Рішення

від 04.12.2024 по справі 910/11184/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.12.2024Справа № 910/11184/24

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Літвінової М.Є.

за участю секретаря судового засідання: Лобок К.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Спецзапчасть" (Україна, 08700, Київська обл., Обухівський р-н, місто Обухів, вул. Малишка, будинок 9-В)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" (Україна, 03065, місто Київ, пр. Гузара Любомира, будинок 44)

про стягнення 1 180 209,73 грн.

Представники учасників справи:

Від позивача: Денисенко Т.М.;

Від відповідача: Кисіль Т.В.

ОБСТИВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Спецзапчасть" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" про стягнення 1 180 209,73 грн, з яких 1 080 807,71 грн - безпідставно отримані кошти, 69 171,69 грн - інфляційні витрати, 30 230,33 грн - 3 % річних.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.0.2024 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 14.10.2024.

07.10.2024 через відділ діловодства суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній заперечив проти задоволенні позовних вимог, оскільки ТОВ "Оператор газотранспортної системи України" не отримало товар належної якості, а постачальник неналежним чином виконав, умови Договору про закупівлю № 4600006922 від 21 грудня 2022 р, оскільки позивач не усунув недоліки, які зазначені в актах приймання товарів за кількістю та якістю; враховуючи порушення умов Договору про закупівлю № 4600006922 від 21 грудня 2022 р, в силу п. 7.21 вказаного правочину, відповідачем ініційовано звернення стягнення за забезпечення зобов`язання відповідно до умов банківської гарантії від 01.12.2022 № 30037; на переконання відповідача, вимоги позивача про стягнення з ТОВ "Оператор газотранспортної системи України" інфляційних витрат та 3 % річних є безпідставними та не підлягають задоволенню.

08.10.2024 через відділ діловодства суду від представника позивача надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

10.10.2024 через відділ діловодства суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву про те, що позивач не погоджується із доводами відповідача, посилаючись на частину 4 статтю 75 Господарського процесуального кодексу України, а саме:

- на переконання позивача, ТОВ "Оператор газотранспортної системи України" проігноровано те, що факт виконання ТОВ «ТК «Спецзапчасть» зобов`язань в частині своєчасної поставки товару за Договором № 4600006922 підтверджено в судовому порядку у межах справи № 910/15356/23 , за результатами якої судом першої інстанції постановлено рішення від 30.01.2024, яке не було оскаржено в апеляційному порядку та 01.03.2024 набрало законної сили;

- в межах справи № 910/15356/23 судом встановлено, що у матеріалах вказаної справи відсутні належні докази на підтвердження обставини порушення позивачем (Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Спецзапчасть") зобов`язань за Договором № 4600006922, зокрема, порушення зобов`язань з поставки товару в кількості та якості, визначеними умовами Договору, що в свою чергу свідчить про відсутність у відповідача 2 (Товариство з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України") правових підстав для отримання грошових коштів за Банківською гарантією №30037 від 01.12.2022.

- представник позивача зазначив, що суди у межах справи №910/14532/23, за результатами якої винесено рішенням Господарського суду міста Києва від 12.12.2023 у справі №910/14532/23, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.04.2024 та постановою Верховного суду від 22.08.2024, відхилили посилання відповідача на те, що строк на проведення розрахунків не розпочав свій перебіг, оскільки дата поставки не наступила, враховуючи наявність актів приймання товарів за кількістю та якістю із зауваженнями, а не без них, зазначивши, що за умовами договору сам факт підписання акта приймання товарів за кількістю та якістю свідчить про виконання постачальником його обов`язку з поставки товарів, що кореспондує обов`язку покупця здійснити оплату поставленого, адже будь-яких застережень про те, що такий акт має бути саме без зауважень по якості для того, щоб покупець мав право на відстрочення виконання зобов`язання з оплати чи не виконання такого обов`язку взагалі, умови договору не містять. Також суд апеляційної інстанції у межах справи №910/14532/23 зауважив, що відсутність актів приймання товарів за кількістю та якістю без зауважень не спростовують факту фізичного приймання-передачі товарів та доданих до них документів на підставі наявних у матеріалах справи актів приймання-передачі від 02.05.2023 та від 03.05.2023, підписаних без зауважень уповноваженими на це представниками сторін. Також, суди зазначили, що факт наявності названого акта із зауваженнями щодо якості за умовами договору не звільняє відповідача від обов`язку сплатити за отримані товари, однак надає покупцю право на звернення до постачальника із претензією у порядку, визначеному договором та чинним законодавством, або в залежності від характеру виявлених недоліків у якості поставленого вчинити дії, передбачені п. 5.12, 5.13 договору, або застосувати відповідальність до постачальника відповідно до п. 7.3, 7.13 договору, або звернутись до суду із позовом за захистом свого порушеного права;

