Рішення

від 26.12.2024 по справі 320/44456/24

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 грудня 2024 року м.Київ320/44456/24

Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Головенка О.Д., суддів: Колеснікової І.С., Перепелиці А.М., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання протиправним та скасування постанови,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Національного банку України та просить суд:

визнати протиправною та скасувати Постанову Правління Національного банку України №102 від 27.08.2024 Про внесення змін до постанови Правління Національного банку України від 24.02.2022 № 18.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 справу прийнято до розгляду за правилами загального провадження, призначено підготовче засідання.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18.11.2024 закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті у складі колегії суддів головуючий суддя Головенко О.Д., судді Колеснікова І.С. та Перепелиця А.М.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що він є громадянином України та держателем платіжних засобів особистих платіжних карток. Зазначає, що відповідач є центральним банком України, який здійснює регулювання банківської сфери, у тому числі регулює порядок розрахунків з використанням платіжних засобів та безготівкових перерахунків грошових коштів.

Вважає, що громадяни України мають право вільно розпоряджатися належними їм грошовими коштами. У побуті, у повній відповідності із положеннями Цивільного кодексу України, громадяни часто обмінюються грошовими коштами. Так люди надають один одному позичку, купують один для одного товари, укладають побутові угоди (наприклад, продають не потрібні їм речі) або дарують гроші. Із розвитком технологій зникла необхідність робити все це за допомогою передачі готівки тепер люди можуть вільно перераховувати особисті кошти між своїми банківськими рахунками.

На думку позивача, оскаржувана постанова обмежує вільний обіг коштів між фізичними особами, оскільки відповідно до зазначеної постанови протягом одного місяця фізична особа має право переказати іншим фізичним особам на їх картки суму, що не перевищує 150 000,00 грн. Виключенням є переказ між власними рахунками. Також надавач фінансових послуг (банк) має право, але не зобов`язаний, дозволити переказ на суму, що перевищує 150 000,00 грн у випадку наявності «підтвердження джерела походження коштів», а також дозволити перекази «волонтерам» за умови, що ці волонтери виконують певні умови. Разом з тим банки не зобов`язані дозволяти такі перекази.

Також від позивача надійшло клопотання про розгляд справи у його відсутності.

Відповідачем було подано до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого представник Національного банку України вказує, що постанову прийнято у межах визначених повноважень.

Зазаначає, що спірна постанова була прийнята з метою доповнення постанови Правління Національного банку України від 24.02.2022 № 18, яка в свою чергу була прийнята з метою забезпечення надійності та стабільності функціонування банківської системи саме в період воєнного стану.

Тобто оскаржувана спірна постанова є нормативно-правовим актом, який прийнятий саме для визначення особливості функціонування банківської системи під час воєнного стану відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» (далі Закон про Національний банк), що спростовує твердження позивача про те, що оскаржувана постанова не спрямована на врегулювання діяльності банківської системи в умовах воєнного стану.

У судовому засіданні учасники справи не з`явилися, про час, дату та місце повідомленні належним чином.

Частиною 9 ст. 205 КАС України визначення, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи вказані норми, суд дійшов висновку щодо розгляду даної справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Судом встановлено, що 27.08.2024 Правлінням Національного Банку України було прийнято потсанову № 102 «Про внесення змін до постанови Правління Національного банку України від 24.02.2022 № 18» (надалі Постанова № 102).

На думку позивача Постанова № 102 не відповідає положенням Конституції України та Законів України, прийнята із порушенням порядку її прийняття, а тому є протиправною і підлягає визнанню нечинною у судовому порядку, у зв`язку з чим звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 2 Закону про Національний банк Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Щодо повноважень Національного банку на прийняття нормативно-правових актів, зокрема, з метою встановлення особливостей функціонування банківської системи в період воєнного стану, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 56 Закону про Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, юридичних та для фізичних осіб.

Відповідно до п. 18 ч. 1 ст. 4 КАС України нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Частина 4 ст. 56 Закону про Національний банк встановлює, що нормативно-правові акти Національного банку видаються, зокрема, у формі постанов Правління Національного банку і не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України.

Пунктом 7 ч. 1 ст. 15 Закону про Національний банк визначено, що повноваженнями щодо прийняття нормативно-правового акта наділено Правління Національного банку України.

Відповідно до ч. 5 та 6 ст. 56 Закону про Національний банк Національний банк розробляє, розглядає та приймає нормативно-правові акти, що мають ознаки регуляторних актів, з дотриманням принципів державної регуляторної політики, визначених Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». При розробленні таких актів, Національний банк у встановленому ним порядку проводить обговорення проекту нормативно-правового акта.

