути також держава в особі її органів. При цьому, як було встановлено вище, прокурор належним чином обґрунтував наявність у нього права на подання такого позову в інтересах держави в особі Міністерства оборони України як власника об`єкта нерухомості.

Окрім того, позовну вимогу про зобов`язання звільнити спірне приміщення з метою відновлення порушених прав держави, що власне і становить мету звернення прокурора до суду пред`явлено не до державного органу, а до фактичного орендаря спірного приміщення - Товариства з обмеженою відповідальністю НОРД ПЕТРОЛ, тобто в даному випадку, на переконання колегії суддів, відсутні підстави для висновку про те, що позов пред`явлений державою (в особі прокурора) до неї самої.

Необхідно також враховувати, що як вірно було визначено судом першої інстанції, відповідач2 - Концерн «Військторгсервіс» є юридичною особою, створеною як державне господарське об`єднання, а інтереси державного підприємства (у даному випадку Концерну) можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі Nє 359/3373/16-ц), що і відбулося в даних конкретних правовідносинах.

Так само судова колегія не приймає до уваги аргументи скаржника, що сторони мали намір врегулювати спір самостійно в позасудовому порядку до подачі позову органом прокуратури, оскільки, як вбачається із наявних обставин даної справи, спір в позасудовому порядку не врегульовано, отже такі дії залишилися безрезультатними.

Щодо ефективності обраного прокурором способу захисту порушеного права Держави, судова колегія зазначає наступне.

Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно із частинами першою, другою статті 20 Господарського кодексу України, держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб`єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

У справі, яка розглядається, керівник Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «НОРД ПЕТРОЛ» (відповідач-1), Концерну «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» (відповідач-2), в якому просив суд:

1) визнати недійсним Договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, укладений між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «НОРД ПЕТРОЛ»;

2) зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «НОРД ПЕТРОЛ» звільнити приміщення буд. Н закритої території за адресою: м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 32, площею 178 кв.м.

Підставою для визнання недійсним договору прокурором у даній справі визначено порушення при його укладенні норм ст. ст. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», ст. 287 ГКУ, ст. ст. 901 ЦК України, оскільки Договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022 є удаваним та містить ознаки іншого правочину договору оренди (найму) спрямованого на виникнення у відповідача-1 ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» строкового оплатного права володіння та користування спірним приміщенням, а тому відповідно до ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 235 ЦК України підлягає визнанню недійсним з моменту його укладення.

Вимогу про зобов`язання ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» звільнити спірне приміщення заявлено прокурором на підставі частини 1 статті 216 ЦК України як похідну вимогу про повернення орендарем одержаного на виконання такого правочину.

Судова колегія звертає увагу, що у цій справі Прокурором заявлено позовну вимогу про повернення майна не орендодавцю або балансоутримувачу (РВ ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях і Концерну Військторгсервіс в особі філії Південна Концерну Військторгсервіс відповідно) як стороні договору про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, а саме на користь Держави в особі Міністерства оборони України, як власника спірного об`єкту нерухомості.

При цьому, правом оспорювати правочин ЦК України законодавець наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, які не є сторонами правочину, визначаючи статус цих осіб як «заінтересовані особи».

У п. 53 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 міститься висновок, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Так, вимога позивача звільнити спірне приміщення, за своєю суттю, є негаторним позовом (стаття 391 Цивільного кодексу України), який спрямований на захист права власності від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння.

Захист реально порушеного права повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права позивача.

Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяються речово-правові та зобов`язально-правові засоби захисту права власності.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб. До речово-правових позовів належать: вимоги до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов`язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.

Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Негаторний позов є класичним речовим способом захисту права власності (речовий позов, actio in rem).

За загальним правилом, позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом, зокрема, шляхом повернення земельної ділянки; приведення її попередній стан; звільнення від неправомірного перебування майна третіх осіб; виселення з неправомірно займаних жилих приміщень власника; знесення неправомірно збудованих споруд.

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей.

Умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника (володільця).

Відповідно до пункту «а» частини 1 статті 13 Земельного кодексу України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Статтею 77 Земельного кодексу України визначено правовий статус земель оборони, так землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Як вже зазначалося по тексту постанови вище, 07.09.2018 державним реєстратором ДП "Центр обслуговування громадян" Гарматюк Р.В. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №27837916 про право власності Держави Україна в особі Міністерства оборони України на частку у розмірі 1/1 на нежитловий об?єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1639846051101) комбінат виробничо-будівельних конструкцій та будівельних матеріалів, загальною площею 10 296,5 кв. м., розташований за адресою: Одеська область, м. Одеса, вулиця Боровського Миколи, будинок 32.

