Рішення

від 19.12.2024 по справі 905/1241/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.:(057) 702-07-99, факс: (057) 702-08-52,

гаряча лінія: (096) 068-16-02, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua,

код ЄДРПОУ: 03499901,UA368999980313151206083020649

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

19.12.2024 Справа №905/1241/24

Господарський суд Донецької області у складі:

судді Лободи Т.О.

при секретарі судового засідання Білик М.Л.,

розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Марвелл", м. Дніпро, код 38678671,

до Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації

про стягнення 211 747 337,00 грн,

за участю представників сторін:

позивача Сільвановича Г.Б.,

відповідача - не з`явився,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Марвелл" звернулося до Господарського суду Донецької області з позовом до Російської Федерації в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації про стягнення шкоди, завданої у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, в сумі 211 747 337,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації позивачу спричинено майнову шкоду у вигляді реальних збитків у сумі 4 958 294,00 дол. США, що є еквівалентом 181 317 691,00 грн за офіційним курсом НБУ станом на дату проведення оцінки, а також у вигляді упущеної вигоди в сумі 832 125,00 дол. США, що є еквівалентом 30 429 646,00 грн за офіційним курсом НБУ станом на дату проведення оцінки.

Господарський суд Донецької області ухвалою від 30.09.2024 прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі № 905/1241/24; справу вирішив розглядати за правилами загального позовного провадження; призначив підготовче засідання на 22.10.2024 об 11:15 год.; встановив сторонам строки для подання заяв по суті справи.

Господарський суд Донецької області ухвалою від 22.10.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 05.12.2024 о 10:30 год.

14.11.2024 від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів направлення відповідачу копії ухвали Господарського суду Донецької області від 30.09.2024 року у справі № 905/1241/24 про відкриття провадження та ухвали Господарського суду Донецької області від 22.10.2024 року у справі № 905/1241/24 з нотаріально засвідченим перекладом на російську мову на поштову адресу Посольства Російської Федерації в республіці Польща.

Суд прийняв та долучив надані позивачем документи до матеріалів справи.

Господарський суд Донецької області ухвалою від 05.12.2024, яка занесена до протоколу судового засідання, оголосив перерву в судовому засіданні з розгляду справи по суті до 19.12.2024 об 11:00 год.

Позивач у судовому засіданні підтримав позовні вимоги в повному обсязі, з підстав, зазначених у позові, просив суд їх задовольнити.

Відповідач у судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, відзиву на позов чи будь-яких інших документів до суду не надавав.

Суд зазначає, що згідно з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України введено в Україні воєнний стан.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

За зверненням Мін`юсту Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Згідно з листом Міністерства юстиції України "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

Крім того, у зв`язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану Акціонерне товариство "Укрпошта" з 25.02.2022 припинило обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією та Республікою Білорусь.

12.01.2023 Верховна Рада України прийняла Закон України "Про вихід з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності", яким постановила вийти з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, вчиненої в м. Києві 20 березня 1992 року та ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 19 грудня 1992 року № 2889-XII (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., №9, ст. 66), який набрав чинності 05.02.2023.

Отже, приймаючи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку про неможливість звернення із судовим дорученням для вручення відповідачу судових документів у даній справі в порядку статті 367 Господарського процесуального кодексу України.

Водночас, відповідно до частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

Враховуючи викладене, про дату, час та місце проведення судового засідання відповідач був повідомлений шляхом публікації відповідного оголошення на офіційному сайті Господарського суду Донецької області.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що позивачем здійснено переклад позовної заяви на російську мову, копію якої направлено засобами поштового зв`язку до посольства РФ в Республіці Польща. Додатково позивачем направлено завірену електронним цифровим підписом копію позовної заяви з додатками до неї на електронну пошту Генеральної прокуратури РФ. Також позивачем здійснено переклад ухвал суду від 30.09.2024 та від 22.10.2024 на мову відповідача у справі та направлено засобами поштового зв`язку на адресу посольства РФ в Республіці Польща.

Суд також звертає увагу на те, що відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Всі процесуальні документи суду по справі № 905/1241/24 розміщено в Єдиному державному реєстрі судових рішень України, відомості якого є офіційними та загальнодоступними.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що відповідач обізнаний про наявність даного спору та його розгляд в судовому порядку.

Таким чином, відповідач вважається належним чином повідомленими про дату, час та місце судового засідання та про необхідність вчинення ним дій процесуального характеру.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Зважаючи на те, що в матеріалах справи містяться докази належного повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи, а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, суд здійснив розгляд справи за відсутності відповідача.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши представника позивача, який приймав участь у судових засіданнях по даній справі, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані докази, суд встановив наступне.

