Рішення

від 25.12.2024 по справі 910/3597/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

25.12.2024Справа № 910/3597/24

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто-Комплект КР" просп. Поштовий, 1, м. Кривий Ріг,Дніпропетровська обл., Криворізький р-н,50000

до Приватного акціонерного товариства "Електроград" вул. Соловцова Миколи, 2, оф 38, м. Київ,01014

про стягнення 74 281,25 грн.

Представники сторін (не викликались)

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Авто-Комплект КР" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Приватного акціонерного товариства "Електроград" про стягнення 74 281,25 грн., а саме 59 425,00 грн. боргу та 14 825,25 грн. штрафу.

В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов Договору поставки № 178 від 11.08.2022 року в частині своєчасної та повної оплати поставленого товару, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані штрафні санкції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.04.2024 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/3597/23 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/3597/23 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Судом встановлено, що через систему «Електронний суд» 23.04.2024 року від відповідача надійшов відзив б/н від 23.04.2024 року на позовну заяву, з доказами надсилання на адресу позивача, в якому відповідач підтверджує отримання товару, наголошує на добросовісній поведінці товариства та зазначає про нездійснення своєчасної оплати за договором поставки через поважні причини, а саме наявність форс-мажорних обставин - введення воєнного стану на території України з 24.02.2022 року, у зв`язку з чим вказує на наявність підстав для застосування ч. 1 ст. 233 ГК України та ч. 3 ст. 551 ЦК України та відмови у стягненні суми штрафу в розмірі 14856, 25 грн. Додатково у відзиві відповідач просить суд здійснювати розгляд справи за правилами позовного провадження у судовому засіданні з викликом учасників справи, а також для проведення перемовин з позивачем стосовно врегулювання питання щодо розстрочення сплати боргу за основним боргом відкласти розгляд справи. Відзив судом долучено до матеріалів справи.

В свою чергу, через систему «Електронний суд» 07.05.2024 року від позивача надійшла заява б/н від 07.05.2024 року про неврегулювання питання щодо розстрочення оплати боргу, у якій останній просить розглянути справу у передбачений ГПК України строк для малозначних справ та зазначає, що перемовини між позивачем та відповідачем про розстрочення оплати основного боргу не досягли успіху, оскільки пропозиція відповідача про розстрочення основного боргу в сумі 59 425,00 грн. на 10 місяців є для позивача категорично неприйнятною. Заява судом долучена до матеріалів справи.

В частині викладеного відповідачем у відзиві клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження з посиланням як на підставу такого розгляду на необхідність проведення перемовин з позивачем стосовно врегулювання питання щодо розстрочення сплати боргу за основним боргом суд зазначає, що згідно з частиною 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: наказного провадження та позовного провадження (загального або спрощеного).

Відповідно до ч. 1 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.

Згідно ч. 2 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

При цьому за приписами ч. 5 ст. 12 ГПК України малозначними справами є: справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частиною 3 ст. 247 ГПК України передбачено, що при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Так, згідно приписів частини 4 статті 247 Господарського процесуального кодексу України у порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи: 1) про банкрутство; 2) за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство; 3) у спорах, які виникають з корпоративних відносин, та спорах з правочинів щодо корпоративних прав (акцій); 4) у спорах щодо захисту прав інтелектуальної власності, крім справ про стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції; 6) у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних такою посадовою особою юридичній особі її діями (бездіяльністю); 7) у спорах щодо приватизації державного чи комунального майна; 8) в яких ціна позову перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 9) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 3 - 8 цієї частини.

Питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 250 ГПК України).

Відповідно до частини 4 статті 250 Господарського процесуального кодексу України якщо відповідач в установлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача постановляє ухвалу про: 1) залишення заяви відповідача без задоволення; 2) розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.

Частиною 3 статті 12 ГПК України визначено, що загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Наразі, судом встановлено, що в обґрунтування клопотання відповідачем не наведено існування обставин, які можуть бути підставами для розгляду справи №910/3597/24 за правилами загального позовного провадження, позаяк, виходячи зі змісту позовної заяви, складу сторін та наданих сторонами доказів даний спір не відноситься до категорії складних, та, окрім цього, в поданому суду відзиві відповідач не посилався на жоден з критеріїв, що підлягає оцінці при вирішенні питання про розгляд даної справи у порядку певного провадження.

