Рішення

від 24.12.2024 по справі 915/1642/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 грудня 2024 року Справа № 915/1642/20(915/451/24)

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Давченко Т.М.,

за участю секретаря судового засідання: Дюльгер І.М.

та представників сторін:

від позивача: ліквідатор ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" арбітражний керуючий Пляка С.В. (в залі суду);

від відповідача: Цвігун А.В. та Месропянцева О.В. (поза межами суду);

від ДП "АМПУ" (кредитор-3): Полубоярова К.В. (поза межами суду)

розглянувши у відкритому судовому засіданні господарську справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Мостобудівельний загін № 73" в особі ліквідатора Пляки С.В. (54017, м. Миколаїв, а/с 8)

до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

про визнання угоди недійсною та витребування майна,

поданої у межах справи № 915/1642/20 про банкрутство ТОВ "Мостобудівельний загін 73" (код ЄДРПОУ 30126124)

ліквідатор: арбітражний керуючий Пляка Сергій Валерійович (54017, м. Миколаїв, а/с 8),

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Мостобудівельний загін № 73" (далі - ТОВ "Мостобудівельний загін № 73") в особі ліквідатора звернулося до суду з позовною заявою №02-01/119 від 19.04.2024, зареєстрованою в Господарському суді Миколаївської області 22.04.2024 за вх. № 4797/24, у якій викладені такі вимоги:

"1. Прийняти дану позовну заяву до розгляду в межах справи про банкрутство №915/1642/20 та відкрити провадження у справі.

2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу частки нежитлових будівель та споруд б/н від 27.06.2018 (№4780 від 27.06.2018) та №2 від 27.07.2018 (№5244 від 27.07.2018), виданих приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Незнайко С.В. щодо нерухомого майна - нежитлових приміщень, розташованих за адресою м. Одеса, Тираспольське шосе, 2.

3. Витребувати у ОСОБА_1 , зареєстроване за ним нерухоме майно, розташоване за адресою - Одеська обл., м. Одеса, Тираспольське шосе, будинок 2: нежитлові будівлі та споруди, загальна площа (кв.м): 5187.5; опис об`єкта: ц-навіс, 1-4 споруда, У-вбиральня, II- залізнична під`їздна колія яка примикає стрілочним переводом №73 до колії №35 станції Одеса Застава-1 загальною довжиною 2400,6 метрів, Ш-котельня, Ф1.Ф2-майстерня, Т4-навіс 1, І-навіс 2, Г-навіс 3, Ф4-підстанція, Ф5-сарай, Щ-ТП, Ц-трапсформаторна, Ю-адміністративна будівля, Б-адміністративний корпус, А-адміністративно-складська будівля, В-виробничий цех, РІ-дізельна, П2-лабораторія, П1-моторний цех, С-склад, Т-склад 2, Т1-склад 3, Д-склад 4, Е-склад 5, Л-склад 6, О- склад 7, П-склад 9, Р-виробничий цех, з подальшою державною реєстрацією за Товариством з обмеженою відповідальністю "Мостобудівельний загін № 73" права власності на вказане нерухоме майно, реєстраційний номер об`єктів нерухомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27236107 та 26838272.

4. Судові витрати покласти на відповідача.»

Позов обґрунтовано тим, що зазначене нерухоме майно, належне ТОВ "Мостобудівельний загін № 73", вибуло з власності ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" у незаконний спосіб, при наявності накладених арештів на указане майно, що спричинило порушення прав банкрута та кредиторів банкрута.

Окрім того, позивач посилається на те, що вiдчуження спірного майна вiдбулось у 2016 poцi, а ухвалами суду вiд 03.02.202l та вiд 16.06.202l у справi № 915/1642/20 визнанi грошовi вимоги кредиторiв на загальну суму 29430132,44 грн. У зв`язку з чим, лiквiдатор вважає, що саме внаслiдок вiдчуження належного боржнику нерухомого майна рiзко знизилась його платоспроможність.

