Рішення
від 17.12.2024 по справі 910/10840/24
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

17.12.2024Справа № 910/10840/24Суддя Мудрий С.М., розглянувши справу

за позовом Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави

до Київської міської ради (відповідач-1)

Товариства з обмеженою відповідальністю "РК ГАЛЕРА" (відповідач-2)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про знесення самочинно збудованих об`єктів, скасування державної реєстрації, визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору та повернення земельної ділянки

При секретарю судового засідання: Габорак О.М.

Представники учасників справи:

від прокуратури: Долгорук С.М. - службове посвідчення №079611 від 24.06.2024;

від відповідача-1: Пилипчук І.І. - у порядку самопредставництва;

від відповідача-2: Світлицький А.В. - представник за ордером серії АА №1489665 від 27.09.2024;

від третьої особи: не з`явилися;

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2024 року Заступник керівника Київської міської прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - Рада, відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "РК ГАЛЕРА" (далі - Товариство, відповідач-2), в якому просив суд:

- зобов`язати Товариство знести самочинно збудовані об`єкти нерухомого майна - нежитлові будівлі (літ. "Б", "В", "Г", "Д", "Е", "Ж", "З", "И", "К", "Л", "М", "Н") - кафе з літнім майданчиком загальною площею 574,8 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 222550080000) по вулиця Набережно-Корчуватській, 35 у Голосіївському районі міста Києва, до складу якого входять: літ. "Б" (нежитлова будівля) - 128,8 кв.м, літ. "В" (нежитлова будівля) - 17,7 кв.м, літ. "Г" (нежитлова будівля) - 10,3 кв.м, літ. "Д" (нежитлова будівля) - 10,3 кв.м, літ. "Е" (нежитлова будівля) - 10,3 кв.м, літ. "Ж" (нежитлова будівля) - 24,5 кв.м, літ. "З" (нежитлова будівля) - 161,3 кв.м, літ. "И" (нежитлова будівля) - 8,7 кв.м, літ. "К" (нежитлова будівля) - 114,5 кв.м, літ. "Л" (нежитлова будівля) - 37,9 кв.м, літ. "М" (нежитлова будівля) - 34,0 кв.м, літ. "Н" (нежитлова будівля) - 16,5 кв.м., І - басейн, II - гідротехнічна споруда - причал, III, IV - гідротехнічна споруда - швартовні палі, розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:90:019:0129 площею 0,5636 га по вулиця Набережно-Корчуватській, 35 у Голосіївському районі міста Києва (вимога №1);

- скасувати рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Аврамченко С.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24.04.2015, індексний номер 20906820, зі змінами, внесеними рішеннями від 21.06.2019, індексний номер 47459828, від 26.06.2019, індексний номер 47520234 та здійсненої на їх підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації за Товариством права власності на нежитлові будівлі (літ. "Б", "В", "Г", "Д", "Е", "Ж", "З", "И", "К", "Л", "М", "Н") - кафе з літнім майданчиком загальною площею 574,8 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 222550080000) по АДРЕСА_2, до складу якого входять: літ. "Б" (нежитлова будівля) - 128,8 кв.м, літ. "В" (нежитлова будівля) - 17,7 кв.м, літ. "Г" (нежитлова будівля) - 10,3 кв.м, літ. "Д" (нежитлова будівля) - 10,3 кв.м, літ. "Е" (нежитлова будівля) - 10,3 кв.м, літ. "Ж" (нежитлова будівля) - 24,5 кв.м, літ. "З" (нежитлова будівля) - 161,3 кв.м, літ. "И" (нежитлова будівля) - 8,7 кв.м, літ. "К" (нежитлова будівля) - 114,5 кв.м, літ. "Л" (нежитлова будівля) - 37,9 кв.м, літ. "М" (нежитлова будівля) - 34,0 кв.м, літ. "Н" (нежитлова будівля) - 16,5 кв.м., І - басейн, II - гідротехнічна споруда - причал, III, IV - гідротехнічна споруда - швартовні палі, із закриттям відповідного розділу (вимога №2);

- визнати недійсним договір про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк від 17.05.2024, укладений між Радою та Товариством, та який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. та зареєстрований в реєстрі 17.05.2024 за №408 (вимога №3);

- визнати незаконним та скасувати рішення Ради від 29.02.2024 №7840/7881 "Про поновлення товариству з обмеженою відповідальністю "РК ГАЛЕРА" договору оренди земельної ділянки від 27 грудня 2018 року №1428" (вимога №4);

- скасувати державну реєстрацію права оренди Товариства на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:019:0129 площею 0,5636 га по АДРЕСА_2, оформлену рішенням державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер:44877320 від 27.12.2018, зі змінами, внесеними рішенням від 17.05.2024, індексний номер 73186939, та проведену на підставі договору оренди земельної ділянки №1428 від 27.12.2018 та договору про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк №408 від 17.05.2024, укладених між Радою та Товариством, з припиненням такого права (вимога №5);

- зобов`язати Товариство повернути територіальній громаді міста Києва в особі Ради земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:019:0129 площею 0,5636 га, привівши її у придатний для використання стан (вимога №6);

- усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,2611 га по АДРЕСА_2, яка є суміжною із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:90:019:0129, шляхом зобов`язання Товариства повернути її територіальній громаді міста Києва в особі Ради, привівши у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна - будівлі готельного комплексу, частини автомобільної парковки, спортивного майданчику, пункту прокату та споруди невизначеного призначення (вимога №7).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що нежитлові приміщення (літера Б, В, Г, Д, Е, Ж, З, И, К, Л, М) - кафе з літнім майданчиком загальною площею 574,8 кв.м, розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:90:019:0129 площею 0,5636 по вулиці Набережно-Корчуватська, 35 у Голосіївському районі міста Києва, збудовані без дозвільних документів, які дають право виконувати будівельні роботи, на земельній ділянці водного фонду, що не була відведена для цієї мети, а тому спірні об`єкти нерухомості є самочинними, відтак згідно з частиною 2 статті 376 ЦК України право власності у Товариства не виникло;

- державна реєстрації права власності на об`єкти самочинного будівництва суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням як вимог чинного законодавства, так і прав та інтересів територіальної громади міста Києва, оскільки факт державної реєстрації нерухомого майна на чужій земельній ділянці свідчить про фактичну реєстрацію обмеження права власника землі на власний розсуд користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою;

- оскільки вищезазначені об`єкти нерухомості розташовані на земельній ділянці водного фонду та є самочинним будівництвом, тому рішення Ради від 29.02.2024 №7840/7881 було прийнято, а договір від 17.05.2024 було укладено всупереч приписам статті 135 ЗК України - у позаконкурентний спосіб та спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, а відтак відповідно до частин 1, 2 статті 228 ЦК України вказаний правочин є нікчемним;

