Рішення

від 10.12.2024 по справі 523/6953/24

СУВОРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 523/6953/24

Провадження №2/523/3705/24

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" грудня 2024 р. м.Одеса

Суворовський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді- Аліної С.С.

при секретарі- Могили А.С.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Департаменту комунальної власності ОМР, Одеської міської ради, за участю третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,-

В С Т А Н О В И В :

До Суворовськогорайонного судум.Одеси звернулась ОСОБА_1 до Департаменту комунальної власності ОМР, Одеської міської ради, за участю третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з позовною заявою в якій проситьсуд:Визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку та житловий будинок з усіма надвірними спорудами, а саме (А-одноповерхова будівля житловою площею 45, 7 кв.м., Б- одноповерхова будівля житловою площею 47,8 кв.м., Г - гараж площадю 10 кв.м., Д- Літні кухня 18.9 кв.м., Ж-Душ, 3 - вбиральня, 1-огорожа) розташованими за адресою: АДРЕСА_1 у порядку набувальної давності.

Позивачка обгрунтовує позовні вимоги тим, що вона ОСОБА_5 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , батько ОСОБА_6 , мати ОСОБА_7 .

Згідно Висновка про домоволодіння від 18.06.1964 року, домоволодіння по АДРЕСА_2 , розташоване на площі земельної ділянки розміром 1800 кв.м. що складається з одного житлового будинку, належить на праві власності ОСОБА_6 .

Це право встановлюється на підставі пред`явленого документа, ОСОБА_6 у 1952 році получив у колгоспі ім. Мічуріна, як переселенець, житловий будинок, сплатив позику колгоспу. Нині проживає із сім`єю, сплачує податки.

ОСОБА_1 починаючи з 07.08.1975 р. є зареєстрованою та проживаючою (є фактичним користувачем та володільцем) земельної ділянки та домоволодіння за адресом: АДРЕСА_3 .

Разом зі своїм рідним батько ОСОБА_6 вела спільне господарство, сплачувала комунальні платежі.

19.11.1977 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_8 та прийняла прізвище

ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (свідоцтво про смерть серія НОМЕР_1 ) ОСОБА_6 фактично володів земельною ділянкою та будинком з усіма надвірними спорудами за адресом АДРЕСА_4 . Однак при житті право власності за собою не оформив.

Таким чином у Державних реєстрах дані про належність житлового будинка за адресою АДРЕСА_4 відсутні.

На сьогоднішній день позивач продовжує проживати у вказаному житловому будинку з надвірними спорудами. Добросовісно, відкрито та безперервно володіє та користується даним нерухомим майном та земельною ділянкою починаючи з 07.08.1975 р., доглядє за будинком та земельною ділянкою та утримує їх у належному стані, постійно робить в будинку поточний та капітальний ремонт.

01.02.2024р. позивач звернулась до відповідачів з проханням оформити та видати документи на право власності на вказані земельну ділянку та домоволодіння, однак отримала відмову з рекомендацією встановити право власності у судовому порядку про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

Інші особи, які б мали право на дане нерухоме майно, які залишилось після смерті ОСОБА_6 та зареєстровані в домовладінні ( ОСОБА_10 . ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) не заперечують проти визнання за позивачкою права власності на вказане нерухоме майно.

Дані обставини стали підставою для звернення з позовом до суду.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 22.05.2024 р. відкрито загальне провадження у цивільній справі та призначено підготовче засідання на 12 серпня 2024 року.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 15.10.2024 року закрито підготовче провадження та призначено цивільну справу до судового розгляду по суті на 10.12.2024 року.

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_11 підтримала позовні вимоги просила про їх задоволення.

Третя сторона ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в судовому засіданні висловили думку щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_11 .

Третя сторона ОСОБА_4 до судового засідання не з`явився про час та місце розгляду справи був повідомлений судом належним чином, про причини не явки суд не повідомив.

Представник відповідача Департаменту комунальної власності ОМР Танасійчук І. до судового засідання не з`явився надав заяву в якій просив проводити розгляд справи без його участі.

В матеріалах справи міститься відзив Департамент комунальної власності ОМР на позовну заяву ОСОБА_11 в якому вважаючи позов не обґрунтованим ОСОБА_12 просить про відмову в задоволені позові.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши сторони по справі, суд дійшов до висновку про те що позов є не обгрунтований, є не доказаний, тому не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно дост. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, обґрунтовуючи позовну заяву ОСОБА_1 зазначає, що вона народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , її батько ОСОБА_6 , мати ОСОБА_7 (свідоцтво про народження від 11.04.1958 року серія НОМЕР_2 , видане Ленінським p/б РАГС м. Одеса).

