Постанова

від 13.01.2025 по справі 758/11626/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 758/11626/24 Головуючий у суді І інстанції Будзан Л.Д.

Провадження № 22-ц/824/3236/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 січня 2025 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 20 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Київської міської ради, ОСОБА_4 , Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_5 , про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу земельної ділянки, відновлення становища, яке існувало до порушення,

в с т а н о в и в:

У вересні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Київської міської ради, ОСОБА_4 , Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), третя особа - ОСОБА_5 , про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу земельної ділянки, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 20 вересня 2024 року позовну заяву повернуто позивачам на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів порушення районним судом норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування апеляційної скарги вказав, що суд зробив необґрунтований висновок, що позивачі при поданні позовної заяви представляють інтереси територіальної громади, а з огляду на те, що єдиним суб`єктом, наділеним представляти інтереси територіальної громади м. Києва, є виключно Київська міська рада, то у них відсутні підстави для звернення до суду.

Зазначає, що він та інші позивачі зареєстровані і проживають у м. Києві та є членами територіальної громади м. Києва, а отже є носіями прав членів відповідної територіальної громади.

З огляду на те, що внаслідок прийняття Київською міською радою незаконного рішення № 237/2812 від 31 березня 2005 року та відведення у приватну власність ОСОБА_4 земельної ділянки по АДРЕСА_1 було заподіяно шкоди добробуту територіальної громади, що проявляється у протиправному вилученні з власності громади земельної ділянки та позбавлення нинішнім власником цієї ділянки - ОСОБА_5 жителів сусідніх будинків, в тому числі і позивачів, права користування зазначеною земельною ділянкою, господарськими будівлями і спорудами, дитячим майданчиком, які впродовж багатьох років знаходяться на ній, позивачі звернулися до суду як мешканці відповідного територіального утворення за захистом свого порушеного права.

При ньому кожен із позивачів у відповідності до статті 50 ЦПК України діє у справі самостійно, від власного імені та з метою відновлення свого порушеного права, а позовна заява не містить посилань на здійснення позивачами представництва територіальної громади м. Києва.

Таким чином безпідставним є висновок суду першої інстанції про здійснення позивачами судового представництва територіальної громади м. Києва у розумінні положень Статуту територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 371/1805 (із змінами та доповненнями, внесеними рішенням Київради від 19 грудня 2002 року № 154/314) та Порядку роботи з судовими та процесуальними документами у справах, стороною у яких є Київська міська рада, Київський міський голова та заступник міського голови - секретар Київської міської ради, затвердженого розпорядженням Київського міського голови від 24 червня 2024 року № 549, а тому немає підстав для повернення позовної заяви.

Крім того, посилання суду першої інстанції щодо того, що суб`єктом, наділеним правом представляти інтереси територіальної громади в суді, є виключно Київська міська рада є необґрунтованим, оскільки предметом пред`явленого позову, серед іншого, є визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради № 237/2812 від 31 березня 2005 року як такого, що прийнято органом місцевого самоврядування, наділеного повноваженнями щодо розпорядження землями комунальної власності, відтак саме Київська міська рада є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, що виключає можливість представництва зазначеним органом інтересів територіальної громади у цій справі, оскільки перебування Київської міської ради в статусі позивача та відповідача одночасно є неможливим.

Відзиви на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надійшли.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду може бути оскаржена в апеляційному порядку ухвала суду першої інстанції щодо повернення заяви позивачеві (заявникові).

Згідно із частиною другою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37 - 40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

У зв`язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Повертаючи позовну заяву позивачам з підстав, передбачених пунктом 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України, суд першої інстанції виходив з того, що у позовній заяві позивачі вказали, що звертаються до суду в інтересах територіальної громади м. Києва, а одним із відповідачів зазначили Київську міську раду. Оскільки позивачі не довели право на звернення з таким позовом в інтересах територіальної громади м. Києва, а нормативно-правовими актами визначено, що належним суб`єктом, наділеним правом на звернення з позовом в інтересах територіальної громади м. Києва, є Київська міська рада, позовна заява не може бути прийнята до судового розгляду та підлягає поверненню.

Проте колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка є частиною національного законодавства, кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року та «Нун`єш Діаш проти Португалії» від 10 квітня 2003 року).