Відповідачем у справі є держава Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації.

З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити наступне.

У зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України від 24.02.22 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.22 № 2102-IX, в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. Наразі відповідними Указами Президента України строк дії режиму воєнного стану в Україні продовжено.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися в повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", зокрема, пред`явлення позову до іноземної держави може бути допущено лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави, за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема, в якості відповідача.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.22 "Про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення рішення суду. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Відповідно до правового висновку, викладеного у Постанові Верховного Суду від 14.04.22 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Верховний Суд дійшов висновку, що Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі-громадянину України.

У постановах від 18.05.22 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд прийшов до висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.

Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий деліктний виняток (tort exсeption).

Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Отже, Верховний Суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі. У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.

Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.

Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, Верховний Суд дійшов висновку, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права (справа № 760/17232/20-ц).

Суд зазначає, що у зв`язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24.02.2022, Україна розірвала дипломатичні відносини з Російською Федерацією, що унеможливлює із цієї дати направлення запитів до Посольства Російської Федерації в Україні щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди, з огляду на припинення його роботи на території України.

Суд встановив, що звертаючись із позовом до Російської Федерації для правильного вирішення спору, позивач не потребує згоди компетентних органів держави Російської Федерації на розгляд справи в судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та Російською Федерацією з цього питання.

Таким чином, суд дійшов висновку про застосування у цій справі "деліктного винятку", відповідно до якого будь-який спір, що виник на території країни щодо відшкодування шкоди, завданої майну або його втрати, з Російською Федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Також суд зазначає, що оскільки в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.

Дана правова позиція суду також відображена у постановах Верховного Суду у справі № 796/165/18 від 25.01.19, № 308/9708/19 від 14.04.22 та № 760/17232/20-ц від 18.05.22.

Щодо притягнення до відповідальності саме Російської Федерації за дії, вчиненні її військовослужбовцями (належність відповідача).

Відповідно до частини 8 статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Окрім цього, ця ж стаття закріплює положення про те, що держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.

Крім того, згідно з пунктами 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

За приписами пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року також передбачено, що договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Таким чином, відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та наведеної Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.

Тому, саме Російська Федерація як країна-терорист, що визнана такою переважною більшістю країн цивілізованого світу, є відповідальною за будь-яку шкоду, яка була завдана суб`єктам господарювання в результаті повномасштабної збройної агресії.

Відповідно до статей 4 та 45 Господарського процесуального кодексу України іноземна держава не може бути відповідачем у справі, яка розглядається за правилами господарського судочинства. Більше того, згідно частини 4 статті 56 ГПК України держава бере участь у справі лише через відповідний орган державної влади.

Держава може вступати у правовідносини лише через свої компетентні органи, необхідним є чітко визначити який саме державний орган цієї країни уповноважений виконувати представницьку функцію в іноземних судах.

Так, згідно з пунктом 3.1. статті 1 Федерального закону "Про прокуратуру Російської Федерації" Генеральна прокуратура Російської Федерації в межах своєї компетенції забезпечує представництво і захист інтересів Російської Федерації в міждержавних органах, іноземних і міжнародних (міждержавних) судах, іноземних і міжнародних третейських судах (арбітражах).

За таких обставин, Генеральна прокуратура Російської Федерації є тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів Російської Федерації в межах цього спору.

З урахуванням вищенаведеного, позивачем правомірно обрано Генеральну прокуратуру Російської Федерації як належний орган, що представлятиме інтереси держави Російська Федерація в Господарському суді Донецької області.

Як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "Марвелл" зареєстроване 16.05.2013; основним видом діяльності товариства, зокрема, є надання в оренду інших машин, устаткування та товарів н.в.і.у. (код КВЕД 77.39). Допоміжними видами діяльності товариства є інші спеціалізовані будівельні роботи н.в.і.у. (код КВЕД 43.99), оптова торгівля фарфором, скляним посудом і засобами для чищення (код КВЕД 46.44), оптова торгівля меблями, килимами й освітлювальними приладами (код КВЕД 46.47), оптова торгівля іншими товарами господарського призначення (код КВЕД 46.49), надання в оренду будівельних машин і устаткування (код КВЕД 77.32), надання в оренду інших машин, устаткування та товарів н.в.і.у. (код КВЕД 77.39), інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах (код КВЕД 47.19), роздрібна торгівля меблями, освітлювальним приладдям та іншими товарами для дому в спеціалізованих магазинах (код КВЕД 47.59), роздрібна торгівля іншими невживаними товарами в спеціалізованих магазинах (код КВЕД 47.78), оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням (код КВЕД 46.73), неспеціалізована оптова торгівля (код КВЕД 46.90).

