Рішення

від 23.12.2024 по справі 562/2296/24

ЗДОЛБУНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 562/2296/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" грудня 2024 р. Здолбунівський районний суд

Рівненської області

в складі: головуючого судді Шуляка А.С.

при секретарі Солдатовій О.Д.

за участю позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

представника органу опіки та піклування

Здолбунівської міської ради Гуляр М.В.

розглянувши у приміщенні Здолбунівського районного суду у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ІНФОРМАЦІЯ_1 , Орган опіки та піклування Здолбунівської міської ради Рівненської області про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, -

в с т а н о в и в:

У поданій в суд заяві позивач ОСОБА_1 просить встановити факт самостійного виховання та утримання ним неповнолітнього сина, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що 30 липня 1999 між ним та відповідачкою було зареєстровано шлюб. Від даного шлюбу вони мають сина, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зазначає, що на сьогоднішній день фактичні шлюбні відносини між ним та ОСОБА_4 припинені, разом вони не проживають з 27 лютого 2022 року, дружина постійно проживає в Польській Республіці. Стверджує, що відповідачка будь-якої участі у вихованні сина не бере. Вказує, що він самостійно виховує та утримує сина ОСОБА_6 .

В судовому засіданні позивач та представник позивача - адвокат Хмара М.В. вимоги позову підтримали та просять задовільнити його з підстав наведених у позовній заяві.

В судовому засіданні представник відповідача - адвокат Януль В.С. не заперечував щодо задоволення позовних вимог. Зазначив, що відповідачкою на адресу суду була направлена заява про визнання нею позовних вимог.

В судовому засіданні представник органу опіки та піклування Здолбунівської міської ради Гуляр М.В. не заперечувала щодо задоволення позовних вимог. Додатково зазначила, що під час візиту за місцем проживання неповнолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батька дитини не було вдома, оскільки ОСОБА_1 був на роботі. З ОСОБА_6 була присутня бабуся. Зазначає, що при спілкуванні з дитиною, було встановлено, що він з мамою перебував за кордоном, однак після повернення в Україну він постійно проживає з батьком та бабусею за адресою: АДРЕСА_1 . Крім того неповнолітній повідомив, що він спілкується зі своєю матір`ю в телефонному режимі, Також ОСОБА_6 їй повідомив, що ОСОБА_4 не буде повертатися в Україну, тому він буде проживати зі своїм батьком.

Заслухавши пояснення позивача та його представника, представника відповідача, представника органу опіки та піклування, оцінивши зібрані по справі докази в сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , є батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 02 березня 2010 року.

Відповідно до довідки виданої П`ятигірським старостинським округом Здолбунівської міської ради від 12 червня 2024 року ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , але проживає разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1 .

Як вбачається з акту обстеження матеріально-побутових умов та умов виховання сім`ї від 11 грудня 2024 року вихованням та утриманням неповнолітнього ОСОБА_5 займається його батько ОСОБА_1 , оскільки мати ОСОБА_6 проживає за кордоном.

Згідно з ч.3 ст.51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

В рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст.1 Першого протоколу.

У статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (стаття 18).

Питання регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється СК України (ст.1 СК).

Частиною 1 статті 121 СК передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Відповідно до ст.141 СК, батьки мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятоюстатті 157 цього Кодексу.

Разом з тим, сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч.1 ст.14, ч.1 ст.15 СК України). Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені ст.ст.150-151 СК УКраїни.

Згідно ст. 150 СК України, батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до ч.3 ст.151 СК України, батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

Статтею 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.12.1991 року, встановлено, що у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

За змістом ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею (ч.ч. 1, 2 ст. 157 СК України).

А як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі «М. С. проти України», при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Верховний Суд у своїй постанові від 30.03.2021 р. по справі № 542/1428/18 зазначив, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

І як зазначено в постанові Верховного суду від 10.10.2024 у справі №930/2899/23, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання чи утримання дитини.

У частині першій статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Судом встановлено, що син ОСОБА_6 , проживає разом із батьком та перебуває на його утриманні, позивач самостійно виховує сина, здійснює опіку над ним, доглядає та піклується про його стан здоров`я, забезпечує харчуванням, одягом, освітою, лікуванням, та дозвілля.

Згідно із ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

При цьому, згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Відповідно дост. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

У відповідності до ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті об-ставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випад-ків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

Враховуючи вище викладене, суд оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, у контексті першочергового врахування інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, встановив факт самостійного виховання позивачем свого сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що не позбавляє права матір належним чином виконувати свої батьківські обов`язки в подальшому.

Позивач не ставить питання про відшкодування судових витрат.

Керуючись ст.ст. 12, 81, 82, 258, 263, 265, 268 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовільнити.

Встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішення може бути оскарженим в Рівненський апеляційний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається в Рівненський апеляційний суд через Здолбунівський районний суд Рівненської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_1 : АДРЕСА_3 .

Третя особа: Орган опіки та піклування Здолбунівської міської ради Рівненської області (місцезнаходження: 35705, м.Здолбунів Рівненського району Рівненської області, вул.Грушевського, 14).

Суддя