Рішення

від 09.01.2025 по справі 910/4309/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.01.2025Справа № 910/4309/24

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Приватного підприємства "ЛІДЕР" (бульвар Лесі Українки, 34, оф. 310, м. Київ, 01133)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ" (вул. Івана Білика, 11, оф. 94, м. Київ, 03193)

про стягнення 1 103 791,62 грн.

Представники сторін: не викликались.

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство "ЛІДЕР" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ" про стягнення 1 103 791,62 грн., а саме 537 615,00 грн. боргу, 53 761,50 грн. штрафу та 512 415,12 грн. збитків.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов Договору оренди № 08/12/1 від 08.12.2023 року в частині своєчасної сплати орендної плати за користування рухомим складом, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані штрафні санкції. Окрім цього позивач зазначає про понесення збитків за наслідками оплати вартості простою вагонів і залізничних тарифів, які мають бути відшкодовані відповідачем.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.04.2024 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

На виконання вимог ухвали суду від 15.04.2024 року через систему "Електронний суд" 17.04.2024 року від позивача надійшла заява про усунення недоліків від 17.04.2024 року, розглянувши яку суд встановив, що недоліки позовної заяви, які зумовили залишення її без руху, позивачем усунено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2024 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/4309/24, з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування у даній справі, враховуючи наявні в матеріалах справи докази та клопотання позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, суд дійшов висновку про задоволення клопотання відповідача та необхідність розгляду даної справи за правилами спрощеного провадження на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Суд зазначає, що відповідно до частини 5 ст. 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку встановленому ст. 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини 4 ст. 120 цього Кодексу.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої системи (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасник справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Відповідно до пункту 2 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

З метою повідомлення відповідача про розгляд справи № 910/43069/24 судом та про його право подати відзив на позов, відповідно до норм ст. 6 ГПК України Ухвала про відкриття провадження у справі від 15.04.2024 року надсилалась судом відповідачу в його електронний кабінет, факт отримання якої 24.04.2024 року підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про доставку електронного листа до електронного кабінету учасника справи.

Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статтями 165, частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 23.04.2024 року, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.

Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим ч. 1 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.

Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

В свою чергу, суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ" не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем суду на час розгляду справи не надано.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Суд зазначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Як встановлено судом за матеріалами справи, 08 грудня 2023 року між Приватним підприємством "ЛІДЕР" (позивач у справі, орендодавець за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ" (відповідач у справі, орендар за договором) укладено Договір оренди №08/12/1 (далі - Договір), за умовами пункту 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування рухомий склад: вантажні залізничні напіввагони (далі - РС або вагон/вагони). Орендодавець гарантує, що не існує ніяких обмежень для передачі рухомого складу в оренду.

Розділами 2-10 Договору сторони узгодили умови передачі та повернення рухомого складу, суму договору та орендну плату, права та обов`язки сторін, відповідальність сторін, Інші умови тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

За змістом ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Приписами ч. 4 ст. 284 Господарського кодексу України встановлено, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

Згідно п. 8.1 Договору останній набирає чинності з моменту підписання його уповноваженими представниками сторін і діє до 31.12.2024 року включно, а в частині розрахунків - до повного їх виконання.

Договір може бути змінений або доповнений тільки за письмовою згодою сторін (п. 8.3 Договору).

Також сторонами було укладено Додаткову угоду від 08.12.2023 року до Договору, якою внесені зміни до п.п. 4.1.4. Розділу 4 Договору та доповнено розділ 6 Договору новим пунктом 6.6.

Вказані Договір та Додаткова угоди підписані орендарем та орендодавцем, а також скріплені печатками юридичних осіб.

Судом встановлено, що укладений договір за своїм змістом та правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України та §5 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Аналогічне визначення договору оренди міститься і в статті 759 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Номери залізничних вагонів, їх кількість, дата їх передачі, які розуміються під терміном "рухомий склад", вказуються в актах приймання-передачі РС (вагонів) (п. 1.2 Договору).