Пунктом 1 ч. 9 ст. 56 Закону про Національний банк встановлено, що Національний банк не проводить обговорення проектів нормативно-правових актів розроблених на виконання функцій, визначених п. 20 ч. 1 ст. 7 Закону про Національний банк.

Відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 7 Закону про Національний банк функцією Національного банку є визначення особливості функціонування банківської системи України, діяльності небанківських фінансових установ у разі введення воєнного стану.

Таким чином, Національний банк України має право видавати нормативно-правові акти з питань, що віднесені до його повноважень, зокрема, виконуючи функцію з визначення особливостей функціонування банківської системи України у разі введення воєнного стану. Національний банк не проводить обговорення проектів нормативно-правових актів розроблених для визначення особливостей функціонування банківської системи України у разі введення воєнного стану.

Обгрунтовуючи повноваження Національного банку України на прийняття нормативно-правових актів, обов`язковим є також звернення уваги на те, що Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Зокрема, у висновку Верховного Суду, який викладено в постанові від 27.04.2018 у справі № 808/1707/17 зазнача, що право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів передбачено ч. 2 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Окрім цього, слід також зазначити, що прийняття нормативно-правового акта у межах повноважень є дискреційними повноваженнями Національного банку.

Згідно рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980 під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді заступників міністрів).

Отже, під дискреційним повноваженням слід розуміти таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Щодо постанови Правління Національного банку України «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану» від 24.02.2022 № 18, мети її прийняття та фері її регулювання, колегія суддів вказує.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» з 24.02.2022 в Україні запроваджений воєнний стан.

Як вже було зазначено вище, Національний банк України відповідно до п. 20 ст. 7 Закону про Національний банк визначає особливості функціонування банківської системи України, діяльності небанківських фінансових установ та інших осіб, які не є фінансовими установами у разі введення воєнного стану.

На виконання зазначеної функції, з метою забезпечення надійності та стабільності функціонування банківської системи на період воєнного стану Національним банком прийнято постанову Правління Національного банку «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану» від 24.02.2022 № 18 (далі - Постанова № 18).

Дана постанова містить норми права, що встановлюють особливості функціонування банківської системи, небанківських фінансових установ з урахуванням викликів та потреб, що виникли та продовжують існувати саме під час воєнного стану.

Таким чином, 24.02.2022 Національним банком України було прийнято Постанову Правління Національного банку «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану» № 18, яка встановлює особливості функціонування банківської системи, небанківських фінансових установ під час воєнного стану.

Щодо мети та твердження позивача про те, що Постанови № 102 не спрямована на врегулювання діяльності банківської системи в умовах воєнного стану, слід вказати таке.

Як вже було зазначено, Постанова № 18 була прийнята з метою забезпечення надійності та стабільності функціонування банківської системи в період воєнного стану.

В зв`язку з неодноразовими зверненнями Бюро економічної безпеки, Служби безпеки України, Департаменту кіберполіції Національної поліції України щодо виявлення фактів використання операцій переказу у протиправній діяльності, Національним банком здійснено дослідження операцій переказів коштів, що ініціюються з використанням реквізитів електронних платіжних засобів та вивчено інформацію щодо типової та аномальної поведінки в ході їх проведення.

За результатами дослідження Національним банком виявлено, що саме під час дії воєнного стану, починаючи з вересня 2023 року на ринку спостерігається тенденція зростання обсягів та кількості операцій p2p-переказів у всіх групах банків, незалежно від обсягів карткового бізнесу банків.

P2P-переказ (від англ. peer-to-peer - «від особи до особи»), або переказ із картки на картку - це спосіб надіслати гроші від одної фізичної особи іншій. Фактично це списування суми коштів з картки та її зарахування на картку іншої особи.

Так, в ряді банків обсяг p2p-переказів (за період з вересня по грудень 2023 року) зріс з 1,1 млрд грн до 2,5 млрд грн, кількість з 437 тис трансакцій до 580 тис трансакцій, а сума на 1 картку зросла з 1,4 тис грн до 2,7 тис грн, це ж супроводжується збільшенням емісій та загальної кількості карток, що використовуються при цьому.

