Рішення

від 09.01.2025 по справі 904/1320/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.01.2025м. ДніпроСправа № 904/1320/24

Господарський суд Дніпропетровської області

у складі судді Дупляка С.А.,

за участю секретаря судового засідання Євтушенка Д.Є.,

представників учасників справи:

від прокуратури: Шустова В.А.,

від позивача: не з`явилися,

від відповідача-1: Іванченко І.С.,

від відповідача-2: не з`явилися,

від відповідача-3: Шафранова О.В.,

дослідивши матеріали справи №904/1320/24

за позовом Заступника Керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України

до 1. Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях,

2. Криворізького національного університету

3. Фізичної особи - підприємця Аляб`єва Олександра Олександровича

про визнання недійсним договору оренди та зобов`язання повернути майно,

в с т а н о в и в:

1. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

Керівник Дніпропетровської обласної прокуратури (далі прокурор, прокуратура) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі - позивач) звернувся до господарського суду з позовною заявою (документ сформований в системі «Електронний суд») до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (далі - відповідач-1), Криворізького національного університету (далі - відповідач-2) та до Фізичної особи - підприємця Аляб`єва Олександра Олександровича (далі - відповідач-3), у якій прокурор просить суд: (1) визнати недійсним договір оренди №12/7750-50759 нерухомого майна - частини корпусу майстерень з котельною (Ж-2), площею 388,5 кв. м, розташованого за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, пр-т Гагаріна, 57, що належить до державної власності, укладений 05.04.2023 між відповідачами 1, 2, 3; (2) зобов`язати відповідача-3 повернути відповідачу-2 нерухоме майно - частину корпусу майстерень з котельною (Ж-2) площею 388,5 кв. м, розташоване за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, пр-т Гагаріна, 57, а відповідача-3 прийняти зазначене нерухоме майно за актом приймання-передачі.

Судові витрати зі сплати судового збору (у розмірі 4.236,80 грн) прокурор просить суд стягнути з відповідачів.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №904/1320/24 визначено суддю Бондарєва Е.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.03.2024.

Ухвалою від 05.04.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 29.04.2024.

Через відділ документального забезпечення 29.04.2024 від відповідача-3 надійшов відзив, у якому відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову.

Через відділ документального забезпечення 29.04.2024 від відповідача-1 надійшов відзив, у якому відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову.

Через відділ документального забезпечення 17.06.2024 від відповідача-1 надійшов відзив, у якому відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову.

Розпорядженням керівника апарату від 13.09.2024 №442 у зв`язку із тимчасовим відстороненням судді Бондарєва Едуарда Миколайовича від здійснення правосуддя, відповідно до пункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №904/1320/24.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №904/1320/24 визначено суддю ДУПЛЯКА Степана Анатолійовича, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.09.2024.

Ухвалою від 16.09.2024 справу №904/1320/24 прийнято до розгляду, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, учасників справи повідомлено, що підготовче засідання відбудеться 16.10.2024.

Через відділ документального забезпечення 02.10.2024 від відповідача-3 надійшов відзив, у якому відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою від 16.10.2024 продовжено строк підготовчого провадження, підготовче засідання відкладено до 13.11.2024.

Ухвалою від 13.11.2024 підготовче провадження закрито, справу призначено до судового розгляду по суті на 12.12.2024.

У судовому засіданні 12.12.2024 оголошено перерву до 09.01.2025.

У судовому засіданні 09.01.2025 представник прокуратури надав усні пояснення у справі, відповів на запитання суду, просив задовольнити позовні вимоги.

Представники відповідача-1 та відповідача-1 надали усні пояснення у справі, відповіли на запитання суду, просили відмовити у задоволенні позову.

Представники позивача та відповідача-2 в судове засідання не з`явились, про дату та час судового засідання повідомлені належним чином.

Згідно зі ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Враховуючи те, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об`єктивного розгляду справи, та зважаючи на процесуальні строки розгляду справи, суд визнав за можливе розглянути справу за відсутності вказаних представників.

Дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийняв рішення у справі.

З урахуванням режиму воєнного стану та можливості повітряної тривоги в місті Дніпрі у Господарському суді Дніпропетровської області встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. А тому справу розглянуто у розумні строки, ураховуючи вищевказані обставини та факти.

Стислий виклад позиції прокурора

Прокурор стверджує, що в оренду передано майно освітнього призначення, що заборонено законом, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Прокурор послався на обмеження щодо використання майна, зокрема, закладів освіти, які передбачені п. 29 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна і вказав таке.

