Вирок

від 25.12.2024 по справі 530/116/23

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 530/116/23 Номер провадження 11-кп/814/1333/24Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1 Доповідач ап. інст. ОСОБА_2

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 грудня 2024 року м. Полтава

Колегія суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ Полтавського апеляційного суду у складі:

головуючого суддіОСОБА_2 суддів: за участю: секретаря судового засідання прокурора захисника обвинуваченогоОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_7 ОСОБА_8

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 09 грудня 2022 року за №12021170490000361, за апеляційними скаргами прокурора ОСОБА_9 і захисника ОСОБА_7 , в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , на вирок Диканського районного суду Полтавської області від 23 січня 2024 року,

в с т а н о в и л а:

Цим вироком

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Покровське Полтавського р-ну Полтавської обл., проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , судимого

06 лютого 2023 року Полтавським апеляційним судом за ч.2 ст.286-1 КК України на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 6 років,

визнано винуватим і засуджено за ч.1 ст.121 КК України на 5 років позбавлення волі.

На підставі ч.1 ст.71 КК України за сукупністю вироків частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Полтавського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року та призначено ОСОБА_8 остаточне покарання - 5 років 1 місяць позбавлення волі.

Відповідно до ч.5ст.72КК України зараховано ОСОБА_8 у строк покарання строк його попереднього ув`язнення з 22 грудня 2022 року до 23 січня 2024 року з розрахунку день за день.

Строк покарання ОСОБА_8 ухвалено обчислювати з 23 січня 2024 року та до набарання вироком законної сили залишено йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

ОСОБА_8 визнано невинуватим і виправдано за ч.1 ст.135 КК України на підставі п.2 ч.1 ст.373 КПК України у зв`язку з недоведеністю вчинення ним вказаного кримінального правопорушення.

Цивільний позов прокурора задоволено та стягнуто з ОСОБА_8 на користь держави в особі Департаменту охорони здоров`я Полтавської обласної військової адміністрації та Департаменту фінансів Полтавської обласної військової адміністрації 60 850 гривень 32 копійки витрат на стаціонарне лікування потерпілого від кримінального правопорушення.

Вирішено питання щодо арешту майна та речових доказів.

За вироком суду ОСОБА_8 визнано винуватим і засуджено за спричинення потерпілому умисного тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, за таких обставин.

03 грудня 2022 року приблизно о 21 годині 45 хвилин ОСОБА_8 по вул. Нафтовиків у сел. Опішня Полтавського р-ну Полтавської обл., перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, в ході сварки з ОСОБА_10 на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин умисно наніс йому один удар кулаком у голову, від якого ОСОБА_10 упав на землю, чим заподіяв останньому тілесні ушкодження у вигляді черепно-мозкової травми, забою головного мозку тяжкого ступеню з переломом кісток черепа та субдуральною гематомою.

Водночас місцевийсуд зарезультатами судовогорозгляду дійшоввисновку проте,що стороною обвинувачення не надано належних та допустимих доказів про вчинення ОСОБА_8 кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.135 КК України, у зв`язку з чим не визнав винуватим і виправдав ОСОБА_8 за цією частиною статті кримінального закону.

Органом досудовогорозслідування ОСОБА_8 обвинувачується утому,що він, усвідомлюючи факт спричинення ним ОСОБА_10 тяжкого тілесного ушкодження за наведених вище обставин, тим самим поставивши його своїми діями в небезпечний для життя стан, маючи можливість для надання допомоги, не виконав свого громадянського обов`язку, що покладав на нього закон і загальновизнані норми моралі, не переконався, чи потребує ОСОБА_10 допомоги, не викликав екстрену медичну допомогу, не відвіз ОСОБА_10 до найближчого закладу охорони здоров`я, а умисно залишив його в небезпеці, зникнувши з місця злочину.

Такі дії ОСОБА_8 органом досудового розслідування кваліфіковані за ч.1 ст.135 КК України як завідоме залишення потерпілого без допомоги після поставлення його в небезпечний для життя стан.