- рішенням Апеляційного суду міста Києва від 18.03.2015 у справі №22-ц/796/267/2015, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.07.2015, скасовано рішення Святошинського районного суду міста Києва від 12.09.2013 у справі № 759/13463/13-ц та відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову в частині визнання права власності на нежиле приміщення загальною площею 110,6 кв.м, що знаходиться по вулиці Набережно-Корчуватська, 35 у Голосіївському районі міста Києва; вказаним рішенням суду апеляційної інстанції встановлено, що спірні об`єкти нерухомості знаходилися у прибережній захисній смузі;

- окрім вказаної земельної ділянки, відповідачем-2 також зайнято суміжну з нею земельну ділянку орієнтовною площею 0,2611 га, яка в порушення вимог статей 125, 126 ЗК України використовується за відсутності правовстановлюючих документів, на якій Товариство самочинно розмістило готельний комплекс, частину автомобільної парковки, спортивний майданчик, пункт прокату та споруду невизначеного призначення;

- позовна давність у спірних правовідносинах не застосовується, оскільки поданий Прокурором позов є негаторним;

- порушення інтересів держави полягає в тому, що всупереч встановленому законодавством порядку без достатніх правових підстав, Товариством зареєстровано право власності на самочинно збудовані об`єкти і нерухомого майна з метою незаконного заволодіння комунальною земельною ділянкою водного фонду, розташованої в межах прибережної захисної смуги, в Голосіївському районі міста Києва;

- оскільки Рада, як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави, тому позов подається Прокурором в інтересах держави як позивачем.

Також у позові Прокурором заявлено клопотання про залучення Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент) у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.09.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі №910/10840/24 за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 01.10.2024. Залучено Департамент у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача. Зобов`язано Прокурора направити третій особі копію позовної заяви з додатками не пізніше двох днів з дня вручення копії даної ухвали, докази чого надати в судове засіданні. Встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

18.09.2024 через загальний відділ діловодства суду Прокурором надано докази направлення третій особі копії позовної заяви з додатками.

26.09.2024 через систему "Електронний суд" Рада подала відзив, в якому просила відмовити у задоволенні позову.

Заперечуючи проти позовних вимог Прокурора, відповідач-1 наголосив, що земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:90:019:0129 площею 0,5636 відноситься до земель рекреаційного призначення, з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення (код 07.01), вид використання: для експлуатації та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, а не до категорії земель водного фонду, як про це вказує Прокурор;

- земельна ділянка площею 0,5636 га, кадастровий номер 8000000000:90:019:0129, яка знаходиться у місті Києві по вулиці Набережно-Корчуватська, 35, була надана у користування відповідачу-2 у зв`язку із розміщенням на ній об`єктів нерухомості, право приватної власності на які в установленому законом порядку зареєстровано за відповідачем-2;

- Рада, як уповноважена особа на розпорядження вказаною земельною ділянкою, передаючи в користування відповідачу земельні ділянки під уже збудованим нерухомим майном, не заперечувала приналежність нерухома майна Товариству, а відтак останнє на підставі частини 3 статті 376 ЦК України набуло право на визнання за ним права власності на вказані об`єкти нерухомості;

- передання земельних ділянок комунальної власності у користування є дискреційними повноваженнями органу місцевого самоврядування;

- доводи Прокурора про необхідність передачі земельної ділянки в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) є необґрунтованими, оскільки договір від 17.05.2024 було укладено у відповідності до положень статті 322 Закону України "Про оренду землі", статей 1261, 134 ЗК України та на підставі пункту 11.7. договору оренди від 27.12.2018 - у зв`язку із розташування на земельній ділянці об`єктів нерухомого майна, що перебувало у власності відповідача, та у зв`язку із поновлення договору оренди землі.

30.09.2024 через загальний відділ діловодства суду Товариство подало клопотання про відкладення розгляду справи та надання додаткового часу для подання відзиву.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.10.2024 відкладено підготовче засідання у справі №910/10840/24 на 22.10.2024.

02.10.2024 через загальний відділ діловодства суду від Департаменту надійшли письмові пояснення, зазначивши, що прийняття рішень щодо поновлення договорів оренди землі є виключною компетенцією Ради.

09.10.2024 через систему "Електронний суд" Прокурор подав письмові пояснення, в яких не погодився із запереченнями Ради, вказавши, що реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, в силу приписів частини 2 статті 375 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного та не набуває права власності на нього. При цьому, укладення правочинів щодо самочинно збудованого нерухомого майна, а також здійснення відносно нього державної реєстрації, не змінюють правовий статус нерухомості як самочинно збудованого;

- зважаючи на те, що Товариство не набуло право власності на самочинно збудований об`єкт нерухомого майна, вказане унеможливлює отримання в оренду земельної ділянки під цим об`єктом у позаконкурентний спосіб.

- не зважаючи на дані з Державного земельного кадастру, спірна земельна ділянка в силу вимог закону відноситься до категорії земель водного фонду, де заборонено будівництво споруд (будівель) та належить до об`єктів з обмеженою оборотоздатністю;

- Рада, приймаючи рішення від 20.11.2018 №111/6162 про передачу в оренду Товариству спірної земельної ділянки, а у подальшому й рішення 29.02.2024 № 7840/7881 про поновлення договору оренди землі, діяла всупереч положенням земельного та водного законодавства, оскільки розпорядилася землями територіальної громади без проведення земельних торгів та надала земельну ділянку водного фонду в межах прибережної захисної смуги в оренду для експлуатації об`єктів нерухомого майна. При цьому, формальною підставою для прийняття такого рішення стало здійснення самочинного будівництва та реєстрація права власності на нього за Товариством.

18.10.2024 через систему "Електронний суд" Товариство подало відзив, в якому просило відмовити у задоволенні позову.

Заперечуючи проти позовних вимог Прокурора, відповідач-2 вказав, що Прокурором не підтверджено підстав для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах;

- органом, уповноваженим державою здійснювати у спірних правовідносинах функції нагляду (контролю) за дотриманням Радою вимог земельного законодавства під час прийняття зазначених рішень та укладання договорів є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр);

- право власності на спірні об`єкти нерухомості було набуте в період дії законного рішення суду та зареєстроване у встановленому законом порядку;

- у цивільній справі №759/13463/13-ц не вирішувалося питання та не встановлювалася обставина здійснення самочинного будівництва по вулиці Набережно-Корчуватська, 35 у Голосіївському районі міста Києва;

- внаслідок реконструкції об`єкту нежитлова будівля (літ. Б) в період законної дії рішення Святошинського районного суду міста Києва та наявності, відповідно, у ОСОБА_1 прав власності на зазначене майно, він здійснив в рамках вимог до містобудівної діяльності його реконструкцію, внаслідок якої створена нова річ - нежитлові будівлі, літ. Б, В, Г, Д, Е, Ж, З, И, К, Л, М, та на підставі статті 331 ЦК України було набуто право власності та здійснено державну реєстрацію. У цьому ланцюгу правових дій та подій не було жодного порушення чинного законодавства та/або прийняття рішень поза межами компетенції діяльності державних дозвільних або контролюючих органів.