Згідно висновку, про домоволодіння від 18.06.1964 року, домоволодіння по АДРЕСА_2 , складається з одного житлового будинку, розташованого на земельній ділянці площею 1800,00 кв.м. та належить на праві власності ОСОБА_6 .

Це право встановлюється на підставі пред`явленого документа, ОСОБА_13 у 1952 році отримав у колгоспі ім. Мічуріна, як переселенець, житловий будинок, сплатив позику колгоспу.

ОСОБА_1 зазначає, що з 07.08.1975 року, зареєстрована та проживає за адресом: АДРЕСА_2 .

Разом зі своїм рідним батько ОСОБА_6 вела спільне господарство, сплачувала комунальні платежі.

19.11.1977 року позивач зареєструвала шлюб з ОСОБА_14 та прийняла прізвище ОСОБА_15 (свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_3 ).

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до технічного паспорта на житловий будинок (домоволодіння) заказ АДРЕСА_5 від 25.02.1989 року, інвентаризаційних відомостей заказ № 118 про домоволодіння АДРЕСА_4 та висновку про домоволодіння ОСОБА_6 фактично володів земельною ділянкою та будинком з усіма надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_4 . (арк.с.44, 46-57).

Однак при житті ОСОБА_6 право власності за собою не оформив.

ОСОБА_13 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що зроблено актовий запис №1786, відповідно до свідоцтва серії НОМЕР_4 , яке видане віддлом атів громадянського стану Суворовської райадміністрації виконкому Одеської міськради народних депутатів. (арк.с.45).

На сьогоднішній день позивач зазначає, що продовжує проживати у вказаному житловому будинку з надвірними спорудами. Добросовісно, відкрито та безпереривно володіє та користується даним нерухомим майном та земельною ділянкою починаючи з 07.08.1975 року, доглядає за будинком та земельною ділянкою та утримує їх у належному стані, постійно робить в будинку поточний та капітальний ремонт, оскільки завжди проживає та фактично працює в м. Одесі.

З урахуванням вищезазначеного, позивач вважає, що вона набула право заявити позовну заяву про визнання права власності на будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , за набувальною давністю.

Інших доказів добросовісного, відкритого та безперервного проживання у вказаному будинку позивачами не надано.

Листом від 08.08.2024 року № 01-05-1/336вх Пересипська районна адміністрація Одеської міської ради повідомила, що районна адміністрація не володіє документами щодо законності проживання ОСОБА_1 у будинку АДРЕСА_2

Крім того, райадміністрація повідомила, що за останні 5 років районною адміністрацією розпорядчі акти про надання в користування вказаного будинку не видавались, договір найму на житлове приміщення не укладався.

Із наведеного вбачається, що безпосередньо ОСОБА_1 ордер на заселення у вказаний будинок не отримувала, договір найму не укладала.

Позивач у позовній заяві зазначає, що весь житловий будинок перебував у державній власності, а згодом перейшов у власність територіальної громади м. Одеси, тобто спірний будинок та земельна ділянка є комунальною власністю.

Листом від 27.08.2024 року № 01-19/1211 Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради повідомив, що за наявною інформацією рішень щодо передачі земельної ділянки у власність або користування (оренду) за адресою: АДРЕСА_2 , Одеською міською радою не приймалось.

Із наведеного вбачається, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2 , ані у власність, ані в користування жодній особі не надавалась.

Стосовно переходу всього житлового та нежитлового фонду в межах м. Одеси, у власність територіальної громади м. Одеси.

У статтях 34, 35 Закону УРСР «Про власність» під об`єктами права комунальної власності розумілося майно, що забезпечує діяльність Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передбачене відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

На виконання Закону України «Про власність» Кабінетом Міністрів України 05.11.1991 року прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю), що заклало правові підстави для розподілу майна, яке в радянський період було виключно державним, на державне та комунальне.

Рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року №266-1 на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року №311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» весь житловий і нежитловий фонд м. Одеси був переданий в комунальну власність.

Відповідно до зведеної відомості до комунальної власності передано 15,5 тис, будівель у м. Одесі.