В апеляційних скаргах:

прокурор ОСОБА_9 , посилаючись на невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м`якість, просить скасувати вирок Диканського районного суду Полтавської області від 23 січня 2024 року та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_8 визнати винуватим і засудити за: ч.1 ст.121 КК України на 6 років позбавлення волі, ч.1 ст.135 КК України на 2 роки позбавлення волі, на підставі ч.1 ст.70 КК України призначити ОСОБА_8 покарання 6 років позбавлення волі, відповідно до ст.71 КК України частково приєднати невідбуту частину покарання за вироком Полтавського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року та призначити ОСОБА_8 остаточне покарання 7 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 6 років. Свої вимогимотивує тим,що суд першої інстанції: не врахував те, що наданими стороною обвинувачення доказами в повному обсязі доведено винуватість ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.135 КК України, за встановлених в обвинувальному акті обставин, а показання ОСОБА_8 підлягали критичній оцінці як спосіб захисту від пред`явленого обвинувачення; в порушення вимог ч.3 ст.71 КК України не приєднав до остаточно призначеного ОСОБА_8 покарання додаткове покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 6 років, яке було призначене обвинуваченому за попереднім вироком; призначив ОСОБА_8 надто м`яке покарання, не врахувавши особу та позицію обвинуваченого, який судимий, не визнав винуватість у вчиненні інкримінованих йому злочинів, відсутність обставин, що пом`якшують покарання, та наявність обставин, які його обтяжують, думку потерпілого про призначення ОСОБА_8 суворого покарання;

захисник ОСОБА_7 просить скасувати вирок Диканського районного суду Полтавської області від 23 січня 2024 року в частині засудження ОСОБА_8 за ч.1 ст.121 КК України та закрити кримінальне провадження у зв`язку з недоведеністю винуватості ОСОБА_8 у вчиненні цього кримінального правопорушення. Такі вимогиобґрунтовує тим,що місцевий суд не врахував те, що: ОСОБА_8 наніс ОСОБА_10 , лише один удар, який не міг спричинити тяжкі тілесні ушкодження; саме потерпілий, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, діяв агресивно, розпочав і продовжив сварку, якої намагався уникнути обвинувачений; сумнівним є постійне перебування ОСОБА_10 у салоні автомобіля, а не пересування в сел. Опішня Полтавського р-ну Полтавської обл.

У запереченнізахисник ОСОБА_11 просить апеляційну скаргу прокурора залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів, і закрити кримінальне провадження у зв`язку з недоведеністю винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.121 КК України.

Колегія суддівСудової палатиз розглядукримінальних справзаслухала суддю-доповідача, думку прокурора, який просив задовольнити апеляційну скаргу сторони обвинувачення, заперечивши проти вимог апеляційної скарги захисника, позицію обвинуваченого та його захисника на підтримку апеляційної скарги сторони захисту, перевірила матеріали кримінального провадження, обговорила доводи апеляційних скарг та дійшла висновку про те, що апеляційна скарга захисника підлягає залишенню без задоволення, а апеляційна скарга прокурора - задоволенню частково, з огляду на таке.

Статтею 404КПК Українипередбачено,що суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення суду першої інстанції в межах апеляційних скарг.

Згідно зі ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України. Обгрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Доводи сторони захисту, які зводяться до того, що обвинувачений не спричиняв і не міг спричинити ОСОБА_10 тяжке тілесне ушкодження, позбавлені підстав.

За ч.1 ст.121 КК України відповідальність настає за умисне тяжке тілесне ушкодження, яким є, зокрема, умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння.

У кримінально правовому значенні тілесне ушкодження це протиправний винний фізичний або психічний вплив на чужий організм, який полягає в порушенні анатомічної цілості або фізіологічних функцій органів і тканин. Характер та ступінь тяжкості тілесних ушоджень на практиці визначаються за результатами судово-медичної експертизи на підставі передусім відповідних положень КК України (ст.ст.121-125) і Правил судово- медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених Наказом Міністрества охорони здоров`я України №6.

Небезпечними для життя є ушкодження, що в момент заподіяння (завдання) чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища й котрі без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з ним у прямому причинно-наслідковому зв`язку.

До ушкоджень, що небезпечні для життя, належать, зокрема: а) ті, що проникають у черепну порожнину, у тому числі й без ушкодження мозку; б) відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа; в) забій головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так і без здавлення головного мозку; забій головного мозку середньої тяжкості за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки; г) ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності загрозливих для життя явищ (п.п.2.1.2, 2.1.3 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених Наказом Міністрества охорони здоров`я України №6).