Також ліквідатор зазначає, що ТOB "Мостобудівельний загін № 73" відчужило майно ТОВ «Добробут БМ» фактично безоплатно, тому лiквiдатор вважає, що спiрнi правочини пiдлягають визнанню недiй?сними iз застосуванням положень ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства , зважаючи на наявність ознак фраудаторностi.

Така передача, на думку позивача, свiдчить про вiдсутнiсть добросовiсностi у оспорюваному правочинi, оскiльки він вчинений саме з метою створення видимостi добросовiсного набувача, а тому вказане майно підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння.

Частиною 1 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

За приписами ч. 2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.

Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України.

За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

1. Рух справи.

Дана позовна заява була подана в межах справи № 915/1642/20 про банкрутство ТОВ "Мостобудівельний загін № 73".

Також позивачем було подано до господарського суду заяву про вжиття заходів забезпечення позову, в якій просив суд вжити заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, розташоване за адресою: Одеська область, м. Одеса, Тираспольське шосе, будинок 2: нежитлові будівлі та споруди загальна площа (кв.м): 5187.5; опис об`єкта: ц-навіс, 1-4 споруда, У-вбиральня, II- залізнична під`їзна колія яка примикає стрілочним переводом № 73 до колії № 35 станції Одеса Застава-1 загальною довжиною 2400,6 метрів, Ш-котельня, Ф1,Ф2-майстерня, Т4-навіс 1, І-навіс 2, Г-навіс 3, Ф4-підстанція, Ф5-сарай, Щ-ТП, Ц-трансформаторна, Ю-адміністративна будівля, Б- адміністративний корпус, А-адміністративно-складська будівля, В-виробничий цех, Р1-дізельна, П2-лабораторія, П1-моторний цех, С-склад, Т-склад 2, Т1-склад 3, Д- склад 4, Е-склад 5, Л-склад 6, О- склад 7, П- склад 9, Р-виробничий цех, реєстраційний номер об`єктів нерухомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27236107 та 26838272.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 27.05.2024 по справі №915/451/24 задоволено заяву ліквідатора ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" про вжиття заходів забезпечення позову, вжито заходи забезпечення позову ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" шляхом накладення арешту на нерухоме майно, розташоване за адресою - Одеська область, м. Одеса, Тираспольське шосе, будинок 2: нежитлові будівлі та споруди, загальна площа (кв.м): 5187.5; опис об`єкта: ц-навіс, 1-4 споруда, У-вбиральня, II- залізнична під`їздна колія яка примикає стрілочним переводом №73 до колії №35 станції Одеса Застава-1 загальною довжиною 2400,6 метрів, Ш-котельня, Ф1,Ф2-майстерня, Т4-навіс 1, І-навіс 2, Г-навіс 3, Ф4-підстанція, Ф5-сарай, Щ-ТП, Ц-трансформаторна, Ю- адміністративна будівля, Б- адміністративний корпус, А-адміністративно-складська будівля, В-виробничий цех, Р1-дізельна, П2- лабораторія, П1-моторний цех, С-склад, Т-склад 2, Т1-склад 3, Д- склад 4, Е-склад 5, Л-склад 6, О- склад 7, П- склад 9, Р-виробничий цех; реєстраційний номер об`єктів нерухомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27236107 та 26838272.

Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 24.07.2024 року ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 27.05.2024 року залишив без змін.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду своєю постановою від 07.10.2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 та ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 27.05.2024 року у справі №915/451/24 залишив без змін.

Ухвалою суду від 25.06.2024 року прийнято до розгляду позовну заяву та підготовче засідання призначено на 16.07.2024 року.

Ухвалою суду від 16.07.2024 року, повідомлено учасників справи про те, що підготовче засідання 16.07.2024 року не відбулося з технічних причин, про що складено відповідний акт. Наступне підготовче засідання призначено на 16.09.2024 року.

