Рішення

від 23.12.2024 по справі 713/4460/24

ВИЖНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 713/4460/24

Провадження №2/713/785/24

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

іменем України

23.12.2024 м. Вижниця

Вижницький районний суд Чернівецької області в складі: головуючого судді Пилип`юка І.В., з участю секретарки судових засідань Паучек Є.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вижниця в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмежено відповідальністю «Енергетично-дорожнє будівництво», про стягнення компенсації за невикористану щорічну основну відпустку та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво», про стягнення компенсації за невикористану щорічну основну відпустку та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У позові вказував, що з 07.09.2021 року перебував у трудових відносинах з ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво», де з 01.01.2022 року займав посаду монтажника з монтажу сталевих та залізобетонних конструкцій (СтаЗБВ).

25.02.2022 року був призваний ІНФОРМАЦІЯ_1 на військову службу по мобілізації, а наказом начальника 199 начального центру ДШВ ЗСУ (по особовому складу) №48-РС від 22.06.2022 року звільнений з військової служби відповідно до п.2 ч.4 ст.26 ЗУ «Про військовий обов`язок та військову службу».

Зазначав, що наказом №01-05к/во від 16.01.2024 року був звільнений із займаної посади монтажника з монтажу сталевих та залізобетонних конструкцій (СтаЗБВ) за угодою сторін, згідно п.1 ст.36 КЗпП України.

У день звільнення йому було надіслано лише трудову книжку серії НОМЕР_1 від 20.10.1998 року, однак у порушення вимог ч.1 ст.47 КЗпП України роботодавцем у день звільнення не було надіслано (видано) - копію наказу про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (ст.116 КЗпП України) та не було проведено повного розрахунку у строки, визначені ст.116 КЗпП України, у тому числі не було виплачено грошову компенсацію за всі не використані дні щорічної відпустки (ч.1 ст.83 КЗпП України та ст.24 ЗУ «Про відпустки»).

Після звільнення на неодноразові телефонні дзвінки пояснювали, що питання щодо проведення повного розрахунку буде вирішено у найкоротші строки.

10.09.2024 року на юридичну адресу відповідача надіслав заяву «про добровільне усунення порушення права на працю», у якій виклав зазначені вище обставини та просив: Невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня отримання цієї заяви: 1) Надіслати на його адресу: АДРЕСА_1 : належним чином засвідчену копію наказу про його звільнення №01-05к/во від 16.01.2024 року; довідку про доходи за весь період роботи на займаній посаді; письмове повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні 16.01.2024 року (ст.116 КЗпП України). 2) Провести з ним повний розрахунок, у тому числі виплатити всю невиплачену заробітну плату за період роботи до призову у ЗСУ та грошову компенсацію за всі не використані дні щорічної відпустки.

Заява отримана представником відповідача за довіреністю 26.09.2024 року, але станом на час звернення з даним позовом до суду відповідачем не усунуто порушень права на працю, гарантованого ст.43 Конституції України.

Вважає, що на підставі ч.2 ст.39 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу», ч.3 ст.119 КЗпП України та п.2 ч.1 ст.9 ЗУ «Про відпустки» в редакціях, які діяли до 19.07.2022 року, період з 25.02.2022 року до 22.06.2022 року зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку.

На час звільнення він не використав щорічну основну відпустку тривалістю 19 днів за період роботи у ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року, тобто за 9 повних місяців та 15 днів.

Тому під час його звільнення 16.01.2024 року на виконання вимог ст.83 КЗпП України та ст.24 ЗУ «Про відпустки» роботодавець був зобов`язаний нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористані 19 календарних днів щорічної основної відпустки з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року, однак без будь яких законних на те підстав цього не зробив.

Отже з відповідача підлягає стягненню на його користь компенсація за невикористані 19 календарних днів щорічної основної відпустки за період з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року, нарахованої з дотриманням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ №100 від 08.02.1995 року.

