Постанова

від 10.01.2025 по справі 126/1754/23

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 126/1754/23

Провадження № 22-ц/801/36/2025

Провадження № 22-ц/801/35/2025

Категорія: 23

Головуючий у суді 1-ї інстанції Хмель Р. В.

Доповідач:Панасюк О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2025 рокуСправа № 126/1754/23м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),

суддів Берегового О. Ю., Шемети Т. М.,

з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Василишин Ігор Анатолійович» про розірвання договору оренди землі, стягнення орендної плати за апеляційною скаргою Фермерського господарства «Василишин Ігор Анатолійович» на рішення Бершадського районного суду Вінницької області у складі судді Хмеля Р. В. від 27 серпня 2024 року та додаткове рішення цього ж суду від 05 вересня 2024 року,

встановив:

У липні 2023 року ОСОБА_1 через свою представницю адвокатку Ткач І. І. звернувся до суду з цим позовом, за яким просив розірвати договір оренди землі № 26 від 23 грудня 2019 року, укладений між ним (орендодавець) та Фермерським господарством «Василишин Ігор Анатолійович» (далі ФГ «Василишин І. А.», орендар) щодо земельної ділянки, площею 2,1337 га, з кадастровим номером 0520484800:02:001:0472, яка знаходиться на території Ставківської сільської ради Гайсинського району Вінницької області.

На обґрунтування позовних вимог покликався на те, що він є власником цієї земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

23 грудня 2019 року між ним та ФГ «Василишин І. А.» укладено договір оренди землі строком на 15 років.

З 2020 року ФГ «Василишин І. А.» користується на правах оренди земельною ділянкою, не сплачуючи при цьому орендної плати, яка визначена при укладенні договору оренди землі № 26 від 23 грудня 2019 року.

Загальна заборгованість за 2020 2022 роки по орендній платі станом на дату звернення до суду із вказаним позовом становила 15000 грн 00 к.

Рішенням Бершадського районного суду Вінницької області від 27 серпня 2024 року позов задоволено. Розірвано договір оренди землі № 26 від 23 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ВГ «Василишин І. А.» щодо земельної ділянки, площею 2,1337 га, з кадастровим номером 0520484800:02:001:0472, яка знаходиться на території Ставківської сільської ради Гайсинського району Вінницької області; індексний номер рішення про державну реєстрацію 59696746 від 06 серпня 2021 року. Стягнуто з ФГ «Василишин Ігор Анатолійович» на користь ОСОБА_1 2147 грн 20 к. у відшкодування судового збору та 15000 грн 00 к. у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що в порушення умов договору оренди землі орендарем не виплачувалася орендна плата за 2020 2022 роки, що свідчить про систематичну несплату орендної плати, як підставу для розірвання договору оренди через істотне порушення його умов. Суд першої інстанції відхилив надану відповідачем відомість на виплату готівки № 5 за 2021 рік, оскільки згідно з висновком експерта № 6595/23-21 від 09 січня 2024 року підпис від імені ОСОБА_1 у ній виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Суд, з урахуванням повного задоволення позовних вимог, визнав доведеною та обґрунтованою суму витрат позивача на правничу допомогу адвоката в розмірі 15000 грн 00 к. та витрат на проведення експертизи в розмірі 7169 грн 40 к.

Додатковим рішенням цього ж суду від 05 вересня 2024 року резолютивну частину рішення доповнено наступним текстом: «Стягнути з ФГ «Василишин Ігор Анатолійович» на користь ОСОБА_1 невиплачену орендну плату за 2020-2022 роки в сумі 15 000 грн 00 к.»

Ухвалюючи додаткове рішення суд першої інстанції суд першої інстанції вважав обґрунтованою заборгованість з орендної плати, яка підлягає стягненню з відповідача, в розмірі 15 000 грн 00 к., виходячи з розміру орендної плати, встановленої в пункті 6 договору оренди землі.