Рухомий склад передається для здійснення орендарем господарської діяльності. Орендодавець передає Орендареві рухомий склад в оренду з правом виходу на шляхи загального користування і курсування по залізницях України, країн Балтії, а також країн дальнього зарубіжжя (колії 1435 мм), окрім тимчасово окупованих територій України та країн СНД (п. п. 1.3, 1.4 Договору).

За приписами статті 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк встановлений договором найму.

Відповідно до пункту 2.1 Договору орендар вступає у строкове користування РС з моменту підписання акту прийому - передачі РС.

РС є переданим в оренду з моменту прибуття РС на станцію прийому - передачі, що вказується Орендарем в листі - заявці, та підписання сторонами акту прийому - передачі РС. Підтвердженням прибуття РС на станцію є дата, вказана в календарному штемпелі в залізничній накладній.

Судом встановлено за матеріалами справи, що орендар ТОВ "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ" звертався до позивача як орендодавця з листами № 12/17-23-1 від 17.12.2023 року, № 12/29-23-1 від 29.12.2023 року та № 01/10-24-1-3 від 10.01.2024 року, копії яких наявні в матеріалах справи, про надання на підставі укладеного між сторонами Договору оренди № 08/12/1 від 08.12.2023 року порожніх напіввагонів кількістю 31 одиниця та направити їх єдиною формованою групою під навантаження на станцію Сагайдак (код 448107) Південна залізниця, отримувач - ТОВ "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ".

У відповідності до ч. 1 ст. 767 ЦК України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві річ у комплекті і у стані, що відповідають умовам договору найму та її призначенню.

Згідно п. п. 2.2, 2.3 Договору передача РС в оренду оформлюється актом приймання - передачі РС на станції прийому-передачі та не передбачає передачу права власності на РС. День підписання акту/прибуття РС на станцію є першим днем оренди.

Як вбачається з матеріалів справи, у відповідності до умов Договору оренди орендодавець передав, а орендар прийняв в тимчасове платне користування об`єкти оренди - залізничні вантажні вагони у кількості 41 вагон, що підтверджується відповідними належним чином оформленими двосторонніми Актами прийому-передачі рухомого складу, а саме:

- від 29.12.2023 року, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду залізничні вантажні вагони за такими номерами: 60952405, 60968922, 63009385, 63378269, 63991376;

- від 30.12.2023 року, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду залізничний вантажний вагон за номером: 63308589;

- від 01.01.2024 року, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду залізничні вантажні вагони за такими номерами: 60967759, 63009435, 63308167, 63402622, 63403307, 64243736, 64243744, 64243769, 64875123, 64875180, 64875230;

- від 04.01.2024 року, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду залізничні вантажні вагони за такими номерами: 60968427, 62296173, 63308233, 63308530, 64243777, 65020919;

- від 09.01.2024 року, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду залізничні вантажні вагони за такими номерами: 60969409, 63009401, 63009609, 63009617, 64875263;

- від 13.01.2024 року, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду залізничні вантажні вагони за такими номерами: 60969847, 63009468, 63991368, 64452527, 60955648;

- від 16.01.2024 року, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду залізничні вантажні вагони за такими номерами: 63009559, 64875107, 64875149, 64875321;

- від 17.01.2024 року, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду залізничні вантажні вагони за такими номерами: 63893812, 63009450, 63009526;

- від 18.01.2024 року, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду залізничний вантажний вагон за номером: 64452816.

Вказані акти підписані орендарем та орендодавцем, а також скріплені печатками юридичних осіб без будь-яких зауважень та заперечень.

Окрім цього, в матеріалах справи наявні копій Актів приймання-передачі залізничних вагонів: від 20.01.2024 року, згідно якого орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду залізничні вантажі вагони в кількості 5 одиниць за номерами: 60949682, 60967585, 64875172, 64875289, 65020976, та від 13.02.2024 року, згідно якого орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду 2 залізничні вантажні вагони за номерами: 60955283, 63009369, підписані в односторонньому порядку орендодавцем ПП «Лідер».

