Постанова

від 16.12.2024 по справі 918/789/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 грудня 2024 року Справа № 918/789/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Філіпова Т.Л., суддя Василишин А.Р. , суддя Бучинська Г.Б.

секретар судового засідання Новак С.Я.

за участю представників сторін:

позивача: Грищенко Т.В., Дмитренко Р.П.

відповідача: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) на рішення Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 р. у справі №918/789/23, ухвалене суддею Горплюком А.М., повний текст рішення складено 25.01.2024 р.

за позовом Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне)

до відповідача Рівненської міської ради

про скасування рішення Рівненської міської ради №3245 від 10.04.2023 про припинення Українською Православною церквою місто Рівне (селище Ювілейне) права постійного користування земельною ділянкою

Українська Православна церква міста Рівне (селище Ювілейне) звернулась до Господарського суду Рівненської області із позовною заявою до Рівненської міської ради про скасування рішення Рівненської міської ради №3245 від 10.04.2023 та відновлення права постійного користування земельною ділянкою.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 р. у справі №918/789/23 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Українська Православна церква міста Рівне (селище Ювілейне) звернулася до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 16 січня 2024 року у справі № 918/789/23. Прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, визнати недійсним та скасувати рішення Рівненської міської ради № 3245 від 10 квітня 2023 року в частині припинення Українській Православній Церкві м. Рівне /селище Ювілейне/ права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 5610100000:01:001:0021, за адресою місто Рівне, вулиця Корольова7.

Оскільки апеляційна скарга надійшла без матеріалів справи, суд апеляційної інстанції витребував їх у Господарського суду Рівненської області.

26.02.2024 матеріали справи №918/789/23 надійшли на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04.03.2024 р. апеляційну скаргу Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) на рішення Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 р. у справі №918/789/23 - залишено без руху. Запропоновано Українській Православній церкві місто Рівне (селище Ювілейне) протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху подати оригінал платіжного документа (квитанції, платіжного доручення, тощо) про сплату судового збору в розмірі 3220,80 грн. та подати відомості про наявність чи відсутність зареєстрованого електронного кабінету в підсистемі "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи у Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне), у випадку відсутності здійснити його реєстрацію, на виконання вимог ст.6 ГПК України.

13.03.2024 р. на адресу апеляційного господарського суді від Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги.

Ухвалами Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.03.2024 р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) на рішення Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 р. у справі №918/789/23 та призначено розгляд справи на 04.04.2024 о 11:30 год.

03.04.2024 р. Рівненська міська рада подала через систему «Електронний суд» відзив на апеляційну скаргу в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 р. залишити без змін.

Ухвалою суду від 04.04.2024 зупинено провадження у справі №918/789/23 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №906/1330/21 та оприлюднення повного тексту постанови.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.10.2024 р. поновлено апеляційне провадження у справі №918/789/23 за апеляційною скаргою Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) на рішення Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 р. у справі №918/789/23. Розгляд апеляційної скарги призначено на "14" листопада 2024 р. о 12:00 год. у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду за адресою: 33601, м. Рівне, вул. Яворницького, 59, у залі судових засідань №2.

14.11.2024р. в системі "Електронний суд" було сформоване клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату від представника Рівненської міської ради.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2024 р. розгляд апеляційної скарги відкладено на "16" грудня 2024 р. о 14:30 год. у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду за адресою: 33601, м. Рівне, вул. Яворницького, 59 у залі судових засідань № 2.

16.12.2024 р. від представника Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) надійшли доповнення до апеляційної скарги.

В судових засіданнях представники позивача підтримали доводи апеляційної скарги, просять скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким задоволити позовні вимоги.

Представник відповідача в судове засідання не прибув, хоча про дату час та місце розгляду апеляційної скарги був повідомлений належним чином.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Північно-західний апеляційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

1.Зміст рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не дотримано вимог чинного законодавства, не зареєстровано відповідні зміни до статуту, який визначає правоздатність юридичної особи як релігійної організації, а його статут, що наданий до матеріалів справи, втратив чинність у частині, якою визначається його повна офіційна назва та статус як релігійної організації. За таких обставин, суд вважає, що позивач не є релігійною організацією України, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України він не є особою, яка має правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.