В свою чергу, заперечення відповідача проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження з посиланням на необхідність проведення перемовин з позивачем щодо врегулювання питання розстрочення сплати боргу за основним боргом, за висновками суду, не є достатньою підставою для розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

Одночасно судом врахована позиція позивача, викладена в заяві від 07.05.2024 року, в якій останній категорично заперечує проти перемовин про розстрочення оплати основного боргу та зазначає, що не погоджується на пропозицію відповідача про розстрочення основного боргу в сумі 59 425,00 грн. на 10 місяців.

У той же час слід зазначити, що відповідно до ч. 8 статті 252 ГПК України при розгляді справи в порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Сторони не обмежені у своєму праві подавати заяви по суті, письмові пояснення із викладенням своєї позиції щодо суті спору, а також заявляти клопотання та заяви, наводити свої доводи, міркування щодо спірного питання, заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань іншої сторони (опонента), та користуватись усіма наданими процесуальними правами учасників справи.

Також положення ГПК України гарантують права учасників справи безпосередньо знайомитись з матеріалами справи, зокрема, і з аргументами іншої сторони та інших учасників, реагувати на ці аргументи відповідно до процесуального законодавства.

Таким чином, розгляд справ у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами жодним чином не свідчить про можливе порушення принципів верховенства права, законності, рівності всіх учасників господарського процесу, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування усіх обставин справи.

З урахуванням вищевикладеного, розглянувши вказане клопотання відповідача суд зазначає, що за умови ненаведення обставин необхідності розгляду даного спору в порядку загального позовного провадження, за відсутності необхідності вчинення судом дій, передбачених, зокрема, п.п. 3, 4, 8 ч. 2 ст. 182 ГПК України, та враховуючи наявні в матеріалах справи письмові заяви учасників справи та надані докази, суд не вбачає підстав для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, у зв`язку з чим відповідне клопотання відповідача задоволенню не підлягає.

Окрім того суд звертає увагу сторін, що відповідно до норм чинного законодавства жодна зі сторін не позбавлена права викласти свої доводи та заперечення у заявах по суті справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами суду не надано.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 11.08.2022 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Авто-Комплект КР" (позивач у справі, постачальник за договором) та Приватним акціонерним товариством "Електроград" (відповідач у справі, покупець за договором) було укладено Договір поставки № 178 (далі - Договір), за умовами пункту 1.1 якого постачальник зобов`язується передавати у власність (поставляти), а покупець зобов`язаний примати та оплачувати запасні частини для автомобілів та напівпричепів (причепів), супутні товари для автотранспорту та інше (далі - товар), загальна кількість, асортимент, одиниця виміру, ціна за одиницю виміру та загальна вартість, умови та строки поставки і оплати яких визначена сторонами у Рахунках-фактурах та/або видаткових накладних, які є додатками до цього Договору і становлять його невід`ємну частину.

Розділами 1 - 10 Договору сторони узгодили предмет договору, оформлення замовлень та порядок розрахунків, порядок та умови постачання, відповідальність сторін, форс-мажорні обставини та термін дії договору тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Як визначено пунктом 9.1 Договору даний Договір набирає чинності з моменту підписання уповноваженими представниками сторін і скріплення печатками сторін та діє до 10.08.2023 року, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. У випадку, якщо жодна із сторін не повідомить іншу сторону про намір розірвати Договір не пізніше ніж за 20 календарних днів до дати закінчення строку дії Договору, останній вважається автоматично пролонгованим на кожен наступний рік на тих самих умовах.

Вказаний Договір підписаний представниками постачальника і покупця та скріплений печаткою сторін.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Як визначено умовами пункту 2.1 Договору зобов`язання сторін по поставці кожної партії товару виникають на підставі погодженого сторонами замовлення покупця. Покупець передає постачальнику замовлення, в якому зазначає найменування, кількість, асортимент товару. Замовлення передається постачальнику в будь - якій зрозумілій сторонам формі. Постачальник зобов`язаний підтвердити готовність здійснити поставку відповідно до прийнятого замовлення.

Погодження сторонами кількості, номенклатури, асортименту та ціни товар, а також строку його поставки, відбувається за їх взаємною згодою шляхом переговорів та фіксується в рахунках на оплату або накладних про відвантажування, що є невід`ємною складовою даного Договору, без складання специфікацій (п.2.2 Договору).