Товариство з обмеженою відповідальністю "Марвелл" є власником залізничних вантажних вагонів у кількості 132 штук, а саме вагони номер 53544847, 53598710, 53544169, 53544078, 53544144, 56944283, 53544888, 53588935, 53598116, 53516423, 53545000, 53598538, 56674245, 56674138, 53577474, 53544243, 53598462, 53516522, 53598702, 53589271, 53544714, 53544821, 53598009, 56673759, 53544102, 56944143, 53544409, 53598280, 56674252, 53516472, 53598454, 53544953, 64044845, 63868681, 64021801, 64058456, 64057482, 64021009, 64044803, 64045073, 64058266, 63949143, 63951016, 64044910, 64057441, 63948681, 64045271, 64045156, 64057474, 63948418, 64044902, 64055940, 63820831, 64021223, 63821060, 64045172, 64044886, 64044936, 64045149, 64057748, 64021850, 64057409, 64021215, 63868103, 64058084, 63717060, 63820286, 64056658, 63820807, 63867972, 63868475, 53544466, 53589107, 56673783, 56944127, 53598140, 63716153, 64045263, 64055718, 64056724, 63554505, 64021942, 64056419, 64055809, 53516365, 53588950, 53589529, 53598363, 53577367, 56944267, 53544722, 53545067, 53577458, 56674039, 56944101, 56944051, 64044944, 63716203, 63716781, 63867808, 64056617, 64056278, 63821045, 64055973, 64022031, 64057847, 63716104, 63716955, 64057565, 63820633, 63821011, 64056088, 64056112, 64045289, 63554778, 63868806, 63554661, 64044811, 64058142, 64056583, 64057763, 64057508, 64057821, 63555130, 64022049, 63716641, 63868764, 63715973, 63716575, 64055817, 64055882, 63715734, право власності на які підтверджується наданими до матеріалів справи Договором купівлі продажу вагонів №111017-1 від 11.10.2017 зі специфікацією, видатковими накладними, актами прийому-передачі вагонів до нього, Договором купівлі продажу №ДМЗК-140/р від 06.06.2018 зі специфікаціями, додатковими угодами, видатковими накладними, актами приймання-передачі напіввагонів у власність до нього, а також витягами з Автоматизованого банку даних парку вантажних вагонів Укрзалізниці.

Як стверджує позивач, вищевказані вантажні напіввагони були передані ним в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Лемтранс" за Договором №1 оренди залізничного рухомого складу від 11.10.2017, Товариству з обмеженою відповідальністю "Металургтранс" за Договором №36А/18 оренди залізничного рухомого складу від 15.06.2018, Договору №104А/21 оренди залізничного рухомого складу від 19.10.2021, та використовувались такими особами відповідно до умов договорів оренди для перевезення вантажів залізничним сполученням.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.

Наразі відповідно Указу Президента України від 28 жовтня 2024 року № 740/2024 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 10 листопада 2024 року строком на 90 діб.

З 24.02.2022 на території України, в тому числі на території Донецької області, розпочались інтенсивні бойові дії, частину територій України було окуповано.

Як зазначає позивач, через вказані обставини ТОВ "Марвелл" вважає, що вагони, які є предметом даного спору, були або знищені окупантами, або використовуються ними у власних цілях або перевезені на територію РФ (викрадені).

З метою встановлення фактичного місцезнаходження належних позивачу вагонів, в тому числі, які є предметом даного спору, ТОВ "Марвелл" через адвоката звернулось до АТ "Укрзалізниця" з відповідним запитом, на який отримало відповідь вих. №ЦЦМ-7/136 від 29.09.2022, в якій зазначається, що більшість вагонів знаходяться на станціях, які розташовані на тимчасово окупованих територіях України. У вказаному листі АТ "Укрзалізниця" також зазначає, що не співпрацює з окупаційною владою, а тому інформація щодо можливої передислокації вагонів, їх збереження та/або повернення на територію підконтрольну українській владі у товариства відсутня. У зв`язку з військовою агресією РФ проти України та запровадженням воєнного стану АТ "Укрзалізниця" відповідно до ст. 29 Статуту залізниць України запроваджено конвенційну заборону від 24.02.2022 № ЦЦО/99 (зі змінами та доповненнями) на прийом до перевезення всіх вантажів та порожніх вагонів, в тому числі призначенням станції регіональної філії "Донецька залізниця" АТ "Укрзалізниця".