Ухвалою суду від 10.10.2024 року, повідомлено учасників справи про те, що підготовче засідання 16.09.2024 року не відбулося у зв`язку з відпусткою головуючого судді. Наступне підготовче засідання було призначено на 05.11.2024 року.

Ухвалою суду від 05.11.2024 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 03.12.2024.

Ухвалою суду від 03.12.2024 року повідомлено учасників справи про те, що, судове засідання (розгляд справи по суті) відкладено на 24.12.2024.

2. Правові позиції сторін у справі.

Відповідач ОСОБА_1 у відзиві на позовну заяву вважає твердження позивача безпідставними та необґрунтованими, а позов таким, що не може бути задоволений, з огляду на наступне. Відповідач наголошує на реальності договорів купівлі-продажу, пояснює, що договори купівлі продажу були належним чином посвідчені, вартість майна була сплачена відповідачем, будь-які обтяження на момент придбання відповідачем спірного майна були відсутні, а тому ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірного майна.

З огляду на викладене відповідач наголошує на відсутності порушених прав боржника та правових підстав для звернення ліквідатора боржника до суду з позовом про витребування майна у відповідача, оскільки позивач не надав суду доказів про незаконне вибуття спірного майна від позивача поза його волею. Договір має правову та фактичну мету, яка є правомірною та добросовісною, спрямованою на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а отже не має ознак фраудаторності.

Окрім того, відповідач наголошує на тому, що спірне майно вибуло з власності ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" 01.06.2016 року, тобто більше ніж за 4 роки до відкриття провадження про банкрутство, а тому у ліквідатора відповідно до ст. 42 КУзПБ відсутні правові підстави звертатися до суду з вказаним позовом.

Також ОСОБА_1 вказує на пропуск позивачем строку позовної давності при зверненні до суду із цим позовом, оскільки початок перебігу строку позовної давності, у даному випадку, належить обчислювати саме від дня вибуття спірного майна з володіння власника, а саме з 01.06.2016, тобто дати укладення договору між ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" та ТОВ "ДОБРОБУТ БМ". Таким чином, строк позовної давності сплив 01.06.2019.

У судовому засіданні 24.12.2024 присутні представники сторін підтримали свої позиції, викладені у поданих суду документах.

У судовому засіданні 24.12.2024, згідно ч. 1 ст. 240 ГПК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини даної господарської справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, виходячи з наступних підстав.

01.06.2016 на підставі договорів купівлі продажу № 1 та № 2, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Семеновою Г.В., Товариство з обмеженою відповідальністю "Мостобудівельний загін № 73" відчужило на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОБРОБУТ БМ" нерухоме майно, а саме: нежитлові будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 . Об`єкт в цілому складається з будівель: літ. «А»; літ. «Б»; літ. «В»; літ. «Г»; літ. «Д»; літ. «Е»; літ. «Ж»; літ. « 3»; літ. «К»; літ. «Л»; літ. «С»; літ. «П»; літ. «П1»; літ. «П2»; літ. «Р»; літ. «Р1»; літ. «Р2»; літ. «Р3»; літ. «Р4»; літ. «Р5»; літ. «Р6»; літ. «С»; літ. «Т»; літ. «Т1»; літ. «Ю», загальною площею 5187,5 кв.м., основною площею 4088,3 кв.м.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 27.06.2018 Товариство з обмеженою відповідальністю "ДОБРОБУТ БМ" передало у власність, а покупець, ОСОБА_1 , набув у власність 1/2 частку нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , (надалі іменується «Нерухоме майно» або «Предмет договору»), і сплачує за вказане вище Нерухоме майно визначену цим Договором грошову суму. Об?єкт в цілому складається з будівель: літ. «А»; літ. «Б»; літ. «В»; літ. «Г»; літ. «Д»; літ. «Е»; літ. «Ж»; літ. « 3»; літ. «К»; літ. «Л»; літ. «С»; літ. «П»; літ. «П1»; літ. «П2»; літ. «Р»; літ. «Р1»; літ. «Р2»; літ. «Р3»; літ. «Р4»; літ. «Р5»; літ. «Р6»; літ. «С»; літ. «Т»; літ. «Т1»; літ. «Ю», загальною площею 5187,5 кв.м., основною площею 4088,3 кв.м.