Отже, спірне нерухоме майно належить на праві власності Державі Україна в особі Міністерства оборони України.

При цьому обставина належності вказаного майна до державної власності не заперечувалась учасниками справи.

У постанові Верховного Суду від 20.10.2020р. у справі №910/13356/17 суд вказав, що способом захисту в негаторних правовідносинах є вимога, яка забезпечить законному володільцю реальну можливість користуватися і розпоряджатися майном тим чи іншим способом (зобов`язання повернути або звільнити майно, виселення, знесення, накладення заборони на вчинення щодо майна неправомірних дій).

Отже, Міністерство оборони України є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими воно не перебувало у зобов`язальних відносинах.

Тому, судова колегія вважає, що у такому разі позовну вимогу про зобов`язання ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» звільнити спірне приміщення слід розглядати як негаторний позов, тобто позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Разом з цим, частиною 1 статті 173 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У пунктах 66, 67, 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №923/196/20 викладено такі висновки:

"За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); (2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу)".

Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.08.2023 у справі № 918/862/22, від 26.01.2022 у справі № 924/637/20 викладено уточнюючий висновок про те, що правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину, а двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

Судова колегія зазначає, що оспорюваний договір про надання послуг укладено між відповідачами - ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» та Концерном Військторгсервіс в особі філії Південна Концерну Військторгсервіс, однак відповідно до статті 216 ЦК України вимоги про звільнення спірного приміщення заявлені Прокурором в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, яка не була стороною оспорюваного правочину.

Вказане, у свою чергу, свідчить про те, що вимога про звільнення спірного приміщення на користь Міністерства оборони України не є похідною вимогою в співвідношенні з вимогою про визнання недійсним спірного договору про надання послуг, оскільки в розумінні частини 1 статті 173 ГПК України похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги), проте при вирішенні цього спору навіть визнання оспорюваного правочину недійсним не призведе до задоволення позовної вимоги про повернення приміщення її власнику Міністерству оборони України.

Разом з цим, незважаючи на те, що позовна вимога позивача про зобов`язання ТОВ «НОРД ПЕТРОЛ» звільнити спірне приміщення хоча й має самостійний, а не похідний характер, тобто є негаторним позовом (про усунення перешкод у користуванні майном), проте задоволення вказаної вимоги об`єктивно унеможливлюється в разі відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, позаяк наявність чинного договору як підстави для користування відповідачем-1 спірним приміщенням виключає необхідність його звільнення відповідачем-1, в тому числі з урахуванням обставин непідтвердження недійсності оспорюваного договору.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010).

Наведена вище позиція щодо неможливості задоволення негаторного позову в разі існування між сторонами спору договірних правовідносин цілком відповідає висновкам, викладеним у пунктах 89, 90, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, в яких зазначено таке:

"Велика Палата Верховного Суду зауважує, що негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин він може бути пред`явлений лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою у договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.

Речове право захищається за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме по собі зобов`язального правовідношення.

Натомість, якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не може бути заявлено, а право власника має захищатися за допомогою зобов`язально-правових способів".

Отже, судова колегія вважає, що вимогу прокурора про визнання недійсним договору про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022 та вимогу про звільнення спірного приміщення на користь його законного власника слід розглядати як окремі та самостійні позовні вимоги, а задоволення такої позовної вимоги власника (держави) про звільнення нежитлового приміщення та його повернення Міністерству оборони України не можна вважати застосуванням наслідків недійсності оспорюваного договору про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, тобто похідною вимогою про повернення відповідачем-1 одержаного на виконання такого правочину, адже наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.

Вказаним спростовуються доводи скаржника про те, що у разі задоволення позову у частині повернення майна, наведене не спричинить відновлення становища, що існувало до порушення права (відбудеться повернення на користь Відповідача 2, а не повернення майна на користь Міністерства оборони України) зважаючи на те, що судом апеляційної інстанції встановлено неможливість застосування реституції у даних правовідносинах.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія дійшла висновку про ефективність та належність заявлених прокурором позовних вимог, а саме: вимога прокурора про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022 є ефективним способом захисту з огляду на неможливість задоволення негаторного позову в разі існування між сторонами спору договірних правовідносин, а вимога про зобов`язання відповідача-1 звільнити спірне приміщення є елементом єдиного юридичного механізму захисту, спрямованого на досягнення реального результату у вигляді усунення всіх перешкод щодо належного користування та розпорядження спірним приміщенням законним власником Державою в особі Міністерства оборони України, що також свідчить про її ефективність.

Судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що у даному випадку, заявлення власником вимоги про визнання недійсним правочину одночасно у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 Цивільного кодексу України, за відсутності доказів звільнення нерухомого майна Відповідачем1, відповідає критеріям ефективного способу захисту визначеним усталеною практикою Верховного Суду, а саме: 1) застосування такого способу захисту реально відновить наявне суб?єктивне право, яке порушене; 2) обраний спосіб захисту відповідає характеру правопорушення; 3) застосування такого способу захисту відповідає цілям судочинства; 4) застосування такого способу захисту не суперечить принципам верховенства права; 5) застосування такого способу захисту не суперечить принципу пропорційності та процесуальної економії, зокрема, не породжує стан невизначеності та не спонукає позивача до повторного звернення за захистом до суду.

При цьому, судова колегія не приймає до уваги доводи скаржника про обрання прокурором неефективного способу захисту через не зазначення у позовній заяві суб`єкта на користь якого повинно бути звільнено приміщення, оскільки позов заявлений в інтересах держави в особі Міністерства оборони України як власника майна, якому і належатиме право звернення рішення суду до виконання як стягувачу.

Щодо суті спору, судова колегія зазначає таке.

Згідно положень Цивільного кодексу України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків (ст. 11).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, викладено в ст. 202 ЦК України, серед яких - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

За ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Згідно з частиною 1 ст. 235 ЦК України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

Виходячи з положень ст. 235 ЦК України, специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

Закон не встановлює недійсність удаваного правочину, однак передбачає застосування до відносин сторін норм права, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

За ст. 6, 627, 628 ЦК України свобода договору проявляється, у тому числі, у можливості сторін на власний розсуд визначати умови договору, які і становлять його зміст (за винятком умов, які конкретно передбачені законом щодо того чи іншого виду договорів).

При цьому, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору. Тому, при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Отже, за обставинами справи, що розглядається, правильна кваліфікація правової природи спірного договору має вирішальне значення для прийняття рішення щодо обґрунтованості позовних вимог прокурора та можливості їх задоволення.

За доводами скаржника, оспорюваний договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, укладений між Концерном Військторгсервіс в особі філії Південна Концерну Військторгсервіс та відповідачем-1 є договором зберігання.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 936 ЦК України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб`єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (частина третя статті 936 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 937 Цивільного кодексу України встановлено, що договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.

Договір зберігання, за яким зберігач зобов?язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Статтею 938 Цивільного кодексу України визначено, що зберігач зобов?язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов?язаний зберігати річ до пред?явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред?явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Зберігач зобов?язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (частина перша статті 942 Цивільного кодексу України).

Згідно із частинами першою, другою статті 943 Цивільного кодексу України, зберігач зобов?язаний виконувати свої обов?язки за договором зберігання особисто. Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов?язаний своєчасно повідомити поклажодавця.

Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати (частина перша, друга статті 946 Цивільного кодексу України).

Частинами першою, другою статті 947 Цивільного кодексу України визначено, що витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання. Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві.

Зберігач зобов?язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості (частина перша статті 949 Цивільного кодексу України).

За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (частини перша, друга статті 950 Цивільного кодексу України).

Зберігач зобов?язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (частина перша статті 953 Цивільного кодексу України).

Статтею 955 Цивільного кодексу України визначено, що положення параграфа 1 цієї глави застосовуються до окремих видів зберігання, якщо інше не встановлено положеннями цього Кодексу про окремі види зберігання або законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 294 Господарського кодексу України, товарним складом визнається організація, що здійснює зберігання товарів та надає пов?язані із зберіганням послуги на засадах підприємницької діяльності. Товарний склад є складом загального користування у разі якщо із закону, інших правових актів або виданого суб?єкту господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобов?язаний приймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця.

Зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберігання. До регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (частини третя, четверта статті 294 Господарського кодексу України).

Згідно із статтею 956 Цивільного кодексу України, Товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов?язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. Товарний склад є складом загального користування, якщо відповідно до закону, інших нормативно правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов?язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи.

За договором складського зберігання товарний склад зобов?язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом (стаття 957 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частин першої, другої статті 959 Цивільного кодексу України, товарний склад зобов?язаний за свій рахунок оглянути товар при прийнятті його на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього стану. Товарний склад зобов?язаний надавати поклажодавцеві можливість оглянути товар або його зразки протягом усього часу зберігання, а якщо предметом зберігання є речі, визначені родовими ознаками, - взяти проби та вжити заходів, необхідних для забезпечення його схоронності.