- за наявності відповідного рішення органу публічної влади щодо передання у користування земельної ділянки особі в останньої виникають правомірні очікування мирно володіти майном (право користування), при цьому такі правомірні очікування є об`єктом правового захисту згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палата Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №912/2797/21);

- матеріали справи не містять доказів створення відповідачем-2 перешкод членам територіальної громади міста Києва у користуванні спірної земельної ділянки;

- задоволення вимоги про знесення спірних об`єктів нерухомості є непропорційним втручанням у мирне володіння майном, що є складовою верховенства права, та є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

- визнання неправомірним використання нерухомого майна, земельної ділянки відповідачем-2 після отримання погоджень, узгоджень, проведення реєстрацій, обліку в реєстрах, надання дозволів всіх напрямків та рівнів, сплати орендних, податкових та інших платежів та приймання їх державними та місцевими органами влади є порушенням принципу юридичної (правової) визначеності та є проявом недобросовісної (суперечливої) поведінки;

- визнання недійсним договору від 17.05.2024 не є ефективним способом захисту, оскільки він був укладений на підставі (шляхом поновлення) первісного договору оренди від 27.12.2018 №1428;

- вимога про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,2611 га по АДРЕСА_2, яка є суміжною із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:90:019:0129, шляхом знесення самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна не підлягає задоволенню у зв`язку з недоведеністю належними та допустимими доказами розміщення на вказаній земельній ділянці майна, яке належить відповідачу-2.

- Прокурором подано позов поза межами позовної давності.

22.10.2024 через загальний відділ діловодства суду Товариство подало заяву про залишення позову без розгляду на підставі пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК України, з огляду на те, що матеріали справи не містять жодного документу, який би підтверджував повноваження Романа Нагальнюка на звернення до суду від імені Київської міської прокуратури.

У підготовчому засіданні 22.10.2024 Прокурором заявлено усне клопотання про оголошення перерви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.10.2024 відкладено підготовче засідання у справі №910/10840/24 на 12.11.2024.

28.10.2024 через систему "Електронний суд" Прокурор подав відповідь на відзив Товариства, в якій позивач заперечив проти доводів відповідача-2 та підтримав свої вимоги з підстав, зазначених у позові.

07.11.2024 через систему "Електронний суд" Прокурор подав заперечення на заяву Товариства про залишення позову без розгляду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.11.2024 відмовлено у задоволенні заяви Товариства про залишення позовної заяви Прокурора без розгляду. Закрито підготовче провадження та призначено справу №910/10840/24 до судового розгляду по суті за правилами загального позовного провадження на 26.11.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.11.2024 у судовому засіданні по справі №910/10840/24 оголошено перерву до 10.12.2024.

27.11.2024 через загальний відділ діловодства суду Товариство подало письмові пояснення.

10.12.2024 через систему "Електронний суд" Товариство подало клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.12.2024 відкладено розгляд справи №910/10840/24 до 17.12.2024.

У судовому засіданні 17.12.2024 Прокурор підтримав позовні вимоги, просив суд позов задовольнити.

Рада та Товариство заперечили проти позовних вимог Прокурора, просили відмовити у задоволенні позову.

У судове засідання Департамент не з`явився, хоча про місце, дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином.

У судовому засіданні 17.12.2024 на підставі статті 240 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позовні вимоги Прокурора необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

У вересні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Святошинського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на нежилу будівлю, що знаходиться в АДРЕСА_1 , загальною площею 500 кв.м та визнання права власності на нежиле приміщення загальною, що знаходиться в АДРЕСА_2 , площею 110,6 кв.м.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 12.09.2013 у справі №759/13463/13-ц (провадження №2/759/5514/13), з урахуванням ухвали про виправлення описки від 20.10.2013, позовні вимоги задоволено частково. Визнано право власності за ОСОБА_1 на нежиле приміщення загальною площею 110,6 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_2 . В іншій частині позовних вимог відмовлено.

25.11.2013 державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно по АДРЕСА_2 (літ. "Б") загальною площею 110,6 кв.м. Підставою виникнення права власності у останнього на зазначене майно вказано рішення Святошинського районного суду міста Києва від 12.09.2013 та ухвала цього ж суду від 20.10.2013 у справі №759/13463/13-ц (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 222550080000).

23.07.2014 зареєстровано декларацію про початок виконання будівельних робіт, зареєстровану Державною архітектурно-будівельною інспекцією України ІУ №083142040265.

07.10.2014 зареєстровано декларацію про готовність об`єкта до експлуатації КВ №143142800456.

14.11.2014 державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві проведено державну реєстрацію змін до права власності ОСОБА_1 на нерухоме майно загальною площею 421,5 кв.м по АДРЕСА_2 . Опис змін: нежиле приміщення (літера "Б") загальною площею 110,6 кв.м змінено на нежитлові приміщення (літера "Б", "В", "Г", "Д", "Е", "Ж", "З", "И", "К", "Л", "М", "Н") - кафе з літнім майданчиком загальною площею 421,5 кв.м.

Товариством визнається обставина передання ОСОБА_1 вищезазначеного об`єкта нерухомого майна до його статутного капіталу.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 18.03.2015 у справі №22-ц/796/267/2015, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.07.2015, апеляційну скаргу тимчасово виконуючого обов`язки Генерального директора Комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) по охороні, утриманню та експлуатації земель водного фонду м. Києва "Плесо" Сарафонова ОлександраВолодимировича задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 12.09.2013 в частині визнання права власності за ОСОБА_1 на нежилі приміщення загальною площею 110,6 кв.м, що знаходяться на АДРЕСА_2 скасовано. Відмовлено ОСОБА_1 у задоволені позову до ОСОБА_3 про визнання права власності на нежилі приміщення загальною площею 110,6 кв.м, що знаходяться на АДРЕСА_2 .

24.04.2015 державним реєстратором Реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві Аврамченко С.С. видано Товариству свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення (літера Б, В, Г, Д, Е, Ж, З, И, К, Л, М) - кафе з літнім майданчиком загальною площею 421,5 кв.м на вулиці Набережно-Корчуватській, 35 у м. Києві, та проведено 03.04.2015 за відповідачем-2 державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно.