В процесі аналізу Національним банком р2р-переказів було встановлено:

по деяким банкам обсяг емісії одночасно зростав з активністю p2p, що свідчить про перетікання дропів у ці банки в міру того, як їх картки блокувалися іншими банками, які мають якісніший моніторинг операцій;

у частини банків зростає активність p2p-переказів без зростання емісії, що свідчить про активацію дропів, які були раніше оформлені у банку, або хвилі продажів карткових реквізитів/доступів до систем інтернет-банкінгу уже існуючими клієнтами банку.

Під «дропами» або «мулами» слід розуміти користувачів, які під впливом різних обставин (свідомо за гроші, або під тиском та впливом соціальної інженерії) надають доступ до своїх рахунків зловмисникам з метою подальшого використання цих рахунків у операціях ухилення від сплати податків або легалізації доходів отриманих злочинним шляхом.

По рахунках таких користувачів, використовуючи миттєві перекази що відбуваються за допомогою реквізитів карток, проводяться значні суми коштів. Зазвичай ці перекази розтягуються у часі, переказуються незначними сумами, а також між різними «дропами» з метою ускладнити схему, та імітувати поведінку звичайного користувача.

Таким чином виникла необхідність в створенні обмежень, які мають на меті уповільнити обіг коштів у незаконних схемах, значно підвищити витрати на їх операційне обслуговування та знизити їх рентабельність. Це, у свою чергу, ускладнить для організаторів залучення нових «дропів» та «мулів».

Тобто, Національним банком України прийнято спірну постанову для зменшення ризиків, пов`язаних з відмиванням грошей та фінансуванням злочинної діяльності. Чим менше ресурсів буде залучено для незаконних схем, тим менше буде ймовірності виникнення фінансових криз, викликаних цими ризиками. Це допоможе зміцнити довіру до банківської системи та забезпечити її надійність для всіх учасників ринку.

Реалізуючи своє повноваження приймати нормативно-правові акти, керуючись адміністративною дискрецією, Національним банком було впроваджено затребувані обмеження шляхом прийняття Правлінням Національного банку України Постанови № 102.

Вказаною Постановою № 102 Постанову № 18 доповнено новими п. 42-46, якими надавачу платіжних послуг з обслуговування рахунку в період із 01.10.2024 до 31.03.2025 включно заборонено здійснювати перекази в межах України з усіх рахунків фізичної особи-користувача, відкритих у цього надавача платіжних послуг у національній валюті, що в сумі перевищують 150000 гривень включно на місяць, на рахунки інших фізичних осіб-отримувачів, під час яких використовуються реквізити електронних платіжних засобів фізичних осіб-отримувачів.

При цьому зазначено, що така заборона не застосовується до здійснення переказів між власними рахунками фізичної особи-користувача, а також у випадках перевищення суми доходів із підтверджених джерел походження коштів над розміром обмеження, а також здійснення операцій з переказу коштів на рахунки або з рахунків фізичних осіб-користувачів, які не є суб`єктами господарської діяльності та займаються волонтерською діяльністю.

Слід також звернути увагу, що прийняття вказаної Постанови № 102 не передбачало обговорення відповідно до п. 1 ч. 9 ст. 56 Закону про Національний банк, якою визначено, що Національний банк не проводить обговорення проектів нормативно-правових актів з питань запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного, надзвичайного стану, оголошення зони надзвичайної екологічної ситуації, мобілізації та демобілізації, у тому числі розроблених на виконання функцій, визначених п. 20 ч. 1 ст. 7 цього Закону, а також з питань запровадження та здійснення заходів на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання виникненню та поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб.

Оскаржувана Постанова № 102 є нормативно-правовим актом, який прийнятий саме для визначення особливості функціонування банківської системи під час воєнного стану відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 7 Закону про Національний банк, що спростовує твердження позивача про те, що оскаржувана вона не спрямована на врегулювання діяльності банківської системи в умовах воєнного стану.

Щодо твердження про порушення пропорційності (балансу інтересів), суд вказує наступне.

Відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 817/1555/16.

Суть принципу пропорційності полягає в тому, що при прийнятті рішень цей суб`єкт владних повноважень має діяти з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дії).