В апеляційній скарзі ФГ «Василишин Ігор Анатолійович», посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просило рішення Бершадського районного суду Вінницької області від 27 серпня 2024 року та додаткове рішення цього ж суду від 05 вересня 2024 року скасувати та постановити нове судове рішення про відмову у позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги покликалося на те, що суд помилково послався на висновок експерта № 6595/23-21 від 09 січня 2024 року, не призначив додаткової експертизи з додатковими зразками підпису позивача, не взяв до уваги квитанції про поштове перерахування ОСОБА_1 орендної плати за 2022 рік в розмірі 5000 грн 00 к., а у 2020 році орендована земельна ділянка не використовувалась.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Частинами першою третьою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд установив, що ОСОБА_1 належить земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з кадастровим номером 0520484800:02:001:0472, площею 2,1337 га, розташована на території Ставківської сільської ради Гайсинського району Вінницької області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 334750633 від 06 червня 2023 року (а. с. 7).

23 грудня 2019 року між ОСОБА_1 та ФГ «Василишин І. А.» укладено договір оренди землі № 26 (а. с. 9 12), право оренди ФГ «Василишин І. А.» за яким зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 серпня 2021 року (а. с. 8).

Згідно з пунктом 5 договору оренди землі його укладено строком на 15 років.

У пункті 6 договору визначено, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі, у гривні і становить 5000 грн 00 к., або, за бажанням орендодавця, в натуральній формі. При цьому розрахунок в натуральній формі повинен відповідати грошовому еквіваленту вартості товарів за ринковими цінами на дату внесення орендної плати.

Орендна плата вноситься не пізніше як у термін до 30 грудня поточного року (пункт 8 договору оренди землі).

Звертаючись з цим позовом ОСОБА_1 стверджував, що не отримував орендної плати за 2020 2022 роки, тобто відповідач систематично не сплачував йому орендну плату, що є підставою для розірвання договору, передбаченою пунктом «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України (далі ЗК України) для дострокового припинення користування земельною ділянкою і, відповідно, стягнення заборгованості з орендної плати за ці роки в розмірі 15000 грн 00 к., а також понесених ним у справі судових витрат. З такими доводами погодився суд першої інстанції, оскільки надані відповідачем докази не доводять сплату ним орендної плати.

Апеляційний суд вважає цей висновок помилковим з таких міркувань.

Зокрема, згідно з частинами один три статті 631 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснювати свої права і виконувати свої обов`язки відповідно до договору.

Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

Очевидним є той факт, що до передання земельної ділянки (як і будь-якого іншого предмету за договором найму) орендар не може здійснювати свої права по користуванню об`єктом оренди (стаття 125 ЗК України), відтак сумнівним видається виникнення у нього й обов`язків за договором до такого моменту.

При цьому стаття 17 Закону України «Про оренду землі» визначає, що об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Отже саме з реєстрацією права оренди закон пов`язує виникнення прав і обов`язків сторін за договором оренди землі, а тому логічним є висновок, що початок строку договору має рахуватись з часу реєстрації права оренди земельної ділянки у встановленому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» порядку.

До такого ж правового висновку прийшов і Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2016 року, справа № 6-643цс16, у якій, зокрема зазначив, що відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з положеннями статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до частини п`ятої статті 6 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Підпунктом 6 пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми.

Разом з тим цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Виходячи зположень статті638ЦК України,статей 125,126ЗК Українидоговір орендиземлі набуваєчинності здня проведенняйого державноїреєстрації (напевноВерховний СудУкраїни уданому випадкумав наувазі всеж державнуреєстрацію праваоренди,а недоговору).

Орендна плата за землю це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі (частина перша статті 21 Закону України «Про оренду землі»).

Інтерес орендодавця як землевласника пов`язується, насамперед, з отриманням адекватної частки продукту (ренти), що надає орендарю земля, як компенсації за користування первісними та відносно непорушними силами ґрунту.

Інтереси орендодавця та орендаря землі, при якому форма та величина ренти залежить від об`єктивних факторів характеристики землі (якість, інфраструктура, розташування), попиту на продукцію орендаря (у кількісному та якісному вимірі), унікальності продукції (родовища дорогоцінних металів, земельні ділянки вздовж водних об`єктів), прибутковості продукції (сталість попиту, динаміка продажу) тощо є взаємозалежними.

З метою забезпечення балансу зазначених інтересів орендодавця та орендаря впроваджуються обмеження об`єктивних прав сторін або однієї з них, що спрямовані як на створення належних умов для отримання прибутку від господарської діяльності орендаря, так і на запобігання невиправданого зменшення ринкової вартості земельної ділянки як активу орендодавця.

