Рішення

від 26.12.2024 по справі 916/1769/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"26" грудня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/1769/24

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/1769/24

за позовом: Підприємства з іноземними інвестиціями «Амік Україна» (вул. Верхній Вал, № 68, м. Київ, 04071, код ЄДРПОУ 30603572)

до відповідача: Малого приватного підприємства «Тайфун» (просп. Текстильників, № 10, м. Херсон, 73000, код ЄДРПОУ 14137978)

про стягнення 81456,39 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Підприємство з іноземними інвестиціями «Амік Україна» звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом до Малого приватного підприємства «Тайфун» про стягнення заборгованості в загальному розмірі 81456,39 грн., з якої 48542,24 грн. сума заборгованості за придбаний товар, 14562,67 грн. сума штрафу за порушення термінів оплати та 18351,58 грн сума процентів за користування чужими грошима.

В обґрунтування підстав позову позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами договору купівлі-продажу товарів з використанням паливних карток №18/337 від 15.03.2018 в частині повної та своєчасної оплати за отримане дизельне паливо.

Так, позивач зазначає, що за електронними даними процесингового центру, особистого кабінету МПП «Тайфун» у лютому 2022 року , а саме за період з 01.02.2022 по 27.02.2022 включно продавець продав покупцю товар у кількості 4653,14 літрів дизельного палива. Отже, відповідно до умов договору та згідно з транзакціями, які наявні в акті вибірки за лютий 2022 року та чеках POS-терміналів по паливних картках придбав дизельного пального на суму 149627,05 грн з ПДВ за цінами, які були встановлені на АЗС на момент здійснення таких транзакцій.

Також позивач пояснює, що відповідач протягом лютого 2022 року перерахував на банківський рахунок позивача 155562,75 грн з ПДВ в рахунок оплати товару, придбаного у січні та лютому 2022 року, а купив (вибрав) товарів у лютому на суму 149627,05 грн з ПДВ, проте станом на 01.02.2022 останній мав негативне сальдо, а відтак заборгованість відповідача за придбаний товар у позивача становив 48542,24 грн з ПДВ.

Позивач наголошує, що направив відповідачу претензію на загальну суму боргу по договору 81456,39 грн з ПДВ, враховуючи суму боргу за товар, штраф та нараховані проценти, проте останній відповіді позивачу на претензію не надіслав, а документи не підписав та не повернув, у зв`язку з чим на момент подання позову у позивача відсутні підписані з боку відповідача первинні документи по господарським операціям купівлі-продажу товарів по договору за січень-лютий 2022 року. При цьому, господарські операції здійснені між сторонами по діючому договору були відображені в бухгалтерському і фінансовому обліку позивача.

За порушення строків виконання зобов`язання з оплати товару позивачем нараховано відповідачеві 14562,67 грн штрафу та 18351,58 грн 20% річних.

Відповідач відзив на позов не надав, своїм правом на захист не скористався.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.04.2024 позовна заява вх.№ 1817/24 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

26.04.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області було прийнято позовну заяву (вх.№1817/24 від 23.04.2024) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/1769/24. Справу № 916/1769/24 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін.

Крім того, даною ухвалою суду було запропоновано сторонам надати у відповідні строки заяви по суті спору, а також роз`яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвала суду від 26.04.2024 надсилалась відповідачу за місцезнаходженням відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, проте повернута на адресу суду з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчать наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення.

Згідно з п. 5 ч. 6 ст.242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» відомості про місцезнаходження юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або фізичних осіб-учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов`язує й сторону у справі, зокрема позивача, з`ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

Примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції або повернуті органами зв`язку з позначками «адресат відсутній», «закінчення терміну зберігання» тощо з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій. Відсутність сторони за адресою чи незабезпечення одержання за такою адресою кореспонденції створює саме для учасника справи негативні наслідки, які він зобов`язаний передбачити та самостійно вжити заходи щодо їх ненастання.

Сам лише факт не отримання учасником провадження кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

При цьому, суд окремо звертає увагу, що з 01.01.2020 набрали чинності зміни до Правил надання послуг поштового зв`язку, внесені Постановою Кабінету Міністрів України № 1149 від 27.12.2019, відповідно до яких, зокрема, рекомендовані поштові відправлення з позначкою «Судова повістка», адресовані юридичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються представнику юридичної особи, уповноваженому на одержання пошти, під розпис. У разі відсутності адресата за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв`язку робить позначку «адресат відсутній за вказаною адресою», яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду (пункт 99-2 Правил).

Таким чином, зберігання відділенням Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» поштових відправлень суду, які є «Судовими повістками» в розумінні чинного законодавства України в період більше, ніж три робочі дні, а також їх повернення із непередбачених для «Судових повісток» причин є неправомірним. Більше того, такі дії зумовлюють порушення права позивача на своєчасне вирішення справи судом.

З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв`язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвала суду від 26.04.2024 вважається врученою відповідачу в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29.03.2021 у справі № 910/1487/20, де зазначено, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

Верховний Суд у постанові №755/17944/18 (61-185св23) від 10.05.2023 вказав, що довідка поштового відділення із позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв`язку «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду, зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.