Дотримання принципу пропорційності особливо важливе при прийняті рішень або вжитті заходів, які матимуть вплив на права, свободи та інтереси особи. Метою дотримання цього принципу є досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямовані рішення або дії суб`єкта владних повноважень, та інтересами конкретної особи. Принцип пропорційності, зокрема, передбачає, що:

здійснення повноважень, як правило, не має спричиняти будь-яких негативних наслідків, що не відповідали б цілям, яких заплановано досягти;

якщо рішення або дія можуть обмежити права, свободи чи інтереси осіб, то такі обмеження мають бути виправдані необхідністю досягнення важливіших цілей;

несприятливі наслідки для прав, свобод та інтересів особи внаслідок рішення чи дії суб`єкта владних повноважень мають бути значно меншими від тієї шкоди, яка могла б настати за відсутності такого рішення чи дії;

для досягнення суспільно-корисних цілей необхідно обирати найменш «шкідливі» засоби.

Таким чином, принцип пропорційності має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення.

Ключовою метою обмежень Постанови № 102, що зазначено у п. 1 Пояснювальної записки до проєкту Постанови № 102 (далі Пояснювальна записка) є мінімізація ризиків та можливостей створення схем, коли платіжна інфраструктура може використовуватись для цілей протиправної діяльності, маскуючи перекази коштів у рамках такої протиправної діяльності під звичайну фінансову поведінку клієнта фізичної особи.

Постановою № 102 Постанову № 18 доповнено новими пунктами, якими надавачу платіжних послуг з обслуговування рахунку в період із 01.10.2024 до 31.03.2025 включно заборонено здійснювати перекази в межах України з усіх рахунків фізичної особи-користувача, відкритих у цього надавача платіжних послуг у національній валюті, що в сумі перевищують 150000 гривень включно на місяць, на рахунки інших фізичних осіб-отримувачів, під час яких використовуються реквізити електронних платіжних засобів фізичних осіб-отримувачів.

При цьому п.п. 43 та 45 зазначено, що така заборона не застосовується до здійснення переказів між власними рахунками фізичної особи-користувача, а також у випадках перевищення суми доходів із підтверджених джерел походження коштів над розміром обмеження, а також здійснення операцій з переказу коштів на рахунки або з рахунків фізичних осіб-користувачів, які займаються волонтерською діяльністю

На думку суду вищевказаним положенням повністю враховуються інтереси громадян, які не приймають участь у протиправній діяльності та які мають докази підтвердження походження коштів у розмірі, що перевищує 150 000 грн, або ж тих, хто займається волонтерською діяльністю.

Таким чином, Національний банк, вводячи обмеження, передбачені Постановою № 102, що направлені на ускладнення використання банківської системи та платіжної інфраструктури в протиправних цілях, врахував інтереси законослухняної частини українського суспільства, тим самим дотримавшись принципу балансу інтересів.

Щодо твердження про суперечність Постанови № 102 Цивільному кодексу України, Закону України «Про платіжні послуги» колегія суддів зазначає таке.

Частина 3 ст. 1066 Цивільного кодексу України встановлює, що банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші обмеження його права щодо розпорядження грошовими коштами, не передбачені законом, договором між банком і клієнтом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 Закону України «Про платіжні послуги» надавач платіжних послуг має право відмовити ініціатору у прийнятті наданої платіжної інструкції лише за наявності законних підстав для відмови.

Як вбачається з позової заяви, позивач вважає, що Постанова № 102 суперечить ч. 3 ст. 1066 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 44 Закону України «Про платіжні послуги», оскільки вказані норми передбачають право банку обежувати розпорядження грошовими коштами лише на підставі закону, або законної підстави, а Постанова № 102 не є законом, так само і не є законною підставою, оскільки не є законом.

Тобто на думку позивача, що обмеження, передбаченні Постановою № 102 суперечать актам вищої юридичної сили.

Однак, у вузькому значенні законом є письмовий нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, підписаний та оприлюднений у порядку, встановленому Конституцією України та Законом України «Про регламент Верховної Ради України».

У широкому значенні поняття закон охоплює все законодавство і включає як закони у вузькому розумінні, так і підзаконні нормативно-правові акти - постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, накази міністерств та інших органів виконавчої влади тощо.

Аналогічний висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 288/1158/16-к, в постановах Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 826/7180/16 та від 01.06.2022 у справі № 640/7870/19.

Щодо порушеного права позивача та його права на оскарження Постанови № 102, колегія суддів важає за необхідне вказати наступне

Частиною 2 ст. 124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За змістом ч. 4 ст. 125 КАС України визначено, що з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Відтак, судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке виникло внаслідок існування юридичного спору між особою, та, в даному випадку, суб`єктом владних повноважень.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25.11.1997 № 6-зп «Щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 248-2 Цивільного процесуального кодексу України» ч. 2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважають, що ці рішення, дія чи бездіяльність порушують їхні права і свободи або перешкоджають здійсненню цих прав і свобод, а тому потребують правового захисту в суді.