(1)відсутні докази того, що спірне приміщення не використовується більше трьох років або перебуває у аварійному стані;

(2)відсутній висновок позивача, що оренда спірного майна не порушить цілісність майнового комплексу.

Стислий виклад позиції відповідача-1

Відповідач-1 вважає вимоги прокурора незаконними та такими, що суперечать положенням Закону України «Про оренду державного та комунального майна» і Порядку передачі в оренду державного і комунального майна, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 за №483.

Стислий виклад позиції відповідача-2

Відповідач-2 вважає позовні вимоги прокурора безпідставними, оскільки позивач погодив передачу спірного майна в оренду і сторонами вказаного договору було дотримано положення п. 29 Порядку передачі в оренду державного і комунального майна, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 за №483.

Стислий виклад позиції відповідача-3

Відповідач-3 вважає, що договір був укладений з дотриманням визначеної чинним законодавством процедури. Відповідно до п. 29 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна наявні випадки передачі майна закладів освіти в оренду.

2. ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ

Предметом доказування у справі, відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У даному випадку до предмета доказування входять обставини: укладення договору; правомірності передачі в оренду майна закладу освіти для провадження господарської діяльності не пов`язаної з наданням послуг освіти.

Суд встановив, що за результатами електронного аукціону 05.04.2023 між відповідачем-1 (далі відповідач-1, орендодавець) та відповідачем-3 (далі відповідач-3, орендар) був укладений договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №12/7750-50759 (далі - договір).

Об`єкт оренди та склад майна: частина корпусу майстерень з котельнею (Ж-2), площею 388,5 кв. м, за адресою: місто Кривий Ріг, проспект Гагаріна, будинок 57.

Вказаний об`єкт оренди знаходиться на балансі відповідача-2 (далі відповідач-2, балансоутримувач) (п. 4.1 змінюваних умов договору).

Відповідно до п. 12.1 змінюваних умов договору, даний договір набирає чинності з дати накладання орендодавцем кваліфікованого електронного підпису з використанням державного сервісу електронного підписання документів sign.diia.gov.ua, що зазначена в сформованій квитанції про підписання документа, яка є невід`ємною частиною договору. Сторони дійшли згоди, що договір укладається на період дії правового режиму воєнного стану та 12 місяців (включно) після припинення чи скасування воєнного стану.

За умовами п. 1.1 незмінюваних умов договору орендодавець і балансоутримувач передають, а орендар приймає у строкове платне користування майно.

Орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна. Акт приймання-передачі підписується між орендарем і балансоутримувачем одночасно з підписанням цього договору (п. 2.1 договору).

Листом від 22.12.2022 позивач надав дозвіл відповідачу-2 на укладання спірного договору.

До справи долучена довідка від 21.02.2023 відповідача-2, яка була адресована відповідачу-1 і у якій відповідач-2 повідомив відповідачу-1, що площа передана в оренду не використовується у діяльності відповідача-2 протягом п`яти років та станом на 21.02.2023 також не використовувалася.

Наказом відповідача-1 від 06.03.2023 за №12/02-038-ВДПО Про включення об`єкта оренди до Переліку відповідного типу спірне майно включено до Переліку першого типу.

Наведені вище обставини і зумовили звернення прокурора до суду з даним позовом.

3. ПОЗИЦІЯ СУДУ

Предметом позову прокурор визначив (1) визнання недійсним договору оренди №12/7750-50759 нерухомого майна - частини корпусу майстерень з котельною (Ж-2), площею 388,5 кв. м, розташованого за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, просп. Гагаріна, буд. 57, що належить до державної власності, укладеного 05.04.2023 між відповідачами 1, 2, 3 та (2) зобов`язання відповідача-3 повернути відповідачу-2 нерухоме майно - частину корпусу майстерень з котельною (Ж-2) площею 388,5 кв. м, розташоване за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, просп. Гагаріна, буд. 57, а відповідача-3 прийняти зазначене нерухоме майно за актом приймання-передачі.

Положення ч. 2 ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Правовідносини щодо оренди державного майна та майна, яке перебуває в комунальній власності регулюються Цивільним та Господарським кодексами, Законом України "Про оренду державного та комунального майна" та іншими законодавчими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 759 ЦК України, ч. 1 ст. 283 ГК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно з ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частиною 1 ст. 207 ГК України передбачено, що господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до ч. 3 ст. 207 ГК України, виконання господарського зобов`язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі, якщо за змістом зобов`язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов`язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Згідно зі ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК України).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, права та обов`язки фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти визначено положеннями Закону України «Про освіту».