За результатами розгляду заяви Товариства від 07.10.2015 №65053-000857706-782-05 Головним управлінням Держгеокадастру у місті Києві сформовано довідку №19-26-7777.2-5167/20-15 від 30.10.2015, в якій зазначено, що земельна ділянка, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, площею 0,5635 га, за функціональним призначенням належить до території зелених насаджень загального користування та включена до складу озеленених територій загального користування. Відомості про реєстрацію вищезазначеної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі за юридичними та фізичними особами та рішення щодо передачі її у власність чи користування відсутні.

11.08.2015 Товариство звернулося до Ради з клопотанням про надання дозволу про розроблення документації із землеустрою по земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, площею 0,5635 га, для цільового призначення: 07.01. Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення.

На підставі укладеного з Товариством договору від 14.09.2015 №2.2-А/14.09 Товариством з обмеженою відповідальністю "Головземпроект" розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідачу-2 для експлуатації та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на АДРЕСА_2.

Висновками Департаменту містобудування та архітектури Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) №16-0576-В від 21.09.2016, Державного агентства водних ресурсів України №3724/9/11-18 від 26.06.2018, Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) №064/478-60 від 14.03.2016, Головного управління Держгеокадастру у місті Києві №1063/41-16 від 06.10.2016 погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству для експлуатації та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на АДРЕСА_2.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 27.12.2018 НВ-0002552532018 19.07.2018 Головним управлінням Держгеокадастру у місті Києві проведено державну реєстрацію земельної ділянки, площею 0,5636 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, та присвоєно кадастровий номер: 8000000000:90:019:0129.

Зі змісту зазначеного витягу вбачається, що цільове призначення земельної ділянки: 07.01 для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, категорія земель: землі рекреаційного призначення, вид використання земельної ділянки: для експлуатації та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення.

20.11.2018 Радою прийнято рішення №111/6162, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству для експлуатації та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на АДРЕСА_2 (категорія земель - землі рекреаційного призначення) та, за умови виконання пункту 3 цього рішення, передано вищезазначену земельну ділянку в оренду Товариству на 5 років для експлуатації та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на АДРЕСА_2 із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв`язку з набуттям права власності на нерухоме майно (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 24.04.2015, індексний номер 36735945, Витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24.05.2015 №36736314).

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №393070705 від 30.08.2024, 27.12.2018 проведено державну реєстрацію права власності за територіальною громадою міста Києва в особі Ради на земельну ділянку з кадастровим номером: 8000000000:90:019:0129, площею 0,5636 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

27.12.2018 між відповідачем-1 (далі за текстом договору - Орендодавець) та відповідачем-2 (далі за текстом договору - Орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. та зареєстрований в реєстрі за №1428, відповідно до пунктів 1.1., 2.1., 3.1. якого на підставі рішення Ради від 20.11.2018 за №111/6162 Орендодавець передає, а Орендар приймає в оренду (строкове платне використання) на 5 років земельну ділянку площею 0,5636 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, із цільовим призначенням: 07.01 для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, категорії: землі рекреаційного призначення, видом використання: для експлуатації та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, та якій присвоєно кадастровий номер: 8000000000:90:019:0129.

Однією з підстав припинення договору є закінчення строку, на який його було укладено (пункт 11.3. договору оренди від 27.12.2018).

Відповідно до пункту 11.7. договору оренди від 27.12.2018 після закінчення строку, на який було укладено цей договір, Орендар, за умови належного виконання своїх обов`язків, має переважне право перед іншими особами на поновлення договору. У цьому разі орендар повинен не пізніше, ніж за 3 (три) місяці до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію та сплачувати орендну плату за період від дня закінчення дії цього договору до дня поновлення його дії у порядку та розмірах, встановлених цим договором.

27.12.2018 проведено державну реєстрацію права оренди на вказану земельну ділянку за Товариством, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №393070705 від 30.08.2024.

21.06.2019 на підставі довідки Товариства з обмеженою відповідальністю "Проекттехсервісгруп" про показники об`єкта нерухомого майна вих. №0089/19 від 13.06.2019 проведено державну реєстрацію змін до площі об`єкта нерухомого майна, що розташовані по вулиця Набережно-Корчуватській, 35 у Голосіївському районі міста Києва (реєстраційний номер 222550080000), а саме: нежитлові приміщення (літера "Б", "В", "Г", "Д", "Е", "Ж", "З", "И", "К", "Л", "М", "Н") - кафе з літнім майданчиком загальною площею 421,5 кв.м, змінено на нежитлові будівлі (літ. "Б", "В", "Г", "Д", "Е", "Ж", "З", "И", "К", "Л", "М", "Н") - кафе з літнім майданчиком загальною площею 574,8 кв.м.

26.09.2023 Товариство звернулось до Ради із клопотання №586705176 про поновлення договору оренди.

29.02.2024 Радою прийнято рішення №7840/7881, яким, зокрема, поновлено Товариству на 10 років договір оренди земельної ділянки від 27.12.2018 №1428.

17.05.2024 між Радою та Товариство укладено договір, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. та зареєстрований в реєстрі за №408, яким поновлено на 15 років договір оренди земельної ділянки від 27.12.2018, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. та зареєстрований в реєстрі за №1428, строк дії якого закінчився, та викладено договір оренди земельної ділянки №1428 від 27.12.2018 у новій редакції.

17.05.2024 у зв`язку з укладенням вищезазначеного договору до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідні зміни.

Київська міська прокуратура звернулася до Ради з листом №15-3ВИХ-24 від 10.01.2024, в якому повідомило про недобросовісність Товариства та втрату ним переважного права на поновлення договору оренди земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2.

У листі-відповіді №05716-1801 від 08.02.2024 Департамент на виконання доручення Ради від 10.01.2024 №1184 повідомив, що на момент підготовки проекту рішення про поновлення договору оренди землі відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно Товариству на праві приватної власності належало майно - нежитлові будівлі (літ. "Б", "В", "Г", "Д", "Е", "Ж", "З", "И", "К", "Л", "М", "Н") - кафе з літнім майданчиком загальною площею 574,8 кв.м. На момент підготовки даного листа остаточне рішення Радою не прийнято.

З метою вирішення питання щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, Київська міська прокуратора листами від 03.05.2024 №15-66вих24 звернулася до Ради та Департаменту, в яких просила надати необхідну інформацію та надати відповідні підтверджуючі документи.

Листом від 17.05.2024 №0570202/1-6729 Департамент повідомив Прокуратуру, що 29.02.2024 Радою прийнято рішення №7840/7881, яким поновлено договір оренди земельної ділянки від 27.12.2018 №1428, однак сам договір ще не було укладено. Крім цього, зазначено, що питання надання оцінки щодо правомірності державної реєстрації права власності на нерухоме майно не належить до повноважень Департаменту. Також із вказаним листом надано наявні документи по спірному питанню.