Крім того вважає, що у зв`язку з допущенням вказаних порушень відповідно до положень ст.117 КЗпП України він має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки з 16.01.2024 року по день фактичного розрахунку, визначеного відповідно до ст.27 ЗУ «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ від 08.02.1995 року №100.

Так, середній заробіток за час затримки розрахунку необхідно розрахувати шляхом множення кількості робочих днів за період з 16.01.2024 року по дату фактичного розрахунку на середньоденну заробітну плату 1463,37 грн і він підлягає нарахуванню та виплаті відповідачем у повному обсязі.

Просив стягнути з відповідача ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» на його користь:

- компенсацію за невикористані 19 календарних днів щорічної основної відпустки за період з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року;

- середній заробіток за весь час затримки виплати при звільненні компенсації за невикористані 19 календарних днів щорічної основної відпустки з 16.01.2024 року по день фактичного розрахунку, визначений шляхом множення кількості робочих днів за період з 16.01.2024 року по дату фактичного розрахунку на середньоденну заробітну плату 1463,37 грн;

- судові витрати.

У судове засідання позивач ОСОБА_1 не з`явився. До початку судового засідання надав до канцелярії суду заяву, просив судовий розгляд справи проводити за його відсутності, позовні вимоги підтримує повністю, у разі наявності підстав, передбачених пунктами 1-3 ч.1 ст.280 ЦПК України для ухвалення заочного рішення, не заперечує проти вирішення справи на підставі наявних у справі доказів та ухвалення заочного рішення по справі.

У судове засідання представник відповідача ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» не з`явився, належно повідомлений про дату, час та місце судового розгляду справи по суті, про що є відомості в матеріалах справи. Причини неявки суду не повідомив, у встановлений судом строк відзив на позов не подав.

З письмової згоди позивача суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст.280 ЦПК України.

Суд, вивчивши та дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню з таких підстав.

На підтвердження позовних вимог позивачем ОСОБА_1 надано такі докази:

копію трудової книжки серії НОМЕР_1 , заповненої 20.10.1998 року на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у якій наявні записи про те, що:

- 07.09.2021 року позивач був прийнятий на посаду дорожнього робітника у ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» (підстава - наказ №09-12к від 06.09.2021 року);

- 01.01.2022 року переведений на посаду монтажника з монтажу сталевих та залізобетонних конструкцій (підставам - наказ №12-159к від 31.12.2021 року);

- 16.01.2024 року звільнений з посади за угодою сторін, згідно п.1 ст.36 КЗпП України (підстава - наказ №01-05к/во від 16.01.2024 року);

копію військового квитка серії НОМЕР_2 , згідно якого - 25.02.2022 року позивач був призваний ІНФОРМАЦІЯ_1 на військову службу по мобілізації, а на підставі наказу №48-РС від 22.06.2022 року був звільнений з військової служби;

копію витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_3 №163 від 22.06.2022 року, згідно якого, - 25.02.2022 року позивач був призваний ІНФОРМАЦІЯ_1 на військову службу по мобілізації, а наказом начальника НОМЕР_4 начального центру ДШВ ЗСУ (по особовому складу) №48-РС від 22.06.2022 року звільнений з військової служби відповідно до п.2 ч.4 ст.26 ЗУ «Про військовий обов`язок та військову службу»;

копію заяви ОСОБА_1 про добровільне усунення порушення права на працю від 10.09.2024 року, адресованої ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» у якій позивач просив:

Невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня отримання цієї заяви:

1) Надіслати на його адресу: АДРЕСА_1 : належним чином засвідчену копію наказу про його звільнення №01-05к/во від 16.01.2024 року; довідку про його доходи за весь період роботи на займаній посаді; письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні 16.01.2024 року (ст.116 КЗпП України).