При цьому, враховуючи неотримання відповідачем поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, судом вживалися додаткові заходи щодо належного та фактичного повідомлення відповідача про розгляд даної справи судом, а саме на сайті Судової влади України розміщувалось відповідне оголошення від 06.06.2024.

Отже, суд констатує небажання відповідача протягом усього строку розгляду справи висловити свою правову позицію у даному спорі, незабезпечення відповідачем явки у всі попередні засідання по даній справі.

При цьому у всіх ухвалах суду по справі судом було роз`яснено про те, що інформація у цій справі доступна на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://od.arbitr.gov.ua.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Для цих цілей існує .

Відповідно до частин 1, 3 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.

Отже у відповідача були всі дані, необхідні для пошуку та відстеження руху справи, та реальна можливість отримання такої інформації також із вказаного відкритого джерела (у Єдиному державному реєстрі судових рішень).

Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує . На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.

Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.

Надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення. Суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника.

Враховуючи незабезпечення відповідачем отримання поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, а також відсутність у вказаному реєстрі відомостей щодо електронної пошти чи інших засобів зв`язку з відповідачем, не повідомлення суду інших засобів зв`язку з відповідачем, суд прийшов до висновку, що вказані дії свідчать про відмову від отримання відповідачем судових повісток (ухвал суду).

Клопотань відповідно до ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін від учасників справи до суду не надходило.

Частинами 1 та 2 статті 2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

В свою чергу, частиною 3 статті 2 ГПК України встановлено, що одним із основних засад (принципів) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами У країни може бути, змінено територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місце знаходження судів.

Отже, навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану конституційні права на судовий захист не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов`язків є суттєво ускладеною.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Згідно із приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об`єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв`язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв`язку потребує додаткового часу.

Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров`ю.

З огляду на запровадження на території України воєнного стану, з метою всебічного, повного, об`єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов`язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, а також враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст.248 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об`єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 2 ст. 178 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов`язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Отже, оскільки відповідач правом на подання заперечення щодо розгляду справи в спрощеному провадженні, а також відзиву на позов не скористався, враховуючи вжиті судом заходи із забезпечення повідомлення відповідача про розгляд судом справи № 916/1769/24 засобами поштового зв`язку, суд, зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, дійшов висновку в контексті гарантій ст. 6 ратифікованої Україною Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року щодо розумного строку розгляду справи, про необхідність розгляду справи по суті за наявними матеріалами.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

26.12.2024 судом було постановлено рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

15.03.2018 між Підприємством з іноземними інвестиціями «Амік Україна» (продавець, позивач) та Малим приватним підприємством «Тайфун» (покупець, відповідач) був укладений договір №18/337 купівлі-продажу товарів з використанням паливних карток (далі договір), відповідно до умов якого продавець зобов`язується передавати у власність (поставляти) покупцеві товари з використанням ПК на АЗС, а покупець зобов`язується прийняти товари та повністю оплачувати їх вартість, в порядку та на умовах, вкачаних у цьому договорі. Передача товарів продавцем здійснюється шляхом їх відпуску через мережу АЗС пред`явникам ПК по пред`явленню останніми ПК.

Відповідно до статті 636 Цивільного кодексу України та цього договору, товар, відпущений продавцем пред`явнику ПК, вважається проданим/поставленим покупцю. Передача товару здійснюється на умовах FCA-АЗС продавця (відповідно до правил Інкотермс-2010).

Передача (відпуск) товару у власність покупця відбувається окремими партіями. Об`єм, асортимент та вартість кожної партії відпущеного товару за цим договором визначається в чеках РОS-терміналу та касових чеках (чеків реєстраторів розрахункових операцій АЗС). Право власності на товар переходить від продавця до покупця в момент його передачі, підтвердженням чому можуть виступати чеки РОS-терміналу та касові чеки, що формуються безпосередньо в момент фактичного отримання товару на АЗС. В окремих випадках, вказаних у цьому договорі передача товару у власність покупця може підтверджуватися актом відпуску нафтопродуктів при неможливості обслуговування паливної картки (розділ 2 договору).

В розділі 1 вказано договору сторони визначили терміни, що використовуються у цьому договорі, зокрема: процесінговий центр (ПЦ) - апаратно-програмний комплекс, який використовується продавцем для: маршрутизації та обробки авторизаційних запитів, авторизації ПК, обліку товарів переданих (поставлених) з використанням паливних карток, обліку розрахункових операцій покупця, блокування паливних карток, налаштування параметрів лімітів, знижок та здійснення інших операцій обробки інформації, пов`язаних з виконанням умов цього договору (п. 1.5.); POS-термінал - електронне обладнання встановлене на АЗС, призначене для зчитування даних Паливних карток, передачі авторизаційних запитів в процесінговій центр, передачі у власність (поставки) товарів шляхом використання паливних карток та роздрукування інформаційних чеків (чеків POS-термінал) (п. 1.16.); чек POS-терміналу - письмовий обліковий документ POS-терміналу, який засвідчує факт здійснення транзакції з використанням конкретної паливної картки, ідентифікаційний номер якої зазначений в такому документів. Сторони вважають чек POS-терміналу достатнім та належним доказом факту, поставки покупцеві товарів, які вказані в чеку POS-терміналу (п. 1.17.); рахунок покупця - збережена в процесінговому центрі сукупність облікових записів про здійснені покупцем розрахунки за товар, встановлені покупцем ліміти, знижки кількість та асортимент придбаних товарів тощо (п. 1.19.); особистий кабінет покупця - система віддаленого доступу покупця до окремо визначених параметрів (умов) договірної співпраці, користування якою здійснюється покупцем через Веб-сайт продавця (п. 1.23.).