Окрім вказаних листів, в порядку частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" листом від 21.06.2024 №15-94Авих-24 Прокуратурою повідомлено Раду про підготовку даного позову.

Таким чином, оскільки на земельній ділянці комунальної форми власності, яка відноситься до земель водного фонду, площею 0,5636 га (кадастровий номер 8000000000:90:019:0129), яка розташована за адресою: місто Київ, вулиця Набережно-Корчуватська, 35, на думку Прокурора, розташований самочинний об`єкт нерухомості відповідача, площею 0,5636 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 222550080000), внаслідок чого вказана земельна ділянка була передана Товариству у позаконкурентний спосіб (без проведення земельних торгів), Прокурор в інтересах держави звернувся з даним позовом до суду.

Перевіряючи наявність підстав для самостійного представництва Прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 1311 Конституції України, прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про прокуратуру" на прокуратуру покладаються, зокрема, функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначеним цим Законом.

Відповідно до частини 1 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

За приписами частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Абзацами 1-3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Відповідно до частини 4 статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (, від 26.02.2019 у справі №915/478/18 (підпункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц (пункт 26), від 18.03.2020 у справі №553/2759/18 (пункт 35), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (підпункт 8.5), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 80), від 20.07.2022 у справі №910/5201/19 (пункт 75), від 05.10.2022 у справах №923/199/21 (підпункт 8.16) і №922/1830/19 (підпункт 7.1)).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 81), від 20.07.2022 у справі №910/5201/19 (пункт 76), від 05.10.2022 у справах №923/199/21 (підпункт 8.17) і № 922/1830/19 (підпункт 7.2). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц (пункт 27), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 81), від 05.10.2022 у справах №923/199/21 (підпункт 8.18) і №922/1830/19 (підпункт 7.3)).

Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року у справі №3-рп/99 встановлено, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спільних відносинах.

З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункт 3 частини 1 статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частини 3, 4 статті 53 ГПК України, частина 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Нездійснення захисту проявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому, прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.

Отже, звертаючись до суду з позовною заявою, прокурор, по-перше, реалізує конституційну функцію представництва інтересів держави в суді. При цьому прокурор є особливим суб`єктом господарського процесу і його участь у господарському судочинстві викликана необхідністю виконання функції представництва інтересів держави у випадках, передбачених законом (стаття 1311 Конституції України, стаття 53 ГПК України, статті 23, 24 Закону України "Про прокуратуру"). По-друге, з викладеного вбачається, що органами, уповноваженими на захист цих інтересів держави у зв`язку з виявленим порушенням, не вжито жодних заходів, спрямованих на усунення наслідків правопорушення та стягнення спричинених збитків із відповідача.

Зі змісту позову Прокурора вбачається, що він був поданий в порядку статей 1311 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України в інтересах держави в особі Ради.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Статтею 2 вказаного Закону передбачено, що Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Частиною 1 статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з частинами 1-3 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Територіальним громадам міст належить право комунальної власності, зокрема на землю (частина 1 статті 60 вказаного Закону).

Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Земельного кодексу України (тут і надалі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, - ЗК України) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується.

Відповідно до частини 1 статті 12 ЦК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад та надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Статтею 80 ЗК України визначено, що суб`єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

За частинами 1, 2 статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають:

а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності;

б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування;

в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Окрім того, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також у захисті прав та свобод органів місцевого самоврядування, який не має загальнодержавного характеру, але спрямований на виконання функцій держави на конкретній території, та реалізуються у визначеному законом порядку та спосіб, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування у визначених законом випадках є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи.

Відповідні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 08.02.2019 у справі №915/20/18, від 13.03.2018 у справі №911/620/17, від 24.06.2021 у справі №219/49/20, від 24.11.2021 у справі №910/21329/17 та від 19.01.2022 у справі №172/232/20.

Оскільки спірна земельна ділянка знаходиться в межах міста Києва, суд дійшов висновку про те, що Рада є представницьким органом територіальної громади міста Києва, уповноваженою діяти від імені територіальної громади та в її інтересах, у тому числі щодо захисту, охорони, збереження та раціонального використання земель комунальної власності.

Разом із цим, у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Крім цього, у постанові від 28.09.2022 у справі №483/448/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила що, оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном, прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. У разі задоволення вимоги про визнання недійсним правочину та про повернення отриманого за ним (наприклад, земельної ділянки) чи про витребування майна від набувача таке повернення та витребування відбувається на користь держави чи територіальної громади, від імені яких відповідний орган може діяти тільки як представник. Такі висновки узгоджуються з постановами Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі №698/119/18, від 15.09.2020 у справі №469/1044/17, від 05.07.2023 у справі №912/2797/21 (пункт 8.3).

У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. У процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим Прокурором в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

З огляду на стверджуване порушення Радою інтересів держави Прокурор правильно визначив її відповідачем у цій справі.

Також судом відхиляються доводи Товариства про те, що належним позивачем у даній справі мав бути відповідний територіальний підрозділ Держгеокадастру, оскільки у відповідності до правової позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі №925/1133/18, статтею 152 ЗК України, статтею 10 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", пунктом 51 Положення від 14.01.2015 №15 також визначено перелік позовів, з якими Держгеокадастр має право звертатись до суду, виконуючи функції державного контролю за використанням та охороною земель. Отже, органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності - у випадках, які визначені у відповідних нормативно-правових актах, що регламентують повноваження Держгеокадастру (зокрема, з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився).

За обставин цієї справи, органи Держгеокадастру не мають повноважень звертатись з позовом до суду, тому статусом позивача має наділятись саме Прокурор.

Зважаючи на викладене вище, Прокурор не повинен був попередньо, до звернення до суду, повідомляти про це Раду та/або Держгеокадастр, однак листами №15-3ВИХ-24 від 10.01.2024, №15-66вих24 від 03.05.2024, від 21.06.2024 №15-94Авих-24 Прокурор порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" звертався до Ради, надаючи їй можливість відреагувати на порушення цивільно-правовим шляхом самостійно, що не є порушенням процесуального закону, а є додатковим проявом субсидіарної ролі прокуратури у захисті інтереси держави.

Вирішуючи спір у межах даної справи по суті, суд виходить з такого.

І. Щодо позовних вимог про знесення нерухомого майна та скасування рішень державних реєстраторів.

За доводами Прокурора, об`єкти нерухомого майна - нежитлові будівлі (літ. "Б", "В", "Г", "Д", "Е", "Ж", "З", "И", "К", "Л", "М", "Н") - кафе з літнім майданчиком загальною площею 574,8 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 222550080000) по вулиця Набережно-Корчуватській, 35 у Голосіївському районі міста Києва є самочинним будівництвом, а тому підлягає знесенню на підставі статті 376 ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1 та 2 статті 319 ЦК України).

Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина 1 статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина 2 статті 373 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

З огляду на викладене, самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22.

Оскільки матеріали даної справи не містять доказів відведення земельної ділянки по АДРЕСА_2 ОСОБА_1 у користування та для виконання будівельних робіт, що було також встановлено рішенням Апеляційного суду міста Києва від 18.03.2015 у справі №22-ц/796/2672015, яким було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на нежилі приміщення загальною площею 110,6 кв.м, що знаходяться на АДРЕСА_2, суд погоджується з доводами Прокурора про самочинний характер спірних об`єктів нерухомого майна.

Також суд звертає увагу відповідачів 1, 2 на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

Крім цього, суд вважає необґрунтованими доводи відповідача-2 щодо утворення нової речі внаслідок реконструкції та посилання на статтю 332 ЦК України, оскільки реконструкція - це перебудова введеного в експлуатацію в установленому порядку об`єкта будівництва, що передбачає зміну його геометричних розмірів та/або функціонального призначення. Реконструкція передбачає повне або часткове збереження елементів несучих конструкцій та призупинення на час виконання робіт експлуатації об`єкта в цілому або його частин.

Новостворене майно - це об`єкт, створений без прив`язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто не є новоствореним об`єктом нерухомого майна вже існуючий об`єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами (постанова Верховного Суду України від 06.07.2016 у справі №6-1213цс16, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №5013/462/12, від 04.09.2018 у справі №914/2660/15, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.04.2018 у справі №161/3376/17, від 04.07.2018 у справі №335/640/15-ц, від 13.01.2021 у справі № 535/44/16-ц, від 13.05.2021 у справі №363/3583/15-ц).

Аналіз законодавчих положень, з урахуванням наведених висновків Верховного Суду, дає підстави для висновку про те, що право власності на нову річ, виготовлену відповідно до статті 332 ЦК України внаслідок переробки іншої речі, може виникати лише у тому разі, якщо в результаті здійсненої переробки з`являється інший об`єкт, відмінний за своїми характеристиками, тобто об`єкт, який може бути кваліфікований як нова річ.

При цьому, не може вважатися новою річчю (новоствореним об`єктом) об`єкт нерухомого майна, який перероблений з прив`язкою до вже існуючого нерухомого майна та з використанням функціональних елементів цього майна, тобто такий, що фактично є тим самим об`єктом з видозміненими загальними характеристиками.

Реконструкція також не має наслідком створення нової речі, оскільки створена з прив`язкою до вже існуючої нерухомості з використанням її функціональних елементів, тому передчасно стверджувати, що реконструйований об`єкт є іншим об`єктом нерухомості".

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19.10.2021 у справі №910/7918/20, від 28.05.2019 у справі № 924/60/18, від 08.04.2021 у справі № 5023/5383/12, на які скаржник посилається в касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження.

У той же час, згідно з частиною 3 статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 ЦК України).

При цьому знесення самочинного будівництва водночас є й ефективним способом захисту, так і крайньою мірою, що можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина 5 статті 376 ЦК України).

При цьому, формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тобто відповідно до приписів частин 3 та 5 статті 376 ЦК України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Отже, ЦК України встановлює умови, за яких самочинно збудований об`єкт нерухомості може бути оформлений у власність особи як такий, що споруджений правомірно: 1) надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже самочинно збудоване нерухоме майно і прийняття судом рішення про визнання права власності за цією особою; 2) на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за нею право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує прав інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 124 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Матеріали справи не містять прийняття судом рішення про визнання права власності за відповідачем-2 на спірні об`єкти нерухомості.

Однак, як було раніше встановлено судом, 11.08.2015 Товариство звернулося до Ради з клопотанням про надання дозволу про розроблення документації із землеустрою по земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, площею 0,5635 га, для цільового призначення: 07.01. Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення.

27.12.2018 між відповідачем-1 та відповідачем-2 було укладено відповідний договір оренди спірної земельної ділянки.

Таким чином, Радою було надано земельну ділянку особі під уже збудоване спірне нерухоме майно.

Крім цього, у своєму відзиві Рада не заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за Товариством на її земельній ділянці та не заперечує приналежність вищезазначених будівель відповідачу-2.

При цьому, матеріали справи не містять доказів і Прокурором не доведено порушення прав і законних інтересів інших осіб фактом здійснення самочинного будівництва.

Отже, суд дійшов висновку про те, що відповідач-2 набув право на легітимізацію вказаних будівель у судовому порядку, передбаченому частиною 3 статті 376 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 11 ГПК України.

Конституційний Суд України, розвиваючи практику застосування статті 8 Основного Закону України, указав, що верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій держави. Верховенство права як нормативний ідеал, до якого має прагнути кожна система права, і як універсальний та інтегральний принцип права необхідно розглядати, зокрема, в контексті таких основоположних його складових: принцип законності, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду. Верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб`єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат (абзаци третій, четвертий, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року №6-р/2019).

Принцип правової визначеності передбачає, зокрема те, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом уведення в дію "законів". Більше того, верховенство права як один з фундаментальних принципів демократичного суспільства є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах: від 20 травня 2010 року "Україна-Тюмень" проти України" (заява № 22603/02); від 25 червня 1996 "Амюр проти Франції" (Amuur v. France); "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece), № 25701/94, §79, ECHR 2000-XII; "Малама проти Греції" (Malama v. Greece), № 43622/98, §43, ECHR 2001-II).

Принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до державної влади.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Рисовський проти України" (№29979/04) висловив правову позицію, відповідно до якої принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов`язків.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.

За наявності відповідного рішення органу публічної влади щодо передання у користування земельної ділянки особі в останньої виникають правомірні очікування мирно володіти майном (право користування). При цьому такі правомірні очікування є об`єктом правового захисту згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палата Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №912/2797/21.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального ("суспільного", "публічного") інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення у справі "Tregubenko v. Ukraine" від 02.11.2004, заява №61333/00, пункт 54).

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

Також суд зазначає, що будь-яка вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва має оцінюватися на предмет додержання позивачем вимог добросовісності та розумності.. Зокрема, істотне значення має те чи надавав власник земельної ділянки в будь-якій формі згоду на проведення відповідного будівництва. Якщо така згода мала місце, то дії землевласника мають оцінюватися на предмет відповідності доктрині заборони суперечливої поведінки, яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Згаданий принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на "principles of fraud" та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище. Доктрина виступає своєрідним механізмом гарантування захисту очікувань іншої сторони правовідносин і забезпечення балансу відносин між сторонами.