Наразі, доказів звернення відповідача до постачальника із замовленнями сторонами суду на надано, проте в матеріалах справи наявні копії виставлених позивачем рахунків на оплату: № 145 від 10.02.2023 року на суму 64 425,00 грн., № 884 від 13.07.2023 року на суму 13800,00 грн.

Так, за матеріалами справи судом встановлено, що на виконання умов вищевказаного Договору позивачем було поставлено Приватному акціонерному товариству "Електроград", а відповідачем прийнято передбачений Договором товар на загальну суму 78 225,00 грн., що підтверджується підписаними повноважними представниками сторін та скріпленими електронними цифровими підписами покупця та постачальника в системі електронного документообігу «М.Е.Doc» видатковими накладними на поставку Авто-комплектів, а саме: № 155 від 10.02.2023 року на суму 64 425,00 грн. та № 885 від 13.07.2023 року на суму 13 800,00 грн., копії яких наявні в матеріалах справи.

При цьому судом встановлено, що факт отримання товару згідно вказаних видаткових накладних відповідачем підтверджується у поданому під час розгляду даної справи відзиві.

Згідно з частиною 1 статті 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі - продажу.

Відповідно до частини 1 статті 680 Цивільного кодексу України покупець має право пред`явити вимогу у зв`язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.

За умовами п.2.3 Договору покупець, підписуючи документ про відвантаження (накладна, товарно - транспортна накладна), виявляє згоду на прийняття товар відповідно до попередньої домовленості із постачальником та позбавляється права заявляти претензії щодо невідповідності поставленого товару за кількістю, номенклатурою, асортиментом, ціною попередній домовленості з постачальником. Уповноважуючи певну особу на прийняття товару від постачальника покупець автоматично уповноважує таку особу підписувати товарно - супровідні документи на товару, що виключає моди вість покупця пред`являти до постачальника претензії з приводу передачі товару не уповноваженій особі.

Згідно п. 3.4 Договору постачальник гарантує, що якість товару відповідає державним стандартам України, технічним умовам заводу - виробника, або підтверджується іншими документами, якщо вони є необхідними для товару даного виду згідно з вимогами діючого законодавства України.

Як вбачається із матеріалів справи, будь-які заперечення щодо повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Авто-Комплект КР" умов Договору, зокрема, щодо факту поставки товару за видатковими накладними, з боку відповідача відсутні.

В свою чергу, доказів пред`явлення претензій щодо якості, кількості та термінів поставки товару у відповідності до умов Договору, а також наявності письмових претензій та/або повідомлень про невідповідність якісних показників товару, ознак псування поставленого товару, від відповідача до суду не надходило.

За таких обставин суд приходить до висновку, що у відповідності до укладеного між сторонами Договору позивачем виконані прийняті на себе зобов`язання з поставки товару відповідачу - Приватному акціонерному товариству "Електроград", а відповідачем, у свою чергу, прийнято товар без будь - яких зауважень.

Факт передачі позивачем товару належним чином підтверджено матеріалами справи та відповідачем не заперечуються.

Суд зазначає, що відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Відповідно до абз. 4 частини 2 статті 9 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.

Отже, за висновками суду, з урахуванням положень укладеного між сторонами Договору, документом, який підтверджує як факт виконання позивачем зобов`язання з поставки товару відповідачеві, так і факт виникнення у останнього зобов`язання з його оплати, є видаткова накладна.

Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Згідно п. 2.5 Договору загальна вартість даного Договору визначається фактичною сумарною вартістю всіх накладних, на підставі яких здійснюється поставка продукції за даним Договором окремими партіями, та зазначається виходячи з встановлених цін на продукцію.

Відповідно до частини 1 статті 691 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Згідно з пунктом 2.6 Договору оплата товару здійснюється покупцем на умовах авансового платежу (попередня оплата) або на умовах його відстрочення.

Пунктом 2.6.1 Договору визначено, якщо оплата товару здійснюється на умовах авансового платежу, то після досягнутих домовленостей між сторонами щодо кількості, номенклатури, асортименту і ціни товару, постачальник невідкладно надає покупцю належним чином оформлений рахунок на оплату, на підставі якого на протязі строку, вказаного в ньому, покупець здійснює переказ коштів у сумі, вказаній в рахунку на оплату, за банківськими реквізитами постачальника.