Продаж Предмету договору вчиняється за узгодженою між Сторонами ціною яка становить 1 312 440 (один мільйон триста дванадцять тисяч чотириста сорок) гривень 00 копійок. Вказана сума була сплачена відповідачем ОСОБА_1 ТОВ "ДОБРОБУТ БМ" в повному обсязі, що підтверджується платіжним дорученням № 01 від 27.06.2018 року

Відповідно до договору купівлі-продажу № 2 від 27.07.2018 Товариство з обмеженою відповідальністю "ДОБРОБУТ БМ" передає у власність, а покупець ОСОБА_1 , набуває у власність 1/2 частку нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: Одеська область, місто Одеса, Тираспольське шосе, будинок 2 (два), (надалі іменується «Нерухоме майно» або «Предмет договору»), і сплачує за вказане вище Нерухоме майно визначену цим Договором грошову суму. Об`єкт в цілому складається з будівель: літ. «А»; літ. «Б»; літ. «В»; літ. «Г»; літ. «Д»; літ. «Е»; літ. «Ж»; літ. « 3»; літ. «К»; літ. «Л»; літ. «О»; літ. «П»; літ. «П1»; літ. «П2»; літ. «Р»; літ. «Р1»; літ. «P2»; літ. «РЗ»; літ. «р4»; літ. «Р5»; літ. «Рб»; літ. «С»; літ. «Т»; літ. «Т1»; літ. «Ю», загальною площею 5187,5 кв.м., основною площею 4088,3 кв.м.

Продаж Предмету договору вчиняється за узгодженою між Сторонами ціною яка становить 1 312 440 (один мільйон триста дванадцять тисяч чотириста сорок) гривень 00 копійок. Вказана сума була сплачена відповідачем ОСОБА_1 ТОВ "ДОБРОБУТ БМ" в повному обсязі, що підтверджується платіжними дорученнями № 02 від 02 серпня 2018 року, № 03 від 07 серпня 2018 року та № 04 від 09 серпня 2018 року.

Провадження у справі № 915/1642/20 про банкрутство було відкрито ухвалою судді Господарського суду Миколаївської області від 20.01.2021.

Позивач, звертаючись до суду з даним позовом про визнання правочинів щодо відчуження майна недійсними посилається на те, що:

- спірні договори мають бути визнані недійсними на підставі ст. 42 КУзПБ як такі, що укладені менш ніж за три роки до порушення справи про банкрутство Товариством з обмеженою відповідальністю "Мостобудівельний загін № 73" безоплатно, та за наявності чинних арештів, що призвело до суттєвого зменшення активів боржника, які можна було б спрямувати на погашення вимог кредиторів (фраудаторні нравочини):

- спірні договори укладені з порушенням вимог ч.ч.1, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, оскільки не спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків.

3. Положення законодавства, що застосовуються при вирішенні спору в даній справі, та правові висновки суду.

Згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Варто зауважити, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, у зв`язку з чим, суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підстав позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) від 04.11.1950 передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно із ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано Кодексом України з процедур банкрутства, який введено в дію з 21.10.2019 року, а до введення в дію цього Кодексу - Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними у застосуванні при розгляді цих справ.

Законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами Цивільного кодексу та Господарського кодексу України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.

Законодавство про банкрутство (як стаття 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"у редакції, чинній з 19.01.2013, так і стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства) не визначає вимоги до укладеного правочину, а врегульовує спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів, укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини), суб`єктів (осіб які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними.

Обґрунтовуючи правові підстави поданої заяви, позивач посилається на положення абз. 4 ч. 1 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства, якими передбачено, що правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав як, зокрема, якщо боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів.