2.Узагальнені доводи апеляційної скарги та заперечення інших учасників справи

Українська Православна церква місто Рівне (селище Ювілейне) у апеляційній скарзі вказує на те, що відповідно до змісту норм Земельного кодексу України право приймати рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою виникає у органів державної влади та місцевого самоврядування тільки у разі добровільної відмови землекористувача від постійного користування земельною ділянкою. У всіх інших випадках, передбачених законом, припинення права постійного користування земельною ділянкою можливо лише за рішення суду, яке набрало законної чинності. Представник відповідача в судовому засіданні чітко зазначив, що підстави для звернення до суду, щоб позбавити Позивача права користування земельною ділянкою, були відсутні.

З огляду на викладене, апелянт стверджує, що з моменту отримання земельної ділянки по вул. Корольова, Українська Православна Церква м. Рівне /селище Ювілейне/ не вчиняла жодних з перелічених дій, що вказує на безпідставність прийнятого рішення № 3245 від 10 квітня 2023 року.

Прийняття органом місцевого самоврядування рішення про скасування власного рішення та віднесення земельної ділянки до земель, не наданих у власність або користування, не є підставою для припинення права користування земельною ділянкою, визначеною ст. 141 Земельного Кодексу України.

Судом також встановлено, що на земельній ділянці, яка надавалася в користування позивачу, останнім побудовано та введено в експлуатацію, оформлено право власності на об`єкти нерухомості.

За висновками, наведеними у пункті 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №713/1817/16-ц, у пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі №921/158/18, згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається зокрема, у статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Отже, відповідно до зазначених правових норм власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована. У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №921/158/18 зазначено, що ніхто інший, окрім власника цього об`єкта, не може претендувати на вказану земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна. Ця обставина також унеможливлює вчинення дій органом місцевого самоврядування, спрямованих на позбавлення позивача права землекористування даною земельною ділянкою. Матеріали справи свідчать, що Позивачем не вчинялися дії щодо добровільної відмови останнього від його права на землю.

Відтак, вирішення питання щодо примусового припинення прав позивача на спірну земельну ділянку, в силу імперативних положень ст.143 ЗК України, може бути здійснене органом місцевого самоврядування виключно в судовому порядку.

Спір, котрий є предметом судового розгляду у даній справі стосується земельних правовідносин, зокрема щодо визнання та оспорення права землекористування.

Відтак, вищевикладене свідчить, що висновки суду першої інстанції у даній справі є передчасними та безпідставними, зроблені без повного та всебічного з`ясування обставин справи, з неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, внаслідок чого судове рішення підлягає скасуванню.

Заперечуючи доводи апеляційної скарги, Рівненська міська рада у відзиві на апеляційну скаргу звертає увагу суду, що враховуючи рішення Конституційного Суду України, висновки релігієзнавчої експертизи, приналежність УПЦ до московського патріархату, яка є ретранслятором російської пропаганди, у період збройно-військової агресії російської федерації проти незалежної, суверенної та демократичної держави України, яка отримала Томос від Вселенського патріарха Варфоломія про утвердження автокефальної Православної Церкви України, Рівненською міською радою 10.04.2023 було прийнято рішення № 3245 щодо припинення УПЦ м. Рівне (Селище ювілейне) права постійного користування земельною ділянкою на вул. Корольова, задля захисту членів Рівненської міської територіальної громади від негативної діяльності релігійних організацій (об`єднань), керівний центр (управління) яких знаходиться поза межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала її територію, в умовах тривалої повномасштабної загарбницької війни стосовно Української держави, посягання на її суверенітет, територіальну цілісність та життя людей.

Відтак, Рівненська міська рада в повному обсязі заперечує проти доводів викладених позивачем в апеляційній скарзі, вважає їх не обґрунтованими, не доведеними та такими, що не підлягають до задоволення.

3.Обставини справи, встановлені апеляційним судом.

