Рішення

від 24.12.2024 по справі 400/5122/24

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 грудня 2024 р. № 400/5122/24 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Птичкіної В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , до відповідачаВійськової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, АДРЕСА_2 , провизнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просить суд визнати бездіяльність протиправною та зобов`язати вчинити певні дії.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що у вересні 2018 року його було виключено зі списків особового складу відповідача та всіх видів грошового забезпечення, однак з ним не був проведений повний розрахунок. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 03.05.2024 у справі № 400/12466/21 зобов`язано відповідача провести позивачу нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за час проходження військової служби за період з 01.01.2016 до 10.09.2018.

На виконання вищенаведеного рішення суду відповідач виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення у розмірі 81 093,98 грн, однак, провівши виплату грошового забезпечення на виконання рішення суду, відповідач, на думку позивача, протиправно не нарахував і не виплатив йому середній заробіток за час затримки розрахунку та компенсацію втрати доходів.

Відповідач надав відзив, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки, за його твердженнями, військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з установами, підприємствами, а проходять військову службу, а отже на зазначені відносини КЗпП України не поширюється.

Також відповідач зазначає, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, компенсація за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того як вона була визначена судовим рішенням, не може здійснюватися за правилами статті 117 КЗпП України.

У зв`язку з відсутністю заяв сторін про розгляд справи з викликом (повідомленням) сторін, суд, відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, розглянув справу в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження.

Безпосередньо, повно, всебічно та об`єктивно дослідивши докази, що містяться у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, суд установив такі обставини справи та відповідні їм правовідносини.

На виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 03.05.2024 у справі № 400/12466/21 відповідач нарахував та виплатив 03.05.2024 позивачу індексацію за період з 01.01.2016 до 10.09.2018 в розмірі 81 093,98 грн. Вважаючи, що відповідач зобов`язаний був виплатити йому також середній заробіток і компенсацію втрати доходів за весь час затримки виплати грошового забезпечення, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання виплатити середнє грошове забезпечення за весь затримки остаточного розрахунку, але не більш як шість місяців, за період з 10.09.2018 до 03.05.2024, суд зазначає наступне.

Остаточний розрахунок з позивачем відповідач провів 03.05.2024.

Відповідно до статті 116 КЗпП України, в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (ч. 2 ст. 117 КЗпП України).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

У своїй постанові від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22 Верховний Суд сформував наступну правову позицію.

Редакція статті 117 КЗпП України (викладена відповідно до Закону України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі- Закон № 2352-ІХ) набрала законної сили з 19 липня 2022 року.

Варто зауважити, що стаття 117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін, внесених Законом № 2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Як вже зазначалось з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.

Тому, спірний період для стягнення середнього заробітку у цій справі умовно поділений на 2 частини: до 19 липня 2022 року і після цього.

Період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Проте, період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.

Аналогічний висновок висловлено у постанові від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22 Верховного Суду і суд вважає його застосовним до спірних правовідносин.

Розрахунок середнього заробітку з 10.09.2018 до 18.07.2022, є наступним.

Відповідно до наданої відповідачем довідки від 19.06.2024 № 2470, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 375,63 грн.

За розрахунком суду, середній заробіток позивача за період з 10.09.2018 до 18.07.2022 становить 528 887,04 грн (1408 днів х 375,63 = 528 887,04).

За приписами частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначено, що, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідні висновки також викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

У постанові від 12.08.2020 у справі 400/3365/19 Верховний Суд зазначив, що, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17 (наведені вище) у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 відповідно, судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено обставини з урахуванням критеріїв, які слід враховувати при обчисленні розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

У справі, яка розглядається, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено рішенням суду, просить зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток.

Суд установив, що розмір середнього заробітку за періоди: з 10.09.2018 до 18.07.2022 розрахунково становить 528 887,04 грн.

Ураховуючи викладені вище правові позиції Верховного Суду, у спірних правовідносинах суд бере до уваги сукупність таких обставин:

- наявність спору між позивачем та відповідачем з приводу наявності як таких підстав для нарахування та виплати позивачу індексації та місяця підвищення доходів, вирішеного адміністративним судом ухваленням рішення у справі № 400/6884/23;

- вина відповідача у несвоєчасному розрахунку з позивачем не має форми умислу, беручи до уваги відсутність належного фінансування, а також те, що відповідач не є самостійним розпорядником бюджетних коштів;

- обчислена судом сума відшкодування в умовах розв`язаної російської федерацією війни є надмірним тягарем для відповідача як військового формування, залученого до виконання бойових завдань за призначенням, яке фінансується з Державного бюджету. На переконання суду, в умовах воєнного стану держава зобов`язана мобілізувати всі доступні їй ресурси, у тому числі фінансові, для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії російської федерації проти України.

У постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду, застосовуючи до обставин справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, зазначила таке: « 94.5. Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя».

Станом на дату звільнення відповідача рішенням Національного банку України була установлена облікова ставка у 18 відсотків.

18 відсотків річних від несвоєчасно виплаченої суми (528 887,04 грн) становить 95 199,66 грн.

Отже, на один день припадає 260,82 грн (95 199,66 / 365 = 260,82)

Ураховуючи кількість календарних днів у період затримки розрахунку з 10.09.2018 до 18.07.2022 (408 днів), сума майнових втрат позивача (розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя, як зазначає Велика Палата Верховного Суду), становить 367 234,56 грн (260,82 х 1 408).

Розрахунок середнього заробітку з 19.07.2022 до 03.05.2024 є наступним.

Станом на 25.02.2024 діяла стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України № 2352-IX "У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті".

Ураховуючи зазначені норми, суд має визначити розмір відшкодування за час затримки розрахунку, а не лише зобов`язати відповідача провести відповідні нарахування і виплату.

При цьому відшкодування має визначатися за період не більше 6 місяців.

За такого період, за який належить обчислити відшкодування, становить з 19.07.2022 до 19.01.2023, тобто 185 дні.

Як було зазначено раніше, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 375,63 грн.

За розрахунком суду, середній заробіток позивача за період з 19.07.2022 до 19.01.2023 становить 69 491,55 грн (185 х 375,63 = 69 491,55).

Отже, позовні вимоги належить задовольнити частково, а саме: в сумі 436 726,11 грн за періоди з 10.09.2018 до 18.07.2022 та з 19.07.2022 до 03.05.2024.

Суд відхиляє аргумент відповідача щодо незастосування норм КЗпП України в зазначених правовідносинах, з огляду на наступне.

Відповідно до абзацу 1 статті 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно з статтею 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Суд зазначає, що ані Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», ані Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ані іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у цьому випадку військовою частиною НОМЕР_1 ) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Таким чином, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладався, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 240/222/20, від 04 вересня 2020 року у справі № 120/2005/19-а, від 09 жовтня 2020 року у справі № 580/3988/19, від 03 серпня 2021 року у справі № 580/278/19.

Щодо позовних вимог про нарахування та виплату позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, суд зазначає наступне.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19.10.2000 № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі Закон № 2050-III ).

Стаття 1 Закону № 2050-III передбачає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованої індексації. При цьому компенсація за порушення строків виплати доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Відповідно до статті 4 Закону № 2050-III, виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Позивач був звільнений з військової служби наказом від 10.09.2018 № 206.

Судом встановлено, що відповідачем 03.05.2024 було проведено виплату позивачу індексації грошового забезпечення в сумі 81 093,98 грн.

З приводу доводів відповідача щодо відсутності зобов`язання виплати компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того як вона була визначена судовим рішенням, суд зазначає наступне.

Зміст і правова природа спірних правовідносин, у розумінні положень статей 1- 3 вказаного Закону № 2050-ІІІ, дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 803/1423/17, від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17, від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17, від 27 квітня 2020 року у справі № 803/1314/17.

Суд звертає увагу на те, що порушення відповідачем строків виплати індексації грошового забезпечення позивача зумовлює його право на отримання компенсації, передбаченої Законом № 2050-III, що прямо передбачено статтею 2 цього Закону.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 березня 2023 року у справі № 620/7687/21, застосовуючи висновок Верховного Суду у справі № 240/11882/19, з урахуванням наявності факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення за заявлений у цій справі період, у зв`язку з бездіяльністю власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, дійшов висновку, що така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.

Отже, позовні вимоги слід задовольнити.

Суд вказує, що задовольняючи позовні вимоги, суд користується повноваженнями, передбаченими частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: самостійно визначає формулювання резолютивної частини рішення суду, з метою її більш ефективного виконання та надання повного захисту правам позивача.

Судові витрати відсутні.

Керуючись статтями 2, 9, 19, 77, 139, 241 246, 260, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , іденттфікаційний код: НОМЕР_3 ) задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за час затримки розрахунку за періоди з 10.09.2018 до 18.07.2022 та з 19.07.2022 до 03.05.2024 та компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 по дату фактичної виплати індексації.

3. Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток, без утримання податків та обов`язкових зборів, за час затримки розрахунку (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення повному обсязі) за періоди з 10.09.2018 до 18.07.2022 та з 19.07.2022 до 03.05.2024 у загальному розмірі в сумі 436 726,11 грн.

4. Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 по дату її фактичної виплати.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається учасниками безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Суддя В.В. Птичкіна