- ТОВ "Торгова компанія "Спецзапчасть" акцентує увагу на тому, що у межах справ №910/15356/23 та № 910/14532/23 судами підтверджено саме факт своєчасної поставки Позивачем на адресу відповідача продукції у межах Договору поставки № 4600006922 від 21.12.2022, у зв`язку із цим відсутні підстави для звернення ТОВ "Оператор газотранспортної системи України" до банку із вимогою про сплату грошової суми за банківською Гарантією № 30037 від 01.12.2022.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.10.2024 задоволено заяву представника позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

14.10.2024 через відділ діловодства суду від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву.

Представник відповідача у підготовчому засіданні 14.10.2024 заявив усне клопотання про відкладення підготовчого засідання.

Представник позивача у підготовчому засідання 14.10.2024 не заперечив проти усного клопотання представника відповідача про відкладення підготовчого засідання.

Суд у підготовчому засіданні 14.10.2024 без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про задоволення усного клопотання представника відповідача про відкладення підготовчого засідання. Підготовче засідання відкладено на 04.11.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.11.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 20.11.2024.

07.11.2024 через відділ діловодства суду від представника відповідача надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.11.2024 задоволено заяву представника відповідача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Представник позивача у судовому засіданні 20.11.2024 підтримав заявлені позовні вимоги.

Представник відповідача у судовому засіданні 20.11.2024 заперечив проти заявлених позовних вимог.

Суд у судовому засіданні 18.11.2024 без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання про оголошення перерви по розгляду справи по суті на 04.12.2024.

Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

В судовому засіданні 04.12.2024 судом завершено розгляд справи по суті та оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва прийшов до висновку про можливість ухвалення рішення у даній справі у відповідності до приписів ч.ч. 4, 5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, -

ВСТАНОВИВ:

21.12.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" (покупець, відповідач 2) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Спецзапчасть" (постачальник, позивач) укладено Договір про закупівлю № 4600006922 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов`язується у визначений цим договором строк передати у власність покупця підіймально-транспортувальне обладнання (вилкові автонавантажувачі) (далі - товари), зазначені в специфікації, яка наведена в Додатку 1 до цього Договору (далі - Специфікація 1), та надати послуги (далі - послуги), зазначені у специфікації, яка наведена в Додатку 3 до цього Договору (далі - Специфікація 2), а покупець зобов`язується прийняти і оплатити такі товари та надалі послуги.

Згідно з п. 3.1. Договору ціна цього договору визначається загальною вартістю товарів та послуг, зазначених у Специфікації 1 та Специфікації 2 до цього договору, та становить 21 809 954,16 грн, у тому числі ПДВ 3 634 992,36 грн.

Відповідно до умов п. 4.1. Договору розрахунки за поставлений товар здійснюються у безготівковій формі в національній валюті шляхом перерахування покупцем грошових коштів на поточний рахунок постачальника, зазначений у розділі 15 цього договору, у строк не раніше 20 та не пізніше 30 календарних днів з дати поставки товару.

Пунктом 5.1 Договору визначено, що постачальник зобов`язується передати покупцю товари та надати послуги у кількості, строки та в місці поставки відповідно до Специфікації 1 та Специфікації 2 до цього договору.

Відповідно до п. 5.9 Договору право власності на товари переходить від постачальника до покупця в дату прийняття товарів покупцем за видатковою накладною.