Частиною першою статті 961 Цивільного кодексу України передбачено, що товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.

Правовідносини, пов?язані з оформленням, видачею, погашенням простих і подвійних складських свідоцтв, порядком їх реєстрації врегульовані Законом України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» від 23.12.2004 №2286-V.

Статтею 2 вказаного Закону України від 23.12.2004 №2286-1V визначено, що складські свідоцтва бувають двох видів - прості складські свідоцтва і подвійні складські свідоцтва.

Складські свідоцтва видаються лише сертифікованими складами, які отримали сертифікат про відповідність надання послуг із зберігання.

Сертифікований склад згідно із цим Законом має право видавати складські свідоцтва виключно після одержання сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів і тільки на ті групи товарів, які зазначені в сертифікаті. Сертифікація та позбавлення товарного складу сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів здійснюються уповноваженим органом згідно із розробленим ним положенням (частини перша, друга статті 9 Закону України від 23.12.2004 №2286-IV).

Сертифікований склад повинен затвердити регламент своєї роботи (регламент сертифікованого складу). Регламент сертифікованого складу повинен бути доступним для ознайомлення будь-яким особам і не може становити комерційну таємницю.

Вимоги до змісту регламенту сертифікованого складу затверджує уповноважений орган з урахуванням вимог закону (частина третя статті 9 Закону України від 23.12.2004 №2286-IV).

Правовий аналіз норм чинного законодавства свідчить про те, що, як правило, договір зберігання укладається без права користування річчю, адже правовою метою такого договору є забезпечення збереження речі та повернення її непошкодженою, оскільки така річ перебуває у володінні зберігача, але не у користуванні. Право користування річчю зберігач може отримати за попередньою згодою поклажодавця, і в такому разі виникають правовідносини найму (якщо користування платне).

Отже, з огляду на наведені вище норми договір зберігання має наступні ознаки:

- здійснення передачі речі поклажодавцем зберігачу;

- зберігання речі саме зберігачем особисто або ж передання її для цього іншій особі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду;

- наявність у зберігача обов?язку з повернення речі в схоронності за спливом строку зберігання або на першу вимогу поклажодавц;

- внесення плати за зберігання за оплатним договором; наявність відповідальності зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі.

Окрім того, як було вірно зазначено судом першої інстанції, договір зберігання, що укладається з професійним зберігачем, який здійснює свою діяльність як товарний склад, має додаткові ознаки, а саме:

- обов?язок товарного складу оглянути товар (частина перша статті 959 Цивільного кодексу України);

- право поклажодавця оглядати товар або його зразки, брати проби протягом усього

часу зберігання;

- законодавчо встановлений обов?язок для товарного складу видавати складські документи (частина перша статті 961 Цивільного кодексу України).

Разом з тим, проаналізувавши умови оспорюваного Договору, можна дійти висновку про відсутність обставин, які б підтверджували здійснення відповідачами дій, направлених на виконання умов саме договору зберігання.

Судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що спірний Договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, укладений шляхом акцепту Публічного договору, не містить умов щодо передачі Замовником майна (речі) на зберігання Виконавцю, тобто у фактичне його володіння.

Відповідно до підпункту 4.5.6 пункту 4.5 Публічного договору Замовник зобов`язаний самостійно вести складську документацію щодо вантажів, які опрацьовуються Замовником на території Виконавця.

Вказане, в свою чергу, виключає можливість виникнення у Виконавця обов`язків зі зберігання майна у схоронності та повернення його за спливом строку зберігання або ж на першу вимогу Замовника.

Суд вважає, що Договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022 не містить умов щодо здійснення Концерном «Військторгсервіс» діяльності товарного складу у розумінні норм статті 294 Господарського кодексу України, статей 956, 957, 959, 961 Цивільного кодексу України, статті 9 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» від 23.12.2004 №2286-1V, а тому, як було вірно визначено судом першої інстанції та не спростовано скаржником, оспорюваний Договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022 не є договором зберігання.

Як вже було зазначено вище, установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що Договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022 містить істотні умови саме договору оренди державного майна, з огляду на таке.

Статтею 395 Цивільного кодексу України визначено, що речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Відповідно до частини першої статті 397, частини першої статті 398 Цивільного кодексу України володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Статтею 761 Цивільного кодексу України визначено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Згідно із частинами першою, другою статті 283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності. За договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або єдиний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

Частиною третьою статті 283 Господарського кодексу України визначено, що об`єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об`єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об`єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб`єктам господарювання.

Особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна» (частини перша, третя статті 759 Цивільного кодексу України).