До листа додано інформацію про дислокацію запитуваних вагонів з інформаційних систем філії "Головний інформаційно-обчислювальний центр" АТ "Укрзалізниця" станом на 24.02.2022 та 08.09.2022, з аналізу якої вбачається, що останнім відомим місцем дислокації вагонів ТОВ "Марвелл", які є предметом даного спору, є станції Волноваха, Маріуполь-Сорт, Сартана, Асланове.

Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України №309 від 22.12.2022, вся територія Маріупольського району Донецької області (в тому числі с Сартана та с Асланове) за винятком с. Заїченко, с. Пікузи включена до переліку тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, дата початку тимчасової окупації 05.03.2022. Волноваська міська територіальна громада включена до переліку тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, дата початку тимчасової окупації 10.03.2022.

31.10.2022 позивач звернувся до Центрального управління Служби безпеки України, Офісу Генерального прокурора та Національної поліції України з заявою про вчинення кримінального правопорушення за фактом втрати можливості вільно володіти та розпоряджатись майном ТОВ "Марвелл", а саме залізничними вагонами у кількості 175 штук, через збройну агресію РФ.

З результатом звернення 09.11.2022 Донецькою обласною прокуратурою внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та зареєстровано кримінальне провадження №42022050000000613 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1ст. 438 Кримінального кодексу України. Проведення досудового розслідування вказаного кримінального правопорушення доручено слідчим СВ 2управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області ГУ) СБУ в Донецькій та Луганській областях.

Позивача визнано потерпілим у кримінальному провадженні № 42022050000000613 від 09.11.2022.

Отже, в результаті збройної агресії РФ проти України ТОВ "Марвелл" перестало володіти, користуватись і розпоряджатись на власний розсуд належним йому майном.

Позивач вважає, що своїми діями відповідач завдав матеріальної шкоди у вигляді вартості втраченого майна та упущеної вигоди.

З метою встановлення розміру реальних збитків від втрати майна, що належить ТОВ "Марвелл", а також упущеної вигоди, спричинених позивачу внаслідок збройної агресії РФ, позивач замовив звіт про незалежну оцінку розміру реальних збитків внаслідок знищення та пошкодження майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а саме рухоме майно (втрата можливості володіти та розпоряджатись 132 од. залізничних напіввагонів), а також звіт про незалежну оцінку розміру упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності ТОВ "Марвелл" (втрата можливості володіти та розпоряджатись 132 од. залізничних напіввагонів) у суб`єкта оціночної діяльності Баранника Ігоря Васильовича (Сертифікат суб`єкта оціночної діяльності № 1021/20 від 23.11.2020, виданий Фондом державного майна України, термін дії з 23.11.2020 до 23.11.2023).

Згідно з Висновком до Звіту про незалежну оцінку розміру реальних збитків внаслідок знищення та пошкодження майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а саме рухоме майно (втрата можливості володіти та розпоряджатись 132 од. залізничних напіввагонів), яке знаходиться у власності ТОВ "Марвелл", вартість розміру реальних збитків становить 181 317 691,00 грн без урахування ПДВ, або 4 958 294,00 доларів США без урахування ПДВ.

Згідно з Висновком до Звіту про незалежну оцінку розміру упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності ТОВ "Марвелл" (втрата можливості володіти та розпоряджатись 132 од. залізничних напіввагонів) розмір упущеної вигоди становить 832 125 доларів США без урахування ПДВ, або 30 429 646,00 грн, без урахування ПДВ.

Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.

Частиною 1 статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до статті 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 320 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦК України свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Частинами 1, 3 ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Відповідно до положень частин першої та третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 22 ЦК України збитками зокрема є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За змістом статті 22 ЦК України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.

Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами ЦК України відповідальність настає незалежно від вини.

Тому, обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.

Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Згідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй "Визначення агресії" від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Як вже зазначив суд, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії відповідача проти України в порушення пункту 4 статті 2 статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування відповідача з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов`язано відповідача негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України № 2188-IX від 14.04.2022 схвалено Заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", якою Верховна Рада України визнає дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу.

Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

До того ж, приписами ч. 2 ст. 46 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі (дата підписання: 18.10.1907, дата набрання чинності для України: 24.08.1991) закріплено, що приватна власність не підлягає конфіскації на окупованій території.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і окупація території України; знищення, привласнення, конфіскація (експропріація) або викрадення майна (в тому числі і майна позивача) на окупованих територіях, здійснені в рамках реалізації акту агресії відповідачем.

Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Згідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.

Як встановив суд, залізничні напіввагони у кількості 132 штук належать позивачу на праві власності на підставі відповідних документів. Останні є цивільними об`єктами, які не використовувалися у військових цілях відповідно до міжнародного законодавства.

Саме внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації, позивачу було завдано збитків.

При цьому, позивач втратив контроль над своїми активами всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність за наслідки тимчасової окупації, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну позивача.

Протиправність дій відповідача в тому числі є загальновідомим фактом, підтверджується, зокрема, Витягом з єдиного реєстру досудових розслідувань (номер кримінального провадження № 42022050000000613 від 09.11.2022), про який вказано вище.

В свою чергу, положеннями ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під збитками розуміються витрати, зокрема, втрата майна.

Конституційний Суд України, у своєму рішенні від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004 наголошує, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України № 1207-VІІ "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" за підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.

Проте, матеріали справи свідчать про повну втрату позивачем контролю над своїм майном та встановлення відповідачем контролю над майном позивача з подальшим його викраденням, пошкодженням та/або знищенням.

З огляду на викладене, позивач: не панує над своїм майном, не утримує його, не використовує чи експлуатує його, не отримує від нього корисні властивості (доходи), не здійснює з ним господарську діяльність і так само не може здійснювати вказані правомочності користування та володіння цим майном всупереч власній волі та з вини відповідача; позбавлений можливості вільно, на власний розсуд розпорядитись майном, в тому числі, продати його за справедливу ринкову ціну чи передати таке майно кредиторам в рахунок виконання зобов`язань; повністю позбавлений можливості користування та розпорядження майном на практиці.

Метою набуття, здійснення, зміни та припинення суб`єктивного цивільного права власності завжди є задоволення певного індивідуального інтересу учасника цивільних відносин. Саме у зв`язку з цим інтерес визначений як окремий об`єкт захисту поряд із цивільним правом у статтях 15, 16 ЦК України.

Відтак, внаслідок вказаних вище протиправних дій відповідача право власності на майно втратило всі корисні властивості засобу для задоволення зазначених інтересів позивача.

З огляду на те, що позивач за законодавством України лишається власником свого майна, відповідач протиправно позбавив позивача права власності на таке майно, що є порушенням відповідачем прав позивача, передбачених ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 320, ч. 1 ст. 321 ЦК України, а також ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі правила. Перше правило, викладене в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном. Друге правило, яке міститься у другому реченні першого абзацу, стосується лише позбавлення "власності" та підпорядковує цей процес певним умовам. Третє правило, викладене у другому абзаці, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів ("Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), 1982; Iatridis v. Greece, 1999; J.A. Pye (Oxford) Ltdand J.A. Pye (Oxford) Land Ltd v. The United Kingdom [ВП], 2007; Anheuser-Busch Inc. v. Portugal, 2007; Alisic and Others v. Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the Former Yugoslav Republic of Macedonia; "Іммобіліаре Саффі проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), 1999; Broniowski v. Poland; і "Вістінс і Перепйолькінс проти Латвії" (Vistins and Perepjolkins v. Latvia)). Ці три норми не "окремі" в сенсі того, що вони не пов`язані між собою: друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, і тому їх слід тлумачити у світлі загального принципу, проголошеного в першому правилі ("Колишній король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece); Bruncrona v. Finland, 2004; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007).

Так, щоб вважатися сумісним зі статтею 1 Протоколу № 1, втручання має відповідати певним критеріям: воно має відповідати принципу законності та мати за законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, якої прагнуть досягти (Beyeler v. Italy [ВП], 2000, §§ 108-114). При цьому, Європейський суд з прав людини не раз наголошував, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння "майном" може бути виправданим, лише якщо воно служить законним суспільним (або загальним) інтересам (BELANE NAGY v. HUNGARY; LEKIC v. SLOVENIA).

В свою чергу, військове вторгнення на територію іншої суверенної держави, що призвело до окупації військами Російської Федерації частини території України та як наслідок призвело до позбавлення правом розпоряджатись, користуватись та мирно володіти своїм майном апріорі не може мати жодної легітимної мети та служити законним інтересам українського суспільства. Такі дії однозначно та беззаперечно вважаються порушенням з боку відповідача права власності позивача та фактично прирівнюються за своїми тривалими наслідкам до втрати майна позивача.