Враховуючи, що спірний будинок на момент розмежування державного майна знаходився саме в державній власності, він як об`єкт житлового фонду перейшов у комунальну власність територіальної громади м. Одеси.

Відповідно до висновку Верховного Суду, які викладені у постанові від 11.08.2020 року у справі №461/1119/18:

«На виконання цієї постанови виконавчий комітет Львівської обласної ради народних депутатів прийняв рішення від 24 грудня 1991 року № 728 «Про розмежування обласної комунальної власності і власності адміністративно-територіальних одиниць/підприємств та організацій житлово-комунального господарства області». Цим рішенням затверджено перелік підприємств та організацій, які відносяться до комунальної власності Львівської міської ради народних депутатів, до якого включено також житловий та нежитловий фонд Львівської міської ради народних депутатів м. Львова.

У зв`язку з тим, житлові і нежитлові приміщення, які не були відчужені на користь фізичних та/або юридичних осіб, належать до комунальної власності територіальної громади міста. При цьому, державна реєстрація права комунальної власності на окремі об`єкти нерухомого майна в будинку комунальної власності для підтвердження правового титулу територіальної громади як власника певного об`єкту нерухомості не вимагається.

Отже, правильним є висновок апеляційного суду про те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника (територіальної громади міста Львова) поза його волею, у зв`язку з чим нежилі півпідвальні приміщення підлягають поверненню територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради».

Аналогічна правова позиція також викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.10.2021 року у справі № 520/7050/18, від 22.04.2019 року у справі № 522/31671/13-ц та від 27.02.2018 року у справі №916/2066/15.

Суди,розглядаючи вищенаведеніспори,керувались самерішеннями пророзмежування державногомайна якправовстановлюючими документамитериторіальної громадина весь житловий та нежитловий фонд. Таким чином, спірний будинок є комунальною власністю м. Одеси.

Отже, спірний будинок з 25.11.1991 року перейшов у власність територіальної громади м. Одеси.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.05.2019 року №910/17274/17 досліджуючи питання визнання права власності за набувальною давністю зазначила наступне.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями ч. 1 та ч. 4 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом ст. 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 ч. З ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч. 2 ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Одеська міська рада зазначає, що позивач, зокрема, не довів добросовісність володіння спірним будинком, оскільки він завжди знав, що користується чужим майном з дозволу власника.

Крім того, позивач не довів добросовісність вселення у спірний будинок також з огляду на те, що посилання позивача як підставу вселення, є заключения про домоволодіння 1963 року. Однак, проаналізувавши вказане заключения вбачається, що домоволодіння підлягає реєстрації за ОСОБА_16 .

Позивач не надав жодних пояснень щодо даної обставини та взагалі не згадує її у позовній заяві. Відповідно до вказаного заключения домоволодіння підлягало реєстрації саме за ОСОБА_16 , а не за батьком позивача, який, у свою чергу, значиться в заключенні як власник/забудови (одного житлового будинку).

Особа, яка завжди знала, що володіє чужим майном, не може заявляти про давність володіння, з огляду на таке.

З цього приводу Одеська міська рада звертає увагу на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.04.2020 року у справі № 552/1354/18, у якій зазначено, таке: «У якості правової підстави для визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України позивачі посилаються на те, що вони зареєстровані та фактично проживають у спірній квартирі, утримують її та відкрито й добросовісно користуються нею.

Частиною 1 ст. 344 ЦК України встановлено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Разом із цим добросовісність свідчить про те, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Тобто, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником».

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.01.2019 року у справі № 755/16913/16-ц.

Таким чином, позов про визнання права власності за набувальною давністю не може заявляти особа, яка володіє ним за волею власника і завжди знала, хто є власником цього майна. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

В такому разі володінням майном з дозволу власника, норми ст. 344 ЦК України не підлягають застосуванню.

Так,у постановіВерховного СудуУкраїни від20.05.2015року усправі №3-87гс15зроблено висновок,що «нормистатті 344ЦК Українине підлягаютьзастосуванню увипадках,коли володіннямайном протягомтривалого часуздійснювалося напідставі договірнихзобов`язань(договоріворенди,зберігання,безоплатного користування, оперативного управління тощо), чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 26.03.2021 року у справі № 323/351/19.