В свою чергу в силу частини 1 статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов`язку однією зі сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов`язку, є зустрічним виконанням зобов`язання.

За загальним правилом, визначеним частиною 2 вказаної норми при зустрічному виконанні зобов`язання сторони повинні виконувати свої обов`язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту.

Частиною 3 статті 538 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі невиконання однією із сторін у зобов`язані свого обов`язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов`язку у встановлений строк (термін) або не виконає його в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов`язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.

Суд зазначає, що вказане правило має загальний характер та розповсюджується на будь - які зустрічні зобов`язання, до яких відносяться і зобов`язання, які випливають із договору поставки.

За приписами частини 4 статті 538 Цивільного кодексу України якщо зустрічне виконання обов`язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов`язку, друга сторона повинна виконати свій обов`язок.

Як встановлено судом за матеріалами справи, відповідачем не здійснювалась попередня оплата товару згідно Договору.

Відповідно до 2.6.2 Договору в разі оплати товару на умовах відстрочення платежу, термін такого відстрочення зазначається у накладній.

Проте, як свідчать матеріали справи, у підписаних сторонами видаткових накладних № 155 від 10.02.2023 року та № 885 від 13.07.2023 року строк здійснення оплати не зазначений, як і не вказаний у виставлених позивачем рахунках на оплату.

Отже, оскільки позивачем здійснено виконання своїх зобов`язань з поставки відповідачу обумовленого Договором товару до моменту отримання коштів авансової передплати, тобто продавець не скористався належним йому передбаченими ч. 3 ст. 538 ЦК України правами, незважаючи на невиконання іншою стороною свого обов`язку, за умови не зазначення строку оплати у видаткових накладних та рахунках, застосуванню підлягають положення ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України, згідно якої покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, відтак відповідач повинен виконати свій обов`язок щодо оплати поставленого та прийнятого товару в повному обсязі на підставі вищезазначених рахунків на оплату та видаткових накладних.

Доказів узгодження сторонами іншого строку та/або порядку оплати поставленого за Договором товару матеріали справи не містять.

Як встановлено судом за матеріалами справи, відповідач здійснив часткову оплату поставленого за Договором товару, а саме оплату товару на суму 5 000,00 грн. згідно рахунку на оплату № 145 від 10.02.2023р., що підтверджується платіжною інструкцією № 13962 від 14.07.2023 року, та на суму 13 800,00 грн. згідно рахунку на оплату №884 від 13.07.2023 року, що підтверджується платіжною інструкцією № 13961 від 14.07.2023 року, копії яких долучені до матеріалів справи.

Тобто, залишок неоплаченого відповідачем поставленого за Договором товару складає 59 425,00 грн.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві, встановлено судом та відповідачем не заперечувалось, свої зобов`язання щодо повної сплати позивачу грошових коштів за поставлений товар у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору відповідач виконав не в повному обсязі, внаслідок чого у останнього утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у розмірі 59 425,00 грн., яку останній просив стягнути в поданій суду позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином, обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду доказів на підтвердження відсутності боргу або письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору поставки №178 від 11.08.2022 року та/або його окремих положень суду також не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.

В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості за Договором на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.

При цьому, заперечуючи проти позовних вимог у поданому відзиві відповідач, обґрунтовуючи неможливість виконання Приватним акціонерним товариством "Електроград" своїх фінансових зобов`язань за Договором, наголошує на наявність обставин непереборної сили, а саме військової агресії Російської Федерації проти України та введення воєнного стану з 24.02.2022 року, внаслідок чого акціонерне товариство несе значні втрати, зокрема, скорочення чисельності працівників через призив на службу до військових формувань та виїзд за межі території України, витрати на зміцнення обороноздатності країни, виготовлення на безкоштовній основі замовлень для військових, та призупинення діяльності товариства тощо.

Суд зазначає, що згідно статті 218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до частини 1 статті 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Узагальнюючими обставинами непереборної сили є їх об`єктивна і абсолютна дія, яка розповсюджується на невизначене коло осіб та неможливість передбачення та відвернення цих обставин. До таких обставин відносяться перш за все природні та техногенні явища катастрофічного характеру (землетрус, повінь, пожежі тощо), а також соціальні явища (війни, страйки, акти владних органів тощо).