Варто зауважити, у постановах від 16.06.2020 у справі №145/2047/16 та від 25.05.2021 у справі №461/9578/15-ц (провадження №14-175 цс 20) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що в праві України доктрина "venire contra factum proprium" (заборона суперечливої поведінки) проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи, та базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності.

Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.

З цих причин не може бути задоволений також відповідний позов землевласника (землекористувача) і в тому випадку, коли прямо він не давав згоди здійснення самочинного будівництва на належній йому земельній ділянці, що перебувала у сфері його володіння та актуального контролю, але, будучи обізнаним про таке будівництво (а також у разі, коли він повинен був знати про це), протягом розумного строку не вжив заходів щодо перешкоджання йому.

Оскільки відповідач-2 набув право на легітимізацію вказаних будівель у судовому порядку, передбаченому частиною 3 статті 376 ЦК України, в останнього виникли правомірні очікування мирно володіти нерухомим майном - спірними будівлями, а тому вимога Прокурора про їх знесення, є порушенням принципу пропорційності, може призвести до недотримання критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном та порушило справедливий баланс між інтересами держави, пов`язаними з цим втручанням, та інтересами особи, яка зазнає такого втручання, що є несумісним із вказаними гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, відтак позов у цій частині (вимога №1) не підлягає задоволенню.

Визнання незаконними і скасування рішень державних реєстраторів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу не є ефективним способом захисту й не забезпечує усунення порушень, спричинених самочинним будівництвом.

У зв`язку з вищевикладеним, суд також відмовляє у задоволенні позовної вимоги №2 (про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Аврамченко С.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24.04.2015, індексний номер 20906820, зі змінами, внесеними рішеннями від 21.06.2019, індексний номер 47459828, від 26.06.2019, індексний номер 47520234), оскільки така вимоги не є ефективними та належними способами захисту з огляду на те, що такі рішення реєстратора, які виконані на час звернення Прокурора до суду з відповідним позовом, вичерпують свою дію виконанням, а тому задоволення таких вимог не призведе до ефективного відновлення прав позивача.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №912/2797/21, від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, від 28.09.2022 у справі №483/448/20, від 05.10.2022 у справі №922/1830/19, від 04.09.2018 у справі №915/127/18, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №915/1439/21.

ІІ. Також у своєму позові Прокурор просить суд визнати недійсним договір про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк від 17.05.2024, укладений між Радою та Товариством (вимога №3) та скасувати рішення Ради від 29.02.2024 №7840/7881 "Про поновлення товариству з обмеженою відповідальністю "РК ГАЛЕРА" договору оренди земельної ділянки від 27 грудня 2018 року №1428" (вимога №4).

За доводами Прокурора, договір про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк від 17.05.2024, укладений між Радою та Товариством, є недійсним, оскільки його було укладено на підставі нікчемного договору оренди земельної ділянки від 27.12.2018, який було укладено між вказаними відповідачами. У той же час, договір оренди земельної ділянки від 27.12.2018 є нікчемним на підставі частин 1, 2 статті 228 ЦК України, оскільки укладений без дотримання конкурентних засад, визначених статтею 134 ЗК України, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК України).

Згідно з приписами частин 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину (постанова Верховного Суду від 24.04.2020 у справі №522/25151/14-ц).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17.

Оскільки оскаржуваний договір було укладено між Радою та Товариством, тому Прокурору необхідно довести порушення прав позивача, яким фактично є держава.

Зі змісту позову випливає, що порушення прав заявника ("інтересів держави") полягає в обмеженні доступу громадян до берега річки загальнодержавного значення Дніпро.

Однак матеріали справи не містять і судом не встановлено підтвердження належними та допустимими доказами обмеження доступу громадян до берега річки Дніпро, зокрема заяв/звернень та/або скарг від фізичних та/або юридичних осіб, відтак вказані доводи відповідача є невмотивованими та безпідставними.

Крім цього, суд зазначає, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, визначені в частині 1 статті 19 ЗК України, зокрема, землі рекреаційного призначення, землі водного фонду.

Відповідно до частини 2 статті 19 ЗК України земельна ділянка, яка за основним цільовим призначенням належить до відповідної категорії земель, відноситься в порядку, визначеному цим Кодексом, до певного виду цільового призначення, що характеризує конкретний напрям її використання та її правовий режим.

Згідно приписів частин 1, 2 статті 20 ЗК України при встановленні цільового призначення земельних ділянок здійснюється віднесення їх до певної категорії земель та виду цільового призначення. При зміні цільового призначення земельних ділянок здійснюється зміна категорії земель та/або виду цільового призначення.

Віднесення земельних ділянок до певної категорії та виду цільового призначення земельних ділянок здійснюється, зокрема щодо земельних ділянок, якими розпоряджаються органи місцевого самоврядування, - за рішенням відповідного органу.

Частиною 4 вказаної статті передбачено, що при внесенні до Державного земельного кадастру відомостей про встановлення або зміну цільового призначення земельної ділянки належність земельної ділянки до відповідної функціональної зони визначається за даними Державного земельного кадастру. Відомості про цільове призначення земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру.

Відповідно до пункту б) частини 1 статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю (частина 1 статті 83 ЗК України).

Оскільки спірна земельна ділянка знаходиться у місті Києві, вона відносить до комунальної форми власності, а тому права власника, зокрема щодо надання в користування та зміну цільового призначення, належить територіальній громаді міста Києва в особі Ради.

У відповідності до статті 50 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації (стаття 51 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення оскаржуваного договору).

За умовами пункту б) частини 1 статті 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами.

Згідно частиною 4 статті 58 ЗК України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського і внутрішнього водного транспорту в порядку, встановленому законом.

Частиною 4 статті 60 ЗК України установлено, що у межах прибережних захисних смуг забезпечується безперешкодний та безоплатний доступ громадян до узбережжя морів, морських заток, лиманів та островів у внутрішніх морських водах у межах пляжної зони, до берегів річок, водойм та островів для загального водокористування, крім земель охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон та зон особливого режиму використання земель, а також земельних ділянок, на яких розташовані: гідротехнічні, гідрометричні та лінійні споруди; об`єкти підвищеної небезпеки; пансіонати, об`єкти реабілітації, спорту, санаторії та інші лікувально-оздоровчі заклади, дитячі оздоровчі табори, що мають відповідні передбачені законом документи на споруди та провадження відповідної діяльності; об`єкти природно-заповідного фонду, об`єкти культурної спадщини.

Обмеження доступу громадян у будь-який спосіб (у тому числі шляхом влаштування огорож або інших конструкцій) до узбережжя водних об`єктів на земельних ділянках прибережних захисних смуг, що перебувають у користуванні громадян або юридичних осіб, а також справляння за нього плати є підставою для припинення права користування земельними ділянками прибережних захисних смуг за рішенням суду.

