Рішення

від 26.12.2024 по справі 756/11101/24

ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

26.12.2024 Справа № 756/11101/24

Справа № 756/11101/24

Провадження № 2-а/756/153/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 грудня 2024 року суддя Оболонського районного суду м. Києва Тиха О.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення,

УСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення за ч.3 ст. 210-1 КУпАП у виді штрафу в розмірі 17 000,00 грн.

Позовна заява обґрунтована тим, що 13.08.2024 року постановою начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 полковником ОСОБА_2 на нього було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 17000,00 грн. за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Відповідно до змісту оскаржуваної постанови позивач не прибув за повісткою на 01.07.2024, в триденний термін не повідомив про наявність поважних причин неприбуття та в семиденний термін по закінченню таких обставин не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 , чим порушив вимоги ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Позивач вважає оскаржувану постанову протиправною, оскільки вона винесена без належних доказів.

Позивач вважає, що обставини, викладені у постанові, не відповідають дійсності, а постанова про накладення адміністративного стягнення є протиправною та підлягає скасуванню з наступних підстав.

Пояснив, що жодних повісток або сповіщень про необхідність прибуття 01.07.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_2 він не отримував. За адресою реєстрації: АДРЕСА_1 , він не мешкає тривалий час, про що повідомляв відповідача під час проходження ВЛК у 2015 році, а також ним були актуалізовані дані у застосунку «Резерв +». Крім того, з 01.07.2024 по 05.07.2024 позивач перебував на лікарняному у зв`язку з хворобою. Додатково зазначив, що він працює на підприємстві, яке віднесено до підприємств критичної інфраструктури та є заброньованою особою від призову на військову службу під час мобілізації.

Разом з тим, пояснення позивача не були прийняті до уваги та відносно нього було складено протокол про адміністративне правопорушення № 405 від 21.08.2024, який слугував підставою для подальшого винесення оскаржуваної постанови.

Також зазначив про те, що суть адміністративного правопорушення, викладена у протоколі, не збігається з обставиними, встановленими в оспорюваній постанові; ані у протоколі, ані у постанові від 23.08.2024 не зазначено, за якою саме кваліфікуючою ознакою, повторність чи вчинення в особливий період, вони складені.

За вказаних обставин позивач вважає, що спірна постанова, винесена без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, за відсутністю належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт вчинення ним правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, а тому постанова підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 11.09.2024 відкрито провадження у справі, справа призначена до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Судом в ухвалі зазначено, що відповідач протягом п`яти днів із дня отримання ухвали про відкриття спрощеного позовного провадження у справі має право подати відзив на позовну заяву разом з доказами, що обґрунтовують доводи його заперечень, який повинен відповідати положенням ст. 162 КАС України.

Станом на 26.12.2024 відзив на позов до суду не надійшов, у зв`язку з чим суд розглянув справу на підставі наявних у ній матеріалів.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного.

Відповідно до ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Відповідно до ч.3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Предметом судового дослідження за даними правовідносинами є правомірність дій суб`єкта владних повноважень щодо встановлення адміністративного правопорушення, законність та обґрунтованість прийнятої постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.

Таким чином, досліджуючи питання правомірності застосування адміністративної відповідальності до позивача у вказаних спірних правовідносинах, суд перевіряє, чи були у відповідача по справі підстави для притягнення позивача до адміністративної відповідальності з прийняттям постанови про адміністративне правопорушення з визнанням його вини у вчиненні адміністративного правопорушення та накладення стягнення.

Підставами для визнання протиправними дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень є невідповідність їх вимогам чинного законодавства. При цьому, обов`язковою умовою для визнання таких дій/бездіяльності протиправними є також наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені в порядку адміністративного судочинства. Це право передбачено ч. 2 ст. 55 Конституції України та статтею 6 КАС України.

З матеріалів справи вбачається, що 21.08.2024 офіцером адміністративного відділення ІНФОРМАЦІЯ_2 , прізвище, ім`я та по батькові якого у порушення вимог ст. 256 КУпАП не зазначено, складений протокол про адміністративне правопорушення № 405 щодо ОСОБА_1 , відповідно до якого останній порушив вимоги ч.1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме: не з`явився по повістці на 01.07.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_2 , чим скоїв адміністративне правопорушення, відповідальність за яке передбачене ч.3 ст. 210-1 КУпАП.