2) Провести з ним повний розрахунок, у тому числі виплатити всю невиплачену заробітну плату за період роботи до призову у ЗСУ та грошову компенсацію за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Зазначав, що у разі необґрунтованої відмови, залишає за собою право звернутися за захистом гарантованого статтею 43 Конституції України права на працю до суду та до Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці для притягнення винних у порушенні цього права до передбаченої законом юридичної відповідальності.»;

копії опису вкладення до листа №5920000011150 від 10.09.2024 року, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення №5920000011150 та квитанції АТ «Укрпошта» №5920000011150 від 10.09.2024 року, згідно яких 10.09.2024 року позивач надіслав на юридичну адресу ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» заяву про добровільне усунення порушення права на працю;

роздруківку з сайту АТ «Укрпошта» про відстеження поштового відправлення №5920000011150, згідно якого - заява позивача від 10.09.2024 року отримана представником ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» за довіреністю 26.09.2024 року;

Індивідуальні відомості про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування - Форма ОК-7 та дані про нараховану заробітну плату (дохід, грошове забезпечення), згідно яких, - ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» нарахувало позивачу заробітну плату у таких розмірах:

- 09.2021 року 14396,67 грн; 10.2021 року 19250,00 грн; 11.2021 року 15720,00 грн; 12.2021 року 33598,28 грн;

- 01.2022 року 26400,00 грн; 02.2022 року 29365,48 грн; 03.2022 року 19479,25 грн; 04.2022 року 18700,00 грн; 05.2022 року 19590,56 грн; 06.2022 року 19590,56 грн; 07.2022 року 10685,76 грн;

- 08.2023 року 1250,00 грн;

- 01.2024 року 4290,48 грн.

Заперечень проти позову та доказів на спростування позовних вимог ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» суду не надало.

Вирішуючи позовні вимоги про стягнення компенсації за невикористану щорічну основну відпустку суд застосовує такі норми права.

У статті 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

У статті 2 КЗпП України визначено право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на гідне ставлення з боку роботодавця, інших працівників, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби або реабілітації, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Згідно з ч.1 ст.3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

У п.4 ч.1 ст.36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи роботодавця (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Відповідно до ч.1 ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

У ч.1 ст.83 КЗпП України зазначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Ці ж положення закріплені у ч.1 ст.24 ЗУ «Про відпустки».

Відповідно до ст.74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Згідно ст.75 КЗпП України, щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Ці ж положення закріплені у ч.1 ст.6 ЗУ «Про відпустки».

Згідно із ч.2 ст.39 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема і ч.3 ст.119 КЗпП України.

Відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України (в редакції, яка діяла до 19.07.2022 року) було передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб підприємців, у яких вони працювали на час призову.

19.07.2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ, яким внесені зміни до законодавчих актів України, зокрема ч.3 ст.119 КЗпП України викладена в наступній редакції:

«за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб підприємців, у яких вони працювали на час призову».

Враховуючи зазначене, з дати набуття чинності зазначеного Закону, тобто з 19.07.2022 року середній заробіток за працівниками, перелік яких визначений ч.3 ст.119 КЗпП України, не зберігався.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.9 ЗУ «Про відпустки» (в редакції, яка діяла до 19.07.2022 року) було визначено, що до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 6 цього Закону), зараховується час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).

Згідно із Законом України від 01.07.2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19.07.2022 року, пункт 2 частини 1 статті 9 ЗУ «Про відпустки» щодо зарахування стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, викладено в такій редакції:

«2) час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу), крім випадків, коли за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб з-поміж резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігалися місце роботи та посада на підприємстві на час призову».

Таким чином, призваний на військову службу у ЗСУ під час мобілізації на особливий період працівник набував право на щорічну відпустку за час перебування на службі до дня набуття чинності Законом України від 01.07.2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», тобто до 18.07.2022 року.

Статтею 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Дана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає у позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Положеннями ст.16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Вирішуючи цивільний спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Саме на позивача покладений обов`язок обґрунтувати свої вимоги поданими до суду доказами, тобто довести, що його права та інтереси порушуються, а тому потребують захисту.

Судочинство у цивільних судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.1 ст.12 ЦПК України).