Пунктом 3.2 договору зафіксовано, що передача ПК покупцю здійснюється на підставі заявки покупця, яка направляється в довільній письмовій формі шляхом передачі по факсу або електронною поштою. Факт передачі ПК та ПІН-кодів до них покупцю підтверджується відповідним актом приймання передачі ПК, що підписується сторонами та становить невід`ємну частину договору.

Відповідно до п. 5.1. договору, передача у власність (поставка) товарів покупцю здійснюється продавцем цілодобово на АЗС, шляхом використання встановленого на АЗС POS-терміналу, при умові: пред`явлення паливної картки покупцем (пред`явником ПК), правильного введення ПІН коду ПК та авторизації ПК в процесінговому центрі. Асортимент та кількість товарів обираються покупцем (пред`явником ПК) самостійно.

Фактичне приймання-передача товарів по кількості та асортименту здійснюється покупцем (пред`явником ПК) на терміналі АЗС за показниками сумарних лічильників паливно-роздавальної колонки, згідно кількісних показників чека з POS-терміналу, або актом відпуску нафтопродуктів при неможливості обслуговування паливної картки, касового чека після чого претензії по кількості та асортименту товарів продавцем не приймаються (п. 5.4 договору).

Відповідно до умов п. 5.6 договору загальна кількість, вартість, асортимент товарів, що передаються за цим договором сторонами не обмежується і визначається на підставі фактичної кількості, асортименту та вартості поставлених товарів цим договором, що підтверджується електронними даними процесінгового центру, або даними чеків POS-терміналів АЗС, або касових чеків, або зведених актів приймання-передачі, або зведених видаткових накладних, якими оформлялися транзакції і які підтверджують факт передачі товарів покупцю.

Детальну інформацію про здійснені покупцем транзакції, в тому числі у формі інформаційних звітів, покупець може отримати через особистий кабінет покупця (п. 5.8 договору).

Відповідно до п. 5.12. договору, щомісячно, не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним, продавець надає покупцю акт вибірки (інформаційний звіт) та акт приймання-передачі товару, які підтверджують кількість, асортимент та ціну відпущеного товару.

Відповідно до п. 5.13. договору, фактична кількість, асортимент і ціна поставлених товарів покупцю визначається виходячи з даних, що міститься в електронних базах даних процесінгового центру продавця про використання відповідних ПК, та фіксується в чеках POS-терміналу (або спеціальних відомостях), наданих відповідною АЗС.

Згідно п. 5.14. договору, покупець зобов`язується протягом п`яти робочих днів з моменту отримання від продавця акту вибірки (інформаційний звіт) та акту приймання-передачі товару підписати та повернути продавцю по одному екземпляру вказаних актів.

Якщо покупець протягом 5-ти (п`яти) робочих днів з моменту отримання акту вибірки (інформаційного звіту) та акту приймання-передачі товарів не надасть продавцеві свої мотивовані (обґрунтовані) та документально підтверджені заперечення, то акт вибірки (інформаційний звіт) та акт приймання-передачі товарів, підписаний лише продавцем, по спливу цього строку вважається повністю погодженим обома сторонами.

Відповідно до умов пункту 5.15 договору у зв`язку з тим, що продаж товару за договором має безперервний та ритмічний характер, а оплата здійснюється за визначеною договором періодичністю, сторони погодили, що продавець зобов`язується один раз на місяць, не пізніше останнього календарного дня кожного поточного календарного місяця, складати зведену податкову накладну на товари передані/надані у такому поточному календарному місяці. Продавець зобов`язаний зареєструвати її відповідно до чинного законодавства.

Пунктом 6.3. договору (в редакції додаткової угоди № 1 від 17.05.2021) визначено, що оплата за товари здійснюється покупцем шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника на умовах попередньої оплати або на умовах післяплати.

Як встановлено п. 6.3.2. договору (в редакції додаткової угоди № 1 від 17.05.2021) за отримані товари протягом відповідного періоду покупець зобов`язаний провести повний розрахунок не пізніше 3 (трьох) календарних днів, наступних за останнім днем періоду, в якому покупець отримав товари. Оплата проводиться покупцем самостійно на підставі даних особистого кабінету.

Відповідно до п. 6.3.3. договору для цілей п. 6.3.2. договору під періодом розуміється проміжок часу, що становить 7 (сім) календарних днів та відраховується з дня першого отримання товару на умовах післяплати.

Умовами п. 9.11. договору (в редакції додаткової угоди № 1 від 17.05.2021) сторони передбачили, що у разі порушення термінів оплати (на умовах післяплати) за товар покупець виплачує на користь постачальника наступні штрафні санкції: в разі прострочення платежу за товар на термін до 5 (п`яти) календарних днів - штраф у розмірі 5% від вартості неоплаченого товару за цим договором (п/п 9.11.1); в paзi прострочення платежу за товар на термін до 10 (десяти) календарних днів - штраф у розмірі 8% від вартості неоплаченого товару за цим договором (п/п 9.11.2); в разі прострочення платежу за товар на термін до 20 (двадцяти) календарних днів - штраф у розмірі 10% від вартості неоплаченого товару за цим договором (п/п 9.11.3); в разі прострочення платежу за товар терміном більше 20 (двадцяти) календарних днів - штраф у розмірі 30% від вартості неоплаченого товару за цим договором (п/п 9.11.4).

