Постанова

від 23.12.2024 по справі 643/151/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2024 року

м. Харків

справа № 643/151/24

провадження № 22-ц/818/3687/24

Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Тичкової О.Ю.,

суддів колегії Маміної О.В., Курило О.М.,

сторони справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Харківська роздрібна компанія»

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківська роздрібна компанія» на рішення Московського районного суду м. Харкова від 02 серпня 2024 року ухвалене у складі судді Новіченко Н.В.,-

ВСТАНОВИВ:

В січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом в якому просила суд визнати поважною причину пропуску звернення до суду та стягнути з відповідача 41 852, 57 грн, з яких 4 034, 53 грн заборгованість по заробітній платі за лютий 2022 року, та 37 818, 04 грн заборгованість невиплаченій компенсації за невикористану відпустку.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги Позивачка посилалась на те, що перебувала з Відповідачем у трудових відносинах, однак ані в день звільнення, ані після цього Відповідач не виплатив Позивачці заборгованість по заробітній платі та компенсацію за невикористану відпустку, що призвело до порушення її прав. За таких обставин, Позивачка вирішила звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02 серпня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківська роздрібна компанія» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за лютий 2022 року в сумі 4 034 грн 53 коп, а також заборгованість по компенсації за невикористану відпустку в сумі 37 818 грн 04 коп. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківська роздрібна компанія» на користь Державного бюджету України судовий збір в сумі 1 211 грн 20 коп.

Рішення обґрунтовано тим, що відповідач не надав суду належних та допустимих доказів повного розрахунку з позивачкою під час її звільнення. Позивачка вперше звернулась до суду з вимогами про стягнення з Відповідача належних їй при звільненні виплат у порядку наказного провадження з дотриманням встановленого законом строку, а дізнавшись про скасування виданого їй судового наказу майже одразу звернулася до суду з дійсним позовом. Тому встановлений законом строк позовної давності пропущений з поважних причин і підлягає поновленню.

Не погодившись з рішенням суду ТОВ «Харківська роздрібна компанія» подало апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд не врахував той факт, що у день свого звільнення, а саме 29 вересня 2023 року ОСОБА_1 не працювала, що підтверджується її заявою від 18 вересня 2023 року. В подальшому вона жодних вимог до відповідача про повний розрахунок не пред`явила. Тому відповідно частини першої статті 116 КЗпП, у позивачки були відсутні підстави для звернення до суду з метою захисту порушеного права, а у суду відповідно підстави для задоволення її позову. Крім цього суд не взяв до уваги, надана позивачкою довідка не може вважатися належним, достовірним, допустимим та достатнім доказом існування заборгованості з заробітної плати. З 24.02.2022 старший бухгалтер - ОСОБА_2 перебувала у відпустці без збереження заробітної плати, про що свідчать її заяви, тому не могла видати довідку про заборгованість станом на 29.09.2023, оскільки не є уповноваженою особою та взагалі не здійснювала службових повноважень на момент підписання довідки про заборгованість. Керівником ТОВ «ХАРКІВСЬКА РОЗДРІБНА КОМПАНІЯ» є ОСОБА_3 , повноваження якого поширюються на вчинення дій від імені юридичної особи, у тому числі підписання договорів, тощо. Інші особи, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, зокрема підписувати будь-які довідки відсутні.

Відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи Позивачка перебувала у трудових відносинах з Відповідачем починаючи з 07 жовтня 2015 року по 29 вересня 2023 року і в момент звільнення у повному обсязі не отримала всіх належних їй виплат.

Згідно наявної в матеріалах справи довідки Позивачці було нараховано заробітну плату за лютий 2022 року у розмірі 11 867, 37 грн, утримано податків 2 432, 81 грн, належить до виплати 9 434, 56 грн, виплачено 5 400, 03 грн, залишок до виплати 4 034, 53 грн.

Також згідно вищевказаної довідки Позивачці нарахована компенсацію за невикористану відпустку в сумі 47 569, 86 грн, з якої утримано податків 8 751, 82 грн, належить до виплати 37 818, 04 грн.