У пункті 1 частини 1 статті 263 Цивільного кодексу України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Частина 2 статті 218 Господарського кодексу України також містить визначення непереборної сили як надзвичайних і невідворотних обставин.

Ключовим є те, що непереборна сила робить неможливим виконання зобов`язання в принципі, незалежно від тих зусиль та матеріальних витрат, які сторона понесла чи могла понести (п. 38 постанови Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 912/3323/20).

Виходячи з аналізу статті 218 Господарського кодексу України звільнення сторони від відповідальності у разі настання обставин непереборної сили (форс-мажору) відбувається за умови, якщо дані обставини безпосередньо вплинули на своєчасне виконання договірних зобов`язань.

При цьому, сторона, яка не виконує зобов`язання, повинна довести існування конкретних обставин, які мають непереборний характер і які унеможливили виконання зобов`язання. І кожен такий випадок має оцінюватись судом незалежно від наявності засвідчених компетентним органом обставин непереборної сили.

Разом з тим, при вирішенні питання щодо впливу обставин непереборної сили має бути підтверджено не факт настання таких обставин, а саме їхня здатність впливати на реальну можливість виконання зобов`язання.

Так, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.01.2022 у справі № 904/3886/21 та від 30.11.2021 у справі № 913/785/17 визначено, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і під час їх виникнення сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести не тільки наявність таких обставин, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов`язання.

Також доведення наявності обставин непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов`язання. Саме вона повинна довести не тільки наявність таких обставин, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання зобов`язання; доведення наявності обставин непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов`язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі № 915/531/17, від 26.05.2020 у справі № 918/289/19, від 17.12.2020 у справі № 913/785/17.

Наразі, введення воєнного стану на території України є форс-мажором та є підставою для звільнення від відповідальності за порушення Договору, але тільки в тому випадку, якщо саме ця обставина стала підставою для невиконання договірних зобов`язань.

Як визначено в пункті 6.2 Договору, настання непереборної сили має бути засвідчено компетентним органом, що визначений чинним в Україні законодавством.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 07.06.2023 у справі № 906/540/22, кожен суб`єкт, який в силу певних обставин не може виконати свої зобов`язання за окремо визначеним договором, має доводити наявність в нього форс-мажорних обставин. Саме суд на підставі наявних у матеріалах доказів повинен встановити, чи дійсно такі обставини на які посилається сторона, є надзвичайними і невідворотними, що об`єктивно унеможливили належне виконання стороною свого обов`язку.

Відповідно до абз. 3 частини 3 статті 14 Закону "Про торгово-промислові палати в Україні" ТПП засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а також торговельні та портові звичаї, прийняті в Україні, за зверненнями суб`єктів господарської діяльності та фізичних осіб.

Згідно з частиною 1 статті 14-1 зазначеного Закону ТПП та уповноважені нею регіональні ТПП засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини.

Крім того, оскільки законодавство не містить встановленого строку для повідомлення про форс-мажор, оголошення форс-мажору має здійснюватися в порядку, передбаченому умовами Договору.

Про те, що сторона позбавляється права посилатися на форс-мажорні обставини через несвоєчасне повідомлення має бути прямо зазначено в договорі (подібний за змістом правовий висновок міститься у п. 5.63 постанови Верховного Суду від 22.06.2022 у справі №904/5328/21). Разом з тим, якщо в договорі, укладеному між сторонами прямо не передбачено юридичні наслідки того, що сторона не повідомила іншу сторону в строки, визначені Договором, про факт настання таких обставин, така сторона може вільно посилатися на обставини форс-мажору як на підставу звільнення її від відповідальності за порушення зобов`язання.

Наразі, спірним Договором сторони не обумовили як обов`язок винної сторони зробити письмове повідомлення про форс-мажор, так і строк такого повідомлення, а також не визначити юридичні наслідки порушення строків такого повідомлення стороною договору.

Суд приймає до уваги надані відповідачем в обґрунтування прострочення виконання за Договором докази завдання майну відповідача, яке розташоване у м. Кривому Розі матеріальної шкоди внаслідок ракетних обстрілів агресора, зокрема, акти обстеження, витяги з ЄРДР про відкриття кримінальних проваджень та постанови у відповідних кримінальних провадженнях про визнання ПАТ «Електроград» потерпілим, а також накази по товариству про тимчасове призупинення діяльності товариства та про дії працівників товариства в умовах оголошення повітряної тривоги, проте одночасно зауважує на обставинах знаходження виробничих приміщень позивача також у м. Кривий Ріг, що свідчить про перебування сторін Договору в однакових умовах щодо впливу збройної агресії російської федерації та введеного у зв`язку з чим воєнного стану на території України.