За змістом ч. 1 ст. 79 Закону України «Про освіту» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору оренди) джерелами фінансування суб`єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства можуть, зокрема, бути: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 Закону України «Про освіту» до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать:

нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо;

майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об`єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об`єкти авторського права та/або суміжних прав;

інші активи, передбачені законодавством.

Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти. Аналогічна правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі №906/164/17, від 10.04.2019 у справі №904/2056/18.

Згідно із ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Чинний на час укладення оспорюваного договору оренди Закон України «Про освіту» містив положення, якими було імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом своїх приміщень не надає права передачі таких приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Закон України «Про освіту» не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов`язаність з навчально-виховним процесом чи його учасниками. Звідси, питання про те, чи пов`язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях, з обслуговуванням учасників освітнього процесу, суди мають вирішувати, виходячи з конкретних обставин справи, однак з обов`язковим урахуванням того, що надання в оренду майна закладів освіти, в тому числі для обслуговування учасників освітнього процесу, можливе виключно у випадку, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Такі висновки викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі №917/1173/22, постановах Верховного Суду від 10.01.2024 у справі №924/391/23, від 14.02.2024 у справі №910/14998/22.

Крім того, як зауважив Верховний Суд (постанова від 14.02.2024 у справі №910/14998/22), ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» чітко передбачено, що відносини оренди рухомого та нерухомого майна, що належить закладам загальної середньої освіти, регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про освіту» та Законом України «Про повну загальну середню освіту», а тому у спірних правовідносинах імперативна норма ч. 4 ст. 80 спеціального Закону України «Про освіту» підлягає пріоритетному застосуванню.

При цьому, Верховним Судом також зазначено, що відповідно до цієї ж ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» галузеві особливості оренди державного та комунального майна можуть встановлюватися виключно законами, а тому надання судом у спірних правовідносинах переваги приписам підзаконних нормативно-правовим актів (зокрема, Порядку передачі в оренду державного та комунального майна чи Санітарному регламенту для закладів загальної середньої освіти) над положеннями Закону України «Про освіту» є помилковим.

Прокуратурою до справи долучено витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, отриманий на запит від 01.03.2024, з якого вбачається, що відповідач-3 має статус фізичної особи-підприємця. Серед видів економічної діяльності відповідача-3 вказано: інша діяльність в сфері спору (основний), виробництво спортивних товарів, будівництво інших споруд, інші спеціалізовані будівельні роботи, технічне обслуговування та ремонт автотранспортних засобів, прокат товарів для спорту та відпочинку, надання в оренду офісних машин і устаткування, в тому числі комп`ютерів, надання в оренду інших машин, устаткування та товарів, діяльність із підтримки театральних і концертних заходів, функціонування спортивних споруд, організування інших видів відпочинку та розваг, ремонт інших побутових виробів і предметів особистого вжитку, неспеціалізована оптова торгівля, вантажний автомобільний транспорт, посередництво в розміщенні реклами в засобах масової інформації, ремонт і технічне обслуговуванні інших транспортних засобів.

Аналізуючи види економічної діяльності відповідача, суд погоджується з позицією прокуратури, що діяльність відповідача-3 не передбачає надання послуг у галузі освіти, а укладаючи договір, його сторони фактично змінили цільове призначення нерухомого майна, оскільки господарська діяльність відповідача-3 має на меті отримання прибутку і жодним чином не пов`язана з навчально-виховним процесом.

Отже, використання майна загальноосвітнього закладу освіти не за цільовим призначенням завдає шкоди інтересам держави щодо ефективного та сталого розвитку системи освіти та забезпечення якісного виховання і навчання дітей.

Більш того, як вбачається з матеріалів справи, на підставі оскаржуваного договору оренди, спірне приміщення передано суб`єкту господарювання в оренду під розміщення цеху з виробництва спортивних майданчиків.

Суд доходить висновку, що виробництво спортивних майданчиків не свідчить про використання спірного приміщення за освітнім призначенням.