За переконанням позивача майно боржником було відчужене на користь відповідача саме у "підозрілий період" за наявності простроченої заборгованості перед кредиторами з метою уникнення стягнення цього майна.

Вказані договори на думку позивача не спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків, при цьому належних та допустимих доказів, які б підтверджували такі доводи позивачем до матеріалів справи не додано.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України.

Водночас стаття 42 КУзПБ є спеціальною щодо загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів недійсними, оскільки наведена норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів боржника недійсними, які (підстави) характерні виключно для правовідносин, що виникають у судовій процедурі банкрутства.

Так, відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 42 КУзПБ правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав:

боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку;

боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;

боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;

боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна;

боржник узяв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав:

боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;

боржник уклав договір із заінтересованою особою;

боржник уклав договір дарування.

З дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Згідно з ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У відповідності до п. 2 рішення Конституційного Суду України № 1-рп/99 від 09.02.1999 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Приписами ст. 5 ЦК України "Дія актів цивільного законодавства у часі" визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Так, за загальним правилом до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (висновок Верховного Суду України у постанові від 02.12.2015 у справі №3-1085гс15).

Принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено ч. 1 ст. 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (пункт 4 рішення Конституційного Суду України від 05.04.2021 № 3-рп/2001).

Конституційний Суд України дійшов висновку, що конституційний принцип про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб, проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (абз. 4 п. 3 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99(справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Виходячи з положень частини 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, при вирішенні спору про визнання недійсним договору потрібно приймати до уваги ті законодавчі підстави для визнання недійсним договору, які існували на момент укладення такого договору. Тобто підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину.

Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ урегульовано лише фактично подальший розгляд справ про банкрутство, тобто відповідні приписи за своєю галузевою приналежністю є нормою процесуального права, яка не стосується жодним чином норм матеріального права, що містяться у цьому нормативно-правовому акті.

Що ж до застосування у часі приписів ст. 42 КУзПБ як такої, що містить норми матеріального права, пункт 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ не визначає правил дії в часі цієї норми та не встановлює темпоральних критеріїв її застосування. Так само не визначає таких правил наведений пункт Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ щодо положень статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019 року.

Тому приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019 року, -підлягають застосуванню приписи статті 20 Закону про банкрутство.

Близька за змістом правова позиція щодо неможливості застосування норм ст. 42 КУзБП щодо визнання недійсними договорів, які були укладені до набрання чинності таким кодексом, викладена у постановах Верховного Суду від 12.11.2020 у справі №911/956/17, від 02.06.2021 у справі № 911/956/17, від 02.06.2021 року у справі № 904/7905/16 та від 03.08.2021 року у справі № 904/2425/20.

Стосовно застосування абз. 5 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до спірних правовідносин слід зауважити, що такі положення, у порівнянні із аналогічними положеннями ст. 42 КУзПБ, передбачають інший період, за який відповідний правочин може бути визнано недійсним, а саме виключно лише один рік до моменту порушення провадження у справі про банкрутство боржника.

В силу статті 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов`язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник прийняв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Отже, порівняльний аналіз положень ст. 42 КУзБП та ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" свідчить, що відповідні статті містять аналогічні за цільовою спрямованістю норми направлені унеможливити вчинення боржником фраудаторних дій у "підозрілий період". Положення КУзПБ, у порівнянні із Законом про банкрутство, лише незначно, розширюють перелік підстав визнання недійсними правочинів боржника за рахунок укладення договору із заінтересованою особою та укладення договору дарування. Однак суттєвим є той факт, що КУзПБ істотно розширює часові межі так званого "підозрілого періоду": з одного року до трьох років.

Враховуючи те, що спірні правочини було вчинено 27.06.2018 та 27.07.2018, та майно взагалі вибуло із власності ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" - 01.06.2016, а провадження у справі про банкрутство відносно ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" було відкрито 20.01.2021, то такі правочини не можуть відноситися до фраудаторних дій вчинених у "підозрілий період".