При визначенні ступеня тяжкості заподіяних тілесних ушкоджень за способом вчинення діяння враховуються локалізація, характер, механізм утворення травм та ушкоджень, а зміст і характер інтелектуального та вольового критеріїв вини у зазначених злочинах з матеріальним складом обумовлюються усвідомленням особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбаченням його негативних наслідків та ставленням до цих наслідків.

Стаття 94 КПК Українивизначає, що жоден доказ не має наперед встановленої сили. Суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює не тільки кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, але й сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.121 КК України умисного заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, є обґрунтованим, його зроблено на підставі об`єктивного з`ясування обставин, підтверджених доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду з дотриманням ст.23 КПК України й оціненими відповідно до ст.94 КПК України.

Такий висновок підтверджується показаннями потерпілого ОСОБА_10 про те, що 03 грудня 2022 року приблизно о 22 годині по вул. Нафтовиків у сел. Опішня Полтавського р-ну Полтавської обл. у ході виниклого між ним і ОСОБА_8 конфлікту обвинувачений наніс йому один удар в обличчя, від чого він ( ОСОБА_10 ) упав на тверду поверхню та втратив свідомість. Далі отямився в своєму автомобілі, після чого йому більше удари не завдавались.

12 січня 2023 року потерпілий у ході проведеного з ним слідчого експерименту продемонстрував спосіб, механізм і локалізацію заподіяння йому обвинуваченим одного удару в обличчя, від якого він втратив свідомість, що підтверджується протоколом цієї слідчої дії з додатком (т.2 а.п.5-7).

Згідно з висновком судово-медичної експертизи №15 від 12 січня 2023 року встановлено відповідність відтворених ОСОБА_10 під час слідчого експерименту обставин (щодо способу, локалізації, характеру та механізму заподіяння йому тілесних ушкоджень) об`єктивним судово-медичним даним (т.2 а.п.47).

Наведені вище докази узгоджуються і з показаннями свідка ОСОБА_12 , який підтвердив те, що 03 грудня 2022 року, зокрема, він, ОСОБА_10 і ОСОБА_8 вживали алкоголь. Затим під час їх перебування по АДРЕСА_2 почув звук падіння, після чого помітив лежачого на землі потерпілого, біля якого знаходились обвинувачений і ОСОБА_13 . Вони підняли ОСОБА_10 і посадили його на заднє сидіння автомобіля.

13 грудня 2022 року свідок ОСОБА_12 в ході слідчого експерименту вказав на місце по АДРЕСА_2 , де між обвинуваченим і потерпілим відбувся конфлікт, а також ОСОБА_10 втратив свідомість, продемонстрував обставини поміщення потерпілого в автомобіль присутніми на місці злочину особами, що зафіксовано в протоколі вказаної слідчої дії з додактом (т.2 а.п.16-18).

Свідок же ОСОБА_14 (мати потерпілого) підтвердила те, що 04 грудня 2022 року приблизно о 01-02 годині ОСОБА_10 повернувся з видимими тілесними ушкодженнями. 05 грудня 2022 року його було госпіталізовано в лікарню.

Як убачається з показань свідка ОСОБА_15 (колишньої дружини потерпілого), в лікарні, коли ОСОБА_10 прийшов до пам`яті, від нього їй стало відомо про те, що саме обвинувачений здійснив його побиття.

Викладена ж вище сукупність доказів у повному обсязі підтверджується даними флешнакопичувача «Apacer» із відеозаписом із камери відеоспостереження, протоколів його огляду від 19 грудня 2022 року, перегляду відеозаписів за участю свідка ОСОБА_12 від 13 грудня 2022 року та за участю потерпілого ОСОБА_10 від 11 січня 2023 року з додатками, якими зафіксовано те, що 03 грудня 2022 року приблизно о 21 годині 46 хвилин по вул. Нафтовиків у сел. Опішня Полтавського р-ну Полтавської обл. ОСОБА_8 відштовхнув від себе ОСОБА_10 і наніс йому удар кулаком у голову, внаслідок чого ОСОБА_10 упав не землю і втратив свідомість. Затим обвинувачений, ОСОБА_13 і ОСОБА_8 завантажили непритомного ОСОБА_10 у автомобіль (т.2 а.п.8-13, 19-26, 29-36).

