Рішення

від 08.01.2025 по справі 910/10214/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.01.2025Справа № 910/10214/24За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МАСТЕР ФУД"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "АДК ЛЛІР"

про стягнення 169486 грн.

Суддя Сташків Р.Б.

Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передано указану позовну заяву про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "АДК ЛЛІР" (далі - відповідач) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "МАСТЕР ФУД" (далі - позивач) 169486 грн вартості неповернутого майна за договором №2/21 ХК від 04.03.2021 та актів прийому-передачі на відповідальне зберігання№1935 від 16.08.2021 та №1936 від 16.08.2021. Вимоги позову мотивовані тим, що відповідач взяв на зберігання майно, однак на вимогу позивача не повернув його, у зв`язку із чим позивач просить суд стягнути з відповідача вартість неповернутого майна.

Розгляд справи здійснюється в порядку спрощеного позовного провадження без виклику представників сторін.

Відповідачем було подано відзив на позовну заяву, в якому він заперечує проти вимог позову повністю, стверджує, що договір №2/21 ХК від 04.03.2021 між сторонами не укладався, натомість правовідносини між сторонами були за договором купівлі-продажу №2/21-Д від 04.03.2021 за яким відповідач повністю розрахувався. За твердженнями відповідача надані з позовом акти прийому-передачі товару не можна трактувати як договір зберігання, на думку відповідача ці документи містять елементи підроблення, а працівники, які підписували ці акти та ТТН не мали таких повноважень.

У відповіді на відзив позивач зазначає, що договір купівлі-продажу про який зазначає відповідач між сторонами укладався, але це не спростовую того факту, що між сторонами було укладено договір зберігання. Позивачем були долучені копії інших актів приймання-передачі та ТТН на яких є підписи тих самих представників відповідача, які підписали спірні акти прийому-передачі на відповідальне зберігання№1935 від 16.08.2021 та №1936 від 16.08.2021.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази та оцінивши їх в сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

16.08.2021 сторонами підписано акт прийому-передачі (передача на відповідальне зберігання) №1935 від 16.08.2021 з посиланням на договір №2/21 ХК від 04.03.2021, адреса доставки: м. Чернігів,вул. Квітнева, 17А, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв товар (напої безалкогольні ТМ Мастер Фрут в асортименті) на загальну суму 77241,60 грн у тому числі ПДВ з піддонами вартістю 1870 грн.

16.08.2021 сторонами підписано акт прийому-передачі (передача на відповідальне зберігання) №1936 від 16.08.2021 з посиланням на договір №2/21 ХК від 04.03.2021, адреса доставки: м. Ніжин, вул. Чернігівська, 112В, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв товар (напої безалкогольні ТМ Мастер Фрут та Lemonadoff) в асортименті) на загальну суму 88334,40 грн у тому числі ПДВ з піддонами вартістю 2040 грн.

Позивач зазначає, що між сторонами було укладено договір зберігання №2/21 ХК від 04.03.2021 з посиланням на яким позивач передав, а відповідач прийняв у зберігання товар, однак примірника цього договору позивач не має.

Звернувшись з вимогою №25/06 від 25.06.2024 до відповідача, позивач просив повернути йому зі зберігання товар, який був переданий відповідачу за актами №1935, 1936 від 16.08.2021 або сплатити вартість товару у сумі 169486 грн.

Відповідачем не було повернуто спірний товар, його вартість не компенсовано у зв`язку із чим позивач звернувся до суду із цим позовом.

Відповідач заперечуючи проти вимог позову не визнає факту укладення між сторонами договору зберігання №2/21 ХК від 04.03.2021, натомість посилається на інший договір який було укладено між сторонами - договір купівлі-продажу №2/21-Д від 04.03.2021.

За твердженнями відповідача, представлені копії згаданих товарно-транспортних накладних не відповідають встановленій формі затвердженої наказом Мінтранспорту від 14.02.1998 № 363. В товарно-транспортних накладних в розділі «найменування вантажу» відсутні відомості щодо конкретної продукції та її кількості. У вказаному розділі містяться відомості з посиланням на Акт прийому-передачі від 16.08.2021, який в свою чергу посилається на не існуючий договір.

Відповідач зазначає, що працівники відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які начебто засвідчили своїми підписами отримання продукції та прийняли її на відповідальне зберігання не були наділені таким повноваженнями, оскільки згідно посадових інструкції вони наділені повноваженнями вести первинну документацію згідно діючих договорів, проте не мають повноважень заключати нові договори. На підставі висновків комісії з перевірки претензійних вимог від ТОВ «МАСТЕР ФУД» зазначено, що ТОВ «ДДК ЛЛІР» співпрацювало з позивачем лише в рамках договору №2/21 від 04.03.2021.

Крім того, відповідач зауважує, що спірний товар має обмежений строк придатності, тоді як, позивач раніше не звертався з вимогою про повернення цього товару.

Позивач не погоджуючись із такими твердженнями відповідача, зазначає, що договір купівлі-продажу №2/21-Д від 04.03.2021 дійсно було укладено між сторонами, однак це не спростовує того факту, що сторони уклали інший договір про відповідальне зберігання.

Позивачем було надано копії видаткових накладних та ТТН які були підписані між сторонами на виконання договору купівлі-продажу №2/21-Д від 04.03.2021 на яких від імені відповідача були проставлені підписи тих самих представників, що і на спірних актах №1935, 1936 від 16.08.2021, що, на думку позивача, підтверджує факт наявності повноважень у цих осіб отримувати майно від імені відповідача.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Статтею 526 ЦК України, яка кореспондується зі ст. 193 ГК України, передбачено, що зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Заявлений позов подано в межах правовідносин, що стосуються передачі майна (товару) на зберігання.