Крім того, дата вчинення оспорюваних правочинів на півтора року виходить за часові межі "підозрілого періоду", а отже, правочин не може бути визнаний недійсним на підставі положень статті 20 Закону про банкрутство.

Щодо посилання представника позивача на те, що відчуження спірного нерухомого майна ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" відбувалось в період дії арештів, а саме:

27.10.2017 вiддiлом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мiнiстерства юстиції України внесено запис (спецiальний розлiл) № 23059876 про обтяження (арешт) нерухомого майна ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" (код ЄДРПОУ 30126124).

l7.03.2020 відділом примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) внесено запис (спеціальний розділ) № 35978331 про обтяження (арешт) нерухомого майна ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" (код ЄДРПОУ 30126124).

З вищевикладеного вбачається, що арешти були накладені 27.10.2017 та 17.03.2020 на нерухоме майно, яке належить ТОВ "Мостобудівельний загін № 73", проте, як вже зазначалось вище, 01.06.2016 спірне майно вже належало на праві власності ТОВ "ДОБРОБУТ БМ", а тому на нього не могли бути накладені вказані арешти цими постановами виконавчої служби.

Окрім того, з повного витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 29.04.2024 року вбачається, що єдине обтяження, яке було накладено на спірне майно, а саме постановою про арешт майна боржника, серія та номер: 45637574, виданий 23.06.2017, видавник ВПВР УДВС ГТУЮ у Миколаївській області, було припинено 27.06.2018 року на підставі постанови про зняття арешту з майна боржника, серія та номер 55016273, видавник: Головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нещадим І.С.

Щодо посилання представника позивача, на те що майно відчужено фактично безоплатно, то вказані доводи спростовуються відповіддю ТОВ "ДОБРОБУТ БМ" на адвокатський запит від 21.05.2024р. відповідно до якої зазначено, що документи про які йде мова у запиті (які підтверджують здійснення платежів за договором купівлі-продажу від 01.06.2016 щодо придбання нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: Одеська область, місто Одеса, Тираспольське шосе, будинок 2, ТОВ "ДОБРОБУТ БМ" у ТОВ "Мостобудівельний загін № 73") мають обмежений строк зберігання, а тому не можуть бути надані в повному обсязі.

Разом з тим, ТОВ "ДОБРОБУТ БМ" у своїй відповіді зазначає, що розрахувалося з ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" за договорами купівлі-продажу №1 та №2 від 01.06.2016 щодо придбання нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: Одеська область, місто Одеса, Тираспольське шосе, будинок, 2 у повному обсязі.

З вказаної відповіді також вбачається, що розрахунок проводився частково у безготівковій формі, шляхом перерахування коштів на банківський рахунок ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" та частково кошти було сплачено в касу ТОВ "Мостобудівельний загін № 73".

Квитанції про безготівкові перекази не збереглися, проте частина квитанцій про сплату коштів у касу ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" на загальну суму 704777,07 грн. збереглася. Збережені квитанції долучені до даної відповіді та надані до суду.

Станом на 30.09.2017 було складено акт взаєморозрахунків між ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" та ТОВ "ДОБРОБУТ БМ".

Окрім того, 30 червня 2017 року між ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" та ТОВ "ДОБРОБУТ БМ" було укладено угоду № 06/2016 про зарахування зустрічних однорідних вимог, зокрема у сумі 321765, 29 грн.

З вищевикладеного вбачається, що майно було відчужене не безоплатно, а тому посилання арбітражного керуючого на його безоплатність не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 28 жовтня 2021 року по справі № 911/1012/13 зробила висновок, що укладення боржником договору поза межами "підозрілого періоду" визначеного статтею 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, чи інших законів.

У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсним правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постановах від 02.06.2021 року у справі №904/7905/16 та від 24.11.2021 року у справі №905/2030/19 (905/2445/19).

Приписами статті 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Реалізуючи встановлене статтею 55 Конституції України та статтею 4 Господарського процесуального кодексу України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17).