Відповідно до пункту 10 частини першої статті 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов`язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.

Отже, для кваліфікації правочину як договору оренди необхідним є встановлення передачі за його умовами від однієї сторони до іншої правомочностей володіння і користування майном. За відсутності передачі такої правомочності як володіння, тобто фактичного панування особи над річчю або ж юридично забезпеченої можливості такого панування, не відбувається й передача майна в оренду.

Як вбачається зі змісту укладеного між відповідачами спірного договору про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, пунктом 3.1 встановлено обов`язок Виконавця надати Замовнику послуги з метою сприяння останньому в тимчасовому розміщенні товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна Замовника або майна третіх осіб, визначеного на розсуд Замовника (далі - майно), а саме, тимчасове розміщення та складування на відкритому майданчику та у приміщеннях Виконавця майна Замовника під час здійснення їх приймання від постачальників, а також з метою їх сортування, комплектування партій товарів та їх подальшого відправлення автомобільним транспортом, та іншої законної господарської діяльності.

У підпункті 4.2.1 пункту 4.2 Публічного договору встановлено обов`язок Виконавця надати Замовнику приміщення та/або територію для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/або іншого майна Замовника у відповідності до розділу 3 цього договору.

Підпунктом 4.4.2 пункту 4.4 Публічного договору встановлено право Замовника опрацьовувати (приймати, складувати, зберігати, комплектувати, сортувати, відвантажувати тощо) вантажі на території Виконавця.

Відповідно до підпункту 4.5.4 пункту 4.5 Публічного договору Замовник зобов`язаний опрацьовувати вантажі виключно на відкритих площадках та складських приміщеннях, які визначені Виконавцем для такого Замовника.

Пунктом 5.4 Публічного договору визначено, що Замовник здійснює оплату послуг в період з 20 по 25 число поточного місяця за наступний місяць надання послуг, та компенсує Виконавцю комунальні послуги за попередній місяць, на підставі виставлених засобами електронної пошти рахунків Виконавця.

У Заяві про акцепт публічного Договору про надання послуг, яка містить Протокол узгодження ціни, визначена ціна послуг, відповідно до якого: назва послуг: розміщення майна та надання послуг на закритій території за адресою: м. Одеса, вул. Боровського,32, приміщення буд. Н, площею 178 кв.м. Вартість послуг - 12 460,00 грн в місяць.

Аналізуючи вищевказані умови договору, судова колегія дійшла висновку, що за оспорюваним договором Концерн «Військторгсервіс» фактично передає нерухоме майно (приміщення та територію) визначене для певного Замовника, для розміщення та складування ним свого майна, за плату, що встановлюється виходячи із конкретної площі, виділеної для цих цілей.

Водночас, такий спосіб використання (розміщення та складування товару) неможливий без фактичного володіння цим нерухомим майном.

Отже, за умовами оспорюваного договору Концерн «Військторгсервіс» передає іншій стороні правомочності володіння і користування майном, тобто фактичне панування над річчю та юридично забезпечену можливість такого панування.

Колегія суддів вважає, що визначені у п 3.1 Публічного договору умови, зокрема, можливість використання адреси знаходження нерухомого майна, як поштової адреси Замовника, допуск на територію представників контрагентів Замовника, доступ до джерела електричної енергії та сантехнічного вузла додатково свідчать про вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб її користувача (Відповідача1).

Крім того, відповідно до пункту 5 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 № 630, відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна (у тому числі місць загального користування та прибудинкової території) та надання комунальних послуг орендарю здійснюється відповідно до договору, укладеного між балансоутримувачем та орендарем, примірна форма якого затверджується Фондом державного майна.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що визначена у п.5.4 публічного договору умова щодо здійснення компенсації комунальних послуг балансоутримувачу притаманна саме правовідносинам з оренди державного та комунального майна у відповідності до пункту 5 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 № 630.

З огляду на наведене, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про спрямованість волі сторін оспорюваного договору на встановлення інших цивільно-правових (орендних) відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим договором про надання послуг, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин щодо найму нерухомого майна, яке належить до державної власності.

При цьому, визначення назви оспорюваного правочину як договір про надання послуг, невикористання при його вчиненні понять, які притаманні такому виду правочинів як найм, зокрема, «Орендодавець» та «Орендар», закріплення умови про площу майна, яке передається контрагенту, в умові про визначення вартості, тобто у завуальований спосіб, не оформлення акта приймання-передачі об`єкта оренди, є засобами, які використовувані задля приховання суті правочину, що свідчить про намір сторін приховати насправді вчинений ними правочин. Так само не оформлення акта приймання-передачі об`єкта оренди, у даному випадку, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі майна у володіння та користування (оренду).

