Рішення

від 17.12.2024 по справі 922/3639/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.12.2024м. ХарківСправа № 922/3639/24

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аріт К.В.

при секретарі судового засідання Христенко І.С.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Чаплинка", м.Харків до Фізичної особи-підприємця Славтіча Олександра Володимировича, м.Харків про стягнення 3699125,40 грн за участю представників:

позивача Макаренко О.А. (адвокат, ордер АХ 1137849 від 28.06.2023 року);

відповідача Славтіч О.В. (особисто),

Трофименко Р.О. (адвокат, ордер АН 1228893 від 12.08.2023 року).

ВСТАНОВИВ:

14.10.2024 року до Господарського суду Харківської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Чаплинка" до Фізичної особи-підприємця Славтіча Олександра Володимировича про стягнення неустойки за неповернення орендованого приміщення в розмірі 3699125,40 грн.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17.10.2024 року позовну заяву залишено без руху.

18.10.2024 року позивач надав заяву про усунення недоліків (вх.№26266).

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 21.10.2024 року відкрито провадження у справі №922/3639/24 в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 19.11.2024 року.

13.11.2024 року представник позивача надав до суду заяву (вх.№28614) про участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 14.11.2024 року задоволено заяву представника позивача про участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Протокольною ухвалою суду від 19.11.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 03.12.2024 року.

25.11.2024 року представник відповідача надав до суду заяву про ознайомлення з матеріалами справи (вх.№29522).

25.11.2024 року представник відповідача надав до суду заяву (вх.№29525) про участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25.11.2024 року задоволено заяву представника відповідача про участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

27.11.2024 року представник позивача надав до суду заяву (вх.№29922) про участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 28.11.2024 року задоволено заяву представника позивача про участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

02.12.2024 року представник відповідача надав до суду відзив на позовну заяву (вх.№30169), в якому просив суд повернутись до стадії підготовчого провадження, поновити строк на подання відзиву та прийняти відзив до розгляду, в задоволенні позову відмовити повністю.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач зазначає, що рішенням Господарського суду Харківської області від 19.02.2024 по справі № 922/2826/23 було задоволено вимогу про усунення перешкод в реалізації позивачем права власності на нерухоме майно: про зобов`язання відповідача звільнити від свого майна та майна інших осіб, що знаходиться у ньому та повернути нерухоме майно Позивачу шляхом виселення з приміщень, загальною площею 120,32 кв.м., що розташовані на першому поверсі ТРЦ «Французький бульвар» (нежитлова будівля літ. «Ю-4») за адресою: м. Харків, вул. Академіка Павлова, 44-Б та позначені штриховкою у плані розміщення Об`єкту оренди, що є Додатком №1 до Договору оренди № 25-02- 20-2 від 27.02.2020року. Відповідачем було виконано у повному обсязі вказане рішення суду, що підтверджується платіжною інструкцією від 02.07.2024 № 3191. Зокрема було сплачено: заборгованості з орендної плати за Договором оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020 в розмірі 2514838,48 грн.; три проценти річних від простроченої суми за користування чужими коштами в розмірі 76215,43 грн.; інфляційні втрати в розмірі 437058,38 грн.; штраф за неповернення орендованого приміщення в розмірі 219411,60 грн.

Проте, позивач не звертався до Господарського суду Харківської області за отриманням наказу на примусове виконання, не вчиняв жодних дій, що свідчили про бажання отримати об`єкт оренди. Позивач не звертався й до відповідача з актом приймання-передачі, для оформлення прийняття об`єкту оренди, окрім того, у позовній заяві позивачем не зазначається і про той факт, що до об`єкту оренди є вільний доступ Орендодавця і ніщо не перешкоджає йому у прийнятті у володіння об`єкту оренди. Позовна заява не містить підтвердження неможливості доступу Позивача до Об`єкту оренди.

За таких обставин, вбачається, що дії відповідача з повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об`єкта оренди свідчить про відсутність вини Орендаря (Відповідача), в той же час є невчинення Позивачем достатніх дій для підписання акту та прийняття об`єкту оренди, які свідчать про ухилення Позивача від прийняття об`єкту оренди, що виключають застосування до Відповідача відповідальності у формі стягнення неустойки, передбаченої частиною другою статті 785 ЦК України.

Протокольною ухвалою суду від 03.12.2024 року відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про повернення до стадії підготовчого провадження, поновлено строк на подання відзиву, прийнято відзив до розгляду та долучено до матеріалів справи, відкладено судове засідання з розгляду справи по суті на 17.12.2024 року.