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 Цивільного кодексу України).

Згідно з частинами першою - п`ятою статі 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини першої та третьої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, слід встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.

Як підставу недійсності правочину за нормами ЦК України позивач наводить недобросовісність відповідача при укладенні оспорюваних договорів, проте жодними належними доказами вказане не доводить.

Так само позивачем не надано суду доказів на підтвердження доводів щодо фактичного невиконання договорів, тверджень що правочини не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Оспорювані договори купівлі-продажу були належним чином посвідчені, вартість майна була сплачена відповідачем, будь-які обтяження на момент придбання відповідачем спірного майна були відсутні, а тому ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірного майна.

Щодо позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння слід зазначити наступне.

Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України).

Положеннями частини третьої статті 42 КУзПБ передбачено, що в разі визнання недійсними правочинів боржника з підстав, передбачених частиною першою або другою цієї статті, кредитор зобов`язаний повернути до складу ліквідаційної маси майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України у разі якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Власник з дотриманням вимог статей 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, та з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

При цьому можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.

За змістом частини першої статті 388 ЦК України добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має право його відчужувати, а недобросовісним володільцем є та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.

Доказів того, що майно вибуло з володіння позивача поза його волею, суду не надано, так як і доказів, що вказане майно було відчужено безоплатно та на користь заінтересованих осіб.

Оскільки позивачем не доведений суду факт недобросовісності відповідача, а в матеріалах справи відповідні докази також відсутні, суд, вирішуючи відповідний спір, виходить із презумпції добросовісності останнього.

З огляду на викладене можна дійти висновку щодо відсутності порушених прав боржника та правових підстав для звернення ліквідатора боржника до суду з позовом про витребування майна у відповідача, оскільки позивач не надав суду доказів про незаконне вибуття спірного майна від позивача поза його волею.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово відзначала, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям (Постанова Великої палати Верховного суду від 02.11.2021 року у справі №925/1351/19.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).

Оскільки відповідач є добросовісним набувачем спірного майна, яким користується упродовж тривалого періоду (про що вказано вище), вказаний позов є втручанням у право відповідача на мирне володіння майном.

Відповідно до частини 1, 3 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ч.1-4 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що позивачем зроблено не було.

Суд додатково звертає увагу сторін на те, що оцінюючи доводи учасників справи під час розгляду справи, як джерелом права керується також практикою Європейського суду з прав людини.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд може спиратись на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним були досліджені всі документи, які надані сторонами по справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка.

Судом надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

З огляду на встановлені обставини та наведені норми, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Разом із цим, відповідачем у відзиві заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду із вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Частинами 4, 3 статті 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16 (11-609апп18) визначено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (статті 257 ЦК України).

До позовних вимог про визнання недійсними договорів та витребування майна на підставі статей 203, 215, 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки. Така правова позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 05.12.2018 у справі № 522/2201/15-ц та відображена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 911/926/17, від 23.01.2019 у справі № 916/2130/15, від 23.01.2019 у справі № 910/2868/16, від 11.01.2022 року у справі № 5023/5847/11, від 28.03.2023 року у справі №904/3214/18 (922/2714/20).

У постанові від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09 судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду дійшла висновків, що для суб`єкта підприємницької діяльності, як сторони правочину (договору), днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Така ж правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18, від 21.07.2021 у справі № 910/8137/19 (910/13186/20), від 28.03.2023 року у справі № 904/3214/18 (922/2714/20).

У постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 17.03.2020 у справі № 10/5026/995/2012 сформовано висновок про те, що у разі пред`явлення позову у межах справи про банкрутство як особою, право якої порушене (боржником), так і в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою (арбітражним керуючим) перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила; оскільки в протилежному випадку має місце безпідставне наділення арбітражного керуючого як особи, що у справі про банкрутство діє від імені боржника, особливим статусом з наданням тим самим боржнику як носію права у спорі не передбаченої нормами закону переваги перед іншими учасниками цього спору у захисті своїх прав та інтересів, зокрема, обмежує протилежну сторону спору у захисті своїх прав та інтересів щодо предмета спору, і, відповідно, ставить її у нерівне становище перед суб`єктом звернення - боржником/арбітражним керуючим.