Внаслідок укладення оспорюваного договору Відповідач-1 отримав у володіння та користування частину нерухомого майна з певною площею на конкретний строк та за фіксовану плату, що визначається залежно від кількості квадратних метрів зайнятої ним площі.

Вказана обставина свідчить про настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Наведені вище умови Договору про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022 дозволяють дійти висновку про те, що його сторонами насправді вчинено правочин щодо найму (оренди) нерухомого майна, що належить до державної форми власності.

Відтак, положення умов спірного договору свідчать про те, що він є удаваним та містить істотні умови й ознаки договору, які передбачені законодавством України для договорів оренди державного майна, а волевиявлення сторін при його укладенні було направлено не на зберігання державного майна, а на користування відповідачем-1 державним майном для власних потреб.

З огляду на викладене, спірний договір є удаваним правочином та за своєю правовою природою є договором оренди.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін мають регулюватися правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно із зазначеними нормами права сам факт вчинення удаваного правочину не є підставою для визнання його недійсним. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Такий висновок сформульований у постанові Верховного Суду від 14.06.2023 у справі №916/1714/22. Водночас може бути визнано недійсним правочин, який сторони насправді вчинили, за наявності для цього підстав, якщо такий правочин є оспорюваним.

Суд критично оцінює в даному випадку посилання скаржника на принцип свободи договору в тому числі з огляду на існування й іншого принципу ius publicum privatorum pactis mutari non potest (публічне право не може бути змінено приватними угодами).

Судова колегія наголошує, що використання принципу свободи договору за наявності чіткого правового регулювання конкретних правовідносин не може бути використано для уникнення необхідності його дотримання, а приватно-правові інструменти не повинні створювати ілюзію дотримання законодавства та добросовісності дій учасників договірних відносин.

Суд виходить з усталеної позиції про те, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на його зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Подібна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 927/1099/22, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 15.05.2018 у справі № 906/854/17, постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі № 6-1026цс16.

Сутність договору визначається за його дійсною спрямованістю та спільною правовою метою для обох сторін, а не лише його формальними положеннями. Штучне диференціювання мети правочину для кожної зі сторін з акцентуванням її у тексті договору може додатково свідчити про його удаваність та орієнтованість на приховування іншого правочину, який насправді вчиняється.

Щодо посилань Скаржника на висновок експерту у галузі права (науково-правовий висновок) апеляційний суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 108 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування аналогії закону, аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі. Висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути прийнято за результатами розгляду справи.

Як встановлено ст. 109 Господарського процесуального кодексу України, висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов`язковим для суду. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.

Таким чином, враховуючи положення Господарського процесуального кодексу України, наданий відповідачем науково-правовий висновок має консультативний характер і не є обов`язковим для суду, а суд, в свою чергу, зробив самостійні висновки щодо відповідних питань.

Отже, спірний договір за своєю правовою природою є договором оренди, тому до нього слід застосовувати правила, передбачені для договору найму (оренди) державного/комунального майна, врегульовані положеннями Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Так, частиною першою статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX визначено, що законодавство України про оренду державного та комунального майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, складається з цього Закону, інших законодавчих актів.

Відповідно до частиною п`ятої статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, що оренда здійснюється на основі таких принципів: законності; відкритості та прозорості; рівності та змагальності; державного регулювання та контролю; врахування особливостей об`єктів державної та комунальної форм власності; захисту економічної конкуренції; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; повного, своєчасного, достовірного інформування про об`єкти оренди та порядок передачі їх в оренду; забезпечення конкурентних умов оренди та інших видів договорів.

Згідно із частиною першою статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, об`єктами оренди за цим Законом є, зокрема: нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно.

Відповідно до пунктів «а», «г» частини другої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, у редакції, яка діяла на моменту укладення оспорюваного договору, орендодавцями є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю (крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, а також майна, що належить закладам вищої освіти та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам, та інших випадків, передбачених галузевими особливостями оренди майна); балансоутримувачі - щодо: нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 400 квадратних метрів на одного балансоутримувача, якщо менший розмір площі не встановлено рішенням представницького органу місцевого самоврядування - щодо об`єктів комунальної власності або галузевими особливостями оренди майна; нерухомого майна для організації та проведення науково-практичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів - на строк, що не перевищує п`яти календарних днів протягом шести місяців, а також щодо майна, яке передається суб`єктам виборчого процесу для проведення публічних заходів (зборів, дебатів, дискусій) під час та на період виборчої кампанії;нерухомого майна для організації та проведення науковопрактичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів - на строк, що не перевищує 30 календарних днів протягом одного року щодо кожного орендаря, якщо балансоутримувачем є державне або комунальне підприємство, установа, організація, що здійснює діяльність з організування конгресів і торговельних виставок; іншого окремого індивідуально визначеного майна.