Таким чином при укладанні договору оренди було допущено порушення п. 4 ст. 80 Закону України "Про освіту", тому позовні вимоги про визнання договору оренди №12/7750-50759 нерухомого майна - частини корпусу майстерень з котельною (Ж-2), площею 388,5 кв. м, розташованого за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, пр-т Гагаріна, 57, що належить до державної власності, укладеного 05.04.2023 між відповідачами 1, 2, 3 недійсним є обґрунтованими, підставними та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.02.2024 у справі №917/1173/22 вказала, що задоволення позовної вимоги власника (держави) про звільнення нежитлового приміщення об`єкта освіти та його повернення за актом приймання-передачі не можна вважати застосуванням наслідків недійсності оспорюваного договору оренди, тобто похідною вимогою про повернення орендарем одержаного на виконання такого правочину, яку (вимогу) помилково заявлено прокурором на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК України.

Адже наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину (схожий за змістом висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі №756/8056/19).

За таких обставин, суд вважає за необхідне зазначати, що позовна вимога про зобов`язання відповідача повернути нежитлові приміщення балансоутримувачу має бути вирішена судом з урахування висновків, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі №917/1173/22 щодо застосування реституції.

Відповідно до п. 2 ст. 202 ГК України господарське зобов`язання припиняється, зокрема, у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

Частиною 2 статті 24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено, що договір оренди може бути достроково припинений за згодою сторін. Договір оренди може бути достроково припинений за рішенням суду та з інших підстав, передбачених цим Законом або договором.

Згідно з ч. 1 ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана.

Таким чином, враховуючи визнання судом недійсним спірного правочину, підстава для подальшого користування спірним майном у відповідача-3 відсутня, а тому вимога прокурора про зобов`язання відповідача-1 повернути балансоутримувачу як стороні за спірним договором нерухоме майно частини корпусу майстерень з котельною (Ж-2), площею 388,5 кв. м, розташоване за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, пр-т Гагаріна, 57, а відповідача-3 прийняти зазначене нерухоме майно за актом приймання-передачі є обґрунтованою. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.01.2021 у справі №917/782/20, від 16.04.2024 у справі №922/3883/23.

Оцінка аргументів учасників справи

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Прокурор довів факт порушення ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» під час укладення оскаржуваного правочину і підставність заявленого в інтересах держави позову.

Водночас, належних доказів на підтвердження своїх доводів, викладених у відзивах, відповідачі 1, 2, 3 суду не надали.

Суд відхиляє посилання відповідачів 1, 2, 3 на п. 29 Положення передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України «Про деякі питання оренди державного та комунального майна», оскільки до спірних правовідносин пріоритетним є застосування Закону України «Про освіту».

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й відрізних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежновід характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників справи суд з урахуванням п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.

У справі, що розглядається, суд, дійшов висновку, що позовні вимоги із зазначених прокуратурою підстав підлягають задоволенню у повному обсязі.

Питання щодо представництва прокурором інтересів громадянина або держави в господарському суді, а також особливості здійснення ним окремих форм представництва таких інтересів врегульовані положеннями Конституції України, Закону України «Про прокуратуру» та ГПК України.

Згідно із ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Згідно із ч. 4 ст. 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20.07.2022 у справі №910/5201/19, від 05.10.2022 у справах №923/199/21 та №922/1830/19 зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №630 (далі по тексту - Положення), Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково- технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

Міністерство освіти і науки України відповідно до покладених на нього завдань здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління (п. п. 89 п. 4 Положення).

Відповідно до ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Отже, Міністерство освіти і науки України є компетентним державним органом - суб`єктом управління спірним нежитловим приміщенням державного навчального закладу.

За Законом України «Про управління об`єктами державної власності» управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб (стаття 1 вказаного Закону).

Згідно із п. п. 30, 32 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об`єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі, організовують контроль за використанням орендованого державного майна.

Суб`єктами управління об`єктами державної власності за ст. 4 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» є, зокрема, Фонд державного майна України.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендодавцями є Фонд державного майна України - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю (крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, а також майна, що належить закладам вищої освіти та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам, та інших випадків, передбачених галузевими особливостями оренди майна) (п. «а» ч. 2 ст. 4).

Фонд державного майна України за ст. 1 Закону України «Про Фонд державного майна України» є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Згідно із пунктом 4.1 статуту відповідача-2, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 16.12.2019 №1567, Міністерство освіти і науки України реалізує права та обов`язки уповноваженого Кабінетом Міністрів України органу стосовно Університету як центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, у підпорядкуванні та сфері управління якого перебуває Університет.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, від 05.03.2020 у справі №9901/511/19, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, від 06.07.2021 у справі №911/2169/20, від 21.06.2023 у справі №905/1907/21).