09.12.2024 року позивач надав до суду відповідь на відзив (вх.№30837), в якій позовні вимоги підтримував у повному обсязі. Позивач зазначав, що твердження відповідача у відзиві про те, що ним було нібито виконане в повному обсязі рішення суду про стягнення орендної плати, штрафних санкцій та виселення - не відповідає дійсності. Відповідач досі не звільнив приміщення, жодного разу не пропонував позивачеві повернути орендоване приміщення.

16.12.2024 року відповідач надав до суду заперечення на відповідь на відзив (вх.№31488), в яких просить відмовити в задоволенні позову у повному обсязі. В своїх запереченнях відповідач зазначав, що 14.12.2024 року було направлено на адресу Позивача лист № 5 та Акт приймання передачі, підписаний Відповідачем.

17.12.2024 року позивач надав до суду заяву про долучення пояснень на заперечення на відповідь на відзив (вх.№31706), в яких зазначає, що відповідачем відправлено на адресу ТОВ «Чаплинка» лист №3 від 26.11.2024, до якого було вкладено «акт повернення», датований заднім числом 01.05.2023, тобто акт було надіслано без реального наміру повернути приміщення, оскільки підписання акту приймання-передачі «заднім числом» свідчить про грубе порушення чинного законодавства та намагання не виконувати рішення суду належним чином і не нести відповідальність за свої незаконні дії. Натомість, Позивач направив відповідачу відповідь на лист №3 від 26.11.2024, в якому запропонував повернути добровільно приміщення на виконання судового рішення, 14.12.2024 року. ФОП Славтіч О.В. від підпису відмовився, про що в акті зроблено запис. Будь-який акт повернення зі свого боку ФОП Славтіч стороні орендодавця не надав. За таких обставин, пояснення відповідача про те, що він нібито надав акт повернення, а сторона орендодавця відмовилась його підписати є завідомо неправдивими.

Також в судовому засіданні представник позивача заявив усне клопотання про надання часу для подання додаткових доказів (фототаблиці спірного приміщення від 14.12.2024).

Судом в судовому засіданні 17.12.2024 року на підставі ч. 5 ст. 233, ч. 2 ст. 207 ГПК України було проголошено ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання про прийняття до розгляду та долучення до матеріалів справи заперечень відповідача на відповідь на відзив та пояснень позивача; відмовлено в задоволенні клопотання позивача про надання часу для подання додаткових доказів; залишено без розгляду клопотання сторін в частині долучення документів в якості доказів, які надані разом с поясненнями та запереченнями.

Представник позивача в судовому засіданні 17.12.2024 року позовні вимоги підтримував у повному обсязі та просив суд їх задовольнити.

Відповідач та його представник в судовому засіданні 17.12.2024 року проти позову заперечували, з підстав, викладених у відзиві та запереченнях.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, заслухавши пояснення представників сторін, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

27.02.2020 року між ФОП Славтічем Олександром Володимировичем (далі -Орендар/Відповідач) та ТОВ «ЧАПЛИНКА» (далі - Орендодавець/Позивач) було укладено договір оренди № 25-02-20-2 (далі - Договір).

Згідно з п. 2.1. Договору Орендодавець зобов`язується передати, а Орендар прийняти у тимчасове платне користування нежитлові приміщення, що розташовані на першому поверсі ТРЦ (нежитлова будівля літ. «Ю-4»), загальною площею 120,32кв.м. (сто двадцять цілих тридцять два сотих метра квадратних), іменовані далі за текстом - «Об`єкт оренди», «Приміщення».

До даного Договору сторонами 01.03.2020 року було підписано акт прийому-передачі об`єкта в оренду, згідно з яким Орендар прийняв, а Орендодавець передав у тимчасове платне користування (оренду) нежитлові приміщення, загальною площею 120,32 кв.м., згідно з Додатком № 1 до Договору, розташовані на першому поверсі ТРЦ «Французький бульвар» (нежитлова будівля літ. «Ю-4»), що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Академіка Павлова, 44-Б. Підписання цього Акту прийому-передачі Об`єкту оренди є підтвердженням початку фактичного користування Орендарем Об`єктом оренди.

Згідно з п.9.1. Договору сторони встановили, що даний договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до закінчення строку оренди.