У ході перегляду вказаного вище технічного носія в місцевому суді потерпілий упізнав себе, ОСОБА_8 і ОСОБА_13 на відеозаписі відповідно до вчинюваних ними дій.

За змістом висновку судово-медичної експертизи №1593 від 20 грудня 2022 року в ОСОБА_10 було виявлено тілесні ушкодження двох груп: 1) черепно-мозкову травму, забій головного мозку тяжкого ступеню з переломом кісток черепа та субдуральною гематомою, параорбітальну гематому обличчя, забійні рани верхньої та нижньої губ зліва, які в своїй сукупності є тяжкими тілесними ушкодженнями за ознакою небезпеки для життя (п.п.2.1.2, 2.1.3 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених Наказом Міністрества охорони здоров`я України №6); 2) синець нижньої третини лівого плеча, який є легким тілесним ушкодженням. Тілесні ушкодження першої групи утворились не менш ніж від одно-двох кратної дії тупих обмежених предметів, які переважно діяли в ділянку обличчя зліва, що в результаті наданого прискорення призвело до подальшого падіння на площину з висоти власного зросту. Травмування головного мозку відбулося як внаслідок нанесення локальних ударів, так і за ударно-протиударним механізмом (т.2 а.п.2-4).

Експерт ОСОБА_16 в судовому засіданні місцевого суду засвідчив, що тілесні ушкодження першої групи спричинені ОСОБА_10 двома ударами: перший у ділянку лівої скроневої ділянки голови; другий у ділянку губ, які в своїй сукупності відносяться до тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя. Від удару в ділянку лівої скроневої ділянки голови потерпілого відбувся перелом кісток черепа та забій головного мозку зліва з місцем локалізації в цій анатомічній ділянці перелому, що вбачається з МРТ. При цьому, інший удар у ділянку губ потерпілого міг привезти до якогось елементу черепно-мозкової травми, але до менш масивного, тому експертом і було оцінено тілесні ушкодження першої групи в сукупності. Перелом кісток черепа утворився від удару, а не в результаті падіння.

Водночас суд першої інстанції правильно оцінив критично показання свідка ОСОБА_13 (який є кумом обвинуваченого) про те, що 03 грудня 2022 року у вечірній і нічний час він постійно перебував із ОСОБА_8 та при ньому ніхто тілесних ушкоджень не заподіював, оскільки такі показання як повністю спростовуються показаннями потерпілого ОСОБА_10 , свідка ОСОБА_12 , даними проведених із ними слідчих експериментів, відеофіксацією з камер спостереження, так і суперечать показанням самого обвинуваченого.

Так, ОСОБА_8 , хоча й не визнав у повному обсязі винуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину, разом з тим, підтвердив те, що 03 грудня 2022 року по вул. Нафтовиків у сел. Опішня Полтавського р-ну Полтавської обл. вживав алкоголь, між ним і ОСОБА_10 відбувся конфлікт, у ході якого він відштовхнув потерпілого й наніс йому удар у ділянку голови, від чого останній упав. Затим він разом із ОСОБА_13 помістили потерпілого в салон автомобіля.

Однак показання обвинуваченого, які зводяться до того, що він із незначною силою вдарив потерпілого в ділянку губ і не спричиняв йому тяжкого тілесного ушкодження є неспроможними та способом його захисту від пред`явленого обвинувачення, оскільки в повному обсязі спростовуються сукупністю викладених вище взаємоузгоджених і підтверджуючих зміст один одного доказів (показань потерпілого ОСОБА_10 , свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , експерта ОСОБА_16 , технічного носія інформації з відеозаписом із камер спостереження, протоколів здійснення слідчих дій із додатками, висновків судово-медичних експертиз).