До таких обмежень слід віднести: свободи договору, передбаченої статтею 627 ЦК України загальною забороною одностороннього припинення або зміни умов договору оренди (стаття 651 ЦК України); права орендаря самостійно господарювати на землі відповідно до умов договору оренди (стаття 25 Закону України «Про оренду землі») використанням її за цільовим призначенням, дотриманням екологічної безпеки землекористування та збереженням родючості ґрунтів, додержанням державних стандартів, норм і правил, дотриманням встановлених режимів водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються (стаття 24 зазначеного Закону); загального права орендаря на реституцію у разі визнання договору оренди землі недійсним (стаття 216 ЦК України) нормою щодо неповернення отриманої орендодавцем орендної плати за фактичний строк оренди землі (частина четверта статті 21 Закону України «Про оренду землі»).

Очевидно, що особливості використання земельних ділянок, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, здебільшого передбачають отримання прибутку від такого використання не частіше як раз на рік, отже логічним є і встановлення орендної плати, як частки продукту (ренти), що надає орендарю земля, за рік.

Відповідно й зі змісту договору випливає, що орендна плата сплачується орендарем один раз на рік в сумі 5000 грн 00 к. не пізніше 30 грудня поточного року.

Оскільки право оренди землі за оспорюваним договором було зареєстроване 04 серпня 2021 року, відповідно права й обов`язки сторін за договором, зокрема економічне право орендодавця на отримання ренти (орендної плати) від використання земельної ділянки та обов`язок орендаря, що цьому праву кореспондує своєчасно тав повномуобсязі сплачуватиорендну платуза земельнуділянку (абз. 6 частини другої статті 25 Закону України «Про оренду землі») не може виникнути раніше цієї дати.

Фактичне незаконне використання земельної ділянки, яка є предметом укладеного договору оренди землі, до моменту реєстрації права користування такою ділянкою за орендарем, не створює у нього обов`язків орендаря, а може бути підставою для покладення відповідальності за таке використання (наприклад, адміністративної стаття 53-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, цивільно-правової пункт «ґ» частини третьої статті 152 ЗК України).

Отже висновок суду про систематичність несплати відповідачем орендної плати, зокрема за 2020 рік та до вересня 2021 року є помилковим.

Невиконання орендарем обов`язків з внесення орендної плати за землю є порушенням економічних прав/інтересів орендодавця, передбачених законом та договором, та кваліфікується як підстава для їх захисту.

Відповідно ефективнимзасобом захиступорушення економічногоправа орендодавцяна отриманняорендної плати,яке відбулося,є такийвідновлювальний засіб захисту (спрямований на відновлення придатності первинного суб`єктивного права (права, визначеного у договорі оренди) задовольняти відповідний інтерес, заради якого укладався такий договір) як примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України), тобто примусове стягнення орендної плати. Саме такий засіб (як визначив законодавець спосіб) правового захисту відновлює баланс інтересів сторін договору оренди землі, які були підставою для його укладення.

Припинення ж правовідношення (трансформаційний засіб захисту, тобто спрямований на зміну змісту первинного суб`єктивного права та первинного суб`єктивного обов`язку, що йому кореспондується, зі збереженням досягнутого балансу відповідних інтересів сторін) шляхом розірвання договору (пункт 7 частини другої статті 17 ЦПК України, пункт «д» частини першої статті 141 ЗК України, стаття 32 Закону «Про оренду землі») є субсидіарним (додатковим) засобом (способом) захисту і повинен застосовуватись в разі доведення орендодавцем, що, за обставин справи, не достатньо (не доцільно) застосування лише відновлювальних засобів захисту, зокрема стягнення заборгованості по орендній платі. Тобто орендодавець має довести, що без розірвання договору оренди землі (припинення правовідношення) відновлення його порушеного економічного права на отримання прибутку від використання земельної ділянки є неможливим чи недоцільним в цій конкретній ситуації (зокрема про це може свідчити поведінка орендаря, який свідомо систематично ухиляється від сплати орендної плати, занижує її розмір чи сплачує не у строк, передбачений договором).

При цьому саме позивач має довести, що внаслідок таких дій (бездіяльності) відповідача він значною мірою позбавляється того, на що він розраховував при укладенні договору оренди землі.

Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності(див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

Добра совість це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категоріюзначну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору,відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року, справа № 912/1385/17).