Так, пунктом 5.9 Договору передбачено, що право власності на товари переходить від постачальника до покупця в дату прийняття товарів покупцем за видатковою накладною.

Приймання покупцем товарів за видатковою накладною не є підтвердженням належного виконання постачальником його обов`язку з поставки товарів за цим договором та відсутності у покупця претензій до постачальника щодо якості та комплектності товарів. Такі претензії можуть бути заявлені покупцем постачальнику у порядку, визначеному цим договором та чинним законодавством (п. 5.10 Договору).

За змістом п. 5.11 Договору датою поставки товарів за цим договором є дата підписання покупцем акту приймання товарів за кількістю та якістю відповідно до п. 5.16 цього договору та передачі постачальником покупцю в повному обсязі обумовлених цим пунктом документів.

Відповідно до п. 5.16 Договору приймання товарів за кількістю та якістю здійснюється на підставі акту приймання товарів за кількістю та якістю.

Приймання покупцем розпочинається з перевірки якості та кількості поставленого товару вимогам цього договору та положенням Інструкції про порядок прийомки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання по кількості № п-6, яка затверджена постановою Державного арбітража при Раді Міністрів СРСР від 15.06.1965 р. та Інструкції про порядок прийомки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання по якості № п-7, яка затверджена постановою Державного арбітража при Раді Міністрів СРСР від 25.04.1966 р., що застосовуються до правовідносин сторін за цим договором в тій частині, що не суперечать умовам, встановленим цим договором (п.п. 5.16.1).

Покупець в односторонньому порядку підписує акт приймання товарів за кількістю та якістю у порядку, передбаченому цим договором. У випадку участі постачальника у прийманні товарів за кількістю та якістю, відповідний акт підписується обома сторонами цього Договору (п.п. 5.16.2).

Пунктом 7.15 Договору передбачено, що відповідно до тендерної документації процедури закупівлі/оголошення про проведення спрощеної закупівлі по предмету закупівлі: підіймально-транспортувальне обладнання (Вилкові автонавантажувачі) обладнання згідно оголошення про проведення процедури закупівлі/спрощеної закупівлі №UA-2022-09-21-007719-а, оприлюдненого на веб-порталі Уповноваженого органу 21 вересня 2022 року, постачальник зобов`язується надати покупцю не пізніше дати укладення цього договору в забезпечення виконання договору: безвідкличну безумовну банківську гарантію (далі - Гарантія 1) на суму 1 080 807,71 грн, що становить 5% від вартості товарів та безвідкличну безумовну банківську гарантію (далі - Гарантія 2) на суму 9 690,00 грн, що становить 5% від вартості послуг.

Судом встановлено, що на виконання п. 7.15 Договору позивачем було надано відповідачу Банківську гарантію № 30037 від 01.12.2022, гарантом за якою є Акціонерне товариство "Комерційний банк "Глобус" на суму 1 080 807,71 грн, строк дії гарантії до 31.10.2023 включно.

08.12.2022 було внесено зміни до Банківської гарантії № 30037 від 01.12.2022, зокрема, визначено строк дії гарантії до 01.01.2027.

28.09.2023 відповідач звернувся до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Глобус" надійшло SWIFT-повідомлення про сплату грошової суми за Банківською гарантією № 30037 від 01.12.2022р, що була надана на користь ТОВ «Оператор газотранспортної системи» (Бенефіціар) від 27.09.2023.

Тобто, бенефіціар вимагав сплатити 1 080 807,71 грн у зв`язку з невиконанням ТОВ «Торгова компанія «Спецзапчасть» своїх зобов`язань щодо належного виконання Договору, виконання якого забезпечено Банківською гарантією №30037 від 01.12.2022.

Таким чином, банк здійснив виплату коштів на користь ТОВ «Оператор газотранспортної системи» по зазначеній банківській гарантії, що підтверджується платіжною інструкцією № 2446 від 05.10.2023.

У свою чергу, позивач 06.10.2023 відшкодував регресні вимоги банку, відповідно до умов Договору гарантії №30037/ЮГ-22 від 01.12.2022 в повному обсязі, що підтверджується платіжною інструкцією № 379 від 06.10.2023 на суму 1 080 807,71 грн.