Враховуючи, що ані Закон про банкрутство (положення якого втратили чинність), ані чинний Кодекс України з процедур банкрутства не встановлюють спеціальних норм про позовну давність (у тому числі щодо звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про визнання недійсними правочинів, укладених боржником), Верховний Суд акцентував, що при визначенні початку перебігу позовної давності у спорі за вимогами боржника/арбітражного керуючого не допускається врахування як обставин (дати) порушення провадження у справі про банкрутство, так і дати призначення (заміни кандидатури) арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Отже, до цих правовідносин застосовуються загальні положення стосовно позовної давності. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 21.07.2021 у справі № 910/8137/19 (910/13186/20), від 30.04.2020 у справі № 5023/5847/11, від 12.04.2024 року у справі № 44/735-б-49/113-б (910/1242/22).

Визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права (постанова Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 5011-32/13806-2012).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.11.2019 року у справі № 914/3224/16 наведено висновок, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

Також слід відзначити, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Отже, враховуючи вищенаведене, початок перебігу строку позовної давності, у даному випадку, належить обчислювати саме від дня вибуття спірного майна з володіння власника, а саме з 01.06.2016, тобто дати укладення договору між ТОВ "Мостобудівельний загін № 73" та ТОВ "ДОБРОБУТ БМ". Таким чином, строк позовної давності сплив 01.06.2019.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц).

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність сплила і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові, у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи встановлення в процесі розгляду даного спору відсутність порушеного права позивача, у зв`язку з недоведеністю та необґрунтованістю заявлених позовних вимог, у господарського суду відсутні підстави для застосування позовної давності.

У відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Крім того, ухвалою суду від 27.05.2024 у справі №915/1642/20(915/451/24) були вжиті заходи забезпечення позову накладення арешту на нерухоме майно, розташоване за адресою - Одеська область, м. Одеса, Тираспольське шосе, будинок 2: нежитлові будівлі та споруди, загальна площа (кв.м): 5187.5; опис об`єкта: ц-навіс, 1-4 споруда, У-вбиральня, II- залізнична під`їздна колія яка примикає стрілочним переводом №73 до колії №35 станції Одеса Застава-1 загальною довжиною 2400,6 метрів, Ш-котельня, Ф1,Ф2-майстерня, Т4-навіс 1, І-навіс 2, Г-навіс 3, Ф4-підстанція, Ф5-сарай, Щ-ТП, Ц-трансформаторна, Ю- адміністративна будівля, Б- адміністративний корпус, А-адміністративно-складська будівля, В-виробничий цех, Р1-дізельна, П2- лабораторія, П1-моторний цех, С-склад, Т-склад 2, Т1-склад 3, Д- склад 4, Е-склад 5, Л-склад 6, О- склад 7, П- склад 9, Р-виробничий цех; реєстраційний номер об`єктів нерухомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27236107 та 26838272.

Згідно ч. 9, ч. 10 ст. 145 ГПК України, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. В такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Отже, зважаючи на те, що судом відмолено у задоволенні позову, суд дійшов висновку про скасування вищевказаних заходів забезпечення позову, вжитих ухвалою суду від 27.05.2024 у справі №915/1642/20(915/451/24).

Керуючись статтями ст. 1, 2, 7, 42 Кодексу України з процедур банкрутства, ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства, ст. 74, 76-80, 129, 145, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 27.05.2024 року у справі №915/1642/20(915/451/24).

Рішення може бути оскаржено до Південно-Західного апеляційного господарського суду через Господарський суд Миколаївської області протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано 02.01.2024.

Суддя Т.М.Давченко