На суму простроченого платежу нараховуються відсотки за користування грошовими коштами в розмірі 20% річних (п/п 9.11.5. п. 9.11 договору).

Положеннями п.п. 12.1., 12.2. договору погоджено, що він набирає чинності з моменту підписання його уповноваженими представниками сторін та діє до 31.12.2018. Строк дії цього договору автоматично продовжується на кожний наступний календарний рік у разі, якщо жодна із сторін не направила повідомлення про припинення дії договору за 10 календарних днів до закінчення строку дії договору.

Відповідно до п. 14.7. договору документи вважаються належним чином врученими покупцю, якщо вони вручені особисто або надіслані за адресою, яка була повідомлена продавцю (у тому числі під час виписки першого рахунку-фактури). У випадку відсутності покупця за вказаною адресою або відмовою (ухиленням) від отримання документів, факт надіслання документів є достатнім для визнання документів належно врученими покупцю.

Сторонами за договором укладена додаткова угода № 1 від 17.05.2021 у зв`язку із необхідністю врегулювання порядку здійснення розрахунків за товари, а також розділ 9 договору доповнений видами відповідальності за порушення договірних зобов`язань.

За актом прийому-передачі № ВКК-254 від 16.03.2018 покупцю передані паливні картки №№ 00018982, НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 , НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , НОМЕР_6 , НОМЕР_7 з відповідними ПІН-кодами. Окрім того за актом прийому-передачі № ВКК-499 від 24.02.2020 відповідачу була передана паливна картка № НОМЕР_8 з відповідним ПІН-кодом, за актом прийому-передачі № ВКК-1749 від 08.07.2021 паливні картки №№ НОМЕР_9 , НОМЕР_10 , за актом прийому-передачі № ВКК-3121 від 03.11.2021 паливна картка № НОМЕР_11 .

Так, господарським судом встановлено, що на підставі договору №18/337 від 15.03.2018 в період лютого 2022 року позивач продав відповідачу товар: 4653,14 літра дизельного пального на загальну суму 149642,45 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи:

- актом вибірки (інформаційний звіт) за період лютого 2022 року, в якому відображено взаєморозрахунки між сторонами, транзакції по номенклатурі та картах;

- актом № 18/337/КВ-0005268 прийому-передачі ТМЦ від 28.02.2022.

З наданого акту вибірки (інформаційний звіт) за лютий 2022 року вбачається, що станом на початок звітного періоду від`ємне сальдо (заборгованість покупця перед продавцем) становила 54477,94 грн, сума оплаченої покупцем вартості товару 155562,75 грн, сума поставленого у лютому 2022 року товару становить 149627,05 грн.

Окрім того розмір заборгованості 54477,94 грн, який наявний у відповідача перед позивачем станом на 01.02.2022 підтверджується наявними в матеріалах справи актом вибірки (інформаційний звіт) за січень 2022 та актом № 18/337/КВ-0000155 прийому-передачі ТМЦ від 31.01.2022.

На підтвердження здійснення відповідачем часткових оплат за договором №18/337 від 15.03.2018 у спірний період позивачем надано до суду відповідні виписки по рахункам позивача в АТ «СІТІБАНК» та складену на їх підставі бухгалтерську довідку.

З матеріалів позовної заяви слідує, що на підтвердження факту продажу товару покупцю та отримання ним, позивач надає бухгалтерські та фінансові дані, а саме: реєстр зведених акцизних накладних за січень та лютий 2022 року з копіями зареєстрованих в Єдиному реєстрі акцизних накладних відповідних акцизних накладних форми «П» та квитанціями про їх прийняття Автоматизованої системи «Єдине вікно подання електронних документів» ДПС України; копії зареєстрованих податкових накладних № 4038408 від 31.01.2022 на суму 221226 грн 94 коп (ПДВ 36871 грн 16 коп) та № 4075872 від 28.02.2022 на суму 149627 грн 05 коп (ПДВ 24937 грн 84 коп), з квитанціями про їх прийняття ДПС України, що сформовані Автоматизованою системою «Єдине вікно подання електронних документів» ДПС України.

У претензії № 95 від 19.01.2024, яку ПІІ «Амік Україна» належним чином направив 06.02.2024 засобами поштового зв`язку, позивач вимагав від відповідача сплатити наявну заборгованість за поставлене паливо по договору в загальній сумі 81456,39 грн з ПДВ, враховуючи нараховані штрафні санкції в сумі 14562,67 грн та проценти в сумі 18351,58 грн.

Разом із претензією № 95 від 19.01.2024 позивач повторно надіслав відповідачу у двох примірниках акти вибірки (інформаційний звіт) за періоди січня та лютого 2022 року, акт прийому-передачі ТМЦ № 18/337/КВ-0005268 від 28.02.2022 та акт прийому-передачі ТМЦ № 18/337/КВ-0000155 від 31.01.2022, копію податкової накладної № 407587 від 28.02.2022 з квитанцією про її прийняття ДПС, акт звірки взаєморозрахунків та розрахунок суми претензії.