В графі «Пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу особою, яка притягається до адміністративною відповідальності» ОСОБА_1 зазначив наступне: що не з`явився по повістці до ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки перебував на лікарняному. Розгляд справи про адміністративне правопорушення призначений на 23.08.2024 на 13 год. 00 хв., про що повідомлений ОСОБА_1 .

За результатом розгляду справи про адміністративне правопорушення за участю ОСОБА_1 23.08.2024 начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 винесено постанову № 405 від 23.08.2024 про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення у виді штрафу у розмірі 17 000,00 грн. за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, а саме за те, що останній не прибув за повісткою на 01.07.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_2 , в триденний термін не повідомив про наявність поважних причин неприбуття та в семиденний термін по закінченню таких обставин не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 , чим порушив вимоги ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями ст. 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Згідно з положеннями ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.

Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений і Верховна Рада України щоразу їх затверджувала відповідними законами та діє станом на дату прийняття рішення у даній справі.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03.03.2022 N 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов`язані та резервісти.

У відповідності зі ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.92 № 2232-XII (далі - Закон N 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частиною 1 статті 1 Закону N 2232-XII передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону N 2232-XII військовий обов`язок включає проходження військової служби.

Згідно ч. 2 ст. 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Статтею 3 Закону № 2232-XII передбачено, що правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", Про Збройні Сили України", Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.93 № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Так, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону № 3543-XII).

Відповідно до ч. 8 ст. 4 Закону № 3543-XII з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону N 2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).

Відповідно до ст. 2 Закону № 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Згідно зі ст. 17 Закону України від 06.12.91 № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі -також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.

Частиною 1 статті 210-1 КУпАП передбачена відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.

Частиною 3 ст. 210-1 КУпАП передбачена відповідальність, за вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період.

Таким чином, диспозиції ст. 210-1 КУпАП є бланкетною, тобто передбачає вказівку про порушення вимог інших нормативно-правового актів, які регламентують мобілізаційне законодавство, зокрема, Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни, зокрема, зобов`язані з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду.

У разі отримання повістки про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки громадянин зобов`язаний з`явитися у зазначені у ній місце та строк.

Поважними причинами неприбуття громадянина у строк, визначений у повістці, які підтверджені документами відповідних уповноважених державних органів, установ та організацій (державної та комунальної форм власності), визнаються: перешкода стихійного характеру, хвороба громадянина, воєнні дії на відповідній території та їх наслідки або інші обставини, які позбавили його можливості особисто прибути у визначені пункт і строк; смерть його близького родича (батьків, дружини (чоловіка), дитини, рідних брата, сестри, діда, баби) або близького родича його дружини (чоловіка).

У разі неприбуття громадянин зобов`язаний у найкоротший строк, але не пізніше трьох діб від визначених у повістці дати і часу прибуття до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, повідомити про причини неявки шляхом безпосереднього звернення до зазначеного у повістці територіального центру комплектування та соціальної підтримки або в будь-який інший спосіб з подальшим його прибуттям у строк, що не перевищує сім календарних днів.

За приписами ст. 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).

Від імені ТЦК розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники ТЦК.

Предметом судового дослідження у спірних правовідносинах є правомірність дій суб`єкта владних повноважень щодо встановлення адміністративного правопорушення, законність та обґрунтованість постанови про адміністративне правопорушення.

Статтею 252 КУпАП передбачено, що орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Висновки про наявність чи відсутність в діях особи адміністративного правопорушення мають бути зроблені на підставі всебічного, повного і об`єктивного дослідження всіх обставин та доказів (ст. 280 КУпАП).

За змістом норм ч. 1, ч. 2 ст. 7, ст. 245 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом, а провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі додержання принципу законності. Завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є, зокрема, своєчасне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом.

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З останньої норми вбачається, що законодавець встановлює презумпцію вини суб`єкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржується, тобто повідомлені позивачем обставини справи про рішення, дії чи бездіяльність відповідача - суб`єкта владних повноважень відповідають дійсності, доки відповідач не спростує їх. Крім того, у зв`язку з тим, що більшість доказів адміністративної справи, як правило, утворюється та зберігається у суб`єкта владних повноважень, ч. 3 ст. 79 КАС України, зобов`язує відповідача подати до суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Згідно з ч. 5 ст. 77 КАС України, якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

При цьому, ст. 62 Конституції України регламентує, що вина особи, яка притягується до відповідальності, має бути доведена належним чином, а не ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до п. 43 рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 14.02.2008 р. у справі «Кобець проти України» (з відсиланням на первісне визначення цього принципу у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), п. 282), доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом. Розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.