З викладеної правової позиції Конституційного Суду України випливає, що умовою для звернення особи до суду з позовом щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є наявність у позивача переконання в порушенні його прав або свобод чи в існуванні перешкод у здійсненні цих прав.

Порушенням суб`єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб`єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона має право розраховувати в разі належної поведінки зобов`язаної особи.

Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізаціїїї права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Таким чином, якщо особа вважає, що її суб`єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізованим належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов`язок, така особа має право звернутися за судовим захистом.

У разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання щодо наявності порушення суб`єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього розв`язати спір.

Крім того, судовому захисту підлягає також охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні від 01,12.2004 № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто не випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушенням охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.

Водночас за відсутності об`єктивного порушення прав чи законних інтересів особи її вимоги не підлягають задоволенню.

Викладені конституційні норми кореспондуються з нормами КАС України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У відповідності до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Отже, судовому захисту в адміністративних судах підлягають порушені права, свободи та законні інтереси особи в публічно-правових відносинах. При цьому визначальним для вирішення питання про обґрунтованість вимог особи у розв`язанні публічно-правового спору є встановлення факту порушення відповідних прав, свобод чи інтересів такої особи.

У свою чергу, як вже зазначалось, порушення прав, свобод та інтересів особи наявне тоді, коли сталися зміни стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку в публічно-правових відносинах.

Відповідні зміни або перешкоди можуть бути створені протиправними рішеннями, діями або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Якщо відповідні рішення, дії чи бездіяльність протиправно, на думку особи, спричинили виникнення, зміни чи припинення прав та обов`язків особи (тобто є юридично значимими), особа може порушити питання про визнання протиправними таких рішень, дій чи бездіяльності в судовому порядку.

Таким чином, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або має місце інше ущемлення прав чи свобод.

При цьому позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, ією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об`єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Під час розгляду справи позивач з посиланням на належні та допустимі докази не зміг пояснити суду в чому полягає порушення особисто його матеріальних прав та інтересів у зв`язку з прийняттям Постанови № 102. В свою чергу, з огляду на письмові докази, що наявні в матеріалах справи, судом встановлено відсутність порушених матеріальних прав та інтересів позивача в зв`язку з прийняттям оскаржуваного нормативного акту.

Сама по собі суб`єктивна незгода позивача з забороною у період з 01.10.2024 до 31.03.2025 включно здійснювати перекази в межах України з усіх рахунків фізичної особи-користувача, відкритих у цього надавача платіжних послуг у національній валюті, що в сумі перевищують 150000 грн включно на місяць, на рахунки інших фізичних осіб-отримувачів, під час яких використовуються реквізити електронних платіжних засобів фізичних осіб-отримувачів, у випадку відсутності порушених майнових прав позивача за наслідками застосування органом, що прийняв дану постанову, не може бути підставою для скасування нормативно-правового акту.

На думку суду, Національним банком діючи на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, зокрема, на виконання функції передбаченої п. 20 ч. 1 ст. 7 Закону про Національний банк (визначення особливості функціонування банківської системи під час воєнного стану) з метою мінімізація ризиків створення схем, коли платіжна інфраструктура може використовуватись для цілей протиправної діяльності, прийнято спірну Постанову № 102.

Таким чином, оскільки судом встановлено відсутність обставин звуження майнових прав позивача в зв`язку з прийняттям Національним банком України оскаржуваного нормативно-правового акту, колегія суддів приходить до висновку про відмову в позові, зокрема, і з підстав відсутності у ОСОБА_1 порушеного права в рамках досліджуваних публічно-правових відносин.

Колегія суддів ваважає, що при прийнятті вказаного нормативно правового акту, відповідач діяв у спосіб визначений чинним законодавства України та у межах визначених повноважень, а тому у задоволенні даного позову слід відмовити.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), сформовану в п. 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України": згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain).

При цьому, суд враховує, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України, відповідно до п. 58 якого суд вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Відповідно до положень ч. 1 та 2 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частинами 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб`єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов`язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

Відповідач не надав суду доказів понесення ним судових витрат, тому підстави для присудження на його користь судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 9, 14, 73 - 78, 90, 139, 143, 242- 246, 250, 255 КАС України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Головуючий - суддя Головенко О.Д.

Судді:Колеснікова І.С.

Перепелиця А.М.