Вказана претензія залишена відповідачем без відповіді та задоволення, заборгованість не залишилась сплаченою, а акти додані до неї не підписаними.

Непроведення відповідачем належних розрахунків з позивачем виступило підставою для його звернення до господарського суду з позовом про примусове стягнення суми існуючої заборгованості, а також штрафу та суми нарахованих процентів за користування чужими грошовими коштами.

Під час розгляду справи відповідачем доказів погашення заборгованості суду не надано.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

Відповідно до ст. 42 ГК України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

В свою чергу, частинами 1 та 2 статті 67 ГК України передбачено, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов`язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з частиною першою статті 175 Господарського Кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов`язана сторона має право відмовитися від виконання зобов`язання у разі неналежного виконання другою стороною обов`язків, що є необхідною умовою виконання.

Приписами статті 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Суб`єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 231 ГК України, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Частиною 1 ст. 265 ГК України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.

Згідно ж із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Приписами статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов`язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов`язку, є зустрічним виконанням зобов`язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов`язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.

В силу частини 1 статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою (штраф, пеня).

Згідно частини 1 статті 548 ЦК України виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

В статті 549 ЦК України надано визначення неустойки (штрафу, пені), під якою слід розуміти грошову суму або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною 1 статті 598 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до приписів статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.

Частиною 1 статті 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В свою чергу, частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як встановлено статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ч. 1 ст. 655 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

За положеннями статті 662 Цивільного кодексу України, продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Частиною першою статті 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар.

Покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу (частина перша статті 691 Цивільного кодексу України).

В свою чергу, частинами 1-3 статті 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).

За приписами п.п. 187.1, 187.8 ст. 187 Податкового кодексу України датою виникнення податкових зобов`язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

а) дата зарахування коштів від покупця банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;

б) дата відвантаження товарів.

Відповідно до п. 201.1 ст. 201 Податкового кодексу України на дату виникнення податкових зобов`язань платник податку зобов`язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, кваліфікованого електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.

Згідно з п. 201.7 ст. 201 зазначеного Кодексу податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).

За приписами п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України передбачено, що при здійсненні операцій з постачання товарів платник податку - продавець товарів зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою.

Крім того, згідно з п. п. 212.3.4 п. 212.3 статті 212 Податкового кодексу України, особи, які здійснюватимуть реалізацію пального, підлягають обов`язковій реєстрації як платники податку контролюючими органами за місцезнаходженням юридичних осіб, місцем проживання фізичних осіб - підприємців до початку здійснення реалізації пального.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, веде реєстр платників акцизного податку з реалізації пального, в якому міститься інформація про осіб, зареєстрованих платниками акцизного податку.

Як визначено п. 231.1 статті 231 Податкового кодексу України, платник податку при реалізації пального зобов`язаний скласти в електронній формі акцизну накладну за кожним кодом товарної підкатегорії згідно з УКТ ЗЕД реалізованого пального та зареєструвати в Єдиному реєстрі акцизних накладних з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи.

Згідно з п. 231.3 ст. 231 Податкового кодексу України акцизна накладна складається платником податку в день ввезення на митну територію України пального або спирту етилового чи в день реалізації пального або спирту етилового при кожній повній або частковій операції з реалізації пального або спирту етилового.

Особа, яка реалізує пальне або спирт етиловий, зобов`язана скласти акцизну накладну в двох примірниках у разі реалізації пального або спирту етилового:

а) з акцизного складу до іншого акцизного складу, в тому числі через трубопровід або з використанням акцизного складу пересувного, у разі якщо до реалізації пального або спирту етилового такий інший акцизний склад уже відомий;

б) з акцизного складу до акцизного складу пересувного;

в) з акцизного складу пересувного до іншого акцизного складу пересувного;

г) з акцизного складу пересувного до акцизного складу.

Особа, яка склала акцизну накладну в двох примірниках, зобов`язана зареєструвати перший примірник такої акцизної накладної в Єдиному реєстрі акцизних накладних, а другий примірник такої акцизної накладної в день її складання надіслати розпоряднику акцизного складу - отримувачу пального або спирту етилового.

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Правочин, різновидом якого є договори основний вид правомірних дій це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. При цьому, стаття 12 ЦК України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Частиною 1 статті 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно із частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Наведеними вище нормами господарського законодавства врегульовано правові підстави виникнення господарських зобов`язань, до яких, зокрема, належить господарський договір.

Суд звертає увагу на те, що розкриваючи зміст засади свободи договору, у ст. ст. 6, 627 Цивільний кодекс України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.

Відтак, зобов`язання, що виникли між сторонами за своїм правовим змістом опосередковують відносини купівлі-продажу (поставки). Аналіз наведених норм права свідчить, що договір купівлі-продажу за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків.

Суд встановив, що в даному випадку відносини між ТОВ «Амік Україна» та МПП «Тайфун» носять договірний характер, укладений між ними договір купівлі-продажу товарів з використанням паливних карток № 18/337 від 15.03.2018 в редакції додаткової угоди № 1 від 17.05.2021 предметом судових розглядів не виступав, недійсним судом не визнавався, договірними сторонами розірваний на час звернення до суду не був.