20 серпня 2009 року Рівненською міською радою прийнято рішення № 2746 "Про надання земельних ділянок у постійне користування релігійним громадам та організаціям і розірвання договорів оренди земельних ділянок", яким, розглянувши клопотання релігійних організацій України, на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо права релігійних організацій на постійне користування земельною ділянкою" від 15 січня 2009 року 3 875-YІ, відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вирішила, серед іншого, передати Українській Православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) в постійне користування земельну ділянку площею 7 400 кв.м. на вул. Корольова для будівництва та обслуговування Свято - Пантелеймонівського храму. Розірвати договір оренди землі від 07 липня 2004 року № 533, укладений між Рівненською міською радою та Свято - Пантелеймонівською парафією Української Православної церкви.

18.03.2010, на підставі рішення Рівненської міської ради від 20.08.2009 № 2746, Українській Православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) видано Державний акт серії ЯЯ №9262234 про право постійного користування земельною ділянкою площею 0,7400 га, що розташована за адресою: м. Рівне, вул. Корольова, цільове призначення: для будівництва та обслуговування Свято-Пантелеймонівського храму, кадастровий номер 5610100000:01:001:0021.

Крім того, право постійного користування вказаною земельною ділянкою Українською Православною церквою м. Рівне (селище Ювілейне) підтверджується також Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-5609859702021 від 10.08.2021.

10.04.2023 Рівненською міською радою прийнято рішення № 3245 "Про припинення Українській Православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) права постійного користування земельною ділянкою на вул. Корольова, керуючись Земельним кодексом України, Законом України "про місцеве самоврядування в Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", яким вирішали припинити Українській православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) право постійного користування земельною ділянкою площею 7 400 кв.м. на вул. Корольова з кадастровим номером 5610100000:01:001:0021.

Позивач УПЦ м. Рівне (селище Ювілейне) стверджує, що вищевказане рішення відповідача має бути визнано судом недійсним та скасовано, оскільки Рівненська міська рада втрутилась у діяльність Релігійної громади обмежуючи набуте в межах чинного законодавства права на користування земельною ділянкою, що унеможливлює реалізацію релігійних прав та задоволення душевних потреб. Крім того, оспорювань рішення прийняте з перевищенням повноважень, які використала проти мети, з якою це повноваження було надано, необґрунтовано, тобто без відсутності жодної передбаченої законом підстави, та упереджено, тобто з огляду на релігійну ненависть до співмешканців міста, а також недобросовісно та нерозсудливо.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 р. у справі №918/789/23 у задоволенні позову відмовлено.

4.Правові норми, які застосовуються апеляційним судом до спірних правовідносин.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини 1 статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції і законів держави.

Згідно зі статтею 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України Про місцеве самоврядування в Україні.

У частині 3 статті 24 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні визначається, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні).

Відповідно до частини 1 статті 59 Закону Про місцеве самоврядування в Україні рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

За приписами частини першої статті 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, серед іншого, релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Відповідно до статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії.

5. Правова позиція апеляційного суду стосовно обставин справи і доводів апеляційної скарги.

Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при винесені рішення, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Предметом позову в цій справі є вимоги позивача до відповідача про скасування рішення Рівненської міської ради №3245 від 10.04.2023 та відновлення права постійного користування земельною ділянкою.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що Українська Православна церква міста Рівне (селище Ювілейне) є релігійною організацією, яка зареєстрована в Єдиному державному реєстрі підприємств, організацій, установ 07 лютого 1994 року.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано статут м. Рівне (селище Ювілейне) Свято Пантелеймонівської парафії Рівненської єпархії, який ухвалений парафіяльними зборах затверджений Архієпископом Рівненським і Острозьким та міститься відтиск печатки з написом "Архиеписком Ровенский и Острожский, Украинская православная церковь, Московский патриархат".

Вказаний Статут релігійної громади Української православної церкви м. Рівне (селище Ювілейне) зареєстровано Рівненською обласною державною адміністрацією 17.02.1997 на підставі розпорядження Представників Президента України у Рівненській області № 45 від 07.02.1994.

Згідно із ч. ч. 1, 3 ст. 90 ЦК України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній із 31.01.2019) найменування юридичної особи повинно містити інформацію про її організаційно-правову форму (крім державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, державних, комунальних організацій, закладів, установ, а також випадку, передбаченого абзацом 2 цієї частини) та назву. Найменування релігійної організації може містити інформацію про її організаційно-правову форму виключно за бажанням такої юридичної особи.

За змістом пунктів 1, 31, 32 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній із 31.01.2019) в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності); вид релігійної організації; віросповідна приналежність релігійної організації.

Таким чином, така юридична особа як релігійна організація саме "повинна" мати своє найменування, а не "може" мати таке найменування, оскільки без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права - учасник цивільних, господарських та інших відносин. Адже найменування юридичної особи ідентифікує її у вказаних правовідносинах та є засобом її індивідуалізації. Однак організаційно-правова форма в найменуванні релігійної організації може зазначатися лише за її бажанням. Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23 та постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №917/1061/23.

Відповідно до ч. ч. 7, 8 ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", чинній із 26.12.2018) релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині 7 цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу.

Водночас імперативним приписом пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що у разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

Отже, обов`язок релігійних організацій (об`єднань), які входять до офіційно опублікованого переліку релігійних організацій внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки ч. 7 ст. 12 Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23.

Системний аналіз наведених приписів законодавства свідчить про те, що встановлення відповідності статуту (положення) релігійної організації ознакам за ч. ч. 7, 8 ст. 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", чинній з 26.12.2018) зумовлює обов`язок такої організації внести до нього відповідні зміни. Наслідком невиконання такого обов`язку протягом строку, встановленого Законом, є втрата чинності статуту в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації. Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23 та постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №917/1061/23.

Апеляційний господарський суд зазначає, що відповідно до ч. 2 та абз. 1 ч. 6 ст. 11 ГПК України, суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Водночас колегія суддів враховує, що приписи Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", були перевірені Конституційним Судом України на предмет їх відповідності Конституції України.

Рішенням Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 (справа щодо повної назви релігійних організацій) Закон України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та стаття 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визнані такими, що відповідають Конституції України.

Як зазначив Конституційний Суд України, аналіз ст. 90 ЦК України, ч. 3 ст. 8, ч. 1, 5 ст. 12, ст. 13, 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" від 15.05.2003 №755-IV свідчить про те, що Закон України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не запроваджує інакшого ставлення до певної релігійної організації (об`єднання), а уточнює загальні вимоги держави до здійснення реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань) у випадку підлеглості такої релігійної організації (об`єднання) керівним центрам (управлінням), що знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину її території (абзаци 2- 8 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини рішення).

Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що приписи розділу I Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в частині уточнення назви релігійних організацій (об`єднань) не порушують конституційного права на свободу світогляду і віросповідання (релігії), права на свободу об`єднання в громадські організації, а отже, права на підлеглість релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості (абзац 9 підпункту 4.5 пункту 4 мотивувальної частини рішення).

Конституційний Суд України, аналізуючи пояснювальну записку до проекту Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, ухваленого в подальшому як Закон України, з`ясував, що цей Закон розроблено з метою забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також з метою забезпечення суспільства повною та достовірною інформацією.

Тобто законодавець, унормовуючи порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням) та знаходяться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, керуючись приписами частини 2 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України, мав право застосувати обмеження у вигляді обов`язку таких релігійних організацій (об`єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити повну назву у своїх установчих документах (абзаци 2, 4 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини рішення).

Відтак Конституційний Суд України констатував правомірними, а отже, допустимими обмеження свободи світогляду і віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об`єднання в громадські організації (у частині обов`язку уточнення назви релігійних організацій (об`єднань); орган конституційного контролю окремо зауважив, що його висновок про домірність застосованих заходів обумовлений також тим фактом, що ухвалення цього Рішення відбувається в умовах введеного в Україні воєнного стану, під час боротьби Українського народу проти агресії російської федерації (абзаци 6, 7 підпункту 4.6 пункту 4 мотивувальної частини рішення).

При цьому Конституційний Суд України дослідив твердження суб`єкта права на конституційне подання щодо невідповідності частині 3 статті 35, частині 1 статті 36 Конституції України в частині наділення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, повноваженнями проводити релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань).

Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли би державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань). Приписів частин 2, 3 статті 35, частини 1 статті 36, частини 1 статті 37 Конституції України свідчать про те, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об`єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об`єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб`єктами (абзац 2 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

Конституційний Суд України зазначив, що установлений пунктом 2 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об`єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу I зазначеного Закону. Таку мету Конституційний Суд України визнав легітимною (абзац 5 підпункту 4.7 пункту 4 мотивувальної частини рішення).

Водночас Конституційний Суд України визнав юридично безпідставним твердження про те, що держава не може позбавляти чинності статут (положення) релігійної організації (об`єднання), яка не внесла угодні державі зміни, як це передбачено Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". При цьому Конституційний Суд України констатував, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань, зазначене стосується й релігійних організацій (об`єднань), які за змістом частини 10 статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зобов`язані дотримуватися вимог чинного законодавства. Тому такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, за висновком Конституційного Суду України, є виправданим (речення друге абзацу 2, абзаци 2- 4 підпункту 4.8 пункту 4 мотивувальної частини рішення).

З урахуванням викладеного Конституційний Суд України констатував, що припис пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не суперечить Конституції України.

Крім того, суб`єкт права на конституційне подання, посилаючись на припис частини 1 статті 8 Конституції України та, зокрема, на рішення Конституційного Суду України від 29.06.2010 № 17-рп/2010, пов`язав питання дотримання/недотримання процедури ухвалення Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" із принципом юридичної визначеності який, на його думку, вимагає, щоб норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними. Крім того, суб`єкт права на конституційне подання зазначав, що порушення законодавчої процедури стосується, зокрема, положення про передбачуваність ситуації, оскільки прийняття закону мало би не відбутись або закон мав би бути в іншій редакції, якби законодавча процедура була дотримана.

Однак Конституційний Суд України, дослідивши порушене авторами конституційного подання питання, зазначив, що приписи Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" є чіткими та однозначними, вони є передбаченими за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об`єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку. Тому підстав для визнання Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" таким, що суперечить статті 8 Конституції України, немає (абзац 2 підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Враховуючи наведене, колегія суддів під час перегляду оскаржуваного рішення у цій справі №918/789/23 бере до уваги, що питання щодо конституційності приписів Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", було всебічно досліджене Конституційним Судом України, який не встановив невідповідності наведених приписів законодавства положенням Конституції України.

Апеляційний господарський суд зазначає, що відповідно до частини 5 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції, чинній з 26.12.2018) статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Наведене положення кореспондується як із приписами пункту 8 частини 1 статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так і з вимогами частини 1 статті 15 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", відповідно до якої в реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Відповідно до частини 7 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.

Згідно із частиною 1 та пунктом "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України закріплений принцип справедливості, добросовісності та розумності. Зазначений принцип включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори. Відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків по відношенню одна до одної.

Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб.

Зокрема, недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад з конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації, тощо. Подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц.

Кожен суб`єкт цивільного права повинен виконувати свої обов`язки, якщо вони випливають з закону або звичаю (стаття 7 Цивільного кодексу України). Для цього воля такого суб`єкта має формуватися таким чином, щоб його дії були правомірними. Якщо ж суб`єкт цивільного права не виконує свій обов`язок добровільно, хоча має юридичну та фактичну можливість його виконати, то це свідчить про дефект його волі. Зокрема, якщо суб`єкт цивільного права зобов`язаний виконати вимоги закону, який визнано конституційним, але протиправно не робить цього, то це свідчить про дефект волі такого суб`єкта. Спонукання такого суб`єкта до внесення відповідних змін до статуту не може полягати в його зобов`язанні або його представника чи органу (посадової особи) судом прийняти рішення про подання відповідних змін до свого статуту (положення) на державну реєстрацію тощо, бо обов`язок вчинити такі дії вже виник із закону. Якщо такий обов`язок не виконується, то додаткове покладення цього ж самого обов`язку судом, з одного боку, є неможливим, а з іншого - є неефективним, бо дефект волі стане на заваді виконанню такого обов`язку навіть у разі ухвалення відповідного судового рішення.

Отже, з врахуванням системного аналізу змісту положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 Цивільного кодексу України, пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України, статей 12- 14, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", колегія суддів констатує, що в разі очевидної недобросовісної поведінки позивача, яка полягає в порушенні релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку із втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та постанові Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23.

Отже, у разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус суб`єкта права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності.

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та постанові Верховного Суду від 17.09.2024 у справі №911/1474/23.

За результатами релігієзнавчої експертизи, проведеної Міністерством культури України відповідно до розділу II "Перехідних та прикінцевих положень Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України щодо зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань) для встановлення обставин, передбачених частинами сьомою та восьмою статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" на інтернет-сайті газети "Урядовий кур`єр" оприлюднено перелік релігійних організацій, які підпадають під дію частини сьомої статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", та мають пряме підпорядкування російській православній церкві.

У вказаному переліку за номером 348 перебуває позивач Релігійна громада Української православної церкви в м.Рівне (селище Ювілейне, Свято-Пантелеймонівська) Рівненської єпархії УПЦ (вул.Корольова, 7 м.Рівне).

З урахуванням установлених судом апеляційної інстанції обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач на сьогодні не виконав умови вищевказаного спеціального Закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій, та у встановлений ним термін не змінив офіційної назви у статуті, відповідно до норм зазначеного Закону статут позивача на сьогодні втратив чинність в частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації.

За таких обставин суд апеляційної інстанції констатує, що відповідно до статті 92 Земельного кодексу України позивач не є суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності, оскільки він не подав до суду будь-яких документів щодо зміни та подання на реєстрацію змін до свого статуту, що, в свою чергу, свідчить про законність та обґрунтованість оспорюваного рішення Рівненської міської ради, прийнятого нею на виконання положень Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та Рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 № 4-р/2022 у справі №1-13/2019(374/19) (справа щодо повної назви релігійних організацій).

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №911/1476/23, постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та постанові Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23.

Оскільки судом апеляційної інстанції достовірно встановлено той факт, що позивач у встановлений строк не вніс передбачених Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на державну реєстрацію, колегія суддів з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що статут позивача втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації, а тому в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 ЗК України позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а відтак не може вважатися суб`єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою.

Судова колегія вважає, що місцевий господарський суд з достатньою повнотою дослідив усі обставини справи, надав належну оцінку представленим доказам, висновки суду відповідають матеріалам справи, порушень норм матеріального та процесуального права не установлено.

У Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Отже, судом першої інстанції за результатами розгляду справи було прийнято законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення, а скаржником в апеляційній скарзі вищенаведені висновки суду першої інстанції не спростовано.

6.Висновки за результатами апеляційного розгляду.

Таким чином, у апеляційній скарзі Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) не наведено достатніх та переконливих доводів, на підставі яких колегія суддів могла б прийти до висновку про помилковість рішення суду першої інстанції.

Виходячи з положень статті 11 ГПК України, апеляційний суд виходить з того, що як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відтак, застосовуючи наведену практику європейського суду, апеляційний суд вважає що, враховуючи зміст статті 269 ГПК України, надавши оцінку основним доводам апеляційної скарги, а також не встановивши у рішенні суду першої інстанції неправильного застосування норм матеріального права в сукупності з відсутніми порушеннями норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, прийшла до висновку про відсутність таких доводів, які б були оцінені як переконливі і достатні для скасування рішення суду.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів за наслідком апеляційного перегляду приходить до висновку, що доводами апеляційної скарги висновків господарського суду не спростовано, підстав скасування чи зміни рішення, передбачених ст.277-279 Господарського процесуального кодексу України не встановлено, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення господарського суду без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на апелянта згідно ст.129 ГПК.

Керуючись ст.ст.269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) на рішення Господарського суду Рівненської області від 16.01.2024 р. у справі №918/789/23 - залишити без задоволення, рішення Господарського суду Рівненської області - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції в порядку ст.284 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у строк та в порядку встановленому статтями 287-289 ГПК України.

Справу №918/789/23 повернути Господарському суду Рівненської області.

Повний текст постанови складений "19" грудня 2024 р.

Головуючий суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Василишин А.Р.

Суддя Бучинська Г.Б.