Із аналізу цих доказів у їх сукупності вбачається, що ОСОБА_8 заподіяв один удар у голову ОСОБА_10 , саме від цього удару останній у подальшому впав на тверду поверхню (на землю) та втратив свідомість. При цьому, потерпілий у своїх показаннях підтвердив те, що після того як він отямився інших тілесних ушкоджень йому ніхто не заподіював. Зазначеними вище діями обвинувачений спричинив ОСОБА_10 тілесні ушкодження у вигляді черепно-мозкової травми, забою головного мозку тяжкого ступеню з переломом кісток черепа та субдуральною гематомою, які утворились як унаслідок нанесення удару, так і за ударно-протиударним механізмом, що підтверджується висновками судово-медичної експертизи №1593 від 20 грудня 2022 року, №15 від 12 січня 2023 року та відповідає механізму й способу заподіяння ОСОБА_8 цього удару ОСОБА_10 . Виходячи із зафіксованих експретом судово-медичних даних щодо спричинених потерпілому тілесних ушкоджень із посиланням на положення п.п.2.1.2, 2.1.3 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених Наказом Міністрества охорони здоров`я України №6, встановлено те, що обвинувачений у наведений вище спосіб завдав ОСОБА_10 тяжке тілесне ушкодження, небезпечне в момент заподіяння, тобто нанесений ним удар у голову перебуває в прямому причинному зв`язку із заподіяним потерпілому тяжким тілесним ушкодженням.

Зазначені вище обставини в сукупності з даними про локалізацію і характер утворення тілесних ушкоджень свідчать про те, що ОСОБА_8 за відсутності жодних об`єктивних обставин, які би викликали в нього стан необхідної оборони, умисно завдав без будь-якого попередження сильний удару в життєво-важливий орган (голову) потерпілому, не передбачав, але свідомо припускав такі можливі наслідки, як різке падіння потерпілого на тверду поверхню, від чого здоров`ю останнього буде спричинено шкоду. При цьому, як підтвердив у судовому засіданні місцевого суду експерт, перелом кісток черепа потерпілого відбувся внаслідок удару, а не падіння.

У випадках же, коли винний діє із невизначеним умислом (прямим або непрямим), він має відповідати за той результат (шкоду), який фактично було заподіяно.

За таких обставин, ОСОБА_8 усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав його суспільно небезпечні наслідки у виглядізаподіяння тяжкихтілесних ушкодженьпотерпілому і хоча не бажав, але свідомо припускав їх настання, тобто діяв з непрямим умислом.

На переконання колегії суддів, установивши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані під час досудового розслідування й надані прокурором докази, на підставі яких ОСОБА_8 було пред`явлено обвинувачення, в тому числі допитавши очевидців злочину, надавши доказам оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.121 КК України, правильно кваліфікувавши його дії за цією нормою кримінального закону.

Також неспроможними є твердження сторони обвинувачення про помилковість виправдання місцевим судом ОСОБА_8 за ч.1 ст.135 КК України.

Диспозицією ч.1 ст.135 КК України передбачено відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов`язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.

Суб`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст.135 КК України, завжди характеризується прямим умислом щодо самого діяння.

Кримінальне правопорушення, передбачене ч.1 ст.121 КК України, з об`єктивної сторони характеризується протиправним посяганням на здоров`я іншої людини, шкідливими наслідками, що настали для здоров`я потерпілого, у вигляді спричинення тяжкого тілесного ушкодження, та наявністю причинного зв`язку між зазначеним діянням та наслідками.

Об`єктом посягання в кримінальних правопорушеннях, передбачених ст.ст.135, 121 КК України є життя та здоров`я людини.

У ситуації коли обвинувачений умисно спричиняє іншій особі тілесне ушкодження, небезпечне для життя, і залишає її в небезпечному стані, він повинен відповідати за умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ч.1 ст.121 КК України). Додаткової кваліфікації за ч.1 ст.135 КК України дії обвинуваченого не потребують.

Судом першої інстанції визнано доведеним і встановлено те, що 03 грудня 2022 року приблизно о 21 годині 45 хвилин ОСОБА_8 по вул. Нафтовиків у сел. Опішня Полтавського р-ну Полтавської обл. у ході сварки з ОСОБА_10 на грунті раптово виниклих неприязних відносин умисно наніс йому удар кулаком у голову, від якого ОСОБА_10 упав на землю. Унаслідок цих дій ОСОБА_8 заподіяв ОСОБА_10 тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння.