Таким чином, враховуючи, що позивачка завжди знала, що вона та члени її сім`ї на підставі заключения про домоволодіння від 1963 року № 4 безоплатно користуються будинком, який наразі є власністю територіальної громади м. Одеси, ст. 344 ЦК України не підлягає застосуванню, тобто ОСОБА_1 не може заявляти позовну заяву про визнання права власності за набувальною давністю на об`єкт, яким вона безоплатно користується за волею власника (зараз територіальної громади м. Одеси).

Відтак позивачкою обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, оскільки набуття права власності на житло, яке перебуває у державній чи комунальній власності можливе виключно у порядку приватизації.

Так, у відповідності до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закону) приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 вказаного Закону до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Стаття 6 Закону передбачає, що незалежно від розміру загальної площі безоплатно передаються у власність громадян займані ними: однокімнатні квартири; квартири (будинки), одержані у разі знесення або відселення всіх сімей з будинків (частин будинків), які належали їм на праві власності, якщо колишні власники не одержали за ці будинки (частини будинків) грошової компенсації.

Відповідно до ст. 8 Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

Згідно постанови Верховного Суду від 24.01.2019 року у справі № 755/16913/16-ц, у якій зазначено таке: «За аналізом ч. 1 ст. 344 ЦК України за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Тому при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності позивачки на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна, не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Суд касаційної інстанції зазначив, що у цій справі позивач, вселяючись у спірну квартиру без належних правових підстав, не могла не знати, що квартира належить до комунальної власності, отже власник квартири відомий, і набути право власності на комунальне житло за набувальною давністю у неї не буде підстав.

Верховний Суд зауважив, що для набуття права власності на житло, яке перебуває у комунальній власності існує порядок приватизації».

Аналогічного за змістом висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.06.2021 року у справі № 522/24234/16-ц.

Отже, враховуючи, що спірний будинок перебуває у комунальній власності, що підтверджується рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 266-1, та не заперечується позивачем у справі, набути право власності на такий будинок можливо виключно у порядку приватизації житла.

Стосовно визнання права власності за набувальною давністю на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно ст. 170 Земельного кодексу УРСР, прийнятого Постановою Всеукраїнського ЦВК 29 грудня 1922 року, (надалі - Земельний Кодекс УРСР) землевпорядні дії виконуються під загальним наглядом, керівництвом і контролем Народного Комісаріату Землеробства, місцевими землевпорядними установами через уповноважених на те землемірів- землевпорядників.

Відповідно до ст. 180 Земельного кодексу УРСР провадження з землеустрою здійснюється в наступній послідовності: 1) порушення справи з землеустрою; 2) підготовка справи з землеустрою, складання проекту землеустрою та надання його учасникам; 3) затвердження проекту землеустрою та приведення його до виконання з встановленням межових знаків; 4) складання та видача сторонам землевпорядних документів.

Статтею 192 Земельний Кодекс УРСР визначено, що правильно виконаний проект землеустрою остаточно затверджується землевпорядною установою.

При цьому, згідно зі ст. 193 Земельний Кодекс УРСР за остаточним затвердженням проектів землеустрою землевпорядними установами складаються і, після державного запису утворених землекористувань (земельної реєстрації), видаються учасникам землеустрою належно засвідчені документи. У названих документах повинні бути означені межі, місце розташування, простір і склад землекористувань, а також показані їх назви, найменування землекористувачів, час виконання землеустрою і його підстава, умови землекористування та інші істотні відомості, що містяться в постанові про затвердження проекту землеустрою. Справжні землевпорядні плани, акти і діловодства зберігаються при землевпорядних установах.

Більш того, відповідно до ст. 194 Земельний Кодекс УРСР всякого роду плани та інші акти землеустрою, складені крім землевпорядних установ або належним чином ними не засвідчені, визнаються недійсними і не можуть служити доказами незакономірного вчиненого за ними землекористування.

Розділом II частини IV Земельний Кодекс УРСР врегульовано порядок земельної реєстрації.

Відповідно до ст. 195 Земельний Кодекс УРСР державний запис землекористувань (земельна реєстрація) має завданням в інтересах загальнодержавного управління землями, а також для потреб різних галузей народного господарства і для захисту прав і інтересів землекористувачів збирати і зберігати у систематичному і наочному вигляді, вірні і своєчасні відомості про правовий і господарський стан всіх землекористувань.