Згідно з п. 9.2. Договору строк оренди триває по 28 лютого 2021 року (включно). В разі, якщо жодна зі сторін не повідомить іншу сторону про припинення цього договору щонайменше за 5 днів до дати завершення Строку оренди, цей договір поновлюється на 1 календарний місяць на тих самих умовах. Тобто, умовами укладеного договору передбачена автоматична пролонгація договору, якщо жодна із сторін не повідомить про його розірвання.

Після закінчення строку оренди, встановленого в п. 9.2. Договору, жодна зі сторін не повідомила іншу сторону про припинення цього договору, відповідач продовжив користування орендованим приміщенням.

Таким чином, в силу п. 9.2. Договору та статті 764 ЦК України, Договір оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020 року поновлювався на кожний наступний місяць, починаючи з 01.03.2021 та фактично діяв до 30.04.2023.

25.04.2023 року позивач направив відповідачу вимогу від 18.04.2023 про сплату заборгованості за договором оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020 з орендної плати у розмірі 2295426,88 грн. (за період березень 2021 року - червень 2023 року), 3% річних від простроченої суми за користування чужими коштами у розмірі 64283,04 грн, інфляційні втрати у розмірі 417492,30 грн. У цій вимозі також повідомлено орендаря про припинення договору оренди №25-02-20-2 від 27.02.2020 з 01.05.2023, а тому позивач вимагав звільнити орендовані за договором приміщення 01.05.2023.

Як зазначено позивачем, його вимоги відповідач не виконав, ТОВ «Чаплинка» звернулось до суду з вимогами про стягнення заборгованості з орендної плати та усунення перешкод у користуванні майном.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 19.02.2024 у справі №922/2826/23 було встановлено факт припинення договірних відносин та стягнуто з відповідача заборгованість з орендної плати, 3% річних, інфляційні втрати, а також неустойку, заявлену у порядку частини другої статті 785 ЦК України, за травень 2023 року у розмірі 219411,60 грн. Окрім того, рішенням суду постановлено усунути перешкоди в реалізації позивачем права власності на нерухоме майно: зобов`язано фізичну особу - підприємця Славтіча Олександра Володимировича звільнити від свого майна та майна інших осіб, що знаходиться у ньому та повернути нерухоме майно Товариству з обмеженою відповідальністю "Чаплинка" (місцезнаходження: 61002, місто Харків, вулиця Сумська, будинок 96, квартира 1; ЄДРПОУ 43528018) шляхом виселення з приміщень, загальною площею 120,32 кв. м, що розташовані на першому поверсі ТРЦ "Французький бульвар" (нежитлова будівля літ. "Ю-4") за адресою: м. Харків, вул. Академіка Павлова, 44-Б та позначені штриховкою у плані розміщення Об`єкту оренди, що є Додатком N 1 до Договору оренди N 25-02-20-2 від 27.02.2020 р.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 25.06.2024 року, а також Постановою Касаційного Господарського Суду від 02.10.2024 у справі №922/2826/23 рішення суду першої інстанції було залишено без змін.

Проте, за твердженнями позивача, до цього часу приміщення відповідачем позивачу за Актом прийому-передачі не повернуто.

Отже, на думку позивача, у зв`язку з тим, що 25.04.2023 позивач звернувся до відповідача з вимогою про сплату заборгованості та звільнення орендованих за договором приміщень 01.05.2023, в якій висловив заперечення стосовно подальшого продовження орендних правовідносин та заявив про припинення договору оренди №25-02-20-2 від 27.02.2020 з 01.05.2023, проте відповідач до цього часу не повернув нерухоме майно у відповідності до приписів частини 2 статті 795 ЦК України та не вчинив жодних дій, що були б направлені на таке повернення, у позивача наявні підстави для стягнення неустойки, заявленої у порядку частини другої статті 785 ЦК України, за період червень 2023 року вересень 2024 року у розмірі 3699125,40 грн.

Проте, відповідач майно не повернув, неустойку не сплатив.

Вказані обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно з ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з ст.509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення зобов`язань, є зокрема, договори та інші правочини.

Як передбачено статтею 174 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГК України), однією з підстав виникнення господарського зобов`язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але які йому не суперечать.

Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч.1 ст.193 ГК України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Матеріали справи свідчать про те, що між сторонами у справі виникли зобов`язання, які за своєю правовою природою є правовідносинами, що випливають із договору найму (оренди), відповідно до якого та в силу ст.759 ЦК України, наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно з ч.1 ст.283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Згідно з ч.6ст.283 ГК Українидо відносин оренди застосовуються відповідні положенняЦивільного кодексу Україниз урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Як вбачається з матеріалів справи, міжТовариством з обмеженою відповідальністю "Чаплинка"(орендодавцем) та Фізичною особою-підприємцем Славтіч Олександром Володимировичем (орендарем) укладено договір оренди №25-02-20-2 від 27.02.2020 року. У відповідності до Акту прийому-передачі об`єкта оренди від 01.03.2020, у тимчасове платне користування передано нежитлові приміщення, що розташовані на першому поверсі ТРЦ, загальною площею 120,32 кв.м., які знаходиться за адресою: м.Харків, вул.Павлова Академіка, буд.44-Б (далі - Об`єкт оренди).

Позивачем було направлено відповідачу вимогу від 18.04.2023 про сплату заборгованості за договором оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020 з орендної плати у розмірі 2295426,88 грн (за період березень 2021 року - червень 2023 року), 3% річних від простроченої суми за користування чужими коштами у розмірі 64283,04 грн, інфляційні втрати у розмірі 417492,30 грн. У цій вимозі також повідомлено орендаря про припинення договору оренди №25-02-20-2 від 27.02.2020 з 01.05.2023, а тому позивач вимагав звільнити орендовані за договором приміщення 01.05.2023 року.

У зв`язку з невиконанням відповідачем вимоги, позивач звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до відповідача про стягнення заборгованості з орендної плати за Договором оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020 в розмірі 2514838,48 грн, 3% річних від простроченої суми за користування чужими коштами в розмірі 76215,43 грн,інфляційних втрат в розмірі 437058,38 грн, штрафу за неповернення орендованого приміщення в розмірі 219411,60 грн та усунення перешкод в реалізації позивачем права власності на нерухоме майно: про зобов`язання відповідача звільнити від свого майна та майна інших осіб, що знаходиться у ньому та повернути нерухоме майно Позивачу шляхом виселення з приміщень, загальною площею 120,32 кв.м., що розташовані на першому поверсі ТРЦ «Французький бульвар» (нежитлова будівля літ. «Ю-4») за адресою: м. Харків, вул.Академіка Павлова, 44-Б та позначені штриховкою у плані розміщення Об`єкту оренди, що є Додатком №1 до Договору оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020року.

Як встановлено судом, рішенням Господарського суду Харківської області від 19.02.2024 року по справі № 922/2826/24 позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Чаплинка" задоволено повністю. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Славтіча Олександра Володимировича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Чаплинка" за Договором оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020 року: заборгованість з орендної плати в розмірі 2514838,48 грн, 3% річних в розмірі 76215,43 грн, інфляційні втрати в розмірі 437058,38 грн, штраф за неповернення орендованого приміщення в розмірі 219411,60 грн. Постановлено усунути перешкоди в реалізації позивачем права власності на нерухоме майно: зобов`язано Фізичну особу-підприємця Славтіча Олександра Володимировича звільнити від свого майна та майна інших осіб, що знаходиться у ньому та повернути нерухоме майно Товариству з обмеженою відповідальністю "Чаплинка" шляхом виселення з приміщень, загальною площею 120,32кв.м., що розташовані на першому поверсі ТРЦ «Французький бульвар» (нежитлова будівля літ. «Ю-4»), позначені штриховкою у плані розміщення Об`єкту оренди, що є Додатком №1 до Договору оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч.4 ст.75 ГПК України, згідно з якою обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У відповідності до наданих відповідачем разом з відзивом копій платіжних інструкцій вбачається, що відповідачем сплачено на користь позивача: заборгованість з орендної плати за Договором оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020 в розмірі 2514838,48 грн, 3% річних в розмірі 76215,43 грн,інфляційні втрати в розмірі 437058,38 грн.; штраф за неповернення орендованого приміщення в розмірі 219411,60 грн.

За твердженням позивача, у зв`язку з неповерненням відповідачем об`єкту оренди після закінчення строку дії договору, у позивача виникло право на підставіст.785 ЦК Українивимагати від відповідача сплату неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за період з 01.06.2023 року по 30.09.2024 року включно, яка за його підрахунками склала 3699125,40 грн.

Несплата відповідачем вказаної вище суми та не передання приміщень стало підставою для звернення позивача з позовом до суду.

Відповідно до положень статей 525, 526, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, у встановлений строк (термін) його виконання та вимог цього Кодексу, інших активів цивільного законодавства, одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не виконав зобов`язання у строк, встановлений договором.