Суд зазначає, що загальні умови перевезення вантажів залізничним транспортом регулюються Законом України «Про транспорт», Законом України «Про залізничний транспорт», Статутом залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 року № 457, та іншими актами законодавства України, зокрема, Правилами оформлення перевізних документів, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 року № 644, Правилами приймання вантажів до перевезення, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 24.11.2000 року за № 861/5082, Правилами видачі вантажів, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 24.11.2000 року за № 862/5083, Правилами обчислення термінів доставки вантажу, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 року № 644.

Статтею 6 Статуту залізниць України визначено, що накладна - це основний перевізний документ встановленої форми, оформлений відповідно до цього Статуту та Правил перевезення вантажів, і наданий залізниці відправником разом з вантажем. Накладна є обов`язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої особи-одержувача і супроводжує вантаж до місця призначення. Накладна одночасно є договором на заставу вантажу для забезпечення гарантії внесення належної провізної плати та інших платежів за перевезення. Накладна супроводжує вантаж на всьому шляху перевезення до станції призначення.

Оформлення накладної має здійснюватися у відповідності до Правил оформлення перевізних документів, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 року № 644 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 24.11.2000 року за № 863/5084.

Як зазначено позивачем, відповідач всупереч умовам договору відмовився від підписання вищевказаних актів від 20.01.2024 року та 13.02.2024 року, у зв`язку з чим на підтвердження факту передачі залізничних вагонів за номерами: 60949682, 60967585, 64875172, 64875289, 65020976 позивачем надано копії залізничних накладних від 20.01.2024 року, та вантажних вагонів за номерами: 60955283, 63009369 надано залізничні накладні від 13.02.2024 року, які свідчать про використання відповідачем цих вагонів у господарській діяльності підприємства.

При цьому, факт отримання майна - переліку вагонів в оренду, його характеристики та подальше користування сторонами не заперечувались.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

В п. 53 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Федорченко та Лозенко проти України" від 20.09.2012 року зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

У зазначеному аспекті суд враховує, що надані позивачем докази на підтвердження факту передачі ТОВ "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ" в оренду вагонів за номерами: 60949682, 60967585, 64875172, 64875289, 65020976, 60955283, 63009369, а саме копії залізничних накладних, є належними, допустимими та вірогідними доказами підстав виникнення правовідносин сторін і виникнення цивільних прав та обов`язків щодо оренди вказаних вагонів.

Окрім цього, обставини передачі позивачем в оренду решти вагонів, факт прийняття яких в оренду засвідчено двосторонніми Актами прийому-передачі рухомого складу, також додатково підтверджуються наданими позивачем копіями відповідних залізничних накладних.

За таких обставин, суд доходить висновку, що орендодавцем було належним чином виконано свій обов`язок з передачі на підставі Договору в оренду ТОВ "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ" рухомого майна - залізничних вантажних вагонів у кількості 48 одиниць, а відповідачем прийнято вказане майно у строкове платне користування без будь - яких зауважень.

Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Статтею 762 Цивільного кодексу України та статтею 286 Господарського кодексу України визначено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму; плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Частинами 1, 4 статті 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Згідно п. 3.1 Договору орендна плата нараховується за кожну добу оренди рухомого складу. Сума договору в цілому складається з орендної плати за всі одиниці рухомого складу, які були передані в оренду відповідно до Договору.

Протягом 3-х робочих днів з початку місяця, що слідує за звітним місяцем, орендодавець надає орендарю акт приймання-передачі наданих послуг, рахунок, розрахунок обсягу наданих послуг (п. 3.2 Договору).

Розмір орендної плати узгоджено сторонами у розмірі 600,00 грн. з ПДВ за один переданий залізничний вагон в оренду на добу. Вартість оренди однієї одиниці РС (вагону) може зазначатися в додаткових угодах та/або актах прийому-передачі (п. 3.3 Договору).

Орендар здійснює оплату вартості послуг орендодавця за поточний календарний місяць до 10 числа поточного місяця, на підставі рахунку орендодавця (п. 3.5.1 Договору).

Доказів узгодження сторонами інших строків та порядку сплати орендної плати за Договором матеріали справи не містять.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Як зазначено позивачем у позовній заяві та підтверджується наданим розрахунком орендної плати, вартість наданих послуг оренди вагонів з 29.12.2023 року по 09.03.2024 року за цим Договором в загальному розмірі складає 1 371 000,00 грн.

В свою чергу судом встановлено згідно наявних доказів та вказується позивачем, що відповідачем як орендарем у період з 19.12.2023 року по 21.02.2024 року було частково сплачено надані послуги з оренди рухомого майна (вагонів) на суму 833 385,00 грн. із зазначенням призначення платежу «Суборенда напіввагонів, згідно договору №08/12/1 від 08.12.2023 року, Суборенда напіввагонів згідно рахунку №104 від 18.12.2023 року в тому числі ПДВ 40300,00 грн.», на підтвердження чого позивачем надано виписку із особового рахунку ПП «Лідер» НОМЕР_1 0-316 4 за період 01.10.2023 року - 18.03.2024 року.

Крім цього, позивачем долучено до матеріалів справи рахунок на оплату оренди напіввагонів № 103 від 18.12.2023 року на суму 250 000,00 грн., у т.ч. ПДВ у розмірі 41 666, 67 грн., доказів оплати якого відповідачем не надано.

Таким чином, з урахуванням фактично здійсненої оплати розмір неоплаченої відповідачем заборгованості за надані послуги оренди вагонів становить 537 615,00 грн.

Зобов`язанням, згідно зі статті 509 Цивільного кодексу України, є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За приписами статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

У зв`язку з не виконанням відповідачем своїм грошових зобов`язань позивач звернувся до орендаря з претензією-вимогою № 04/04/01 від 04.04.2024 року про оплату заборгованості, зокрема, за договором оренди у сумі 1 103 791,62 грн., копія якої наявна в матеріалах справи.

Факт надсилання вказаної претензії підтверджується наявними в матеріалах справи копіями опису кладення у лист від 04.04.2024 року, накладною №0104232482613 від 04.04.2024 року, фіскального чеку.

Проте вказана претензія залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

З урахуванням вищевикладеного, як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом, відповідач свої зобов`язання щодо здійснення оплати оренди вагонів за спірний період у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору не виконав, в результаті чого у відповідача утворилась прострочена заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у розмірі 537 615,00 грн. основного боргу зі сплати орендної плати, яку позивач просить суд стягнути в поданій до суду позовній заяві.

Окрім цього, у зв`язку з порушенням відповідачем зобов`язань зі своєчасної сплати орендної плати за Договором позивачем нараховано та пред`явлено до стягнення на підставі пункту 6.2 Договору 10% штраф в сумі 53 761,50 грн., а також заявлено до стягнення з відповідача на підставі ст. 22, 623 ЦК України 512 415,12 грн. неоплачених збитків у вигляді сплаченої позивачем вартості простоїв залізничних вагонів і залізничних тарифів.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності решти боргу за Договором оренди та письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору оренди №08/12/1 від 08.12.2023 року та/або його окремих положень суду також не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення цього Договору на час його підписання та протягом часу виконання з боку сторін відсутні.

У свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості з орендної плати за Договором на час розгляду цієї справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача з орендної плати на підставі наданих позивачем доказів.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що матеріалами справи підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов`язань з орендної плати за Договором у встановлений строк, розмір основної заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів оплати заборгованості відповідач суду не надав, як і доказів, що спростовують викладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за вказаним Договором підлягають задоволенню у розмірі 537 615,00 грн.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Так, за умовами пункту 6.2 Договору за несвоєчасне перерахування коштів (повністю або частково), орендар сплачує орендодавцю пеню за кожний день прострочки, шляхом перерахування коштів в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу. Нарахування пені здійснюється за весь період затримки платежів і до дня остаточного розрахунку. У разі несвоєчасного перерахування коштів (повністю або частково) понад 15 календарних днів, орендар повинен сплатити орендодавцю штраф у розмірі 10% від суми заборгованості, що виникла до пред`явлення орендарю письмової претензії.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з порушенням відповідачем зобов`язань зі своєчасної сплати орендної плати за Договором, позивачем нараховано та пред`явлено до стягнення згідно пункту 6.2 Договору 10% штрафу, що складає 53 761,50 грн. (537 615,00 грн.*10%), які останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині штрафу, суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

За результатами перевірки нарахування позивачем заявленого до стягнення 10% штрафу за прострочення сплати орендної плати понад 15 днів судом встановлено, що його розмір, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства, відповідає вимогам зазначених вище норм законодавства, умовам Договору та є арифметично вірним, тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 10% штрафу в розмірі 53 761,50 грн. підлягають задоволенню у заявленій позивачем сумі.

Щодо заявлених позивачем в межах даного позову вимог про стягнення з відповідача збитків у вигляді оплати ПП "ЛІДЕР" на рахунок АТ «Укрзалізниця» вартості простоїв залізничних вагонів і залізничних тарифів у розмірі 512 415,12 грн. (579 030,12 грн. загальний розмір збитків - 66 615,00 грн. розмір сплачених відповідачем збитків) замість ТОВ "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ", суд зазначає, що згідно частини 3 статті 147 Господарського кодексу України збитки, завдані суб`єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.

У постанові Верховного Суду від 16.02.2023 року по справі № 910/14588/21 суд касаційної інстанції зазначив, що статтею 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Частиною першою статті 225 ГК України визначено, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Згідно із статтею 255 ГК України збитки, заподіяні зловживанням монопольним становищем, антиконкурентними узгодженими діями, дискримінацією суб`єктів господарювання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, а також збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених цим Кодексом як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, встановленому законом.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно з частиною другою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Загальне правило статті 1166 ЦК України встановлює, що будь-яка майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала, в повному обсязі. Якщо мають місце спеціальні підстави, що надають можливість застосовувати до правовідносин положення інших статей § 1 Глави 82 ЦК, треба застосовувати спеціальні норми. В противному випадку відшкодування шкоди відбуватиметься за правилами вищезазначеної статті.

Аналіз положень статті 1166 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, винне діяння заподіювача шкоди (цивільне правопорушення), яке містить такі складові: протиправна поведінка особи, настання шкоди, причинний зв`язок між ними та вина заподіювача шкоди.

Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права. Такий елемент як наявність шкоди полягає у будь-якому знеціненні блага, що охороняється законом.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки.

Отже, збитки є наслідками неправомірної поведінки, дії чи бездіяльності особи, яка порушила права або законні інтереси іншої особи, зокрема, невиконання або неналежне виконання установлених вимог щодо здійснення господарської діяльності, господарське правопорушення, порушення майнових прав або законних інтересів інших суб`єктів тощо.

Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; наявність збитків; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника.

Відсутність хоча б одного із перелічених елементів, що утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Протиправна поведінка особи може мати прояв у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

Положеннями статті 623 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Отже, на кредитора, позивача по справі, що вимагає відшкодування збитків у вигляді майнової шкоди згідно ст. 22 Цивільного кодексу України покладається обов`язок доказування розміру збитків, якщо такі мали місце, завданих йому порушенням зобов`язання відповідно до ст. 623 Цивільного кодексу України, тобто позивач повинен довести факт заподіяння йому збитків та їх розмір, надати докази невиконання зобов`язань та причинно-наслідковий зв`язок між невиконанням зобов`язань та заподіяними збитками.

Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 22.03.2018 у справі № 910/23120/16, згідно з частинами 2 та 3 статті 20 ГК України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються, у тому числі, відшкодування збитків.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 10.03.2020 у справі № 908/3209/16 зазначив, що відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов`язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв`язку, є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.

Згідно ч.1 ст.2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

В свою чергу, встановлюючи фактичні обставини справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів суд зазначає, що у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо якості судових рішень" міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.

Принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.

Пункт 4 ст. 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов`язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Наразі, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.

Відповідно до частини 1 статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Відповідно до статті 78 даного Кодексу достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно зі ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ч. 1, 2 ст. 91 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Зокрема, на підтвердження фактів, покладених в основу позову в частині відшкодування збитків, позивач посилається на залізничні накладні, відомості плати за користування вагонами форми ГУ-46, накопичувальні картки форми ФДУ-92 та гарантійний лист відповідача № 24-03-01 ПВ-Л від 01.03.2024 року, за змістом якого ТОВ "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ" підтверджує зобов`язання перед ПП «Лідер» з відшкодування 274 829,64 грн. плати за простій вагонів станцією Сагайдак Південної залізниці згідно переліку (23 вагони) на підставі Договору оренди № 08/12/1 від 08.12.2023 року.

При цьому, як встановлено судом, позивачем в тексті позовної заяви не наведено нормативно - правового обґрунтування зазначених позовних вимог в частині стягнення збитків, окрім посилання на ст.ст. 22, 623 ЦК України, які визначають загальні поняття та порядок відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, з посиланням на конкретні норми чинного законодавства, зокрема, спеціального, які регулюють спірні правовідносини та згідно яких виникли зобов`язання відповідача у вказаній частині, а також не зазначено усіх елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків.

Так, порядок та умови користування вагонами і контейнерами визначаються Правилами користування вагонами і контейнерами, затвердженими наказом Міністерства транспорту України № 113 від 25.02.1999 року, відповідно до п. 6 яких час користування обчислюється окремо для кожного вагона і контейнера за його номером. Номерному обліку часу користування підлягають усі вагони і контейнери, подані під вантажні операції на місцях загального користування, а на місцях незагального користування вагони і контейнери парку залізниць України й інших держав, передані на під`їзні колії або орендовані ділянки колій.

Усі завантажені вагони, а також порожні вагони, які належать підприємствам, організаціям, портам, установам і громадянам, та орендовані ними, знаходяться на станціях і на підходах до них в очікуванні подавання під вантажні або інші операції з причин, які залежать від вантажовласника, є такими, що перебувають у користуванні вантажовласника.

Облік часу користування вагонами та нарахування плати за користування ними провадиться на станціях відправлення та призначення за Відомістю плати за користування вагонами форми ГУ-46, яка складається на підставі Пам`яток про подавання/забирання вагонів форми ГУ-45, Повідомлення про закінчення вантажних операцій з вагонами, Актів про затримку вагонів форми ГУ-23а, Актів загальної форми ГУ-23 (п. 3 Правил користування вагонами і контейнерами).

За змістом п. 4 Правил користування вагонами і контейнерами відомості плати за користування вагонами, контейнерами складаються на вагони, контейнери, що подаються під навантаження та вивантаження, є документами обліку часу перебування вагонів, контейнерів у пунктах навантаження та вивантаження та на під`їзних коліях і містять розрахунки платежів за користування вагонами, контейнерами.

Відомості плати за користування вагонами (контейнерами) мають підписуватися працівником станції і вантажовласника щоденно або в періоди пред`явлення їх станцією до розрахункового підрозділу, що встановлюються начальником залізниці.

У разі непогодження даних, зазначених у відомості, представник вантажовласника зобов`язаний підписати відомість із зауваженнями. Відомість плати за користування вагонами (контейнерами) складається у трьох примірниках - два для залізниці і один для вантажовласника, окремо для вагонів і для контейнерів.

Час користування вагонами обчислюється з моменту їх передачі вантажовласникові до моменту їх фактичного прийняття від вантажовласника.

У разі затримки вагонів на станції з причин, які залежать від вантажовласника, складається акт загальної форми, який підписується представниками станції і вантажовласника. В акті вказується час (у годинах та хвилинах) початку та закінчення затримки вагонів і їх номери (п. 8 Правил користування вагонами і контейнерами).

Проте, матеріали справи не містять та позивачем не надано суду копій Актів загальної форми ГУ-23, актів про затримку вагонів та інших доказів, за змістом яких можливо встановити підстави простоїв залізничних вагонів, в тому числі вину відповідача як вантажовласника.

При цьому наявний в матеріалах справи гарантійний лист відповідача № 24-03-01 ПВ-Л від 01.03.2024 року не може бути розцінений судом в якості належного та достатнього доказу наявності підстав для покладення на відповідача збитків в розмірі 512 415,12 грн., оскільки з його змісту не вбачається за можливе встановити періоди та конкретні розміри нарахування плати за простій, їх співвідношення до позовних вимог, заявлених в межах даного позову, та, окрім цього, частина наведених в гарантійному листі вагонів (11 одиниць з 23) не входить до переліку орендованого за Договором майна, спір щодо якого розглядається судом у даній справі.

Окрім цього суд зазначає, що згідно умов пунктів 6.1, 6.4 Договору за невиконання чи неналежне виконання умов цього договору сторони зобов`язуються нести відповідальність також у межах розмірів спричинених збитків та у відповідності з цим договором.

У разі необґрунтованої відмови орендаря від оренди рухомого складу після відправлення вагонів на погоджену сторонами станцію прийому-передачі, орендар відшкодовує орендодавцю витрати на оплату залізничного тарифу за відправку вагонів на станцію прийому - передачі і за передислокацію на іншу станцію вказану орендодавцем, а також, орендар зобов`язаний сплатити орендну ставку встановлену цим договором, яка нараховується з дати прибуття РС на станцію прийому-передачі і до дати прибуття на іншу станцію вантаження.

Однак, в контексті вищенаведеного, враховуючи зазначені позивачем в позовній заяві обґрунтування позовних вимог та надані докази суд також зазначає про відсутність підстав для врахування в якості можливості для відшкодування збитків пункту 6.4 Договору, зважаючи на ненадання доказів необґрунтованої відмови орендаря від оренди залізничних вагонів, а також відсутності посилання позивача на вказані умови Договору в тексті позовної заяви, в т.ч. як підстав позову у вказаній частині.

Таким чином, виходячи з наявних підстав позову та наданих позивачем доказів суд позбавлений можливості надати правову оцінку діям сторін в контексті даного спірного Договору та конкретного орендованого відповідачем майна (рухомого складу), відтак зазначає про неможливість встановлення порушення відповідачем умов укладеного між сторонами Договору у відповідній частині, причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача та понесеними позивачем збитками у розмірі 512 415,12 грн. і саме вини відповідача, наявність яких є необхідною для настання цивільно - правової відповідальності відповідача як обов`язкової умови для стягнення збитків, у зв`язку з чим суд доходить висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог в частині стягнення збитків та відсутність підстав для їх задоволення.

Поряд із цим суд звертає увагу позивача на можливість реалізації права на звернення до суду з окремим позовом про стягнення збитків з наданням відповідних доказів та належним формулюванням нормативно - правового обґрунтування та підстав позовних вимог.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ч. 5 ст. 29, ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "МУЛЬТИМОДАЛЬНІ ТРАНСПОРТНІ ТЕХНОЛОГІЇ" (вул. Івана Білика, 11, приміщення 94, м. Київ, 03193; код ЄДРПОУ 44873236) на користь Приватного підприємства "ЛІДЕР" (бульвар Лесі Українки, 34, офіс 310, м. Київ, 01133; код ЄДРПОУ 31563452) 537 615 (п`ятсот тридцять сім тисяч шістсот п`ятнадцять) грн. 00 коп. боргу зі сплати орендної плати, 53 761 (п`ятдесят три тисячі сімсот шістдесят одна) грн. 50 коп. штрафу та 7096 (сім тисяч дев`яносто шість) грн. 52 коп. судового збору.

3. В задоволені решти позовних вимог відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 09 січня 2025 року.

Суддя А.М. Селівон