З огляду на зазначене, суд, з урахуванням положень ст. 204 ЦК України, приймає до уваги договір купівлі-продажу товарів з використанням паливних карток № 18/337 від 15.03.2018 в редакції додаткової угоди № 1 від 17.05.2021 як належну підставу у розумінні норм ст. 11 ЦК України для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов`язків відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов`язковим для виконання його сторонами.

Суд звертає увагу сторін, що цивільне законодавство базується на принципі обов`язкового виконання сторонами зобов`язань за договором.

Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників.

Враховуючи, що предметом позову є вимога про стягнення з відповідача заборгованості за поставлений та неоплачений товар, суд зазначає, що першочерговим в даному випадку є встановлення факту наявності або відсутності поставки товару «дизельне паливо».

Відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.

Отже, надання позивачем послуг з поставки, в розумінні положень Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» є господарською операцією, підставою для бухгалтерського обліку якої є первинні документи, які повинні мати певні реквізити.

В той же час, норми Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» не визначають, що обставини передачі товару між юридичними особами можуть підтверджуватись тільки первинними документами.

Згідно з усталеною позицією Верховного Суду, наведеною зокрема, у постановах від 04.11.2019 у справі № 905/49/15, від 29.11.2019 у справі № 914/2267/18, визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, судам у розгляді справи належить досліджувати, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару (як-то: обставини здійснення перевезення товару поставленого за спірною видатковою накладною, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця).

Так, на підтвердження поставки товару позивачем надано суду податкові та акцизні накладні, а також банківські виписки про зарахування коштів на банківський поточний рахунок позивача в часткову оплату придбаного відповідачем товару.

Частиною 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Отже, основою податкового обліку є первинні документи по відображенню господарських операцій. В свою чергу, позивач в розумінні наведених положень Податкового кодексу є платником акцизного податку з реалізації пального.

Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. Підтвердженням продавцю про прийняття його податкової накладної та/або розрахунку коригування до Єдиного реєстру податкових накладних є квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі, яка надсилається протягом операційного дня.

Порядок складання акцизних накладних при реалізації пального та їх реєстрації у Єдиному реєстрі акцизних накладних (ЄРАН) встановлено ст. 231 ПКУ. Реєстрація в ЄРАН підлягають акцизні накладні, складені при реалізації пального через паливороздавальну або оливороздавальну колонку у паливний бак транспортного засобу з акцизного складу, який є місцем роздрібної торгівлі пальним та на яке отримано ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним.

3 огляду на це, зведені акцизні накладні складаються позивачем-продавцем пального тільки на відповідача, як отримувача пального, зареєстрованим платником акцизного податку з реалізації пального, з відповідним відображенням реквізитів в акцизній накладній.

Враховуючи наведене, а також наявні в матеріалах справи докази у сукупності, з урахуванням того, що відповідачем доказів відсутності факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних до суду не надано, судом визнається встановленим факт поставки товару позивачем відповідачу.

При цьому господарський суд також виходить з того, що умовами п.5.14 укладеного між сторонами договору передбачений обов`язок відповідача протягом 5 робочих днів з моменту отримання від позивача акту вибірки (інформаційний звіт) та акту приймання-передачі товару підписати та повернути їх позивачу. Окрім того, вказаним пунктом договору передбачено, що у разі відсутності протягом 5 робочих днів з моменту отримання акту вибірки (інформаційний звіт) та акту приймання-передачі товару мотивованих (обґрунтованих) та документально підтверджених заперечень, такі акти вважаються повністю погодженими обома сторонами.

За таких обставин, враховуючи наявність в матеріалах справи доказів надіслання позивачем відповідачу актів вибірки (Інформаційний звіт) за періоди січень та лютий 2022 року, акту №18/337/КВ-0005268 прийому-передачі ТМЦ від 28.02.2022 та акту №18/337/КВ-0000155 прийому-передачі ТМЦ від 31.01.2022, та відсутність в матеріалах справи доказів заперечень відповідача щодо таких актів, вказані акти вважаються погодженими сторонами у справі.

В свою чергу, відповідач від поставленого товару не відмовився, при отриманні товару відповідачем жодних заперечень щодо неналежності виконання постачальником прийнятих за договором зобов`язань з поставки товару, в тому числі щодо неналежної якості та неналежної комплектності не подавалось. Тобто, товар був поставлений постачальником та прийнятий належним чином відповідачем без застережень щодо недоліків за кількістю, якістю та відсутності необхідних товаросупровідних документів.

Відповідач набувши право власності на товар, що відчужувався на підставі вищезазначеної видаткової накладної, тим самим погодився із такою його ціною, а отримання відповідачем поставленого товару є підставою виникнення у останнього зобов`язання оплатити поставлений товар відповідно до умов договору, а також чинного законодавства на підставі оформленої відповідно до умов договору видаткової накладної.

В свою чергу, виходячи з наявних матеріалів справи, МПП «Тайфун», як покупцем, в порушення приписів статей 525, 526, 610, 629, 691, 692, 712 ЦК України, статей 193, 265 ГК України та умов договору вартість придбаного товару остаточно та своєчасно не сплачено, не дивлячись на те, що з урахуванням частини 1 статті 530, частини 1 статті 692, частини 1 статті 712 ЦК України, пунктів 6.3.1.-6.3.3. договору в редакції додаткової угоди № 1 від 17.05.2021, строк виконання зобов`язання на суму 48542,24 грн настав, іншого МПП «Тайфун» суду не доведено, як і не надано доказів остаточного та своєчасного розрахунку за отриманий товар.

Суд звертає увагу на те, що під час розгляду даної справи відповідачем не вчинено жодної дії і не надано жодного доказу з метою спростування факту існування у нього заборгованості перед позивачем на заявлену до стягнення суму.

Суд враховує також правову позицію, наведену у постановах Верховного Суду від 26.10.2018 у справі №922/4099/17, від 09.11.2018 у справі №911/3685/17, від 30.01.2019 у справі №905/2324/17, від 08.05.2019 у справі №910/9078/18, від 21.05.2019 у справі №904/6726/17, від 05.06.2019 у справі №905/1562/18, від 10.06.2019 у справі №911/935/18 та від 11.06.2019 у справі №904/2394/18, згідно з якою, з урахуванням конкретних обставин справи, до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Зважаючи на викладене, господарський суд вважає доведеним факт порушення відповідачем умов правочину в частині виконання зобов`язань з належної оплати за поставлений позивачем товар та встановленим наявність заборгованості відповідача перед позивачем за договором купівлі-продажу товарів з використанням паливних карт № 18/337 від 15.03.2018, з урахуванням здійсненої відповідачем оплати, у розмірі 48542,24 грн.

Поряд з цим суд враховує позицію, викладену у постанові КГС ВС від 08.06.2022 у справі №913/618/21, що доказувати факт здійснення відповідачем оплати, заявленої позивачем до стягнення, має саме відповідач, а не позивач.

З огляду на викладене суд вважає, що відповідач несумлінно поставився до виконання зобов`язання з оплати товару, проявив необачність стосовно виконання, а тому його дії є несправедливими та недобросовісними по відношенню до позивача.

Оскільки матеріали справи не містять доказів повної сплати відповідачем основного боргу, а факт заборгованості відповідача перед позивачем за договором належним чином доведений, документально підтверджений та відповідачем не спростований, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача основного боргу у розмірі 48542,24 грн є обґрунтованими та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача штрафу в розмірі 14562,67 грн та процентів за користування чужими грошима у розмірі 18351,58 грн, суд зазначає наступне.

Частиною 3 статті 14 ЦК України встановлено, що виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 Господарського кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина перша статті 230 Господарського кодексу України).

Факт прострочення здійснення оплати підтверджується матеріалами справи та не спростований відповідачем.

Умовами п. 9.11.4 договору в редакції додаткової угоди № 1 від 17.05.2021 сторони погодили, що у разі порушення термінів оплати (на умовах післяплати) за товар, терміном більше 20 (двадцяти) календарних днів, покупець виплачує на користь продавця штраф у розмірі 30% від вартості неоплаченого товару за цим договором.

Як вбачається з матеріалів справи, при розрахунку штрафу позивач виходив з суми заборгованості 48542,24 грн, яка існувала станом на 01.03.2022. З приводу початку перебігу прострочення платежу у розмірі 48542,24 грн, суд враховує пояснення позивача, викладені у позовній заяві та у розрахунку суми позовних вимог (додаток № 12 до позову), згідно яких першим днем періоду, коли покупець почав отримувати від продавця товари на умовах післяплати є 19.02.2022, а останній день купівлі товару відбувся 27.02.2022. Таким чином, останній день 7-ми денного періоду припав на 25.02.2022, а відтак, строк виконання зобов`язання зі сплати вартості товару, в тому числі і придбаного 27.02.2022, враховуючи те, що строк повного розрахунку встановлений не пізніше 3 календарних днів, наступних за останнім днем періоду, в якому покупець отримав товари, настав 28.02.2022.

Таким чином, прострочення мало місце починаючи з 01.03.2022.

Враховуючи вищенаведене та порушення відповідачем термінів сплати повної вартості придбаного товару, суд вважає, що позивачем цілком правомірно нараховано штраф та проценти за користування грошовими коштами.

Перевіривши правильність здійсненого позивачем розрахунку штрафу в розмірі 14562,67 грн судом встановлено, що останній виконано арифметично вірно, згідно з нормами чинного законодавства та у відповідності до умов договору, а тому позовна вимога в цій частині є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

В свою чергу, пунктом 9.11.5. укладеної між сторонами додаткової угоди № 1 від 17.05.2021 до договору передбачено, що на суму простроченого платежу нараховуються відсотки за користування грошовими коштами в розмірі 20 % річних.

Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині стягнення 20% річних, позивач у розрахунку посилається на статтю 536 ЦК України, відповідно до якої за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами або законом про банки і банківську діяльність. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Враховуючи викладене, суд вважає, що термін «користування грошовими коштами», який використаний сторонами у пункті 9.11.5 додаткової угоди від 17.05.2021 до договору та згідно з частиною третьою статті 692 ЦК України потребує відповідного тлумачення.

В постанові від 10.10.2018 у справі № 910/10156/17 (пункт 34) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - це прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (аналогічний висновок викладений у справі № 910/4518/16 від 05.04.2023 (пункт 78)).

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 (пункт 37), від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 (пункт 78)).

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що поведінка боржника не може бути однозначно правомірною та неправомірною, тому регулятивні норми і охоронні норми не можуть застосовуватися одночасно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28), від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 (пункт 96)).

Зі змісту частини другої статті 625 ЦК України випливає, що проценти, передбачені цією частиною, мають такі ознаки: 1) проценти є грошовою сумою; 2) їх розмір визначається законом або договором, тобто цей розмір є наперед відомим; 3) проценти підлягають сплаті у разі прострочення виконання грошового зобов`язання.

За другою із ознак, наведених вище (розмір процентів визначається законом або договором, тобто цей розмір є наперед відомим), проценти за частиною другою статті 625 ЦК України відрізняються від збитків, розмір яких залежить від майнових втрат кредитора, наперед невідомий і підлягає доведенню позивачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (пункт 8.23)).

У постанові від 27 вересня 2023 року у справі № 904/2295/22 Верховний Суд здійснюючи тлумачення частини третьої статті 692 ЦК України, зазначив, що оскільки цією частиною встановлені наслідки порушення зобов`язання, то зазначена норма є охоронною. Відповідно до наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, врегульовані частиною другою статті 625 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Вказаний висновок сформульований в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 (пункт 54), від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19), від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 (пункт 108)). При цьому наслідки порушення грошового зобов`язання є однаковими незалежно від того, з якого договору таке зобов`язання виникло: з договору купівлі-продажу, договору про виконання робіт, кредитного договору тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 (пункт 102)).

Отже, під «процентами за користування чужими грошовими коштами», про які йдеться в частині третій статті 692 ЦК України, слід розуміти проценти, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України.

Проаналізувавши зміст пункту 9.11.5 додаткової угоди № 1 від 17.05.2021 до договору, суд дійшов висновку, що погоджені сторонами у договорі та заявлені до стягнення проценти за користування чужими грошовими коштами за своєю правовою природою є процентами, передбаченими частиною другою статті 625 ЦК України (інший розмір процентів встановлений договором).

Отже, у пункті 9.11.5 додаткової угоди № 1 від 17.05.2021 до договору сторони фактично узгодили сплату процентів за частиною другою статті 625 ЦК України і встановили їх договірний розмір 20% річних.

Здійснивши перевірку заявлених до стягнення 20% річних, враховуючи встановлені обставини порушення грошового зобов`язання, момент виникнення права вимоги, та приймаючи до уваги визначений позивачем період нарахування з 01.03.2022 по 19.01.2024, суд дійшов висновку, що визначена позивачем сума 18351,58 грн є арифметично правильною, відповідає вимогам чинного законодавства та положенням договору, а тому є обґрунтованою та також підлягає задоволенню.

Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно із ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1). Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ч. 2).

Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 1). У разі посилання учасника справи на не вчинення ін. учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою (ч. 2). Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 3).

Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 1). Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2).

Згідно із ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1). Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються (ч. 2).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 ГПК України).

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд, висновки якого в силу положень ст. 236 ГПК України враховуються судом, в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

У відповідності до вимог ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1). Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ч. 2). Суд надає оцінку (ч. 3) як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Всупереч наведеним нормам, відповідач не надав суду жодних належних та допустимих доказів належного виконання ним грошових зобов`язань за договором купівлі-продажу товарів з використанням паливних карток №18/337 від 15.03.2018 та доказів, які підтверджують здійснення ним повної оплати за отриманий товар, а також доказів, які підтверджують неможливість здійснення ним своєчасної та повної оплати, а тому дії відповідача щодо несвоєчасної сплати коштів за поставлений товар є порушенням положень договору та норм чинного законодавства.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 справа «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до п.5 ч.4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Враховуючи усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, що ґрунтуються на повному, всебічному й об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що заявлені позивачем вимоги щодо стягнення з відповідача за спірним договором обґрунтовані, підтверджені належними доказами та наявними матеріалами справи, відповідачем не спростовані та підлягають задоволенню в повному обсязі.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

З урахуванням висновків, до яких дійшов суд при вирішенні даного спору, суду не вбачається за необхідне надавати правову оцінку кожному із доводів та доказів, наведених позивачем, оскільки їх оцінка не може мати наслідком спростування висновків, до яких дійшов господарський суд під час вирішення даного спору.

Щодо розподілу судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, слід зазначити, що судовий збір, відповідно статті 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як наслідок, на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку із задоволенням позовних вимог, судові витраті по сплаті судового збору покладаються на відповідача в розмірі 3028,00 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Малого приватного підприємства «Тайфун» (просп. Текстильників, № 10, м. Херсон, 73000, код ЄДРПОУ 14137978) на користь Підприємства з іноземними інвестиціями «Амік Україна» (вул. Верхній Вал, № 68, м. Київ, 04071, код ЄДРПОУ 30603572) суму основної заборгованості в розмірі 48 542 (сорок вісім тисяч п`ятсот сорок дві) грн 24 коп, 20% річних за користування грошовими коштами в розмірі 18 351 (вісімнадцять тисяч триста п`ятдесят одна) грн 58 коп, штраф в розмірі 14 562 (чотирнадцять тисяч п`ятсот шістдесят дві) грн 67 коп та судовий збір в розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повний текст рішення складено 26 грудня 2024 р.

Суддя О.В. Цісельський