У постанові від 20 листопада 2024 року у справі № 918/391/23 Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що несплата орендної плати в розумінні пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України охоплює випадки лише повної несплати орендної плати, у строки, визначені договором. Натомість часткова несплата (недоплата) орендної плати може бути підставою для розірвання договору оренди землі на підставі частини другої статті 651 ЦК України, якщо таке порушення умов договору буде кваліфіковане як істотне.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, зокрема таке:

«86. Порушення договору на предмет істотності суд оцінює винятково за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає зміни чи розірвання договору.

У кожному конкретному випадку істотність порушення договору потрібно оцінювати з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Поняття такої істотності закон визначає за допомогою іншої оціночної категорії «значної міри позбавлення сторони того, на що вона розраховувала під час укладення договору». Тобто критерієм істотного порушення договору закон визначив розмір завданих цим порушенням втрат, який не дозволяє потерпілій стороні отримати те, на що вона очікувала, укладаючи договір. Йдеться не лише про грошовий вираз зазначених втрат, зокрема й збитків, але й про випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Співвідношення завданих порушенням договору втрат із тим, що могла очікувати від його виконання ця сторона, має вирішальне значення для оцінки істотності такого порушення.

87. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2021 року у справі № 910/2861/18 та від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, у яких зазначено, що для застосування частини другої статті 651 ЦК України суд має встановити не лише факт порушення договору, але й завдання цим порушенням шкоди (яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди), її розмір, а також те, чи дійсно істотною є різниця між тим, на що мала право розраховувати потерпіла сторона, укладаючи договір, і тим, що насправді вона змогла отримати.

88. Головна ідея, на якій ґрунтується правило частини другої статті 651 ЦК України, полягає у тому, що не будь-яке, а лише істотне порушення умов договору може бути підставою для вимоги про його розірвання або зміну. Неістотні (незначні) порушення умов договору є недостатніми для обґрунтованого та правомірного застосування такого крайнього заходу, як розірвання договору або його зміна в судовому порядку.

89. Ця ідея спирається на принцип, який називається принципом збереження договору (preservation of contract). Договірні відносини мають підтримуватися, допоки це можливо й економічно доцільно для сторін. Розірвання договору має бути крайнім заходом задля мінімізації витрат, пов`язаних з укладенням та виконанням договору.

90. Ураховувати істотність порушення важливо, оскільки протилежне тлумачення норм права може призвести до того, що управнена сторона договору, яка має відповідно до закону або договору право на відмову від нього або розірвання, може ним скористатися за найменший відступ від умов договору. Таке становище є неприпустимим, оскільки може порушити стабільність цивільного обороту і є надзвичайно несправедливим нехтуванням правовим принципом пропорційності між тяжкістю порушення договірних умов і відповідальністю, яка застосовується за таке порушення. Незастосування критерію істотності порушення позбавляє зобов`язану сторону договору можливості заперечувати проти розірвання договору і провокує управнену сторону відмовлятися від договору (розривати його) за найменшого порушення.

91. Одним із факторів, що може братися до уваги під час оцінки істотності порушення умов договору як підстави для його розірвання, є те, наскільки зобов`язана сторона, яка порушила договір, реально заінтересована у збереженні договору, а також те, чи не спричинить розірвання договору для неї значної шкоди.

92. Розірвання договору як санкція має бути максимально збалансованим і відповідати тяжкості допущеного порушення. Вирішальне значення для застосування зазначеного припису закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона. У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення має вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 199/3846/19).

93. Отже, законодавство в питанні розірвання договору дбає не лише про інтереси управненої сторони, а й про інтереси зобов`язаної сторони, оскільки розірвання договору може завдати значних збитків стороні, яка допустила незначне порушення, тобто законодавець прагне досягти справедливого балансу між інтересами сторін договору.

94. Також потрібно враховувати, що у відносинах оренди землі основним їх регулятором, крім спеціального законодавства, є договір оренди землі. Враховуючи, що договір є регулятором відносин з використання земельної ділянки, на ці відносини поширюються правила статті 3 ЦК України, яка визначає, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Тож і приписи чинного законодавства, і умови договору потрібно застосовувати крізь призму загальних засад статті 3 ЦК України. Відповідно істотність за абзацом другим частини другої статті 651 ЦК України має оцінюватися так само з точки зору справедливості, добросовісності та розумності, які сукупно утворюють цільний засадничий принцип регулювання приватноправових відносин.

95. Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що у разі якщо має місце сплата орендної плати у меншому розмірі, аніж визначеного умовами договору оренди землі, тобто орендар допустив часткову несплату (недоплату) орендної плати, застосуванню підлягає не спеціальна норма пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України, а загальне правило частини другої статті 651 ЦК України у разі істотності порушення договору іншою стороною.

96. Якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок часткової недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, то договір має бути розірваний на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

97. Натомість у разі неістотної часткової несплати орендної плати, а так само у разі виникнення спору щодо її розміру, порядку здійснення платежів тощо, у власника завжди є право на звернення до суду з позовом про стягнення таких орендних платежів, 3 % річних, інфляційних втрат, неустойки тощо. Такий спосіб захисту буде ефективним та пропорційним, відновлюватиме порушене право орендодавця та зберігатиме договір оренди землі виходячи з балансу інтересів обох сторін».

У справі, що переглядається установлено, що відповідач не сплатив своєчасно позивачу орендну плату у повному обсязі лише за 2022 рік.

У 2021 році у нього міг би виникнути обов`язок сплати орендної плати лише з 04 серпня 2021 року, тобто за три місяці і в розмірі 5000 грн 00 к. Недоплата ж орендної плати за 2021 рік могла становити лише за 4 місяці і 27 днів, що становить, відповідно 2027 грн 39 к. (5000 грн 00 к. / 365 Х 128 днів 2021 року, починаючи з 04 серпня 2021 року).

Проте ні закон ні договір не містять положень щодо сплати орендної плати за неповний рік використання земельної ділянки, а тому, з урахуванням особливостей сільськогосподарського товарного виробництва, взагалі складно зробити висновок про те, чи був зобов`язаний орендар платити за користування земельною ділянкою за цей час до закінчення наступного, тобто 2022 року (30 грудня, як зазначено у договорі), оскільки об`єктивно складно було б отримати дохід від використання цієї ділянки з серпня по грудень 2021 року (посіяти, виростити урожай, його переробити, реалізувати чи іншим чином використати в інтересах орендаря).

За таких обставин, з урахуванням підстави позову, визначеної позивачем, суд першої інстанції не мав підстав для розірвання договору оренди землі як на підставі пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України через відсутність систематичності несплати орендної плати, тобто у повному її розмірі двічі поспіль, так і частини другої статті 651 ЦК України через недоведеність істотності порушення договору орендарем.

Щодо додаткового рішення суду першої інстанції від 05 вересня 2024 року про стягнення з ФГ «Василишин І. А.» на користь ОСОБА_1 невиплаченої орендної плати за 2020 2022 роки в сумі 15 000 грн 00 к., то як зазначалося вище, обов`язок відповідача сплачувати орендну плату позивачеві виник лише з 04 серпня 2021 року.

За загальним правилом зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

Заперечуючи проти позову позивач стверджував, що сплатив орендну плату за весь 2021 рік в розмірі 4025 грн 00 к., на підтвердження чого надав відомість на виплату готівки № 5 за 23 грудня 2021 року (а. с. 25), але висновком експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 09 січня 2024 року № 6595/23-21 установлено, що підпис у цій відомості від імені позивача виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою (а. с. 55 58).

Отже до 30 грудня 2022 року (в межах предмета позову) відповідач мав сплатити позивачу орендну плату на загальну суму 7 027 грн 39 к. (5000 грн 00 к. за 2022 рік + 2027 грн 39 к. за 128 днів 2021 року).

13 березня 2024 року суд прийняв як доказ квитанцію про здійснення поштового переказу на суму 5000 грн 00 к. від ОСОБА_2 ОСОБА_1 орендної плати за 2022 рік (а. с. 68), але жодної оцінки цій обставині ні у рішенні від 27 серпня 2024 року, ні у додатковому рішенні від 05 вересня 2025 року немає.

Таким чином, з урахуванням обставин цієї справи та предмету позову (за відсутності вимог щодо застосування передбачених законом та договором наслідків порушення зобов`язання орендаря щодо своєчасної сплати орендної плати (пункт 11 договору оренди землі, стаття 625 ЦК України)), ефективним способом захисту суб`єктивного економічного права позивача від допущеного відповідачем його порушення, яке забезпечить як відновлення порушеного права, так і відновлення балансу інтересів сторін, якими вони керувалися при укладенні договору оренди землі, апеляційний суд вважає стягнення з ФГ «Василишин І. А.» на користь ОСОБА_1 2027 грн 39 к. недоплаченої орендної плати за 128 днів 2021 року.

Вирішуючи питання про судові витрати у справі апеляційний суд виходить із такого.

Частиною першою статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої вказаної статті до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов`язані з проведенням експертизи.

За змістом частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір та інші судові витрати покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною третьою статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Звертаючись з цим позовом ОСОБА_1 сплатив 1073 грн 60 к. за кожну з позовних вимог. Відповідно оскільки вимога про розірвання договору оренди задоволенню не підлягає то сума сплаченого за її подання судового збору покладається на позивача.

Натомість з відповідач на користь позивача пропорційно до розміру позовних вимог підлягає стягненню сума судового збору за подання позовної вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати в розмірі 145 грн 11 к., з розрахунку: 1 073 грн 60 к. Х 2027 грн 39 к. / 15000 грн 00 к.

Щодо витрат на правничу допомогу адвоката, то згідно з частинами один три статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У позовній заяві представниця ОСОБА_1 адвокатка Ткач І. І. зазначила лише розмір судового збору, як попередній розрахунок витрат, які плануються у цій справі, але 27 травня надала суду договір про надання правничої допомоги від 08 липня 2023 року, дві квитанції про сплату їй позивачем 5000 грн 00 к. та 10000 грн 00 к., а також акт приймання передачі наданих послуг на цю суму. Відповідач заяви щодо неспівмірності розміру сплаченого адвокатці гонорару складності справи, обсягу виконаних нею робіт та наданих послуг не зробив.

Таким чином оскільки частковому задоволенню підлягає лише одна із двох позовних вимог з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума витрат на правничу допомогу в розмірі 1013 грн 70 к. з розрахунку: 15000 грн 00 к. / 2 Х 2027 грн 39 к. / 15000 грн 00 к.

У справі також була проведена судова почеркознавча експертиза за яку позивачем сплачено 7169 грн 40 к. Ця експертиза проводилась як для підтвердження наявності підстав для розірвання договору оренди, так і для визначення розміру заборгованості з орендної плати, а тому розрахунок пропорції відшкодування цих витрат позивачем відповідачу має здійснюватися так: 7169 грн 40 к. / 2 Х 2027 грн 39 к. / 15000 грн 00 к., що становить 969 грн 01 к.

Отже загальна сума судових витрат, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача становить 3056 грн 30 к.

Разом з тим відповідач сплатив за подання апеляційної скарги 3320 грн 80 к. судового збору.

Отже з позивача на його користь підлягає стягненню 2871 грн 96 к. пропорційно до розміру позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено: 3320 грн 80 к. - 448 грн 83 к. (3320 грн 80 к. Х 2027 грн 39 к. / 15000 грн 00 к.).

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

А тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню різниця між сумою судових витрат, присудженою до стягнення йому та сумою судового збору, присудженою до стягнення відповідачу за подання апеляційної скарги (оскільки доказів понесення ним інших витрат у справі немає) в розмірі 184 грн 34 к. (3056 грн 30 к. - 2871 грн 96 к.).

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 384 ЦПК України апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства «Василишин Ігор Анатолійович» задовольнити частково.

Рішення Бершадського районного суду Вінницької області від 27 серпня 2024 року та додаткове рішення цього ж суду від 05 вересня 2024 року скасувати та постановити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Фермерського господарства «Василишин Ігор Анатолійович» на користь ОСОБА_1 2027 (дві тисячі двадцять сім) грн 39 к. недоплаченої орендної плати за 128 днів 2021 року.

В решті позову відмовити.

Стягнути з Фермерського господарства «Василишин Ігор Анатолійович» на користь ОСОБА_1 184 (сто вісімдесят чотири) грн 34 к. у відшкодування різниці судових витрат, понесених сторонами, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: ФЕРМЕРСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО «Василишин Ігор Анатолійович», с. Ставки, Гайсинського району Вінницької області, вул. Центральна, 92, ідентифікаційний код юридичної особи 42668439.

Головуючий О. С. Панасюк

Судді: О. Ю. Береговий

Т. М. Шемета