Згідно із частиною першою статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, етапність передачі в оренду державного та комунального майна передбачає: прийняття рішення щодо наміру передачі майна в оренду; внесення інформації про потенційний об`єкт оренди до ЕТС (електронної торгової системи); прийняття рішення про включення потенційного об`єкта оренди до одного із Переліків; опублікування інформації про потенційний об`єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС; розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду; проведення аукціону на право оренди майна або передача об`єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди.

Частиною другою статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, встановлено, що Порядок передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду визначається Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері реалізації майна (майнових прав, інших активів) або прав на нього на конкурентних засадах у формі аукціонів, у тому числі електронних аукціонів, та здійснює контроль за її реалізацією.

Особливості передачі в оренду комунального майна, передбачені цим Законом, додатково можуть визначатися рішенням представницьких органів місцевого самоврядування з урахуванням вимог і обмежень, передбачених цим Законом і Порядком передачі майна в оренду.

Порядок передачі в оренду державного та комунального майна затверджено постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання оренди державного та комунального майна» від 03.06.2020 № 483.

Відповідно до частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, орендна плата визначається за результатами аукціону. У разі передачі майна в оренду без проведення аукціону орендна плата визначається відповідно до Методики розрахунку орендної плати, яка затверджується Кабінетом Міністрів України щодо державного майна та представницькими органами місцевого самоврядування - щодо комунального майна. У разі якщо представницький орган місцевого самоврядування не затвердив Методику розрахунку орендної плати, застосовується Методика, затверджена Кабінетом Міністрів України.

Орендна плата підлягає коригуванню на індекс інфляції згідно з Методикою розрахунку орендної плати. Якщо орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону, відповідне коригування орендної плати на індекс інфляції здійснюється щомісячно (частина третя статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX).

Згідно із частинами четвертою, п`ятою статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX, орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності. Порядок розподілу орендної плати для об`єктів, що перебувають у державній власності, між державним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначається Порядком передачі майна в оренду.

Відповідно до абзаців першого, третього пункту 137 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, у разі коли орендодавцем майна є Фонд державного майна, орендна плата спрямовується: за нерухоме майно державних підприємств, установ, організацій (крім підприємств, установ та організацій галузі кінематографії, що належать до сфери управління МКІП, - на період до 31 грудня 2021 р., та державних підприємств, організацій, установ та закладів, яким указом Президента України надано статус національних та які провадять діяльність з організації конгресів і торговельних виставок) - 70 відсотків орендної плати до державного бюджету, 30 відсотків балансоутримувачу майна.

Абзацами п`ятим, шостим, сьомим пункту 137 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 визначено, що у разі коли орендодавцем майна є балансоутримувач, крім підприємств, установ та організацій, які перебувають у віданні Національної академії наук та національних галузевих академій наук, а також підприємств, установ та організацій галузі кінематографії, що належать до сфери управління МКІП (на період до 31 грудня 2021 р.), державного підприємства із забезпечення функціонування дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних міжурядових організацій в Україні Державного управління справами, майно якого передається дипломатичним представництвам та консульським установам іноземних держав, представництвам міжнародних міжурядових організацій в Україні, та державних підприємств, організацій, установ та закладів, яким указом Президента України надано статус національних та які провадять діяльність з організації конгресів і торговельних виставок, орендна плата спрямовується: за окреме індивідуально визначене майно підприємства, організації (крім нерухомого) - балансоутримувачу; за єдиний майновий комплекс структурного підрозділу підприємства, організації, нерухоме майно - 70 відсотків орендної плати балансоутримувачу, 30 відсотків - до державного бюджету.

Аналізуючи наведені вище приписи чинного законодавства та наявні обставини даної справи, судова колегія вважає цілком вірним висновок суду першої інстанції, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження дотримання сторонами Договору про надання послуг від 01.11.2022 № ВКС-1071, норм Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-IX та положень Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, щодо порядку його укладення та етапності передачі в оренду державного та комунального майна, а саме:

- прийняття рішення щодо наміру передачі майна в оренду;

- внесення інформації про потенційний об`єкт оренди до ЕТС (електронної торгової системи);

- прийняття рішення про включення потенційного об`єкта оренди до одного із Переліків;

- опублікування інформації про потенційний об`єкт оренди, щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС;

- розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду;

- проведення аукціону на право оренди майна або передача об`єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди з умовами про розподіл орендної плати між державним бюджетом та балансоутримувачем.