29.04.2024 позивач звернувся до відповідача із вимогою № 2904/1 про повернення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 1 080 807,71 грн.

31.05.2024 відповідач надав відповідь № ТОВВИХ-24-8183 на вимогу від 29.04.2024, в якій останній повідомив про невиконання постачальником взятих зобов`язань в частині усунення зауважень щодо кількості та якості поставленого товару, на переконання відповідача, позивачем не складно відповідні акти прийняття товару за кількістю та якістю. Враховуючи дані обставини, на підставі п. 7.21 Договору про закупівлю № 4600006922, покупець звернувся до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Глобус" про сплату грошової суми за Банківською гарантією № 30037 від 01.12.2022р.

В обґрунтування заявлених вимог, позивач вказує, що повністю виконав свої зобов`язання за Договором, укладеним із відповідачем, в той час як останній направив Банку-гаранту вимогу про сплату коштів за Гарантією за відсутності гарантійного випадку, а тому зобов`язаний повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Спецзапчасть" кошти в розмірі 1 080 807,71 грн.

Крім того, позивач просить стягнути з відповідача 69 171,69 грн - інфляційних витрат та 30 230,33 грн - 3 % річних.

Відповідач, у свою чергу, заперечував проти задоволення позовних вимог та зазначив, що сума банківської гарантії була стягнута у зв`язку з неналежним виконанням позивачем своїх зобов`язань за Договором, а тому відсутнє порушення прав позивача з боку відповідача.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

У рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства", Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтями 6, 13 Конвенції, ратифікованої Верховною Радою України Законом від 17.07.1997р. № 475/97-ВР.

Як вбачається із матеріалів справи, 21.12.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Спецзапчасть" укладено Договір про закупівлю № 4600006922 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов`язується у визначений цим договором строк передати у власність покупця підіймально-транспортувальне обладнання (вилкові автонавантажувачі) (далі - товари), зазначені в специфікації, яка наведена в Додатку 1 до цього Договору (далі - Специфікація 1), та надати послуги (далі - послуги), зазначені у специфікації, яка наведена в Додатку 3 до цього Договору (далі - Специфікація 2), а покупець зобов`язується прийняти і оплатити такі товари та надалі послуги.

Частиною 1 ст. 11 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі ст. 526 ЦК України та ст. 193 Господарського кодексу України (надалі - ГК України) зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Частиною 1 ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Приписи ч. 7 ст. 193 ГК України та ст. 525 ЦК України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов`язання або односторонньої зміни його умов. Наведе корелюється з вимогами ст. 629 ЦК України.

Згідно з ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

За положеннями ст. 560 ЦК України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов`язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше (ст. 561 ЦК України).

За змістом ст. 200 ГК України гарантія (банківська гарантія) є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов`язань шляхом письмового підтвердження банком, іншою фінансовою установою задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов`язана сторона) не виконає зазначене у ньому певне зобов`язання або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов`язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов`язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред`являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов`язання, забезпеченого гарантією (частини 1-3 ст. 563 ЦК України).

Загальний порядок, умови надання та отримання банками гарантій/контргарантій та їх виконання регулює Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затверджене постановою правління Національного банку України від 15.12.2004 № 639 (надалі - Положення № 639), відповідно до положень пунктів 7, 8, 9, 11 ч. 3 розділу І якого вимога - лист або повідомлення з вимогою до банку-гаранта/банку-контргаранта сплатити кошти за гарантією/контргарантією. Вимога за гарантією складається бенефіціаром і подається у довільній формі, якщо інше не визначено умовами гарантії (у якій має зазначатися, у чому полягає порушення принципалом базових відносин, забезпечених гарантією), або надсилається у формі повідомлення банку-гаранту. Гарантія - це спосіб забезпечення виконання зобов`язань, відповідно до якого банк-гарант бере на себе грошове зобов`язання перед бенефіціаром сплатити кошти в разі настання гарантійного випадку. Зобов`язання банку-гаранта перед бенефіціаром не залежить від базових відносин, які забезпечуються такою гарантією (їх припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли посилання на такі базові відносини безпосередньо міститься в тексті гарантії; гарантійний випадок - одержання банком-гарантом/банком-контргарантом вимоги бенефіціара, що становить належне представлення, протягом строку дії або до дати закінчення дії гарантії/контргарантії, що свідчить про порушення принципалом базових відносин; належне представлення - представлення документів за гарантією/контргарантією, яке відповідає вимогам і умовам такої гарантії/контргарантії; вимогам правил, яким підпорядковується гарантія/контргарантія, а якщо немає відповідного положення в гарантії/контргарантії або правилах, - міжнародній стандартній практиці за гарантіями/контргарантіями.

Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності - в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії (ст. 564 ЦК України).

Статтею 565 ЦК України передбачено, що гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

За змістом ст. 568 ЦК України зобов`язання гаранта перед кредитором припиняється у разі: 1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію; 2) закінчення строку дії гарантії; 3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов`язків за гарантією.

Основною із функцій гарантій, зокрема і банківської гарантії, є забезпечувальна функція, яка полягає в тому, що вона (гарантія) забезпечує належне виконання зобов`язань принципала перед бенефіціаром.

Відтак, суд повинен досліджувати обставини невиконання чи неналежного виконання принципалом основного зобов`язання (в залежності від умов гарантії), оскільки саме з цією підставою ч. 1 ст. 563 ЦК України пов`язує виникнення у гаранта зобов`язання сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Протилежне б ігнорувало саму суть гарантії як забезпечувального засобу належного виконання зобов`язання.

Пунктом 7.15 Договору передбачено, що відповідно до тендерної документації процедури закупівлі/оголошення про проведення спрощеної закупівлі по предмету закупівлі: підіймально-транспортувальне обладнання (Вилкові автонавантажувачі) обладнання згідно оголошення про проведення процедури закупівлі/спрощеної закупівлі №UA-2022-09-21-007719-а, оприлюдненого на веб-порталі Уповноваженого органу 21 вересня 2022 року, постачальник зобов`язується надати покупцю не пізніше дати укладення цього договору в забезпечення виконання договору: безвідкличну безумовну банківську гарантію (далі - Гарантія 1) на суму 1 080 807,71 грн, що становить 5% від вартості товарів та безвідкличну безумовну банківську гарантію (далі - Гарантія 2) на суму 9 690,00 грн, що становить 5% від вартості послуг.

Судом було встановлено, що на виконання п. 7.15 Договору позивачем було надано відповідачу Банківську гарантію № 30037 від 01.12.2022, гарантом за якою є Акціонерне товариство "Комерційний банк "Глобус" на суму 1 080 807,71 грн.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, враховуючи приписи статей 560, 563, 565 ЦК України, обов`язок гаранта сплатити бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення принципалом зобов`язання, забезпеченого гарантією, та направлення бенефіціаром гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає (постанови Верховного Суду від 18.10.2018 у справі №910/21641/17, від 20.06.2018 у справі №904/9536/17, від 02.03.2018 у справі №910/8297/17, від 14.11.2019 у справі №910/20326/17, від 18.06.2021 у справі №910/16898/19, від 07.12.2021 у справі №910/2831/20, 21.12.2021 у справі №910/17772/20 тощо).

Відповідно до п.36 розд.V Положення №639 банк-гарант (резидент), отримавши від бенефіціара або банку бенефіціара, або іншого банку вимогу, перевіряє достовірність цієї вимоги, а також те, що вона становить належне представлення.

Вимога - лист або повідомлення з вимогою до банку-гаранта / банку-контргаранта сплатити кошти за гарантією / контргарантією. Вимога за гарантією складається бенефіціаром і подається у довільній формі, якщо інше не визначено умовами гарантії (у якій має зазначатися, у чому полягає порушення принципалом базових відносин, забезпечених гарантією), або надсилається у формі повідомлення банку-гаранту. Вимога за контргарантією складається банком-гарантом (або іншим банком-контргарантом) і подається за довільною, якщо інше не визначено умовами контргарантії, формою або надсилається у формі повідомлення банку-контргаранту (пп.7 п.2 розд.І Положення №639).