Поряд з цим, за змістом обвинувального акта ОСОБА_8 інкримінується те, що він, усвідомлюючи факт спричинення ОСОБА_10 тяжкого тілесного ушкодження за наведених вище обставин, тим самим поставивши його своїми діями в небезпечний для життя стан, маючи можливість для надання допомоги, не виконав свого громадянського обов`язку, що покладав на нього закон і загальновизнані норми моралі, не переконався, чи потребує ОСОБА_10 допомоги, не викликав екстрену медичну допомогу, не відвіз ОСОБА_10 до найближчого закладу охорони здоров`я, а умисно залишив його в небезпеці, зникнувши з місця злочину.

Ураховуючи те, що між наведеними вище діями обвинуваченого щодо умисного нанесення ОСОБА_10 тяжкого тілесного ушкодження, небезпеченого для його життя в момент заподіяння, та настанням відповідних наслідків (спричинення потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для його життя в момент заподіяння) встановлений прямий причинний зв`язок, колегія суддів вважає, що дії обвинуваченого в цій частині, які створювали загрозу для життя та здоров`я ОСОБА_10 , охоплюються складом умисного кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.121 КК України, і додаткової кваліфікації ще й за іншими законами, які передбачають відповідальність за кримінальні правопорушення проти життя та здоров`я особи, у тому числі й за ч.1 ст.135 КК України, не потребують.

Такий підхід узгоджується з правовими позиціями, які містяться в судових рішеннях суду касаційної інстанції у справах №№5-967км10, 5-4863км08, 5-3291км06 та сформовані за схожих обставин провадження.

Оскільки в підсумку суд першої інстанції правильно встановив відсутність факту вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.135 КК України, визнав його невинуватим і виправдав у цій частині обвинувачення, то, зважаючи на викладене й те, що доводи апеляційної скарги прокурора про необхідність ухвалення нового обвинувального вироку щодо ОСОБА_8 за ч.1 ст.135 КК України не знайшли свого підтвердження, колегія суддів не вбачає належних і виправданих, а, отже, й достатіх підстав для скасування вироку місцевого суду в означеній частині.

Не знайшли свого підтвердженя і доводи прокурора про призначення ОСОБА_17 надто м`якого основного покарання.

Відповідно до ст.ст.50, 65 КК України, особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. При призначенні покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, що обтяжують та пом`якшують покарання.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Термін же «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Суд першої інстанції при призначенні покарання врахував ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_8 кримінального правопорушення, що відповідно до ст.12 КК України є тяжким злочином, його характер і ступінь суспільної небезпеки, особу обвинуваченого, який судимий, має 2 малолітніх дітей, за місцем проживання характеризується позитивно, на спеціальних обліках у медичних закладах не перебуває, думку потерпілого про призначення ОСОБА_8 суворого покарання, відсутність обставин, які пом`якшують покарання, та наявність обставини, що його обтяжує - вчинення кримінального правопорушення в стані алкогольного сп`яніння.

За таких обставин, місцевий суд дійшов правильного висновку, що виправлення та перевиховання обвинуваченого можливе лише в умовах ізоляції від суспільства, призначивши останньому основний захід примусу у вигляді позбавлення волі з реальним відбуттям у місцях позбавлення волі у визначених санкцією ч.1 ст.121 КК України межах з подальшим застосуванням приписів ст.71 КК України на строк, який в остаточному розмірі є достатнім для того, щоб ОСОБА_8 довів своє виправлення (5 років 1 місяць позбавлення волі).

Із викладеного вище вбачається, що судом першої інстанції в ході призначення основного покарання були належним чином враховані всі обставини, які мають правове значення при вирішенні цього питання, в тому числі ті, на які посилається прокурор в апеляційній скарзі.

Посилання ж сторони обвинувачення на те, що ОСОБА_8 не визнав винуватість є необгрунтованими, оскільки судом першої інстанції в ході обрання заходу примусу обвинуваченому й було встановлено відсутність обставин, які би пом`якшували покарання останнього. Виходячи з положень ст.63 Конституції України та ст.18 КПК України, визнання винуватості є правом, а не обов`язком обвинуваченого, та може бути способом реалізації права на захист.

При цьому, з огляду на зазначені вище дані та обставини, невизнання ОСОБА_8 своєї винуватості у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.121 КК України, ще не свідчить про те, що обраний йому основний захід примусу не узгоджується із визначеними законом засадами призначення покарання.

Таким чином, призначене ОСОБА_8 основне покарання відповідає вимогам ст.ст.50, 65 КК України, за своїм видом і розміром законне, справедливе та сприяє меті покарання, тобто є необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, через це підстави для його посилення, про що порушує питання прокурор, є відсутніми.