Відповідно до чч.1-3 ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

В силу ст.216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених кодексом, іншими законами та договором.

Так, згідно з ч.1 ст.230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно з ч.1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Матеріали справи свідчать про те, що датою закінчення договору, з врахуванням рішення Господарського суду Харківської області від 19.02.2024 по справі № 922/2826/23 є - 30.04.2023 року.

Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення (ч.4ст.291 ГК України).

Відповідно до ч.1 ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч.2 ст.795 ЦК України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору.

Згідно з ч.2 ст.785 ЦК України якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Невиконання наймачем обов`язку щодо поверненні речі є підставою для виникнення права наймодавця на застосування до наймача особливого виду майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, який полягає у сплаті наймачем, який прострочив виконання обов`язку щодо повернення речі, неустойки у вигляді подвійної плати за користування річчю за час прострочення відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК України.

Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

При здійсненні оцінки правомірності заявлених вимог про стягнення неустойки в порядку ч.2 ст.785 ЦК України, обов`язковим для суду є врахування обставин невиконання орендарем зобов`язання щодо неповернення майна в контексті його добросовісної поведінки, як контрагента за договором оренди, та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі впливом строку дії орендних правовідносин.

Аналогічна позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена у постанові від 24.10.2019 у справі № 904/3315/18, Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17.

Водночас, суд звертає увагу на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10.04.2018 у справі №910/9328/17, від 11.04.2018 у справі №914/4238/15, від 24.04.2018 у справі №910/14032/17, від 28.08.2018 у справі №913/155/17, від 09.09.2019 у справі №910/16362/18, від 24.10.2019 у справі №904/3315/18, від 13.12.2019 у справі №910/20370/17 та від 19.02.2020 у справі №925/297/19 зі спорів, що виникли з подібних орендних правовідносин, а саме, про те, що при розгляді спорів про стягнення неустойки судам необхідно враховувати, що право наймодавця вимагати оплати неустойки, відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК України та обов`язок наймача сплачувати таку неустойку зберігається до моменту повернення наймачем наймодавцю орендованого майна. Винятком з такого правила можуть бути, зокрема, підтверджені належними доказами неправомірні дії (бездіяльність) наймодавця, спрямовані на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна. Для застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 785 ЦК України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог ст.614 ЦК України. Тобто судам необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов`язку не виконав.

До предмету доказування при розгляді спорів щодо стягнення неустойки в порядку ч.2 ст.785 ЦК України як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди, входять обставини невжиття орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисне ухилення орендаря від обов`язку щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди; утримання орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджання орендарем в доступі орендодавця до належного йому об`єкта оренди; відсутності з боку орендодавця бездіяльності та невчинення ним дій, спрямованих на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.

Суд зазначає, що обов`язок надати докази невиконання або неналежного виконання відповідачем зобов`язань за договором (ст.610 ЦК України) покладається на позивача. Водночас, ст.614 ЦК України зобов`язує відповідача надати докази відсутності його вини у неналежному виконанні зобов`язання.

Отже, при пред`явленні позову, кредитор повинен довести лише факт порушення зобов`язання, він звільняється від обов`язку доводити вину боржника. Тягар доказування відсутності вини в порушенні зобов`язання лежить на боржникові.

Суд зауважує, що позивач у цій справі довів факт порушення відповідачем зобов`язання щодо неповернення орендованого майна, а відповідач не спростував належними та допустимими доказами того, що прострочення відбулося не з його вини.

Відповідач не довів належними та допустимими доказами наявність обставин вжиття орендарем у спірний період належних заходів щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин; не довів наявність умов, які б перешкоджали йому вчасно повернути майно у визначений законом строк; не подав доказів передачі майна чи доказів вчинення орендодавцем дій, спрямованих на ухилення від прийняття об`єкта оренди від орендаря або на ухилення від підписання акта приймання-передачі майна.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 06.02.2020 у справі № 915/1429/19 вказав, що визначальним для застосування ч.2 ст.785 ЦК України у спірних правовідносинах є саме факт неповернення об`єкта найму наймодавцю, а не факт користування/некористування наймачем об`єктом найму, оскільки поняття «неповернення речі» не є тотожним поняттю «не користування» у правовому сенсі ст. 785 ЦК України.