Тобто в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження дотримання наведених вимог законодавства щодо визначеного порядку надання державного майна в оренду.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно з вимогами ч.ч. 1, 2, 5 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, правочин має бути спрямований на реальне наслання правових наслідків, що обумовлені ним.

Враховуючи вищевикладене у сукупності, апеляційний суд вважає, що зміст Договору про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, який передбачає передання в користування (оренду) нерухомого майна, що належить до державної форми власності, з порушенням законодавчо встановленої процедури, суперечить вищенаведеним нормам Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а відтак наявні підстави для визнання цього правочину недійсними відповідно до норм частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України.

Заперечення заявника апеляційної скарги щодо відсутності в умовах оспорюваного Договору ознак договору оренди державного майна спростовуються наведеними вище умовами Договору.

Доводи апеляційної скарги щодо неможливості повернення Міністерству оборони України спірного приміщення, оскільки титульним володільцем майна відповідно до Державного реєстру речових прав є Концерн «Військторгсервіс», суд апеляційної інстанції оцінює критично, оскільки як вже було зазначено, згідно ст. ст. 317, 319 ЦК України, саме власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за негаторним позовом в порядку ст.391 ЦК України спірні земельні ділянки підлягають поверненню саме їх власнику - державі Україна в особі Міністерству оборони України, незважаючи на те, що відповідач, який сам і вчинив порушення прав законного власника приміщення, є балансоотримувачем.

Аргументи скаржника стосовно обставини закінчення терміну оспорюваного правочину 31.12.2023 судова колегія не приймає до уваги, оскільки матеріали справи не містять доказів повернення відповідачем орендованого майна, а отже орендар продовжує використовувати майно у власних цілях та не виконує обов`язок щодо його повернення, тому твердження відповідача, що договір припинив свою дії є хибними, а відповідно до ст. 236 ЦК України, правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що на час звернення до суду з даним позовом оспорюваний Договір про надання послуг був чинним і строк його дії не скінчився.

Тому, зважаючи на той факт, що доказів звільнення спірного приміщення з боку відповідача матеріали справи не містять, вимога прокурора про зобов`язання відповідача-1 звільнити приміщення звільнити приміщення буд. Н закритої території за адресою: м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 32, площею 178 кв.м. заявлена правомірно.

Враховуючи викладене, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення вимог прокурора про визнання недійсним Договір про надання послуг № ВКС-1014 від 01.09.2022, укладений між Концерном «Військторгсервіс» в особі філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «НОРД ПЕТРОЛ» та зобов`язання Товариство з обмеженою відповідальністю «НОРД ПЕТРОЛ» звільнити приміщення буд. Н закритої території за адресою: м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 32, площею 178 кв.м. у повному обсязі.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням того, що наведені в апеляційній скарзі порушення не знайшли свого підтвердження, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 23.07.2024 у справі №916/5757/23.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржників.

Керуючись статтями 129, 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу філії Південна Концерну Військторгсервіс на рішення Господарського суду Одеської області від 23.07.2024 у справі №916/5757/23 - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 23.07.2024 у справі №916/5757/23 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені ст.ст.287, 288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 19.12.2024.

Головуючий суддяА.І. Ярош

Судді:Г.І. Діброва

Н.М. Принцевська

СудПівденно-західний апеляційний господарський суд
Дата ухвалення рішення16.12.2024
Оприлюднено23.12.2024
Номер документу123918318
СудочинствоГосподарське
КатегоріяСправи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Невиконання або неналежне виконання зобов’язань надання послуг

Судовий реєстр по справі —916/5757/23

Постанова від 16.12.2024

Господарське

Південно-західний апеляційний господарський суд

Ярош А.І.

Ухвала від 05.11.2024

Господарське

Південно-західний апеляційний господарський суд

Ярош А.І.

Ухвала від 09.09.2024

Господарське

Південно-західний апеляційний господарський суд

Ярош А.І.

Ухвала від 30.08.2024

Господарське

Південно-західний апеляційний господарський суд

Ярош А.І.

Рішення від 23.07.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Волков Р.В.

Ухвала від 27.05.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Волков Р.В.

Ухвала від 08.05.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Волков Р.В.

Ухвала від 18.04.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Волков Р.В.

Ухвала від 22.03.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Волков Р.В.

Ухвала від 31.01.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Волков Р.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні