Рішення

від 17.12.2024 по справі 569/3088/24

РІВНЕНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 569/3088/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2024 року

Рівненський міський суд Рівненської області в складі:

головуючого судді Тимощука О.Я.

при секретарі Ковальчук О.Б.,

за участю представника позивача Керівника Рівненської окружної прокуратури Рівненської області в інтересах держави в особі Рівненської міської ради Прокопчук О.В.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача адвоката Дяденчука А.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Рівне цивільну справу за позовом Керівника Рівненської окружної прокуратури Рівненської області в інтересах держави в особі Рівненської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки,-

ВСТАНОВИВ:

Керівник Рівненської окружної прокуратури Рівненської області в інтересах держави в особі Рівненської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 , в якому просить суд:

- витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Рівного в особі Рівненської міської ради у комунальну власність земельну ділянку площею 0,0972 га (кадастровий номер 5610100000:01:034:0078), що розташована в районі вул. Київської м. Рівне;

- стягнути з відповідача ОСОБА_1 на користь Рівненської обласної прокуратури 3028 грн. судового збору, сплаченого за подання позовної заяви до суду.

В обґрунтування позовних вимог вказує, що окружною прокуратурою при виконанні повноважень, визначених ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», за результатами вивчення матеріалів, наданих в рамках здійснення досудового розслідування кримінального провадження за № 42022181110000006 від 06.01.2022 року за ч. 1 ст. 190 КК України було встановлено порушення вимог закону при передачі земельної ділянки з державної у приватну власність фізичній особі ОСОБА_2 .

Зокрема, прокурором встановлено, що на підставі наказу Головного управління Держземагентсва у Рівненській області від 20.02.2014 року № РВ/5624689800:09:008/00001190 та свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 25.04.2014 року, ОСОБА_2 набув у власність земельну ділянку, цільове призначення якої для індивідуального садівництва, кадастровий номер 5624689800:09:008:0103, яка знаходиться на території Шубківської сільської ради Рівненського району.

Також встановлено, що на підставі рішення Рівненської міської ради від 17.09.2015 року № 5678 ОСОБА_2 безоплатно набув у власність земельну ділянку в районі вулиці Київська у м. Рівне з цільовим призначенням для індивідуального садівництва, кадастровий номер 5610100000:01:034:0078, площею 0,0972 га.

Отже, прокурор вважає, що ОСОБА_2 всупереч вимогам ст.ст. 116, 118, 121 ЗК України, повторно використав право на безоплатну приватизацію земельної ділянки з цільовим призначенням для індивідуального садівництва.

У зв`язку з цим, вказана земельна ділянка площею 0,0972 га, кадастровий номер 5610100000:01:034:0078, яку ОСОБА_2 незаконно повторно набув у власність, підлягає витребуванню на користь територіальної громади.

Прокурором встановлено, що станом на лютий 2024 року спірна земельна ділянка з кадастровим номером 5610100000:01:034:0078, площею 0,0972 га зареєстрована за ОСОБА_1 на праві приватної власності. Підставою для державної реєстрації права власності зазначено договір купівлі-продажу від 10.06.2020 № 591. З огляду на встановлені обставини прокурор вважає, що спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у володільця ОСОБА_1 на користь Рівненської міської територіальної громади в особі Рівненської міської ради.

Необхідність витребування земельної ділянки прокурор обґрунтовує вибуттям земельної ділянки з державної власності без достатньої правової підстави, поза волею власника територіальної громади м. Рівне. Прийняття рішення міською радою не свідчить про наявність у територіальної громади, волі на вибуття вказаної землі з державної власності з огляду на неправомірність дій органу місцевого самоврядування по передачі цієї землі у власність.

Витребування земельної ділянки становить «суспільний», «публічний» інтерес, оскільки вказане є задоволенням суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - безоплатної передачі у власність громадянам земель для індивідуального садівництва, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю територіальної громади.

Прокурор вважає, що суспільний інтерес, який полягає в поверненні у розпорядження держави земельної ділянки, що є умовою реалізації функцій держави з передачі громадянам у власність земельних ділянок для індивідуального садівництва, забезпечення рівності можливостей всіх громадян використати своє право на землю, явно переважає приватний інтерес у неправомірному отриманні ОСОБА_2 спірної земельної ділянки.

В своєму позові прокурор також зазначає, що строк позовної давності на подання позову ним не пропущений, оскільки про повторну приватизацію земельних ділянок одного і того ж цільового призначення та про порушення інтересів держави, прокурору стало відомо лише з матеріалів кримінального провадження № 42022181110000006 від 06.01.2022 року, а органу місцевого самоврядування з листа окружної прокуратури від 14.11.2023 року.

З наведених підстав прокурор просив його позов задовольнити повністю та витребувати з володіння відповідача спірну земельну ділянку.

07.05.2024 року через канцелярію Рівненського міського суду Рівненської області відповідачкою подано відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнає, просить в їх задоволенні відмовити. Вказує, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави за волевиявленням органу, який був уповноважений розпоряджатися нею від імені держави та територіальної громади. Вказує, що рішення Рівненської міської ради від 17.09.2015 № 5678, на підставі якого ОСОБА_2 набув у власність спірну земельну ділянку є чинними та не було скасовано судом.

Вважає, що оскільки спірна земельна ділянка була придбана нею в особи, яка мала право її відчужити, тому законні підстави для втручання у її право власності на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України відсутні. Вказує, що на момент придбання нею земельної ділянки вона не могла знати про те, що вона вибула з власності територіальної громади міста Рівного незаконно, оскільки на момент укладення договору купівлі-продажу у Державному земельному кадастрі та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будь-які відомості про обтяження земельної ділянки були відсутні, судові спори щодо її повернення із чужого незаконного володіння не заявлялись.

До придбання нею земельної ділянки право власності на неї належало ОСОБА_2 , а не Рівненській міській раді, тому набуваючи її у власність вона правомірно очікувала, що ОСОБА_2 мав право розпоряджатися земельною ділянкою, а вона після отримання її у власність матиме змогу нею мирно володіти, користуватись та розпоряджатись.

Додатково зазначає, що після подання позову до суду ОСОБА_2 усунув порушення ним вимог земельного законодавства та 28.05.2024 року приватизовану ним земельну ділянку для індивідуального садівництва, кадастровий номер 5624689800:09:008:0103, на території Шубківської сільської ради Рівненського району повернув державі в особі територіальної громади Білокриницької сільської ради, шляхом укладення договору про передачу права власності на земельну ділянку.

З огляду на вказані обставини вважає, що порушене право держави на земельну ділянку відновлене, а витребування у неї спірної земельної ділянки, як у добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вважає, що витребування у неї земельної ділянки буде не справедливим, оскільки порушуватиме принцип пропорційності втручання у право власності, з огляду на те, що одну з приватизованих земельних ділянок повернуто у власність держави, тобто порушене право держави було відновлено.

Доводи свого відзиву відповідачка також мотивує відсутністю підстав для представництва інтересів держави прокурором, оскільки зі змісту позовної заяви вбачається, що прокурором направлено до Рівненської міської ради лист від 14.11.2023 в якому описані порушення законодавства, що були допущенні при наданні ОСОБА_2 земельної ділянки, натомість із позовом про витребування земельної ділянки прокурор звернувся до суду 13.02.2024, тобто через 2 місяці 30 днів після звернення із листом.

На думку відповідачки, вказана обставина свідчить про те, що прокурор не надав можливості Рівненській міській раді протягом розумного строку звернутися до суду. Більше того вважає, що прокурор не надав належних та допустимих доказів, які підтверджують повідомлення Рівненської міської ради про звернення до суду із позовом.

Також, відповідачкою подано заяву про застосування строку позовної давності. Заява мотивована тим, що прокурор звернувся до суду з позовом через 8 років 5 місяців та 7 днів з моменту прийняття Рівненською міською радою рішення № 5678. На думку відповідачки, не існує жодних об`єктивних причин, через які, Рівненська міська рада та прокурор протягом вказаного терміну не могли дізнатися про порушення прав держави, а тому позивачі могли та мали усі можливості звернутися до суду в межах визначеного законом строку позовної давності.

З наведених підстав, відповідачка просить у задоволенні позову відмовити повністю.

Третя особа ОСОБА_2 пояснень по суті справі не надав. Будь-якої позиції з приводу заявленого позову не висловив.

Представник позивача Керівника Рівненської окружної прокуратури Рівненської області в інтересах держави в особі Рівненської міської ради Прокопчук О.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав викладених у позовній заяві та відповіді на відзив, просить їх задоволити.

Відповідачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Дяденчук А.І. в судовому засіданні позовні вимоги не визнали з підстав викладених у відзиві на позовну заяву та запереченнях на відповідь на відзив, просять у їх задоволенні відмовити.

Третя особа ОСОБА_2 в судові засідання призначені судом на 29.05.2024 року, 02.07.2024 року, 17.09.2024 року, 17.10.2024 року, 22.10.2024 року, 28.11.2024 року та 17.12.2024 року не з`явився, повідомлялася про час, дату та місце розгляду справи належним чином, про причину неявки суду не повідомив.

Заслухавши думку учасників справи, з`ясувавши дійсні її обставини, дослідивши зібрані по справі докази, суд дійшов наступних висновків.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 14 Конституції України, право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини 1-3 статті 78 ЗК України, право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно пункту«б» частини1статті 81ЗК України,громадяни Українинабувають прававласності наземельні ділянки,зокрема,на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Частиною 1 ст. 35 ЗК України визначено, що громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва.

З досліджених у справі доказів судом встановлено, що наказом Головного управління Держземагенства у Рівненській області від 20.02.2014 року № РВ/5624689800:09:008/00001190 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 0,1045 га громадянину ОСОБА_2 для ведення садівництва, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, на території Шубківської сільської ради Рівненського району Рівненської області. Вказаним наказом передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1045 га (кадастровий номер 5624689800:09:008:0103) для ведення садівництва.

25.04.2014 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 , яким посвідчено право власності на земельну ділянку площею 0,1045 га (кадастровий номер 5624689800:09:008:0103) для індивідуального садівництва.

Рішенням Рівненської міської ради від 17.09.2015 року № 5678 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу безоплатно у власність земельних ділянок громадянам учасникам бойових дій» затверджено ОСОБА_2 проект землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки в районі вул. Київської для індивідуального садівництва (для ведення садівництва). Передано ОСОБА_2 безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,0972 га, кадастровий номер 5610100000:01:034:0078.

Свідоцтвом про право власності № НОМЕР_2 від 30.09.2015 року підтверджується, що за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,0972 га, кадастровий номер 5610100000:01:034:0078.

Частиною 1, 2 статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Пунктом «в»частини 3статті 116ЗК Українивизначено,що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

При цьому, частиною 4 статті 116 ЗК України передбачено, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду цільового призначення.

Відповідно до пункту «в» частини 1 статті 121 ЗК України, громадяни України мають право на безоплатну передачу їм у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема, для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц (провадження № 14-6цс19) вказано, що:

«з урахуванням вимог статей 7, 12 Закону № 973-IV, статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах».

06.01.2022 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про кримінальне провадження № 42022181110000006 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України. У витязі зазначено, що в ході опрацювання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що 25.04.2014 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,1045 га, кадастровий номер 5624689800:09:008:0103 на території Шубківської сільської ради Рівненського району Рівненської області з цільовим призначенням для індивідуального садівництва. Також встановлено, що за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва № 44843470 від 30.09.2015 зареєстроване право власності на земельну ділянку площею 0,0972 га, кадастровий номер 5610100000:01:034:0078, цільове призначення для індивідуального садівництва.

Вказане може свідчити, що ОСОБА_2 повторно використано право на безоплатну передачу у власність земельної ділянки для індивідуального садівництва та, як наслідок, незаконно отримано у власність земельну ділянку площею 0,0972 га.

З досліджених судом доказів, зокрема наказу Головного управління Держземагенства у Рівненській області від 20.02.2014 року № РВ/5624689800:09:008/00001190 та свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 20940978 від 25.04.2014 року вбачається, що на момент прийняття Рівненською міською радою рішення від 17.09.2015 року № 5678 про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки для індивідуального садівництва, останній уже використав своє право на безоплатне отримання у власність такої земельної ділянки з цільовим призначенням для індивідуального садівництва в межах норм безоплатної передачі земельної ділянки.

Отже, судом встановлено, що ОСОБА_2 всупереч вимогам ст.ст. 116, 118, 121 ЗК України повторно використав право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для індивідуального садівництва.

Відсутність достатніх правових підстав для прийняття рішення Рівненською міською радою від 17.09.2015 року № 5678 доводить те, що спірна земельна ділянка площею 0,0972 га, кадастровий номер 5610100000:01:034:0078, яка розташована на території Рівненської міської ради вибула із власності держави всупереч вимогам закону, а повторне набуття земельної ділянки ОСОБА_2 у власність у межах норм безоплатної приватизації є протиправним.

Поряд з цим, судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10.06.2020 року, право власності на вказану земельну ділянку перейшло від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 . Згідно пункту 2.1. укладеного договору продаж земельної ділянки здійснено за 151632,00 грн. 10.06.2020 року право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом № 211937056.

Прокурор вважає, що оскільки земельна ділянка вибула з державної власності без достатньої правової підстави, поза волею власника територіальної громади м. Рівне, вона підлягає витребуванню з незаконного володіння ОСОБА_1 .

Надаючи правову оцінку наведеним доводам прокурора суд зазначає наступне.

Згідно статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.03.2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16, від 21.08.2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 та 15.10.2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19.11.2019 року у справі № 911/3680/17.

У постановах Верховного Суду від 25.11.2020 року у справі № 372/128/17 та від 15.11.2023 року у справі № 363/848/17 зазначено, що реалізація права на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсними правочинів, за якими майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Така судова практика є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи.

В пункті 5.62. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 року у справі № 908/976/19 зазначено, що:

«вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01.04.2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19)».

Також, вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26.06.2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23.10.2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01.04.2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22.06.2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21.09.2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12.02.2020 року у справі № 761/17142/15-ц (провадження № 61-12309св19) зазначено, що «набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача. Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження».

В пунктах 5.60.-5.61. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 року у справі № 908/976/19 зроблені висновки про те, що:

«Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 01.04.2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15.06.2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

Суд враховує також висновок Великої Палати Верховного Суду який наведений в пункті 5.64. постанови від 21.09.2022 року у справі № 908/976/19, згідно якого «судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».

За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що:

«Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 02.11.2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 53)).

Досліджуючи обставини добросовісності/недобросовісності володільця майна ОСОБА_1 суд зазначає наступне.

Як встановлено судом, ОСОБА_1 стала власником спірної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу укладеного 10.06.2020 року та посвідченого приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Дядковою О.М., зареєстрованого в реєстрі за № 597.

За умовами вказаного договору ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_1 купила земельну ділянку, що розташована: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 5610100000:01:034:0078, площею 0,0972 га (пункту 1.2. договору).

В пункті 1.5. договору купівлі-продажу продавець стверджує, що на момент укладення цього договору вказана вище земельна ділянка не продана, іншим способом не відчужена, під арештом чи забороною не перебуває, не забудована, щодо неї не ведуться судові спори, вона не заставлена, у податковій заставі не перебуває, відносно неї не укладено будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами, треті особи не мають прав на вказану вище земельну ділянку, протягом звітного 2020 року продавець не отримував доходу від продажу будь-якого об`єкта нерухомого майна.

Також в пункті 1.6. договору передбачено, що під забороною відчуження, арештом, податковою заставою, іпотекою та іншими обтяженнями згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованої 10.06.2020 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Дядковою О.М., вказане в договорі нерухоме майно не перебуває.

Згідно пункту 2.1. договору, продаж земельної ділянки здійснено за 151 632,00 грн.

Отже, з умов наведених у договорі вбачається, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомості про права інших осіб на земельну ділянку або її обтяжень були відсутні. Доказів, що ОСОБА_1 , як набувач майна, знала або могла знати про те, ОСОБА_2 незаконно набув у власність спірну земельну ділянку, шляхом її повторної приватизації суду не надано та судом не встановлено. З пояснень учасників справи судом встановлено, що реєстр на підставі якого можливо встановити перелік осіб, які використали своє право на приватизацію земельних ділянок відсутній.

На момент відчуження земельної ділянки ОСОБА_2 володів нею понад 5 років, отже терміновості відчуження земельної ділянки судом не встановлено. Судом також враховується, що ОСОБА_1 до моменту подання позову володіє земельною ділянкою майже 4 роки. Судом також не встановлено, а прокурором не доведено пов`язаності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 родинними, службовими чи близькими відносинами, що давало б суду можливість сумніву у добросовісності набувача земельної ділянки. Суду також не надано доказів, що порівняльна вартість земельної ділянки не відповідає майновому стану відповідача, а також, що наміри сторін з купівлі-продажу земельної ділянки не відповідали їх дійсному волевиявленню.

За наведених обставин, а також враховуючи набуття відповідачем земельної ділянки на підставі оплатного правочину, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки.

Встановлення добросовісності набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку має важливе значення для правильного застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Суд враховує, що принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 року у справі № 488/5027/14-ц, постанова Верховного Суду від 14.06.2023 року у справі № 761/17557/15-ц).

З досліджених доказів судом встановлено, що 10.05.2024 року Білокриницька сільська рада Рівненського району Рівненської області, розглянувши нотаріально засвідчену заяву громадянина ОСОБА_2 (зареєстровану в реєстрі за № 378 від 05.03.2024) про добровільну відмову від права власності на земельну ділянку площею 0,1045 га (кадастровий номер 5624689800:09:008:0103) для індивідуального садівництва, прийняла рішення № 1590 яким вирішила укласти із ОСОБА_2 угоду про передачу права власності на земельну ділянку площею 0,1045 га (кадастровий номер 5624689800:09:008:0103), розташовану за межами с. Гориньград Другий на території Білокриницької сільської ради Рівненського району Рівненської області та забезпечити в установленому законодавством порядку державну реєстрацію права комунальної власності на неї.

28.05.2024 року, між ОСОБА_2 та Білокриницькою сільською радою укладено договір № 1120 на підставі якого, останній, відповідно до статті 142 ЗК України та рішення сільської ради від 10.05.2024 року № 1590 добровільно передав право власності на земельну ділянку площею 0,1045 га (кадастровий номер 5624689800:09:008:0103) у власність територіальної громади. Пунктом 4 укладеного договору передбачено, що передача земельної ділянки здійснена безоплатно.

Згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційна довідка № 384938783 від 01.07.2024 року), право власності на земельну ділянку площею 0,1045га (кадастровий номер 5624689800:09:008:0103) зареєстровано за Білокриницькою сільською радою.

Відповідно до частини 1, 2 статті 142 ЗК України, припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу.

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню.

Судом встановлено, що земельна ділянка площею 0,1045 га (кадастровий номер 5624689800:09:008:0103), яку ОСОБА_2 повернув у власність територіальної громади, була набута ним в порядку безоплатної приватизації на підставі наказу Головного управління Держземагенства у Рівненській області від 20.02.2014 року № РВ/5624689800:09:008/00001190 та свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 20940978 від 25.04.2014 року.

З викладеного вбачається, що одну із земельних ділянок, яку ОСОБА_2 отримав у приватну власність шляхом безоплатної її приватизації, повернуто у власність держави в особі Білокриницької сільської ради Рівненського району Рівненської області. Земельну ділянку, яка є предметом спору, ОСОБА_2 не може повернути, з огляду на відчуження її на користь ОСОБА_1 .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68; «Кривенький проти України» від 16.02.2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

Водночас, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, ЄСПЛ загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Таким чином, ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

З огляду на викладене суд зазначає, що при розгляді справи встановлено повернення ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1045 га (кадастровий номер 5624689800:09:008:0103) у власність територіальної громади, була набута ним в порядку безоплатної приватизації.

За таких обставин, витребування у добросовісного набувача ОСОБА_1 іншої, спірної земельної ділянки, не буде відповідати критерію пропорційності, а справедливий баланс не буде дотримано, оскільки відповідачка внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар.

Таким чином, оцінюючи додержання «справедливого балансу» та «пропорційності» при витребуванні майна у даній справі, суд приходить до висновку, що задоволення позову та позбавлення ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку буде порушувати статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову керівника Рівненської окружної прокуратури Рівненської області в інтересах держави в особі Рівненської міської ради до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки площею 0,0972 га (кадастровий номер 5610100000:01:034:0078), слід відмовити.

Водночас суд відхиляє доводи відповідачки про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави з огляду на наступне.

Відповідно до статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 3-4 ст. 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Прокурори та їх заступники подають до суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах» потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Такі правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 04 квітня 2019 року у справі № 924/349/18, від 03 травня 2022 року у справі № 932/2250/21, від 07 червня 2022 року у справі № 209/2263/21.

Рівненська окружна прокуратура Рівненської області звертаючись до суду з позовом належним чином обґрунтувала наявність підстав для представництва інтересів держави у суді відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та статті 56 ЦПК України, зазначивши у чому полягає порушення інтересів держави в особі Рівненської міської ради, вказавши орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, а також довівши нездійснення Рівненською міською радою захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, що полягають у не вжитті заходів щодо витребування у відповідача спірної земельної ділянки з кадастровим номером 5610100000:01:034:0074.

З огляду на викладене, суд відхиляє доводи позивачки про те, що прокурор не надав можливості Рівненській міській раді протягом розумного строку самостійно звернутися з таким позовом до суду.

З приводу заяви про застосування строку позовної давності суд зазначає наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 39, 60), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 103) і № 372/1036/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 65)).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 95)).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73)).

Оскільки судом відмовлено у задоволенні позову у зв`язку з його необґрунтованістю, суд не вбачає підстав для застосування строку позовної давності.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.ч.1, 5,6 ст.81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч.ч. 1,2ст. 77 ЦПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищевикладене, дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу, виходячи з принципів розумності та справедливості, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст.ст.202,203,205,207,218,1273 ЦК України, ст.ст.7,10,76, 82, 133-141,263-265,268,273,354 Цивільного-процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог Керівника Рівненської окружної прокуратури Рівненської області в інтересах держави в особі Рівненської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Рівненського апеляційного суду через Рівненський міський суд шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлений 18 грудня 2024 року.

Суддя Рівненського

міського суду О.Я. Тимощук