28.09.2023 до Банку від відповідача надійшло SWIFT-повідомлення про сплату грошової суми за Банківською гарантією № 30037 від 01.12.2022.

Надалі, банк здійснив виплату коштів на користь ТОВ «Оператор газотранспортної системи» по зазначеній банківській гарантії 1 080 807,71 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 2446 від 05.10.2023.

Однак, як встановлено, судом, у вересні 2023 Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгова компанія «Спецзапчасть» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України про стягнення 23 752 996,74 грн основного боргу, 242 701,17 грн пені, 664,93 грн 0,1 % річних, 46 318,34 грн інфляційних витрат, 360 640,22 грн судового збору та 33 500,00 грн витрат на правову допомогу.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов Договору про закупівлю №4600006922 від 21.12.2022 (далі по тексту Договір) в частині оплати за поставлений товар згідно видаткових накладних №РН-02051 від 02.05.2023, №РН-03051 від 03.05.2023, актів приймання-передачі товарів від 02.05.2023, від 03.05.2023 (автонавантажувач вилковий СРСD50).

Господарський суд міста Києва рішенням від 21.12.2023 у справі №910/14532/23 позов задовольнив; стягнув з відповідача на користь позивача 23 752 996,74 грн боргу, 46 318,34 грн збитків внаслідок інфляції за час прострочення, 664,93 грн процентів річних з простроченої суми, 242 701,17 грн пені та 360 640,22 грн витрат по оплаті судового збору.

Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач набув право вимагати від відповідача оплати проданого на підставі Договору товару у строки, визначені пунктом 4.1, тоді як доказів, які б заперечували факт передачі позивачем відповідачу у повному обсязі обумовлених пунктом 5.11 Договору документів суду не надано.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.04.2024 залишено без змін рішення першої інстанції від 12.12.2023 у справі 910/14532/23.

Суд апеляційної інстанції зауважив, що доводи відповідача про відсутність актів приймання товарів за кількістю та якістю на підтвердження приймання товарів за кількістю та якістю та відповідно до пункту 5.11 Договору доказом на підтвердження дати поставки товару не спростовують факту передачі товарів та доданих до них документів на підставі наявних у матеріалах даної справи актів приймання-передачі від 02.05.2023 та від 03.05.2023, підписаних без зауважень уповноваженими на це представниками сторін. Крім того, згідно підпункту 5.16.2 пункту 5.16 Договору Покупець в односторонньому порядку підписує Акт приймання товарів за кількістю та якістю у порядку, передбаченому цим Договором. При цьому підпунктом 5.16.1 пункту 5.16 Договору визначено, що приймання Покупцем розпочинається з перевірки якості та кількості постановленого товару вимогам цього Договору та положенням Інструкції №П-6 та Інструкції №П-7, що застосовуються до правовідносин сторін за цим Договором в тій частині, що не суперечить умовам, встановленим Договором. Враховуючи те, що відповідач допустив пропуск строку на пред`явлення претензії щодо якості, визначеного Інструкцією №П-7, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, акти приймання за кількістю та якістю, складені відповідачем не спростовують факту передачі товару за актами приймання-передачі від 02.05.2023 та від 03.05.2023, та відповідно не можуть слугувати підставою для відстрочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати товарів.

Також, постановою Верховного Суду від 22 серпня 2024 залишено без змін постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.04.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2023 у справі № 910/14532/23.

Суд касаційної інстанції, виснував, що з огляду на встановлення обставин своєчасної поставки товарів та належно оформленої документації до них, суди дійшли висновку, що позивач вправі вимагати оплати поставленого.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України).

За змістом ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується з нормами ст. ст. 525, 526 ЦК України.

Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Також, суд вважає за доцільне зазначити, за результатами розгляду господарської справи № 910/15356/23 встановлено, що у матеріалах вказаної справи відсутні належні докази на підтвердження обставини порушення позивачем (Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Спецзапчасть") зобов`язань за Договором №4600006922, зокрема, порушення зобов`язань з поставки товару в кількості та якості, визначеними умовами Договору, що в свою чергу свідчить про відсутність у відповідача 2 (Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України") правових підстав для отримання грошових коштів за Банківською гарантією №30037 від 01.12.2022.