Відповідно до аналогічних положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі №902/761/18 та від 04.12.2019 року у справі №917/2101/17.

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (постанова ВС від 21.09.2022 року у справі №645/5557/16-ц).

Згідно ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

У статті 78 ЦПК України закріплено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно статті 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

А згідно зі ст.80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У статті 89 ЦПК України закріплено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надані позивачем та безпосередньо досліджені судом докази є належними, достатніми та допустимими і з достовірністю підтверджують існування викладених позивачем у позові обставин про те, що:

- з 07.09.2021 року до 16.01.2024 року позивач перебував у трудових відносинах з ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» та на час звільнення займав посаду монтажника з монтажу сталевих та залізобетонних конструкцій (СтаЗБВ);

- 25.02.2022 року ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач призваний на військову службу по мобілізації, а 22.06.2022 року звільнений з військової служби відповідно до п.2 ч.4 ст.26 ЗУ «Про військовий обов`язок та військову службу»;

- на підставі ч.2 ст.39 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу», ч.3 ст.119 КЗпП України та п.2 ч.1 ст.9 ЗУ «Про відпустки» (в редакціях, які діяли до 19.07.2022 року), період з 25.02.2022 року до 22.06.2022 року зараховується до стажу роботи, що дає право позивачу на щорічну основну відпустку;

- на час звільнення позивач не використав щорічну основну відпустку тривалістю 19 днів за період роботи у ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року, тобто за 9 повних місяців та 15 днів (з розрахунку 2 дні відпустки за місяць роботи);

- тому під час звільнення позивача 16.01.2024 року на виконання вимог ст.83 КЗпП України та ст.24 ЗУ «Про відпустки» роботодавець - ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» було зобов`язане нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 19 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року, однак цього не зробило і доказів протилежного суду не надано;

- всього за період роботи у ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» з 09.2021 року до 06.2022 року позивачу нарахована та виплачена заробітна плата у розмірі 216090,88 гривень.

Аналіз встановлених судом обставин у сукупності з наведеними нормами матеріального права дає підстави для висновку, що відповідачем грубо порушено право позивача на отримання при звільненні грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки.

Тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню компенсація за невикористані 19 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року, нарахованої з дотриманням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (надалі Порядок №100).

Пунктом 2 Порядку №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.

Згідно п.7 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за фактично відпрацьований період (розрахунковий період) на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду. Із розрахунку виключаються святкові та неробочі дні, встановлені законодавством. Отриманий результат множиться на число календарних днів відпустки.

Тому, середня заробітна плата для оплати компенсації за невикористані 19 днів щорічної основної відпустки становить: сумарний заробіток 216090,88 грн (за період з 09.2021 року по 06.2022 року) / 289 календарних днів розрахункового періоду (з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року) = 747,719 гривень.

Отже, розмір компенсації за невикористані 19 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року становить 747,719 * 19 = 14206,66 грн і підлягає стягненню з відповідача на користь позивача у повному обсязі.

Вирішуючи позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд застосовує такі норми права.

Частиною 1 ст.47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено ст.117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.

Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Така позиція відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 року по справі №755/12623/19 провадження №14-47цс21.

Надані позивачем та безпосередньо досліджені судом докази є належними, достатніми та допустимими і з достовірністю підтверджують існування викладених позивачем у позові обставин про те, що:

- у строки, зазначені в ст.116 КЗпП відповідачем без будь яких законних підстав не виконано закріпленого у ст.83 КЗпП України та ст.24 ЗУ «Про відпустки» обов`язку нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 19 календарних днів передбаченої ст.ст.74, 75 КЗпП України щорічної основної відпустки за період з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року у розмірі 14206,66 гривень.

Доказів протилежного суду не надано.

Аналіз встановлених судом обставин у сукупності з наведеними нормами матеріального права дає підстави для висновку, що відповідно до положень ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки з 16.01.2024 року по день фактичного розрахунку, нарахованого з дотриманням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (надалі Порядок №100).

Середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці та для нарахування матеріальної (грошової) допомоги, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З наданих позивачем та безпосередньо досліджених судом належних, достатніх, допустимих і достовірних доказів судом установлено, що:

- з 08.2022 року по 01.2024 року позивач не працював, а тому його заробітна плата за останні два календарні місяці роботи, що передували звільненню (11.2023 року та 12.2023 року) становила 0,00 грн;

- за період з 25.02.2022 року до 22.06.2022 року (час збереження заробітної плати) виплати не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці;

- тому попередні два місяці, коли позивач працював і йому була нарахована заробітна плата були грудень 2021 року 33598,28 грн та січень 2022 року 26400,00 грн, а всього 59998,28 грн;

- за цей період був 41 робочий день (22 у грудні 2021 року та 19 у січні 2022 року).

Отже середньоденна заробітна плата відповідно до п.8 Порядку №100 складала: 59998,28 грн / 41 день = 1463,37 гривень.

Таким чином, наведені доводи, аналіз доказів та їх належна оцінка переконують Суд в тому, що позивачем виконано передбачений ст.ст.12, 81 ЦПК України обов`язок доведення належними, достатніми та допустимими доказами наявності правових підстав, передбачених ст.ст.116, 117 КЗпП України, для стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виходячи з такого розрахунку - множення кількості робочих днів за період з 16.01.2024 року по дату фактичного розрахунку на середньоденну заробітну плату 1463,37 гривень.

Відповідачем не надано суду доказів надання позивачу передбаченого ст.116 КЗпП України письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, зокрема і на запит позивача від 10.09.2024 року.

Тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані та підлягають до задоволення із стягненням з відповідача ТОВ «Енергетично-дорожнє будівництво» на його користь понесених ним судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 1211,20 грн за позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що відповідає вимогам ст.141 ЦПК України (квитанція №26 від 22.11.2024 року).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.5 ЗУ «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору за позовну вимогу про стягнення компенсації за невикористану щорічну основну відпустку (додаткову заробітну плату), яку суд задовольняє повністю, у зв`язку з чим відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача підлягають стягненню в дохід держави судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1211,00 гривень.

На підставі наведеного, ст.ст.43, 129 Конституції України, ст.ст.1. 2, 3, 36, 47, 83, 94, 116, 117, 232, 233, 238 КЗпП України, ст.ст.19, 24 ЗУ «Про відпустки», ст.ст.1, 2, 27 ЗУ «Про оплату праці», Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», керуючись ст.ст.4, 5, 12, 13, 76-81, 141, 258-259, 263-265, 268, 272-279, 280-283, 354 ЦПК України, Суд,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Енергетично-дорожнє будівництво» на користь ОСОБА_1 :

- компенсацію за невикористані 19 (дев`ятнадцять) календарних днів щорічної основної відпустки за період з 07.09.2021 року до 22.06.2022 року у розмірі 14206,66 грн (чотирнадцять тисяч двісті шість гривень 66 коп.);

- середній заробіток за час затримки виплати при звільненні компенсації за невикористані 19 (дев`ятнадцять) календарних днів щорічної основної відпустки, визначений шляхом множення кількості робочих днів за період з дня звільнення - 16.01.2024 року по дату фактичного розрахунку на середньоденну заробітну плату 1463,37 грн (тисячу чотириста шістдесят три гривні 37 коп.);

1211,20 грн (тисячу двісті одинадцять гривень 20 коп.) судових витрат по сплаті судового збору.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Енергетично-дорожнє будівництво» в дохід держави 1211,20 грн (тисячу двісті одинадцять гривень 20 коп.) судових витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Чернівецького апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яку може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом зазначених вище строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_5 .

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Енергетично-дорожнє будівництво», юридична адреса: вул. Енергетиків, 65, м. Канів, Черкаська область, код ЄДРПОУ: 33757711.

Суддя Іван ПИЛИП`ЮК