Окрім цього, судом враховані обставини відсутності доказів виконання відповідачем як покупцем за Договором своїх зобов`язань з повної оплати товару на час розгляду справи судом, або вчинення будь-яких дій щодо можливості такого виконання та факт укладення спірного Договору 11.08.2022 року, тобто після введення воєнного стану.

Враховуючи вищенаведене в сукупності, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості посилань відповідача на наявність підстав для звільнення останнього від відповідальності за порушення строків оплати товару, поставленого позивачем за Договором.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов`язань за Договором у встановлений строк, розмір основної заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів повної оплати поставленого позивачем товару відповідач суду не надав, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача боргу за поставлений за Договором товар сумі 59 425,00 грн. підлягають задоволенню.

Також суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно п.5.4 Договору у випадку прострочення оплати за поставлену партію товару більше ніж на 30 календарних днів покупець додатково сплачує постачальнику штраф у розмірі 25% від вартості неоплаченої в строк партії товару.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з порушенням відповідачем зобов`язань зі своєчасної оплати поставленого за Договором товару позивачем нараховано згідно п. 5.4 останнього та пред`явлено до стягнення 25% штраф в сумі 14 856,25 грн., який останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині штрафу, суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог, позаяк відповідач заперечує проти нарахування штрафу в цілому.

За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування заявленого до стягнення штрафу судом встановлено, що розмір вказаних нарахувань відповідає вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства та умовам Договору і є арифметично вірним, а тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача штрафу в розмірі 14 856,25 грн. за висновками суду є обґрунтованими.

Разом з цим, заперечуючи проти задоволення позову в частині стягнення штрафних санкцій, відповідач просив суд у відзиві на позовну заяву на підставі статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України відмовити у задоволенні позовних вимог про стягнення штрафу, наголошуючи на наявності виняткових та надзвичайних обставин, а саме таких як масові ракетні обстріли, пошкодження майна, а також тривалі повітряні тривоги та вимушена втрата робочого часу і працівників, що, за твердженням відповідача, в сукупності унеможливили повноцінне ведення господарської діяльності та виконання відповідачем умов Договору в частині оплати у повному обсязі з дотриманням строків.

Крім того, як зазначає відповідач, в матеріалах справи відсутні докази понесення збитків позивачем у зв`язку з простроченням відповідачем оплати товару за Договором.

Суд зазначає, що відповідно до статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Згідно з частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. При цьому відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника.

Таким чином, наведеними нормами статті 233 Господарського кодексу України та статті 551 Цивільного кодексу України передбачено право суду зменшувати розмір заявлених до стягнення сум неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання.

Суд звертає увагу, що ні у вище зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.

Також суд зазначає, що згідно з приписами частини 1 статті 230 Господарського кодексу України неустойка є штрафною санкцією, яка застосовується до учасника господарських відносин у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Отже, як зазначено в постанові Верховного Суду від 31.07.2019 року № 910/3692/18, неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов`язання неустойка є способом його забезпечення, а в разі невиконання зобов`язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов`язання боржником. Разом з тим пеня за своєю правовою природою продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов`язань і після сплати штрафу, тобто порівняно зі штрафом є додатковим стимулюючим фактором. Після застосування такої відповідальності, як штраф, який має одноразовий характер, тобто вичерпується з настанням самого факту порушення зобов`язання, пеня продовжує забезпечувати та стимулювати виконання боржником свого зобов`язання.

Завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов`язання та міри відповідальності є одночасно дисциплінування боржника (спонукання до належного виконання зобов`язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов`язання.

Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

Відтак, законом надано право суду зменшити неустойку, яка є надмірною порівняно з наслідками порушення грошового зобов`язання, що спрямовано на встановлення балансу між мірою відповідальності і дійсного (а не можливого) збитку, що завданий правопорушенням, а також проти зловживання правом.