Відповідно до ч.1ст.86 ГПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

Позивач свої вимоги обґрунтував тим, що між сторонами відсутній підписаний Акт, що свідчить про невиконання відповідачем зобов`язання по поверненню об`єкту оренди орендодавцю. Зазначений обов`язок відповідача також підтверджений рішенням Господарського суду Харківської області від 19.02.2024 по справі №922/2826/23, яке набуло законної сили 25.06.2024 року, та яким було вирішено усунути перешкоди в реалізації позивачем права власності на нерухоме майно: зобов`язано відповідача звільнити від свого майна та майна інших осіб, що знаходиться у ньому та повернути нерухоме майно позивачу шляхом виселення з приміщень, загальною площею 120,32 кв.м., що розташовані на першому поверсі ТРЦ «Французький бульвар» (нежитлова будівля літ.«Ю-4») за адресою: м.Харків, вул.Академіка Павлова, 44-Б та позначені штриховкою у плані розміщення Об`єкту оренди, що є Додатком №1 до Договору оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020 року.

Позивач зазначав про те, що не може здавати це приміщення в оренду іншому орендарю без підписання акту повернення з попереднім орендарем і це унеможливлює володіння, користування та розпорядження цим приміщенням. Також, позивачем зазначається, що об`єктом оренди продовжує користуватись відповідач. Проте, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження зазначених обставин.

Як стверджує відповідач, та не заперечується позивачем, станом на день пред`явлення позовної заяви до суду, позивач не звертався за примусовим виконанням рішення Господарського суду Харківської області від 19.02.2024 по справі №922/2826/23.

Окрім того, як вбачається з відповіді на адвокатський запит, наданої відповідачем разом з відзивом, позивач не звертався за отриманням наказу на примусове виконання зазначеного рішення суду станом на дату подання відповідачем відзиву.

У відповідності до ст.1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначеніКонституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно дост.129-1 Конституції Українисудове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Згідно зст.326 ГПК Українисудові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Частиною першою статті 327 ГПК Українивизначено, що виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Відповідно дост.598 ЦК Українизобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК України).

Судом з матеріалів справи встановлено, що з 01.06.2023 по 30.09.2024 року, у період, який є предметом розгляду справи, ані позивач, ані відповідач не звертались один до одного з приводу оформлення повернення об`єкту оренди.

Представником позивача було надано пояснення, що незвернення за поверненням майна було викликано тим, що позивач вважає, що обов`язок по поверненню майна покладено виключно на відповідача, а позивач не повинен вчиняти жодних дій, спрямованих на ініціацію повернення об`єкту оренди.

Відповідач при цьому свою бездіяльність з приводу повернення об`єкту оренди позивачу за період з 01.06.2023 по 30.09.2024 року пояснював тим, що в цей період господарським судом Харківської області, Східним апеляційним господарським судом та Касаційним господарським судом Верховного суду розглядалась справа №922/2826/23, за результатом розгляду якої відповідача було зобов`язано повернути об`єкт оренди шляхом виселення. Відповідач вважає, що об`єкт оренди ним було звільнено ще 30.04.2021 року, та з цього моменту відповідач й перестав використовувати об`єкт оренди.

На підтвердження зазначеного, відповідачем надано разом з відзивом односторонній акт від 30.04.2021 року, відповідь на адвокатський запит - лист ТОВ «Аксіома» №28/8-1 від 28.08.2023, заявку на вивіз вантажів, заяву від 30.04.2021.

При цьому, встановлені судом обставини у справі №922/2826/23 щодо наявності підстав для стягнення з ФОП Славтіч О.В. заборгованості з орендної плати, інфляційних втрат, 3 % річних, пені та неустойки, що виникли у період дії договору оренди, не впливають на оцінку судом правових підстав стосовно вимог позивача щодо стягнення неустойки у даній справі після закінчення дії цього договору.

У відзиві відповідач зазначає, що неодноразово повідомляв позивача, що приміщення є вільними і позивач (ТОВ «Чаплинка») має можливість їх прийняти у будь-який зручний час. Зокрема, зазначене підтверджується листом ФОП Славтіч О.В. № 3 від 26.11.2024 року, направленого ТОВ «Чаплинка».

Судом відхилено зазначений лист в якості доказу повернення майна, оскільки його було направлено вже під час розгляду справи, в той час як предметом розгляду справи є період з 01.06.2023 по 30.09.2024 року.