Правове регулювання відносин з передачі майна на зберігання визначено главою 66 "Зберігання" підрозділу 1 "Договірні зобов`язання" розділу ІІІ "Окремі види зобов`язань" ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

За частиною першою статті 937 ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Договір зберігання, за яким зберігач зобов`язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання.

За частиною третьою статті 937 ЦК України прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання.

Абзацом третім частини першої статті 937 ЦК України визначено, що письмова форма договору вважається дотриманою,якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Тлумачення абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України свідчить, що нею закріплено орієнтовний перелік конкретних письмових документів, що підтверджують факт укладення договору зберігання, який не є вичерпним, а чинним законодавством не встановлено обмежень щодо укладення договору зберігання у спрощений спосіб. Визначальним в оцінці дотримання письмової форми договору зберігання є наявність документа, який підтверджує передачу поклажодавцем та прийняття зберігачем речі на зберігання.

Одержання поклажодавцем згідно абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України від зберігача розписки, квитанції чи іншого підписаного ним документа слугує належним доказом укладення договору, а врешті достатньою гарантією для захисту прав сторін договору від можливих порушень.

Ураховуючи наведене, письмова форма договору зберігання вважається дотриманою у разі його вчинення відповідно до вимог статті 207 ЦК України та підтвердження прийняття речі на зберігання зберігачем розписками, квитанціями або іншим документами (перелік яких не є вичерпним), підписаними зберігачем.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 01.12.2022 у справі № 922/2810/21.

Таким чином, суд не виключає можливості укладення між сторонами договору зберігання товару шляхом підписання відповідних актів.

Однак у даному випадку позивач мав довести, що саме відповідач був зберігачем спірного майна за актами від 16.08.2021.

Позивачем же, не було надано суду договору №2/21 ХК від 04.03.2021 на який він посилається, та жодним чином не обґрунтовано причини відсутності у нього цього договору, існування якого відповідач відхиляє.

Відповідно до ч. 3 ст. 950 ЦК України зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.

З наведеної норми вбачається, що відповідальність за нестачу (втрату) товару покладається саме на зберігача.

Суд приймає до уваги надані відповідачем пояснення щодо існування між ним та позивачем договірних відносин в межах договору купівлі-продажу (дистриб`юторський договір) №2/21-Д від 04.03.2021, який підписано директорами обох сторін та скріплено печатками юридичних осіб.

Відповідачем також було надано додатки до договору купівлі-продажу в яких погоджено імена та прізвища посадових осіб, які мають право отримувати товар, а також долучено посадові інструкції затверджені відповідачем щодо повноважень його працівників - оператора з ведення даних в ЕОМ (ОМ) ( ОСОБА_1 ) та комірника ( ОСОБА_2 ) зі змісту яких не вбачається наділення цих осіб правом на укладення від імені відповідача правочинів, у тому числі і на відповідальне зберігання.

Крім того, відповідачем було створено спеціальну комісію для перевірки претензійних вимог позивача, якою встановлено, що договір №2/21 ХК від 04.03.2021 про відповідальне зберігання ніколи не укладався між відповідачем та позивачем, про що сформовано довідку від 02.09.2024, а також надано копію інвентаризаційного опису №16 станом на 01.12.2022 в якому відсутній товар, який наведено у спірних актах від 16.08.2021.

Матеріали справи також не містять інших доказів, які б могли підтвердити існування договірних відносин між сторонами саме в межах договору відповідального зберігання.

У частині третьої статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин третьої-четвертої статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Що ж стосується посилань позивача на правовідносини сторін в межах укладеного між ними договору купівлі-продажу (дистриб`юторський договір) №2/21-Д від 04.03.2021, зокрема, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 приймали товар та ставили свої підписи на відповідних актах під час купівлі-продажу товару за вказаним договором, що на думку позивача свідчить про наявність у цих осіб повноважень від імені відповідача отримувати товар, а отже спірні акти підписані цими особами 16.08.2021 підтверджують прийняття товару на відповідальне зберігання відповідачем, то суд зазначає наступне.

Дійсно, спірні акти прийому-передачі (передачі на відповідальне зберігання) №1935 та №1936 від 16.08.2021 підписані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , однак ці особи мали повноваження на приймання товару від імені відповідача в межах правовідносин за договором купівлі-продажу від 04.03.2021.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем не було уповноважено цих осіб на приймання товару на зберігання чи укладення від його імені правочинів про прийняття чи передачу на відповідальне зберігання товару.

Договір №2/21 ХК від 04.03.2021 на який посилається позивач, що нібито був підписаний між ним та відповідачем, суду не було надано без жодних обґрунтувань його відсутності у позивача.

Приймаючи до уваги в сукупності надані пояснення та докази обох сторін, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними доказами факту укладання між ним та відповідачем договору про передачу на відповідальне зберігання товару та передачі товару на зберігання саме відповідачу як зберігачу, а тому підстав для задоволення вимог позову немає.

Інші доводи сторін, наведені у наданих суду заявах по суті справи, письмових поясненнях, судом розглянуті, але до уваги та врахування при вирішенні спору не приймаються, оскільки на результат вирішення спору не впливають.

Відповідно до вимог ст. 129 ГПК України судові витрати, у які позивачем включено лише судовий збір, покладаються на останнього.

Керуючись ст. ст. 86, 118, 129, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України, і може бути оскаржено в порядку та строк встановлені статтями 254, 256, 257 ГПК України.

Суддя Р.Б. Сташків