Вказане підтверджується й непоодинокими рішеннями Європейського суду з прав людини. У переважній більшості випадків, якщо суд встановлює, що втручання не відповідало умовам, передбаченим законом, або не переслідувало суспільний інтерес чи законну мету, він визнає порушення Конвенції лише з цієї причини та не вважає за необхідне братися до аналізу пропорційності оскаржених заходів ("Сімонян проти Вірменії" (Simonyan v. Armenia); "Віятович проти Хорватії" (VIJATOVIC v. CROATIA); "Губйов проти Росії" (Gubiyev v. Russia), 2011, § 83; "Дімітрові проти Болгарії" (Dimitrovi v. Bulgaria); і "Бок і Паладе проти Румунії" (Bock and Palade v. Romania); "Касілов проти Росії" (Kasilov v. Russia)).

У справі "Святі монастирі проти Греції" (The Holy Monasteries v. Greece), 1994, суд постановив, що законодавче положення, яке автоматично передає користування та володіння визначеною власністю державі, призводить до передачі повного права власності на відповідну землю державі та становить позбавлення "володіння".

Позбавлення "володіння" може виникнути також у ситуаціях, коли не було офіційного рішення про скасування особистих прав, але вплив на "володіння" заявника низки різноманітних заходів, застосованих органами державної влади, настільки глибокий, що робить ці заходи подібні до експропріації. Щоб визначити, чи відбулося позбавлення "володіння", суд не повинен обмежуватися перевіркою того, чи сталося позбавлення власності чи офіційна експропріація; він повинен дивитися глибше й досліджувати реальність ситуації, на яку подається скарга. Оскільки Конвенція має на меті гарантувати права, які є «практичними», необхідно з`ясувати, чи становила така ситуація фактичну експропріацію, SPORRONG AND LONNROTH v. SWEDEN, 1982; "Васілєску проти Румунії" (Vasilescu v. Romania), 1998; "Шембрі та інші проти Мальти" (Schembri and Others v. Malta), 2009; "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania); Depalle v. France [ВП],). Дійсно, згідно з різними статтями Конвенції, практика суду вказує на те, що може знадобитися дивитися глибше, читати уважніше і зосередитися на реаліях ситуації (наприклад, "Апап Болонья проти Мальти" (Apap Bologna v. Malta)). Наприклад, у справі, коли військово-морський флот заволодів землею заявників, заснував там військово-морську базу, а заявники згодом не змогли ні отримати доступ до свого майна, ні продати, заповісти, закласти чи подарувати його, можливість розпоряджатися відібраною землею разом із невдалими спробами виправити ситуацію призвело до достатньо серйозних фактичних наслідків для заявників, щоб суд міг вважати, що землі були експропрійовані, навіть за відсутності будь-якого офіційного рішення про експропріацію (Papamichalopoulos v. Greece, 1993). Аналогічно, у справі "Сариджа і Ділавер проти Туреччини" (Sarica and Dilaver v. Turkey).

Отже, у своїй практиці суд розробив гнучкий підхід до доказів, які повинні бути надані заявниками, які стверджують, що вони втратили своє майно та житло в ситуаціях міжнародного або внутрішнього військового конфлікту. Суд відзначає, що схожий підхід відображено в пункті 7 статті 15 Принципів Пінейру ООН.

Так у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia) Європейський суд з прав людини зазначає, що мало місце втручання у права заявників за статтею 1 Протоколу № 1 в тому, що вони не мали можливості доступу до свого майна упродовж періоду часу, що триває, і через це втратили контроль над ним і будь-яку можливість користуватися і володіти ним. Це становить втручання у мирне володіння їхнім майном.

Тимчасова окупація Маріупольського району Донецької області та Волноваської міської територіальної громади Донецької області військами Російської Федерації позбавила позивача (ТОВ "Марвелл") рухомого майна, а саме 132 одиниць залізничних напіввагонів.

У даній справі, формально позивач за законодавством України уповноважений розпорядитись своїм майном, однак в дійсності це неможливо.

У пункті 53 Рішення у справі "Vasilescu v. Romania" від 22.05.1998 (заява №53/1997/837/1043), ЄСПЛ повторив вказані вище висновки з рішення у справі Рараmісhаlороulоs v. Greece" про те, що втрата всієї можливості розпоряджатися майном дозволяє вважати, що заявниця стала жертвою фактичної конфіскації, та визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).

Варто зазначити, що у коментованому рішенні (пункт 51) ЄСПЛ прямо зазначає, що практична перешкода може складати порушення Конвенції так само як і правова перешкода.

Незважаючи на те, що за законодавством України позивач формально є власником майна, на теперішній час він не може користуватись, продавати, або розвивати бізнес на базі свого майна, а отже, з урахуванням наведеного вище, відбулась фактична експропріація у розумінні Конвенції.

Суд зазначає, що оскільки майно позивача розташовано на тимчасово окупованій території України, достовірно встановити його подальшу долю (після втрати контролю позивача над активами) не вбачається можливим.

З огляду на те, що фактична неможливість розпорядження майном за Конвенцією прирівнюється до позбавлення власності (де-факто експропріації), то у такому випадку майно слід вважати втраченим так само, як у разі припинення прав власності на майно, чи його знищення. Майно слід вважати втраченим позивачам в результаті порушення відповідачем його права власності на таке майно.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 №326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.

Згідно з п. 2 Порядку, міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади постановлено розробити і затвердити у шестимісячний строк методики, передбачені Порядком, затвердженим цією постановою.

Згідно з п.п. 18 п. 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.

Основні показники, які оцінюються (зокрема): вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода підприємств недержавної форми власності.

Відповідно до п. 5 Загальних засад (додаток до Постанови Кабінету міністрів України від 20.03.2022 №326) оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.

Незалежна оцінка збитків проводиться суб`єктами оціночної діяльності - суб`єктами господарювання, визнаними такими Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (далі - суб`єкти оціночної діяльності), із дотриманням національних стандартів оцінки майна та Міжнародних стандартів оцінки майна з урахуванням особливостей, що визначені цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.

16.12.2022 набрав чинності наказ Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022 № 3904/1223, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 02.12.2022 № 1522/38858 "Про затвердження Методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності" (далі Методика).

Згідно з пунктом 1 Розділу 1 вказаної вище Методики ця методика застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб`єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації (далі - збройна агресія), оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб`єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб`єктів господарювання.

В п. 9 Методики визначено, що для цілей цієї Методики за умовну грошову одиницю приймають долар США. Отриманий результат в еквіваленті умовної грошової одиниці переводять у гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату оцінки.

Так, згідно Висновку до Звіту про незалежну оцінку розміру реальних збитків внаслідок знищення та пошкодження майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а саме рухоме майно (втрата можливості володіти та розпоряджатись 132 од. залізничних напіввагонів), яке знаходиться у власності ТОВ "Марвелл", вартість розміру реальних збитків становить 181 317 691,00 грн без врахування ПДВ, або 4 958 294,00 доларів США без урахування ПДВ.

Заперечення відповідача проти результатів оцінки збитків в матеріалах справи відсутні.

Вказаний Звіт зроблений з урахуванням чинних норм законодавства на момент здійснення оцінки, в тому числі з урахуванням вищевказаних Порядку та Методики.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.

Щодо стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди суд зазначає наступне.

Відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди має свою специфіку, обумовлену низкою факторів, що зумовлено, зокрема, особливістю правової природи категорії збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки момент вчинення правопорушення упущена вигода є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями, адже досить складним є визначення розміру тих втрат, які ще не сталися (не наступили фізично), позаяк невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток. Тож у з`ясуванні критеріїв, яким слід керуватися при визначені (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди, суд повинен зважати на сутність правової природи категорії упущена вигода, принципи на яких ґрунтується виконання зобов`язання з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, а також функції, які повинно виконувати відшкодування збитків.

Аналогічні висновки викладені у пунктах 71-73 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20 та п. 66-67 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/7511/20.

Тлумачення змісту частини другої статті 22 ЦК України, частини другої статті 224, статті 225 ГК України свідчить, що упущена вигода будучи складовою поняття збитки на відміну від реальних збитків, фактичну вартість яких можна виявити на основі оцінки прямих майнових втрат, завданих особі, пов`язана з тим реальним приростом, збільшенням її майнової сфери, якого можна було б очікувати за звичайних обставин, якби ці обставини не були порушені неправомірною поведінкою боржника.

Отже відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди пов`язує можливість отримання доходу (майнових вигод) особою, право якої порушено, саме із звичайними обставинами, тобто звичайними умовами цивільного/господарського обороту.

Тому при визначенні (обчисленні) розміру упущеної вигоди першочергове значення має врахування критерію звичайних обставин (умов цивільного/господарського обороту) за яких кредитор мав достатні очікування на отримання відповідного доходу в разі належного виконання боржником своїх обов`язків.

Чинний ЦК України та ГК України не містять норм, які б розкривали зміст поняття звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту), тоді як за визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, слово "звичайний" означає "який нічим не виділяється серед інших, не має яких-небудь специфічних, визначних особливостей, якостей; який не має в собі нічого нового; звичний; який вважається нормальним; характерний, типовий для кого -, чого-небудь". Отже звичайними обставинами (умовами цивільного/господарського обороту) фактично є типові (нормальні) обставини (умови) комерційного обігу (функціонування ринку), а не теоретично, потенційно можливі, особливо сприятливі ситуації, що мали місце під час неналежного виконання боржником своїх обов`язків.

Аналогічні висновки викладені у пунктах 77-80 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 року по справі № 922/3928/20 та п. 70 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 року по справі № 910/7511/20.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою.

Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків, до складу яких входить упущена вигода, яка за своє суттю є майновими втратами, що могли, з урахуванням розумних витрат на їх отримання, бути реально отримані кредитором за звичайних обставин, якби його право не було порушено, а боржник додержувався правил здійснення господарської діяльності.

Визначаючи розмір збитків у вигляді упущеної вигоди необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна функція, яка виходить з неприпустимості збагачення потерпілої сторони зобов`язання (кредитора) та визначає своїм завданням компенсацію кредитору дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків. Отже при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення) як: 1) звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту); 2) розумні витрати; 3) компенсаційність відшкодування збитків.

Аналогічні висновки викладені у пунктах 98-101 постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20 та п. 73-74 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/7511/20.

Згідно Висновком до Звіту про незалежну оцінку розміру упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності ТОВ "Марвелл" (втрата можливості володіти та розпоряджатись 132 од. залізничних напіввагонів) розмір упущеної вигоди становить 832 125 доларів США без урахування ПДВ, або 30 429 646,00 грн, без урахування ПДВ.

Для визначення розміру втраченої вигоди підприємством від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності ТОВ "Марвелл" у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації оцінювачем був використаний дохідний підхід (метод компандування грошових потоків). Розрахунок здійснений за 1,52 роки.

Заперечення відповідача проти результатів оцінки збитків у вигляді упущеної вигоди в матеріалах справи відсутні.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості заявлених вимог та доведеності обставин, на які позивач посилається в позові, а заволодіння майном позивача є прямим актом військової агресії Російської Федерації проти України, у зв`язку з чим будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними.

Зазначене також стосується і протиправних дій відповідача щодо майна позивача.

За таких обставин, суд у повному обсязі встановив наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача, що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачу у заявленому до стягнення розмірі, який в тому числі підтверджений висновком експерта.

Відповідно до частин 1-3 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

З огляду на встановлені судом обставини, суд дійшов висновку, що внаслідок протиправних дій відповідача заподіяно шкоду майну позивача в сумі 4 958 294,00 доларів США, що є еквівалентом 181 317 691,00 грн за офіційним курсом НБУ станом на дату оцінки, реальних збитків та в сумі 832 125,00 доларів США, що є еквівалентом 30 429 646,00 грн за офіційним курсом НБУ станом на дату оцінки упущеної вигоди, у зв`язку з чим позов підлягає задоволенню.

Пунктом 5 частини 1 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно зі статтею 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд зазначає, що при зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", відповідно до якої від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Згідно зі статтею 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" станом на 01.01.2024 прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі становив 3 028 гривень.

Враховуючи, що 1,5 % від розміру задоволених вимог складає 3 176 210,06 грн, що більше ніж 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, судовий збір за розгляд даної справи становить 1 059 800,00 грн, який підлягає стягненню з відповідача до Державного бюджету України.

На підставі викладеного, керуючись статями 1-5, 10, 11, 12, 20, 73-80, 86, 123, 129, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з держави Російська Федерація на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Марвелл" (49083, м. Дніпро, вул. Собінова, буд. 1, код ЄДРПОУ 38678671) майнову шкоду, завдану у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації, що складається з реальних збитків у розмірі 4 958 294,00 доларів США, що є еквівалентом 181 317 691,00 грн за офіційним курсом НБУ станом на дату оцінки, та упущеної вигоди в розмірі 832 125,00 доларів США, що є еквівалентом 30 429 646,00 грн за офіційним курсом НБУ станом на дату оцінки.

Стягнути з держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (ОДРН 1037739514196, ІПН 7710146102, 125993, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитровка, буд. 15А, будівля 1) в дохід Державного бюджету України судовий збір у сумі 1 059 800,00 грн.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається в строки та в порядку, визначені статтями 256, 257 ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 30.12.2024.

Суддя Т. О. Лобода