З цих же підстав судом відхиляються подані сторонами разом із запереченнями відповідача від 16.12.2024 та поясненнями позивача від 17.12.2024 року копії документів, які стосуються дій щодо повернення майна.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що матеріали справи містять підтвердження того, що відповідачем об`єкт оренди у спірний період часу не повернено позивачу належним чином, та як наслідок не оформлено акт повернення.

В той же час, матеріали справи не містять: доказів того, що відповідач вчиняв активні дії по ухиленню від передання об`єкту оренди; доказів, що відповідач чинив перешкоди у доступі позивача до об`єкту оренди чи ухилявся від повернення об`єкту оренди; доказів, що відповідач здійснював використання об`єкту оренди у спірний період.

При цьому, з матеріалів справи вбачається також бездіяльність позивача щодо примусового виконання рішення Господарського суду Харківської області від 19.02.2024 по справі №922/2826/23, що в свою чергу спростовує пояснення позивача стосовно ухилення відповідача від виконання рішення суду про усунення перешкод щодо об`єкта оренди.

Окрім того, позивачем не надано доказів того, що у спірний період існували об`єктивні перешкоди у доступі до об`єкту оренди, про які наголошував представник позивача, та проти яких заперечував відповідач.

Суд також враховує поведінку відповідача щодо добровільного виконання рішення суду шляхом повної оплати всієї заборгованості з орендної плати, 3% річних, інфляційних та штрафу за несвоєчасно повернуте майно станом на 01.06.2023 року.

Отже в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до відповідача після набрання законної сили рішення у справі №922/2826/23 із вимогою про необхідність повернення майна, а також вимоги щодо сплати неустойки за несвоєчасне повернення майна з оренди, чи звернення до виконавчої служби з наказом про примусове виконання рішення суду щодо повернення майна.

В той же час матеріали справи не містять доказів того, що відповідач передав орендоване майно позивачу шляхом підписання акту, чи доказів звернення до позивача із актом приймання-передачі спірного майна.

Враховуючи зазначене, суд зауважує наступне.

Постановою Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2024 року у справі №910/14706/22 відступлено від правової позиції Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеної в раніше ухвалених постановах, зокрема, від 30.10.2019 у справі №924/80/19, щодо неможливості зменшення розміру неустойки, нарахованої за нормами ч.2 ст.785 Цивільного кодексу України, та виснувано, що санкція, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є неустойкою відповідно до визначення частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України в сукупності з частиною 2 статті 551 вказаного Кодексу (штрафною санкцією відповідно до визначення, наведеного у частини 1 статті 230 Господарського кодексу України в сукупності з частиною 3 статті 231 цього Кодексу). Тобто, санкція, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі. Отже, така неустойка, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, може бути зменшена судом за правилами частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України.

З огляду на вищевикладене, та враховуючи припинення між сторонами договірних орендних відносин, суд зауважує, що відповідач своєчасно не повернув позивачеві орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, при цьому у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження відсутності його вини в несвоєчасному поверненні орендодавцю спірного майна, що з огляду на встановлену законом презумпцію вини порушника зобов`язання, свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями ч.2 ст.785 ЦК України, а саме, покладення на нього обов`язку зі сплати неустойки.

Відповідно до ст.785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Таким чином, санкція, передбачена ч.2 ст.785 ЦК України, є законною неустойкою відповідно до визначення, наведеного у ч.1 ст.549 ЦК України в сукупності з ч.2 ст.551 ЦК України і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі.

Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.

Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно зі стягненням збитків, порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Наприклад, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549-552 ЦК України. Для того, щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (ч.1 ст.624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.

Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

У пункті 8.32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18 вказано, що господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

За змістом ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ст.233 ГК України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Згідно з ч.3 ст.551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Відповідно до мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 №7-рп/2013 неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання, не повинна перетворюватись на несправедливо покладений непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

При цьому слід зазначити, що в чинному законодавстві України відсутній вичерпний перелік виняткових випадків, за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, відповідно, вказане питання віршується судом з урахуванням ст. 86 ГПК України, за приписами якої господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Суд не зобов`язаний встановлювати всі можливі обставини, які можуть вплинути на зменшення штрафних санкцій; це не входить в предмет доказування у справах про стягнення штрафних санкцій.

Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності в законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 916/880/20.

У пунктах 7.25.-7.30. постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначено таке:

Отже, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18).

У випадку нарахування неустойки, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині 3 статті 509 та частинах 1, 2 статті 627 Цивільного кодексу України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права, суд має право її зменшувати.