Разом з тим, доводи сторони обвинувачення про безпідставне непризначення місцевим судом обвинуваченому додаткового покарання в ході застосування положень ст.71 КК України колегія суддів уважає обгрунтованими.

На підставі п.3 ч.1 ст.407, п.4 ч.1, ч.2 ст.409, п.2 ч.1 ст.420 КПК України за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує частково вирок та ухвалює новий вирок у разі необхідності застосування більш суворого покарання з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Виходячи з п.1 ч.1 ст.413, ст.414 КПК України неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність визнається незастосування судом закону, який підлягає застосуванню. Невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого є таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість.

Відповідно до вимог ч.ч.3, 4 ст.71 КК України призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

Остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за нове кримінальне правопорушення, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

З матеріалів кримінального провадження встановлено, що 26 серпня 2024 року Гадяцьким районним судом Полтавської області ОСОБА_8 визнано винуватим і засуджено за ч.2 ст.286-1 КК України із застосуванням ст.69 КК України до покарання у вигляді штрафу в розмірі 2 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 34 000 гривень, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 6 років.

06 лютого 2023 року Полтавським апеляційним судом апеляційну скаргу прокурора задоволено частково, вирок Гадяцького районного суду Полтавської області від 26 серпня 2022 року в частині призначення ОСОБА_8 покарання скасовано, ухвалено в цій частині новий вирок, яким призначено ОСОБА_8 покарання за ч.2 ст.286-1 КК України у вигляді 3 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 6 років (т.2 а.п.10-13).

Проте суд першої інстанції всупереч викладеному вище в ході застосування приписів ст.71 КК України безпідставно не приєднав до основного покарання, остаточно призначеного ОСОБА_8 за сукупністю вироків, додаткове покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 6 років, яке обвинуваченому було призначене за вироком Полтавського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року.

Наведене вище є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосуванням закону, який підлягає застосуванню, що, як наслідок, призвело й до невідповідності призначеного ОСОБА_8 остаточного покарання в загальному вимірі вимогам кримінального закону внаслідок м`якості.

Тому оскаржуваний вирок у частині обрання обвинуваченому заходу примусу покарання належить скасувати, ухвалити в цій частині новий вирок і призначити ОСОБА_8 остаточне покарання на підставі ч.1 ст.71 КК України у вигляді позбавлення волі на строк, визначений місцевим судом, та позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 6 років. При цьому, в такому випадку визначення строку позбавлення згаданого вище права не віднесено до дискреційних повноважень суду та обов`язковим є приєднання додаткового покарання за попереднім вироком у повному розмірі, оскільки в будь-якому випадку остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за нове кримінальне правопорушення, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком (ч.4 ст.71 КК України).

Саме таке покарання відповідатиме вимогам ст.ст.50, 65, 71 КК України, буде законним, справедливим і сприятиме його меті, тобто буде необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_8 та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.

Отже, апеляційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а апеляційну скаргу прокурора - задовольнити частково.

Керуючись ст.ст.376, 404, 405, 407, 420 КПК України, колегія суддів апеляційного суду,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 , в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_9 задовольнити частково.

Вирок Диканськогорайонного судуПолтавської областівід 23січня 2024року вчастині призначення ОСОБА_8 покарання скасувати та ухвалити в цій частині новий вирок.

Уважати ОСОБА_8 засудженим за ч.1 ст.121 КК України до покарання, призначеного судом першої інстанції, у вигляді 5 років позбавлення волі.

На підставі ч.1 ст.71 КК України до призначеного покарання частково приєднати невідбуту частину покарання за вироком Полтавського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року, яким скасовано вирок Гадяцького районного суду Полтавської області від 26 серпня 2022 року в частині призначеного ОСОБА_8 покарання, та призначити ОСОБА_8 остаточне покарання у вигляді 5 років 1 місяця позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 6 років.

В іншій частині оскаржуваний вирок залишити без зміни.

Вирок апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений у касаційному порядку протягом трьох місяців з дня його проголошення, а засудженим, який тримається під вартою - у той самий строк з дня вручення йому копії вироку апеляційного суду.

С у д д і:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4