Загальний залишок заборгованості станом на 29.09.2023 у розмірі 41 852, 57 грн зазначений після утримання всіх видів податків і зборів.

У виданому Відповідачем наказі № 65к від 21.09.2023 про звільнення Позивачки також зазначено, що їй належить компенсація за невикористану відпустку за 117 календарних днів.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Згідно пункту 1 частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.

Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

Стаття 43 Конституції Українигарантує, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно ч. 1, 3ст. 94 КЗпП Українизаробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цимКодексом, Законом України «Про оплату праці»та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1ст. 1 Закону України «Про оплату праці»заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно ч. 1ст. 21 Закону України «Про оплату праці»працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Відповідно до ч. 5ст. 97 КЗпП Україниоплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Згідно ч. 1ст. 24 Закону України «Про оплату праці»заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Відповідно дост. 115 КЗпП Українизаробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно висновків про правильне застосування норм права, викладених у постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц, звернення працівника, який у день звільнення не працював, до суду з позовом про стягнення сум, які належать йому до виплати від підприємства, установи, організації станом на день звільнення, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред`явленням вимоги про розрахунок, яка передбачена статтею 116 КЗпП України (якщо така вимога раніше не пред`являлась).

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що положення статті 116 КЗпП не містить вимоги про необхідність здійснення працівником будь-якого досудового врегулювання, яке б передувало зверненню до суду, а тому аргументи Відповідача в частині того, що у випадку подання працівником позову без попереднього пред`явлення вимоги про розрахунок на підставі статті 116 КЗпП не є підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення заборгованості по заробітній платі

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Та за конкретних обставин у даній справі роботодавець надав належний документальний доказ в підтвердження своїх заперечень щодо розміру заборгованості по заробітній платі, а працівник в свою чергу в жодний спосіб не спростував наведених відповідачем обставин.

Згідно наявної в матеріалах справи довідки Позивачці було нараховано заробітну плату за лютий 2022 року у розмірі 11 867, 37 грн, утримано податків 2 432, 81 грн, належить до виплати 9 434, 56 грн, виплачено 5 400, 03 грн, залишок до виплати 4 034, 53 грн.

Також згідно вищевказаної довідки Позивачці нараховано компенсацію за невикористану відпустку в сумі 47 569, 86 грн., з якої утримано податків 8 751, 82 грн, належить до виплати 37 818, 04 грн. Загальний залишок заборгованості станом на 29.09.2023 у розмірі 41 852, 57 грн зазначений після утримання всіх видів податків і зборів. У виданому Відповідачем наказі № 65к від 21.09.2023 року про звільнення Позивачки також зазначено, що їй належить компенсація за невикористану відпустку за 117 календарних днів.

Отже, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів також погоджується з висновками суду першої інстанції, стосовно того, що будь-яких доказів на підтвердження того, що старший бухгалтер ОСОБА_2 не була уповноважена на підписання довідки про заборгованість по заробітній платі (наказ про облікову політику підприємства, посадову інструкцію ОСОБА_2 тощо) Відповідач суду не надав, тобто всупереч вимог частини 1 статті 81 ЦПК України не надав доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається як на підставу заперечень проти позову.

Судова колегія також вважає, що суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для поновлення позивачці встановленого ст. 233 КзПП України строку позовної давності, оскільки з заявою про видачу судового наказу про стягнення з відповідача існуючої заборгованості вона звернулась протягом строку позовної давності ( 06.11.2024) і після скасування судового наказу ( 21.12.2023) звернулась до суду з дійсним позовом. Зазначене свідчить про її послідовну та добросовісну поведінку направлену на захист порушеного права, що є поважною причиною пропуску позивачко строку звернення до суду.

Оскільки доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно достатті 141 ЦПК УкраїнитаЗакону України «Про судовий збір»не вирішувалося.

Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківська роздрібна компанія» залишити без задоволення.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 02 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 23 грудня 2024 року.

Головуючий О. Ю. Тичкова

Судді О.В.Маміна

О.М.Курило