Так, рішенням Апеляційного суду міста Києва від 18.03.2015 у справі №22-ц/796/267/2015, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.07.2015, було встановлено, що нежитлові приміщення, на які за рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 12.09.2013 у справі №759/13463/13-ц визнано право власності, знаходяться на прибережній захисній смузі.

Разом із цим, як було раніше встановлено, 20.11.2018 Радою прийнято рішення №111/6162, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству для експлуатації та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення на АДРЕСА_2 (категорія земель - землі рекреаційного призначення).

Таким чином, судом відхиляються доводи Прокурора про порушення відповідачем-2 приписів частини 4 статті 60 ЗК України, оскільки як на момент укладення договору оренди землі від 27.12.2018, так і на момент укладення оскаржуваного договору від 17.05.2024, вказана земельна ділянка за цільовим призначенням відносилася до земель рекреаційного призначення.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Оскільки Прокурором не доведено наявності порушених прав держави, суд відмовляє у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк від 17.05.2024, укладений між Радою та Товариством, та який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. та зареєстрований в реєстрі 17.05.2024 за №408 (вимога №3).

Виходячи з того, що рішення Ради від 29.02.2024 №7840/7881 вже було реалізовано і вичерпало свою дію внаслідок укладення договору від 17.05.2024 №408, у визнанні недійсним якого було відмовлено, тому скасування вказаного рішення органу місцевого самоврядування ніяким чином не призведе до поновлення прав позивача, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту, яке потребуватиме додаткових засобів захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Аналогічна права позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19.

Отже, у задоволенні вимоги №4 також необхідно відмовити.

Щодо позовних вимог №5 та №6 суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 1 статті 93 ЗК України та статті 1 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до частини 5 статті 6 Закону України "Про оренду землі" та статті 125 ЗК України право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (стаття 126 ЗК України).

Як було раніше встановлено, на підставі оскаржуваного договору 27.12.2018 проведено державну реєстрацію права оренди на вказану земельну ділянку площею 0,5636 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер: 8000000000:90:019:0129, за Товариством, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №393070705 від 30.08.2024.

З огляду на відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору від 17.05.2024 №408, позовна вимога про скасування державної реєстрації права оренди також не підлягає задоволенню.

Також у своєму позові Прокурор просив суд зобов`язати Товариство повернути територіальній громаді міста Києва в особі Ради земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:019:0129 площею 0,5636 га, привівши її у придатний для використання стан (вимога №6).

Відповідно до приписів статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

З урахуванням змісту статті 376 ЦК України в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України та статті 212 ЗК України, вимога про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки із приведенням її у попередній стан шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою.

Водночас, беручи до уваги відмову у задоволенні позовної вимоги про знесення спірних будівель (вимога №1) та відмову у визнанні недійсним договору від 17.05.2024 №408, як правової підстави користування земельною ділянкою, позовна вимога про повернення земельної ділянки територіальній громаді міста Києві в особі Ради шляхом приведення її у придатний стан (вимога №6) також не підлягає задоволенню.

ІІІ. Крім цього, у своєму позові Прокурор просив суд усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,2611 га по АДРЕСА_2, яка є суміжною із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:90:019:0129, шляхом її повернення та знесення самочинно збудованих на ній об`єктів нерухомого майна (вимога №7).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Ознаками негаторного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно майна, яке знаходиться у власника (володільця); інша особа заважає користуванню або розпорядженню цією річчю; для створення таких перешкод немає правових підстав.

Відповідачем за негаторним позовом є особа, яка своєю протиправною поведінкою створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню власником користування чи розпорядження своїм майном.

Умовою задоволення негаторного позову є встановлення протиправності дій відповідача. Якщо дії відповідача є правомірним або між сторонами існують договірні відносини негаторний позов задоволенню не підлягає.

В обґрунтування вказаної вимоги, Прокурор посилався на обставини встановлені в Акті обстеження земельної ділянки №ДК/242-АО/2023 від 27.10.2023.

Об`єктом обстеження була земельна ділянка кадастровий номер 8000000000:90:019:0129, площею 0,5636 га.

Разом із цим, інспектором в акті зазначено, що готельний комплекс, частина автомобільної парковки, спортивний майданчик, пункт прокату та споруда невизначеного призначення розміщуються поза межами вказаної земельної ділянки, орієнтовна площа додатково займаної території становить 0,2611 га.

Однак, суд вважає зазначений акт неналежним доказом, оскільки, по-перше, акт складено та підписано інспектором одноособово, без присутності будь-якої третьої особи, по-друге, в акті не встановлено, що вищезазначене майно належить саме відпвідачу-2, по-третє, земельна ділянка площею 0,2611 га не входила до предмета обстеження, оформленого актом №ДК/242-АО/2023 від 27.10.2023.

Отже, суд дійшов висновку, що за наявними у справі доказами не встановлено, що саме відповідачу-2 належать майно, зазначене в акті №ДК/242-АО/2023 від 27.10.2023, тобто достеменно не встановлено, що саме ТОВ "РК Галера" здійснило самочинне будівництво на земельній ділянці площею 0,2611 га по вулиці Набережно-Корчуватській у Голосїївському районі міста Києва.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 13.02.2024 у справі №906/205/22.

Крім цього, власник земельної ділянки (Рада) не стверджувала, що вказане в акті майно заважає нормальному здійсненню користування чи розпорядження земельною ділянкою комунальної форми власності.

Таким чином, позовна вимога №7 також не підлягає задоволенню у зв`язку з необґрунтованістю.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позову, заява відповідача-2 про застосування наслідків спливу позовної давності не розглядається.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Отже, позов Прокурора не підлягає задоволенню.

При цьому, враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом, інші доводи учасників справи не беруться до уваги, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Судовий збір згідно статті 129 ГПК України покладається на Київську міську прокуратуру.

Керуючись ч. 3,4 ст. 13, ч.1 ст. 73, ст.ст. 79, 123, 129, ч.2 ст. 178, ст. ст. 236-238, 240-241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Відповідно до частин 1, 2 статті 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст складено 08.01.2025.

СуддяСергій МУДРИЙ


Суд	Господарський суд міста Києва
Дата ухвалення рішення	17.12.2024
Оприлюднено	09.01.2025
Номер документу	124273275
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із земельних відносин

Мудрий С.М.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Рішеннявід 17.12.2024 по справі 910/10840/24ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Судовий реєстр по справі —910/10840/24

Рішення від 17.12.2024

Ухвала від 10.12.2024

Ухвала від 26.11.2024

Ухвала від 12.11.2024

Ухвала від 22.10.2024

Ухвала від 01.10.2024

Ухвала від 09.09.2024

Рішення
від 17.12.2024 по справі 910/10840/24
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА