Рішення

від 07.01.2025 по справі 509/6223/23

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/6223/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 січня 2025 року смт. Овідіополь

Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Панасенка Є.М.,

за участю секретаря судового засідання: Степанової Н.С.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Чабан О.О.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду в режимі відеоконференцзв`язку цивільну справу № 509/6223/23 за позовною заявою ОСОБА_2 до Державного підприємства «Дослідне господарство «ЮЖНИЙ» Селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення» про зміну підстав та формування звільнення та стягнення невиплаченої заробітної плати

ВСТАНОВИВ:

В жовтні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом в якому просив зобов`язати Державне підприємство «Дослідне господарство «ЮЖНИЙ» Селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення» протягом трьох календарних днів з дня набрання рішення суду законної сили, внести відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_2 про його звільнення з посади головного механіка з 12.04.2023 року за п.1 ст. 36 КУпП України за згодою сторін, та стягнути з відповідача на його користь невиплачену заробітну плату за період з грудня 2022 року по квітень 2023 року.

Свої вимоги обґрунтував тим, що 01.08.2006 року ОСОБА_2 був прийнятий на посаду головного механіка на ДП «Дослідне господарство «ЮЖНИЙ» Селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення». 14.03.2023 року обласною медико-соціальною експертною комісією № 2 позивачу було встановлено ІІ групу інвалідності (загальне захворювання), та надана індивідуальна програма реабілітації інваліда. 21.03.2023 року позивач відправив на адресу відповідача заяву про звільнення у зв`язку з встановленням факту інвалідності, цього ж дня в зв`язку з поганим самопочуттям він звернувся до КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2» Одеської міської ради зі скаргами на свій стан здоров`я.

Крім того, з 08.03.2023 року позивачу було надано медичний висновок №А6МН-9С78-ТЕ38-АВА9 де зазначено, що він тимчасово непрацездатний про що повідомив ДП.

16.03.2023 року позивачу було продовжено тимчасову непрацездатність за медичним висновком №439Р-Е5РН-3С7В-8Н45 до 20.03.2023 року.

З 22.03.2023 року ОСОБА_2 знову було оформлено листок непрацездатності до 31.03.2023 року № Н2С9-АВ2С-8Х46-МТЕМ, про що також було повідомлено ДП.

Лікарняний позивача продовжився згідно медичного висновку № 5Е33-С49Н-Н46Х-М67Т з 31.03.2023 року до 07.04.2023 року, після чого ОСОБА_2 продовжив працювати.

14.04.2023 року ОСОБА_2 поштою отримав інформацію від інспектора відділу кадрів та представника трудового колективу відповідача лист «Про необхідність отримати трудову книжку» № 54 від 12.04.2023 року. Даним листом позивача повідомлено про те, що його було звільнено за систематичні прогули без поважних причин, ч.4 ст. 40 КЗпП України, згідно наказу № 47-К від 12.04.2023 року. Після звільнення позивач дізнався що за нього не виплачувалися страхові внески, не дивлячись на те, що він офіційно був працевлаштований та не було виплачено заробітну плату за грудень 2022 року - 50 %, січень 2023 року та кошти за перебування у відпустці у лютому 2023 року.

Позивач зазначає, що з жодним наказом про звільнення його не було повідомлено, жодних дисциплінарних стягнень щодо нього не було застосовано. Він ніде не ставив підписи, а коли подав свою заяву від 21.03.2023 року про звільнення за згодою сторін, а у відповідь 14.04.2023 року отримав лист в якому його повідомлено про звільнення у зв`язку з прогулами. Розрахунок на день звільнення ДП не зробив, відповідач лише обіцяв нарахувати та виплатити вказані кошти, а тому з відповідача на його користь підлягає стягненню сума заробітку за період починаючи з грудня 2022 року по квітень 2023 року.

20.10.2023 року ухвалою суду відкрито провадження у справі та в порядку ст.ст. 274, 279 ЦПК України призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

30.07.2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву. В обґрунтування заперечень на позов представник в інтересах відповідача зазначив, що ч.1 ст. 38 КЗпПУ визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Таким чином за відсутності поважних причин, коли роботодавець зобов`язаний звільнити працівника саме у строк, про який той просить - працівник зобов`язаний повідомити роботодавця про наступне звільнення за два тижні. Таке попередження не залежить від того, чи працює працівник у момент попередження, чи перебуває на лікарняному або ж знаходиться у відпустці, працівник не може працювати фактично жодного дня після подання заяви про звільнення, однак така заява має бути оформлена у відповідності до вимог ст. 38 КЗпПУ, а саме з урахуванням обов`яжу працівника письмово попередити роботодавця про наступне звільнення за два тижні.

Заява позивача від 21.03.2023 року про звільнення з займаної посади, в якій визначено строк звільнення з 21.03.2023року за особистим бажанням наявна, проте до вказаної дати позивачем не було у письмовому вигляді попереджено відповідача про бажання звільнитися.

Згідно з листками непрацездатності позивач перебував на лікарняному, який неодноразово продовжувався, а саме: у період з 07.03.2023 року по 16.03.2023 року, з 17.03.2023 року по 20.03.2023 року, з 22.03.2023 року по 31.03.2023 року та з 01.04.2023 року по 07.04.2023 року. Тобто з 07.03.2023 року по 07.04.2023 року позивач перебував на лікарняному за виключенням одного дня - 21.03.2023 року, в цей же день було подано заяву про звільнення за власним бажанням. З 22.03.2023 року ОСОБА_2 продовжив свій лікарняний до 07.04.2023 року, і з цього часу не виходив на роботу, та не цікавився результатами розгляду його заяви про звільнення. Позивач при цьому продовжував отримувати виплати лікарняних у зв`язку з непрацездатністю. Його звільнення по заяві від 21.03.2023 року не було погоджено у зав`язку з неналежним оформленням заяви в частині визначення строку (дати) з якого позивач просив вважати його звільненим, а також в частині визначення підстави для звільнення. Позивачем не було надано документів, які підтверджують наявність підстав на які відповідач посилався у заяві про звільнення. Тому за відсутності поважних причин для звільнення на підставі ч.1 ст. 38 КЗпП, їх не підтвердження відповідними документами. Відповідач вважає що позивач повинен був визначити дату звільнення з урахуванням двотижневого строку, як це передбачено ч.1 ст. 38 КЗпП.

Після закінчення лікарняного - 07.04.2023 року позивач на роботу не виходив, причини своєї відсутності не повідомляв, на дзвінки також не відповідав, навіть двері за місцем проживання не відчиняв.

Факт систематичної відсутності відповідача на робочому місці підтверджується складеним відповідачем актами про відсутність працівника на роботі від 10.04.2023 року № 44-К, від 11.04.2023 року № 45-К, та від 12.04.2023 року № 46-К.

Також представник відповідача наголошує, що ОСОБА_2 в позові вказує що про його звільнення за систематичні прогули без поважних причин йому стало відомо 14.04.2023 року, іншої дати не зазначає. Проте з позовом до суду він звернувся 16.10.2023 року. Тобто через 6 місяців коли йому стало відомо про звільнення, проте мав би звернутися включно до 14.07.2023 року. Жодних поважних причин пропуску такого строку для звернення до суду позивач не вказав, а тому позов подано із пропуском строку більше ніж 5 місяців, тому в задоволенні такого позову має бути відмовлено.

У відзиві представник відповідача просить поновити строк на подачу відзиву до суду.

Представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд задовольнити позов.

В судовому засіданні представник відповідача пояснила, що їх сторона не заперечує щодо наявності заборгованості по заробітній платі відповідно до наданої суду довідки, проте вказала що позивача було звільнено з дотриманням норм законодавства, жодних порушень у процедурі звільнення не було. Просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог, адже позивачем було пропущено строк на звернення з позовом до суду.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов до наступних висновків.

Судом встановлено, що 01.08.2006 року ОСОБА_2 був прийнятий на посаду головного механіка на ДП «Дослідне господарство «ЮЖНИЙ» Селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення».

14.03.2023 року обласною медико-соціальною експертною комісією № 2 позивачу було встановлено ІІ групу інвалідності (загальне захворювання), та надана індивідуальна програма реабілітації інваліда. 21.03.2023 року позивач відправив на адресу відповідача заяву про звільнення у зв`язку з встановленням факту інвалідності, цього ж дня в зв`язку з поганим самопочуттям він звернувся до КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2» Одеської міської ради зі скаргами на свій стан здоров`я.

Згідно копії заяви позивача від 21.03.2023 року про звільнення з займаної посади, в якій визначено строк звільнення з 21.03.2023 року за особистим бажанням у зв`язку з виходом на пенсію по інвалідності.

Згідно з листками непрацездатності позивач перебував на лікарняному, який у подальшому неодноразово продовжувався, а саме: у період з 07.03.2023 року по 16.03.2023 року, з 17.03.2023 року по 20.03.2023 року, з 22.03.2023 року по 21.03.2023 року та з 01.04.2023 року по 07.04.2024 року.

Тобто, з 07.03.2023 року по 07.04.2023 року позивач перебував на лікарняному, за виключенням одного дня - 21.03.2023 року, що водночас є днем подання заяви про звільнення за власним бажанням.

З 22.03.2023 року позивач продовжив свій лікарняний до 07.04.2023 року, даних про вихід його на роботу з 08.04.2023 року матеріали справи не містять і представником позивача даний факт не заперечувався.

Позивач продовжував отримувати виплати лікарняних у зв`язку з непрацездатністю, що підтверджується карткою рахунку 663 за 2023 рік.

У зв`язку з відсутністю позивача ОСОБА_2 на роботі без поважних причин відповідачем складено акти про відсутність працівника на роботі від 10.04.2023 року № 44-К, від 11.04.2023 року № 45-К та від 12.04.2023 року № 46-К.

Згідно наказу № 47-К від 12.04.2023 року ОСОБА_2 був звільнений з посади головного механіка за прогул без поважних причин згідно ч.4 ст. 40 КЗпП України.

Як зазначено в позовній заяві, позивачем 14.04.2023 року через засоби поштового зв`язку отримано інформацію від інспектора відділу кадрів та представника трудового колективу відповідача, а сам лист "Про необхідність отримати трудову книжку" № 54 від 12.04.2023 року. Листом також повідомлено, що його звільнено за систематичні прогулибез поважних причин, ч.4 ст. 40 КЗпП України, згідно наказу № 47-К від 12.04.2023 року.

Відповідно до довідки про доходи ОСОБА_2 , виданої в.о. директора Державного підприємства «Дослідне господарство «ЮЖНИЙ» Селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення», заборгованість з виплати заробітної плати позивачу становить 46629 грн. 60 коп.

Стан на день розгляду справи вказана заборгованість позивачу не виплачено.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Статтею 36 КЗпП України закріплено підстави для припинення трудового договору. Серед іншого п. 4 ст. 36 КЗпП України визначено, що підставою припинення трудового договору є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).

Згідно ст. 39 КЗпП України, строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу.

Згідно ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2020 року по справі № 199/8766/18 зазначив, що за змістом статті 38 КЗпП розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і, які працівник визначає самостійно.

У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (ч. 3 ст. 38 КЗпП) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП, він може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Обов`язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України є порушення роботодавцем трудового законодавства або умов трудового договору. Водночас для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.

Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року № 6-34цс13 та у постановах Верховного Суду 20 червня 2018 року у справі № 161/10759/16-ц та від 1 лютого 2018 року у справі № 757/25503/15-ц.

Дійсно, відповідачем не спростовано в належний спосіб того факту, що ОСОБА_2 подав заяву про його звільнення 21.03.2023 року з роботи за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію по інвалідності. Однак, відповідачем підтверджено, що позивача ОСОБА_2 звільнено із займаної посади 12.04.2023 року на підставі наказу №47-К через прогул без поважних причин, ч.4 ст.40 КЗпП, на підставі Актів про відсутність на роботі №44-К від 10.04.2023 року, №45-К від 11.04.2023 року та №46-К від 12.04.2023 року.

Водночас встановленим є те, що позивач пропустив строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки, оскаржує наказ про звільнення та просить змінити формулювання причин звільнення через шість місяців після звільнення з роботи.

При цьому, в судовому засіданні представником позивача підтверджено, що ОСОБА_2 знав про його звільнення з роботи з 14.04.2023 року на підставі наказу №47-К від 12.04.2023 року, однак до суду звернувся з даним позовом лише 16.10.2023 року.

Згідно зі ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Доводи позивача про те, що його адвокат звертався із адвокатським запитом до відповідача з вимогою про надання інформації ще 05.05.2023 року, однак відповіді не отримано, матеріалами справи не підтверджено. Крім того, дані обставини не можуть бути підставою для поновлення пропущеного строку, оскільки такі звернення не могли бути перешкодою в одночасному зверненні до суду з позовом про оскарження наказу про звільнення. Аналогічний висновок висловлений 10.11.2021 р. Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 673/723/20.

У постановах Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі №758/9773/15-ц (провадження №6-1033цс17) та від 11 червня 2020 року у справі №752/25588/17 (провадження №61-5420св19), від 30.06.2021 року у справі № 706/397/18 зазначено, що встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до роз`яснень абз.1 п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06 листопада 1992 року, встановлені ст.ст.228, 223 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення трудового спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині другій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Так, саме в ході розгляду справи по суті, судом було встановлено, що відсутні поважні причини пропуску строку в частині позовної вимоги позивача про зміну підстав та формулювання звільнення, оскільки позивач дізнався про таке звільнення ще 14.04.2023 року, знав про причину звільнення, підстави звільнення, а також те, що відповідачем проігноровано його заяву про звільнення за власним бажанням від 21.03.2023 року, однак звернувся за захистом свого права з пропуском встановленого строку лише 16.10.2023 року.

А тому в частині позовних вимог про зобов`язання відповідача змінити підстави та формулювання звільнення слід відмовити у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.

Разом з тим, суд вважає, що строк на звернення до суду з позовною вимогою про виплату сум, що належать працівникові при звільненні не підлягає поновленню, оскільки станом на день подання позову, позивачу не було відомо про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, а тому встановлений трудовим законодавством тримісячний строк позивачем не пропущено.

Згідно ст. 47 КЗпП України (в редакції чинній на час виникнення правовідносин) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачена відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Зокрема, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Представником відповідача не спростовано в належний спосіб виявленого порушення щодо порушеного строку виплати заробітної плати позивачу за період з грудня 2022 року по квітень 2023 року.

Відповідно до довідки про доходи ОСОБА_2 , виданої в.о. директора Державного підприємства «Дослідне господарство «ЮЖНИЙ» Селекційно-генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення», заборгованість з виплати заробітної плати позивачу станом на 01.05.2023 року становить 46629 грн. 60 коп.

Даний факт наявності вказаної заборгованості під час розгляду справи також не заперечувався представником відповідача.

За таких обставин суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення заборгованості по невиплаченій працівникові заробітної плати за період з грудня 2022 року по квітень 2023 року у розмірі 46629 гривень 60 копійок.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України на сторони покладено обов`язок доказування і подання доказів. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з положень ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Враховуючи принцип диспозитивності, суд розглянув справу в межах заявлених позивачем вимог.

Крім того, відповідно до ч.6 ст.141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, таким чином суд вважає необхідним стягнути із відповідача на користь держави судовий збір в розмірі 2684 грн. 00 грн.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-82, 89, 141, 258- 265, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву задовольнити частково.

Стягнути з Державного підприємства «Дослідне господарство «ЮЖНИЙ» Селекційно генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення», (місцезнаходження: Одеська область, Біляївський район, с. Великий Дальник, вул. Маяцька, 26, код ЄДРПОУ: 05528906) на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , заборгованість по невиплаченій працівникові заробітної плати за період з грудня 2022 року по квітень 2023 року у розмірі 46629 (сорок шість тисяч шістсот двадцять дев`ять) гривень 60 копійок.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державного підприємства «Дослідне господарство «ЮЖНИЙ» Селекційно генетичного інституту-національного центру насіннєзнавства та сортовивчення», (місцезнаходження: Одеська область, Біляївський район, с. Великий Дальник, вул. Маяцька, 26, код ЄДРПОУ: 05528906) на користь держави судовий збір у розмірі 2684 (двітисячі шістсот вісіьдесят чотири) грн. 00 коп.

Рішення суду може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду безпосередньо або через Овідіопольський районний суд Одеської області протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 10.01.2025 року.

Головуючий: Є. М. Панасенко