Крім цього, категорії "значно" та "надмірно", які використовуються в статті 551 Цивільного кодексу України та в статті 233 Господарського України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником (висновок сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 916/878/20).

При вирішенні питання про зменшення штрафної санкції суд бере до уваги також співвідношення розміру заборгованості боржника та її розміру. Такий підхід є усталеним в судовій практиці (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18 та Верховного Суду від 23.09.2019 у справі №920/1013/18, від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19).

Реалізуючі свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначити конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов`язання, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обставин справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав (відповідний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №910/8698/19, від 08.10.2020 у справі №904/5645/19; від 14.04.2021 у справі №922/1716/20, від 05.03.2019 у справі №923/536/18; від 10.04.2019 у справі №905/1005/18; від 06.09.2019 у справі у справі №914/2252/18; від 30.09.2019 у справі №905/1742/18; від 14.07.2021 у справі № 916/878/20 та в інших постановах).

Дана позиція узгоджується з постановою Верховного Суду від 23.11.2023 у справі №917/991/22.

У пункті 7.31. постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначено, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки, прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора, ст.616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.

У питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням ст.233 ГК України і ч.3 ст.551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.

Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 у справі №914/3231/16, від 10.08.2023 у справі № 910/8725/22, від 26.09.2023 у справі №910/22026/21, від 02.11.2023 у справі № 910/13000/22, від 07.11.2023 у справі №924/215/23, від 09.11.2023 у справі № 902/919/22).

Суд враховує, що господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані, передусім, на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

Цивільні та господарські відносини повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із боржника надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне зобов`язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 19.11.2020 у справі № 910/13801/19.

З огляду на наведені позиції, суд зазначає, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

Беручи до уваги предмет спору у даній справі, правовідносини, що склались між сторонами, а також виходячи із загальних засад цивільного законодавства щодо справедливості, добросовісності, розумності, з метою забезпечення балансу інтересів сторін, суд вважає, що заявлена до стягнення неустойка у розмірі подвійної плати за час прострочення виконання зобов`язання з повернення орендованого майна підлягає зменшенню на 90%.

Таке зменшення суд вважає оптимальним балансом інтересів сторін у спорі, що запобігатиме настанню негативних наслідків для сторін.

Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню неустойка в сумі 369912,54 грн, у зв`язку з чим суд задовольняє позовні вимоги частково.

При цьому суд приймає до уваги, що зменшення неустойки, на переконання суду, цілком відповідає принципам верховенства права.

Також суд зауважує, що відповідач не звертався до суду із клопотанням про зменшення розміру неустойки, проте, на підставі ч.3 ст.551 ЦК України, ч.1 ст.233 ГК України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд має право зменшити розмір неустойки (штрафу, пені) до її розумного розміру, в тому числі, і з власної ініціативи (такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №925/577/21).

Частиною третьою статті 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов`язковість судового рішення; розумність строків розгляду справи судом; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з чч.1,3 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. .

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч.5 ст.236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами у справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Стосовно інших доводів сторін, які детально не зазначені в рішенні, то вони не підлягають врахуванню, оскільки суперечать встановленим судом фактичним обставинам справи та не стосуються предмета доказування по даній справі.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Однак, судовий збір, у разі зменшення судом розміру неустойки на підставі ст.233 ГК України та ч.3 ст.551 ЦК України, покладається на відповідача повністю без урахування зменшення неустойки, оскільки таке зменшення не є наслідком необґрунтованості позовних вимог в цій частині, а виключно застосування судом свого права на таке зменшення, передбаченого наведеними нормами.

Аналогічна правова позиція щодо розподілу судових витрат викладена у постановах Верховного Суду від 04.05.2018 у справі №917/1068/17, від 05.04.2018 у справі №917/1006/16, від 03.04.2018 у справі №902/339/16.

З огляду на викладене, судовий збір покладається на відповідача у повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись статтями 13, 73-80, 86, 129, 232, 233, 236 - 241 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця Славтіча Олександра Володимировича (адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Чаплинка" (адреса: 61002, м.Харків, вул.Сумська, буд.96, кв.1; код ЄДРПОУ 43528018) неустойку за неповернення орендованого приміщення в розмірі 369912,54 грн, а також 44389,50грн судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення Господарського суду Харківської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги в порядку, встановленому статтями 254, 256 - 259 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "27" грудня 2024 р.

СуддяК.В. Аріт