Висновок про наявність чи відсутність в діях особи складу адміністративного правопорушення повинен бути обґрунтований, тобто зроблений на підставі всебічного, повного і об`єктивного дослідження всіх обставин та доказів, які підтверджують факт вчинення адміністративного правопорушення.

Притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за умови наявності юридичного складу адміністративного правопорушення, в тому числі, встановлення вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними та допустимими доказами.

Визначення доказів в справі про адміністративне правопорушення та їх перелік регламентований ст. 251 КУпАП, а саме: доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності факту адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

Як вже було встановлено судом, позивачу ОСОБА_1 інкримінується вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст.210-1 КУпАП, а саме те, що останній не прибув за повісткою на 01.07.2024, в триденний термін не повідомив про наявність поважних причин неприбуття та в семиденний термін по закінченню таких обставин не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 , чим порушив вимоги ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Обґрунтовуючи протиправність притягнення до адміністративної відповідальності, позивач, зокрема, зазначає, що зі слів працівників ІНФОРМАЦІЯ_3 повістка нібито була йому вручена за адресою реєстрації: АДРЕСА_1 . Проте позивачем даний факт заперечується та позивач наполягає на тому, що повістка на 01.07.2024 йому не вручалася, за зареєстрованим місцем проживання він не проживає вже понад тридцять років, у 2015 році він повідомляв відповідача про це під час проходження ВЛК, а також актуалізував свої дані, зокрема в частині фактичного проживання, у застосунку «Резерв +».

Вказані твердження позивача, викладені в обгрунтування заявлених позовних вимог, не спростовані відповідачем жодними належними та допустимими доказами.

Із наданої позивачем роздруківки із застосунку «Резерв +» вбачається, що 29.06.2024 позивачем уточнені його облікові дані, зокрема: зазначено актуальну адресу проживання, яка не співпадає з його зареєстрованим місцем проживання.

Процедуру оповіщення військовозобов`язаних та резервістів, їх прибуття до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки тощо визначає Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (надалі - Порядок), що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року № 560.

Відповідно до п. 28 Порядку виклик громадян до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки чи їх відділів, відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ під час мобілізації здійснюється шляхом вручення (надсилання) повістки.

Повістка про виклик резервіста або військовозобов`язаного до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу чи відповідного підрозділу розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ може бути надіслана зазначеними органами військового управління (органами) засобами поштового зв`язку рекомендованим поштовим відправленням з описом вкладення та повідомленням про вручення з повідомленням про вручення на адресу його місця проживання після завершення 60 днів, відведених законодавством на уточнення своїх облікових даних, у тому числі адреси місця проживання.

У разі коли резервіст або військовозобов`язаний уточнив свої облікові дані після завершення 60 днів, відведених законодавством на уточнення своїх облікових даних, повістка може надсилатися на адресу місця проживання, зазначену резервістом або військовозобов`язаним під час уточнення облікових даних.

У разі неуточнення протягом 60 днів резервістом або військовозобов`язаним своєї адреси місця проживання повістка може надсилатися на його адресу зареєстрованого/задекларованого місця проживання (п. 34 Порядку).

Відповідно до п. 35 Порядку вручення повісток резервістам та військовозобов`язаним здійснюється цілодобово за адресою місця проживання або адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання, роботи, навчання, у громадських місцях, громадських будинках та спорудах, місцях масового скупчення людей, територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, на пунктах пропуску (блок-постах), пунктах пропуску через державний кордон України.

Пунктом 40 Порядку передбачено, що під час вручення повістки здійснюється фото- і відеофіксація із застосуванням технічних приладів та засобів фото- та відеофіксації представником територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейським.