У зазначених цілях до земельної реєстрації включаються такі відомості про кожну земельну ділянку: а) про місце розташування та назву земельної ділянки, про кількість землі в ній всієї взагалі і за окремими угіддями, про найважливіші будівлі і господарські обзаведення, б) про найменування землекористувачів і обґрунтування, за якими землекористувачам надані ділянки, в) відомості про особливі повноваження і повинності, пов`язані з використанням ділянки, і г) інші відомості, включення яких до реєстрації буде передбачено наступними розпорядженнями.

Відповідно до ст. 200 Земельний Кодекс УРСР здійснення земельної реєстрації покладається на Наркомзем і його місцеві органи.

Отже, у відповідності із положеннями Земельного кодексу УРСР - особа,якій земельнаділянка булавідведена вперіод діїданого Кодексу,може вважатисяїї законнимземлекористувачем лишез моментунастання обставинвизначених вст.ст. 180, 193 даного Кодексу. За інших умов, дії особи які спрямовані на набуття прав щодо відведеної земельної ділянки (початок користування нею) з недодержанням в момент вчинення таких дій положень ст. 180 Земельного кодексу є незаконними, а отже не створюють юридичних наслідків для такої особи по відношенню до відведеної їй земельної ділянки.

Також уподальшому ч.1ст.20Земельного кодексуУкраїнської РСР,введеного вдію ЗакономУРСР «Прозатвердження Земельногокодексу УкраїнськоїРСР» 08.07.1970року №2874-VII(далі-Земельний кодексУкраїнської РСР1970року),було закріплено,що відповіднодо Основземельного законодавстваСоюзу РСРі союзнихреспублік правоземлекористування колгоспів,радгоспів таінших землекористувачівзасвідчується державнимиактами направо користуванняземлею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР.

Статтею 22 Земельного кодексу Української РСР 1970 року передбачено, що приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, забороняється.

В подальшому, ст. і Земельного кодексу Української РСР 1990 року встановлено, що відповідно до Декларації про державний суверенітет України земля є власністю її народу. Так, частиною 5 Земельного кодексу України 1990 року було закріплено, що у постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема. промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям.

Згідно зі ст. 22 Земельного кодексу Української РСР 1990 року право володіння або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Відповідно до ст. 23 Земельного кодексу Української РСР 1990 року право володіння або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, районними, міськими Радами народних депутатів. Форми державних актів встановлюються Верховною Радою Української РСР.

Водночас, у матеріалах справи відсутні жодні правовстановлюючі документи на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 . Земельна ділянка не була оформлена у встановленому законодавством порядку ані колгоспом ім. Мічуріна, ані ОСОБА_6 , ані ОСОБА_16 , ані позивачем.

Враховуючи, що вказаними особами не було отримано право встановлювального документа на користування земельною ділянкою, в той час як обов`язкове отримання відповідного державного акта було передбачено ще з набрання чинності Земельним кодексом УРСР 1922 року, право користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_2 , у вищеперелічених осіб не виникло.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 12.04.2018 року у справі № 910/23064/16. Так, Верховним Судом визначено, що без дотримання процедури, вказаної вище, а також оформлення договору оренди чи отримання державного акту про право власності на земельну ділянку будь-які юридичні та фізичні особи не можуть вважатися належними землекористувачами земельної ділянки.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 11.04.2018 року у справі № 742/2916 15-ц зазначив, що «Аналіз ст. 119 ЗК України дає підстави для висновку, що не передбачено жодних переваг для осіб, зазначених у частині першій цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов надувальної давності не призводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування (статті 118, 123 ЗК України). Ця норма надає лише право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов`язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів».

Аналогічного за змістом висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01.11.2018 року у справі № 569/10861/16-ц.

Таким чином, подання до суду позовної заяви про визнання права власності за набувальною давністю на земельну ділянку - не передбачено законом.

При таких обставинах, позовні вимоги ОСОБА_17 до Одеської міської ради та Департамента комунальної власності Одеської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , про визнання права власності за набувальною давністю на будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , залишити без задоволення.

На підставі викладеного, та керуючись ст.ст. 12,13,79-81, 259-265,273 ЦПК України, ст. 41 Конституції України, ст.ст. 16, 319,328,344 ЦК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_17 до Одеської міської ради та Департамента комунальної власності Одеської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , про визнання права власності за набувальною давністю на будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 залишити без задоволення.

Копію рішення направити сторонам по справі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1ст. 354 ЦПК України.

Рішення складено та підписано суддею 20.12.2024р.

Суддя: Аліна С.С.