Крім того, рішення Господарською суду міста Києва від 30.01.2024 у справі 910/15356/23 не було оскаржено в апеляційному порядку та 01.03.2024 набрало законної сили.

У відповідності до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду.

Частиною 1 статті 129-1 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.

Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України №8 від 13.06.2007 "Про незалежність судової влади" передбачено, що за змістом частини 5 статті 124 Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені.

Частинами 1 та 2 статті 18 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Частиною 2 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/9823/17.

Отже, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі, в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

При цьому, суд зазначає, що преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 в справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України" та від 28.11.1999 в справі "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Христов проти України" від 19.02.2009 та "Пономарьов проти України" від 03.04.2008).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що виплата грошових коштів позивачем за Гарантією відбулася за відсутності гарантійного випадку. Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Спецзапчасть" у позовній заяві 1 080 807,71 грн,

Суд зазначає, що приписами ч. 1 ст. 2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з ч. 1 ст. 11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Зазначення позивачем конкретної правової норми для обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, зважаючи на факти, установлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (пункти 85, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо обставин спірних правовідносин між ними. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц та від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

Надаючи оцінку доводам позивача, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України, яка регулює загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого без правової підстави, передбаченої законом, іншими правовими актами чи правочином.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11, частинами 1, 2 ст. 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Частиною 1 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Системний аналіз положень ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11, ч. 1 ст. 177, ч. 1 ст. 202 та ч. 1 ст. 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у виді розірвання договору. Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 22.03.2016 у справі №6-2978цс15 та від 03.06.2016 у справі №6-100цс15.

З огляду на вищевикладені обставини, суд дійшов висновку про задоволенні заявлений вимог в частині стягнення з відповідача безпідставно отриманих коштів у розмірі 1 080 807,71 грн.

Щодо стягнення з відповідача 69 171,69 грн - інфляційних витрат та 30 230,33 грн - 3 % річних, суд зазначає наступне

Так, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому, інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

За змістом статей 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І Загальні положення про зобов`язання книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Вказані висновки про правильне застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 та від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, а також враховані у постановах Верховного Суду від 06.08.2018 у справі № 916/1914/17 та від 07.10.2018 у справі № 908/2552/17.

Відтак, дія ст. 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі ст. 1212 ЦК України.

Це означає, що у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних та/або інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.06.2022 у справі № 916/3626/20.

Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

У цьому висновку суд звертається до правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц, в якій Верховний Суд погодився з аналогічними висновками, наведеними Верховним Судом у постановах від 10.04.2018 у справі №910/16945/14, 27.04.2018 у справі №908/1394/17, від 16.11.2018 у справі №918/117/18, від 30.01.2019 у справах №905/2324/17 та № 922/175/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18.

З огляду на викладене, суд вважає провірене нарахування позивачем інфляційних втрат та 3 % річних за прострочення повернення відповідачем коштів гарантійної суми.

Господарським судом здійснено перевірку розрахунків 3% річних та інфляційних втрат та встановлено, що вони є виконані арифметично правильно.

Відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України суд не виходить за межі позовних вимог.

Таким чином, вимоги позивача про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат підтягаються задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно ст. 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).

У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).

Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).

Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).

У ч. 3 ст. 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Приписами статей 76, 77 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтями 78, 79 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, наведені відповідачем доводи та заперечення проти заявлених позовних вимог відхилені судом як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог.

Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись ст. 86, 129, 231 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Спецзапчасть" задовольнити в повному обсязі.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгова компанія "Спецзапчасть" 1 080 807 грн. (один мільйон вісімдесят тисяч вісімсот сім) 71 коп., інфляційні збитки - 69 171 грн. (шістдесят дев`ять тисяч сто сімдесят один) 69 коп., 3 % річних - 30 230 грн. (тридцять тисяч двісті тридцять) 33 коп, витрати по сплаті судового збору - 42 705 грн. (сорок дві тисячі сімсот п`ять) 15 коп.

3. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано: 25.12.2024.

Суддя Літвінова М.Є.