Пунктом 41 Порядку встановлено, що належним підтвердженням оповіщення резервіста або військовозобов`язаного про виклик до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу чи відповідного підрозділу розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ є: 1) у разі вручення повістки - особистий підпис про отримання повістки, відеозапис вручення повістки або ознайомлення з її змістом, у тому числі відеозапис доведення акта відмови від отримання повістки (додаток 2), а також відеозапис відмови резервіста або військовозобов`язаного у спілкуванні з особою, уповноваженою вручати повістки; 2) у разі надсилання повістки засобами поштового зв`язку: день отримання такого поштового відправлення особою, що підтверджується інформацією та/або документами від поштового оператора; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати поштове відправлення чи день проставлення відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання особи, повідомленою цією особою територіальному центру комплектування та соціальної підтримки під час уточнення своїх облікових даних; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати поштове відправлення чи день проставлення відмітки про відсутність особи за адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання в установленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила територіальному центру комплектування та соціальної підтримки іншої адреси місця проживання.

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів вручення ОСОБА_1 повістки на 01.07.2024, а отже доказів того, що останній був повідомлений у встановленому законом порядку про необхідність 01.07.2024 з`явитись до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зважаючи на це обов`язок ОСОБА_1 , передбачений ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» про необхідність повідомити відповідача у триденний термін про наявність поважних причин неприбуття та у семиденний термін по закінченню таких обставин прибути до відповідача за повісткою, є похідним та його невиконання не може ставитися у вину позивачу.

З огляду на викладені обставини, перебування ОСОБА_1 на амбулаторному лікуванні в КНП «Центр первинної медичної допомоги № 1» Оболонського району м. Києва у період з 01.07.2024 по 05.07.2024, не має вирішального значення у даній справі.

Будь-яких належних та допустимих доказів на спростування підстав заявленого позову відповідачем не надано.

Верховний Суд у своїй постанові від 26 квітня 2018 року у справі № 338/1/17 вказав, що постанова про притягнення особи до адміністративної відповідальності не може бути беззаперечним доказом вчинення цією особою адміністративного проступку, оскільки саме по собі описання адміністративного правопорушення не може бути належним доказом вчинення особою такого порушення. Така постанова по своїй правовій природі є рішенням суб`єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення, якому передує фіксування цього правопорушення.

У постанові Верховного Суду від 27.06.2019 у справі № 560/751/17, яка відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України є обов`язковою для врахування судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, також звертається увага на те, що обов`язок доказування правомірності накладення адміністративного стягнення на позивача в даній категорій справ, відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України покладений на відповідача, - суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, суд приходить до висновку, що всупереч вимогам ч. 2 ст. 79 КАС України відповідачем не було надано належних, допустимих та достатніх доказів вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, а отже й правомірності оскаржуваної постанови.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Стаття 7 КУпАП передбачає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.

При цьому провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законів.

У силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь, недоведені подія та вина особи мають бути прирівняні до доведеної невинуватості цієї особи (відповідна правова позиція викладена у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08.07.2020 у справі № 463/1352/16-а).

Отже, в силу принципу презумпції невинуватості, діючого в адміністративному праві, всі сумніви у винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості.

З іншого боку, рішення суб`єкта владних повноважень повинно бути законним і обґрунтованим і не може базуватись на припущеннях та неперевірених фактах.

Враховуючи викладене, оскільки доводи позивача не спростовані відповідачем, а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вчинення позивачем адміністративного правопорушення, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача.

Інші доводи сторони позивача, які наведені у позові, не впливають на висновки суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Вимогами ч. 3 ст. 286 КАС України передбачено, що за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: 1) залишити рішення суб`єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; 2) скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); 3) скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; 4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, постанова у справі про накладення адміністративного стягнення № 405 від 23.08.2024 відносно ОСОБА_1 за ч.3 ст. 210-1 КУпАП у вигляді штрафу в розмірі 17 000,00 грн. підлягає скасуванню, а справа про адміністративне правопорушення - закриттю.

Відповідно до ст. 139 КАС України витрати по сплаті судового збору за подання адміністративного позову та заяви про забезпечення позову підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 6, 7, 9, 77, 241-247, 268, 271, 286 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення задовольнити.

Скасувати постанову № 405 від 23.08.2024, винесену начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 майором ОСОБА_2 про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП у виді штрафу в розмірі 17 000,00 грн., провадження у справі про адміністративне правопорушення закрити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань із суб`єкта владних повноважень - ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 605 (шістсот п`ять) гривень 60 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.О. Тиха