Верховний Суд звертається до правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц та зазначає, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність уповноваженого органу, цей довід прокурора суд повинен перевірити згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони»), оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними. Процедура, передбачена абзацами 3, 4 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» застосовується до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.

У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі №633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.20).

У Рішенні від 05.06.2019 № 4-р(ІІ)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Підставою звернення прокурора до суду із даним позовом стало нездійснення уповноваженими на це органами наданим законом повноважень щодо захисту законних інтересів держави.

У постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Водночас невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо про причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 виснувала, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 зазначила, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Дніпропетровська обласна прокуратура звернулась до Міністерства освіти і науки України із листом від б/д №б/н (арк. 44-46, том 1) щодо надання інформації стосовно вжиття заходів захисту інтересів держави та відновлення законності за фактом використання відповідачем-3 нежитлового приміщення відповідача-2 не за освітнім призначенням.

Позивач у відповідь на лист прокурора від б/д №б/н листом №1/10928-23 від 25.07.2023 (арк. 47-49, том 1) повідомив про відсутність повної інформації стосовно спірних правовідносин та просив прокурора у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами Міністерства вжити заходи спрямовані на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.

Прокурор здійснює представництво інтересів держави у даній справі з метою їх захисту, які полягають у недопущенні незаконного, нецільового використання приміщення закладу освіти, загрозі збереження його матеріально-технічної бази, а також забезпечення належних умов для навчання, соціального, духовного та інтелектуального розвитку здобувачів освіти, про що було повідомлено позивача у порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» (повідомлення від 08.12.2023 за вих.№24-1368ВИХ-23).

Судові витрати

Згідно ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається в спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 9 статті 129 ГПК України передбачено, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Оскільки за висновком суду визнаний недійсним оспорюваний договір оренди був підписаний внаслідок неправомірних дій усіх його сторін в однаковій мірі, суд вважає, що судові витрати мають бути покладені на відповідачів 1, 2, 3 у рівних частинах, по 1.614,93 грн з кожного, з урахуванням того, що позов був поданий через систему «Електронний суд».

Керуючись ст. ст. 73-79, 86, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Визнати недійсним договір оренди №12/7750-50759 нерухомого майна - частини корпусу майстерень з котельною (Ж-2), площею 388,5 кв. м, розташованого за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, просп. Гагаріна, буд. 57, що належить до державної власності, укладений 05.04.2023 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (49000, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Центральна, 6, ідентифікаційний код 42767945), Криворізьким національним університетом (50027, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Віталія Матусевича, буд.11, ідентифікаційний код 37664469) та Фізичною особою - підприємцем Аляб`євим Олександром Олександровичем ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Зобов`язати Фізичну особу - підприємця Аляб`єва Олександра Олександровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) повернути Криворізькому національному університету (50027, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Віталія Матусевича, буд.11, ідентифікаційний код 37664469) нерухоме майно - частину корпусу майстерень з котельною (Ж-2), площею 388,5 кв. м, розташоване за адресою: Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, просп. Гагаріна, буд. 57, а Криворізький національний університет (50027, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Віталія Матусевича, буд.11, ідентифікаційний код 37664469) прийняти це майно за актом приймання-передачі.

Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (49000, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Центральна, 6, ідентифікаційний код 42767945) на користь ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ПРОКУРАТУРИ (Україна, 49044, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, ПРОСПЕКТ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО, будинок 38; ідентифікаційний код 02909938) 1.614,93 грн (одну тисячу шістсот чотирнадцять грн 93 к.) судового збору.

Стягнути з Криворізького національного університету (50027, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Віталія Матусевича, буд.11, ідентифікаційний код 37664469) на користь ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ПРОКУРАТУРИ (Україна, 49044, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, ПРОСПЕКТ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО, будинок 38; ідентифікаційний код 02909938) 1.614,93 грн (одну тисячу шістсот чотирнадцять грн 93 к.) судового збору.

Стягнути з Фізичної особи - підприємця Аляб`єва Олександра Олександровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ПРОКУРАТУРИ (Україна, 49044, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, ПРОСПЕКТ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО, будинок 38; ідентифікаційний код 02909938) 1.614,93 грн (одну тисячу шістсот чотирнадцять грн 93 к.) судового збору.

Видати наказ(и) після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складене 10.01.2025.

Суддя С.А. Дупляк