При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Подібний за змістом висновок щодо застосування норм права, а саме статті 551 ЦК України та 233 ГК України, неодноразово викладався Верховним Судом у постановах, зокрема, але не виключно, у постанові від 13.05.2019 року у справі №904/4071/18, від 22.01.2019 року у справі №908/868/18, від 06.11.2019 року у справі №917/1638/18, від 17.12.2019 року у справі №916/545/19 від 19.02.2020 року у справі №910/1303/19, від 26.02.2020 року у справі №925/605/18, від 17.03.2020 року №925/597/19.

Судом встановлено, що відповідач є господарюючим суб`єктом і несе відповідний ризик під час здійснення своєї господарської діяльності.

Суд наголошує, що згідно статті 44 Господарського кодексу України підприємництво здійснюється на основі, зокрема, комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.

Тобто, відповідач, здійснюючи свою господарську діяльність, однією зі складових якої є укладення господарських договорів, мав передбачити пов`язані із цим ризики, зокрема, наявність реальної можливості виконання умов спірного Договору в частині своєчасної оплати товару, у тому числі, з урахуванням обставин укладання Договору під час дії на території України воєнного стану та здійснення поставки в 2023 році, у зв`язку з чим відповідач мав усвідомлювати, що під час виконання Договору можуть мати місце певні обставини (як-то ракетні обстріли енергетичної інфраструктури України та тривалі повітряні тривоги), пов`язані з широкомасштабною триваючою військовою агресією російської федерації проти України.

Разом з цим, зменшення (за клопотанням сторони) заявлених штрафних санкцій, які нараховуються за неналежне виконання стороною свої зобов`язань, кореспондується із обов`язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно з приписами статті 74 Господарського процесуального кодексу України, статті 233 Господарського процесуального кодексу України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту на підставі належних і допустимих доказів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі № 910/9765/18.

Наразі, господарський суд не приймає до уваги посилання відповідача на ненадання позивачем доказів понесення збитків внаслідок прострочення виконання зобов`язань з оплати товару, оскільки обов`язок доведення наявності підстав для зменшення штрафних санкцій покладений саме на відповідача.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.02.2018 року у справі № 910/14628/17, від 13.06.2018 року у справі № 910/17259/17, від 14.08.2018 року у справі № 910/496/18, від 15.08.2018 року у справі № 910/21804/17, від 22.05.2019 року справі № 904/1782/19 та від 05.09.2019 року у справі № 910/1338/19.

З урахуванням викладеного та змісту поданого відповідачем відзиву, враховуючи обставини справи та майнові інтереси обох учасників, за відсутності наведення відповідачем обставин, які можуть бути розцінені як виняткові уданому спорі та такі, що є підставою для зменшення нарахованого та заявленого до стягнення з відповідача штрафу, суд не вбачає об`єктивних підстав для зменшення його розміру.

Враховуючи вищевикладене суд зазначає, що відповідачем не надано суду належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні статей 76, 77, 78, 79, 91 ГПК України на підтвердження достатньої поважності причин неналежного виконання зобов`язань за Договором та причинних наслідків, винятковості даного випадку та невідповідності розміру штрафу наслідкам порушення, відтак обставини, на які посилається відповідач, не можуть бути розцінені як виняткові та такі, що є підставою для зменшення нарахованих штрафних санкцій у вигляді штрафу.

Таким чином, враховуючи вищенаведене в сукупності, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості посилань відповідача на наявність підстав для звільнення останнього від відповідальності за порушення строків оплати товару, відтак, посилання у відзиві на позовну заяву на форс-мажорні обставини та його прохання на зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки не є підставою для звільнення відповідача від відповідальності за невиконання умов Договору.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Електроград" (вул. Соловцова Миколи, 2, оф 38, м. Київ,01014, код ЄДРПОУ 30734728) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто-Комплект КР" (просп. Поштовий, 1, м. Кривий Ріг,Дніпропетровська обл., Криворізький р-н, 50000, код ЄДРПОУ 38334398) 59 425,00 грн. (п`ятдесят дев`ять тисяч чотириста двадцять п`ять грн. 00 коп.) основного боргу, 14 856,25 грн. (чотирнадцять тисяч вісімсот п`ятдесят шість грн. 25 коп.) штрафу та 3028,00 грн. (три тисячі двадцять вісім грн. 00 коп.) судового збору.

3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 25 грудня 2024 року.

Суддя А.М.Селівон