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Конституції України, положення якої є нормами прямої дії.

Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об`єднань і посадових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов`язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення (стаття 276 ЦК України).

У відповідності до статті 3 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. Будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються.

Первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста (частина перша статті 6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами (частина перша статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 11 серпня 2020 року у справі № 187/687/16-а, у випадку, якщо порушуються права територіальних громад, то будь-який з членів таких громад має право оскаржити відповідну дію чи рішення суб`єкта владних повноважень у суді, оскільки порушення прав місцевого самоврядування неминуче призводить до порушення прав кожного жителя відповідного муніципального утворення.

У постанові Верховного Суду від 04 листопада 2021 року у справі № 350/1969/14 зроблено висновок, що для задоволення вимог члена територіальної громади достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним своїх правомочностей. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями комунальної власності , які не підлягають приватизації (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим.

У справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилались на те, що вони зареєстровані і проживають у Подільському районі м. Києва та є членами територіальної громади м. Києва. У травні 2024 року їм стало відомо про набуття громадянкою ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:85:262:0016 адресою: АДРЕСА_1 , яка розташована поруч із багатоквартирним будинком по АДРЕСА_2 , в якому проживають позивачі, та намір ОСОБА_5 звільнити належну їй земельну ділянку від розташованих на ній будівель і споруд. Проте, на зазначеній земельній ділянці, яка була передана у приватну власність громадянки ОСОБА_4 рішенням Київської міської ради № 237/2812 від 31 березня 2005 року та в подальшому на підставі договору-купівлі продажу від 19 серпня 2021 року відчужена ОСОБА_5 , починаючи із 70-х років ХХ сторіччя знаходяться дитячий майданчик та господарські будівлі і спорудження, які використовуються позивачами, а також мешканцями прилеглих будинків в інтересах територіальної громади. Наразі правоохоронними органами розслідується кримінальне провадження № 12014100100007383 щодо протиправного заволодіння спірною земельною ділянкою, що у свою чергу спричиняє матеріальну шкоду територіальній громаді м. Києва та свідчить про безумовне право будь-якого члена територіальної громади звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув, не надав належної оцінки доводам позовної заяви щодо предмета спору та обставинам (фактам), якими обґрунтовувалися вимоги позивачів, які, будучи члени територіальної громади м. Києва, обґрунтовували позов у тому числі наявністю у них інтересу на користування землями загального користування населеного пункту. Такі землі комунальної власності, на їх думку, не підлягають приватизації, оскільки призначені для задоволення потреб необмеженого кола жителів територіальної громади (суспільних потреб), а тому наявність об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні позивачами своїх правомочностей щодо такого користування відповідає поняттю «охоронюваний законом інтерес», тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004.

Вказаний інтерес може підлягати захисту, у тому числі в судовому порядку, а тому висновок суду першої інстанції про відсутність у позивачів повноважень для звернення до суду із позовом про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу земельної ділянки, відновлення становища, яке існувало до порушення, в інтересах територіальної громади м. Києва не відповідає обставинам та вимогам закону.

Подібний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 21 липня 2021 рокуу справі № 127/3170/17.

При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2024 року у справі № 990/220/24 було висловлено наступну правову позицію:

«Закон не передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути відновлено порушене право.

Зміст та обсяг порушеного права і виклад обставин, якими воно підтверджується, у кожному конкретному випадку можуть бути різними, але разом із цим принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер вимог, часові рамки події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а також обставини, за яких можна ухвалити одне з обов`язкових процесуальних рішень, пов`язаних з визнанням позовної заяви прийнятною / неприйнятною (ця позиція неодноразово була висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у справах № 640/7310/19, 9901/393/19).

Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачу.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.».

Ураховуючи викладене, незважаючи на те, що у змісті позовних вимог, які позивачі пред`явили до відповідачів, було зазначено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звертаються до суду в інтересах територіальної громади м. Києва, суд першої інстанції не був позбавлений можливості вирішити питання щодо відкриття провадження у справі на підставі поданої позовної заяви і доданих до неї доказів, оскільки обґрунтування вимог позивачів полягало у порушенні їх права та охоронюваних законом інтересів як членів територіальної громади м. Києва.

Колегія суддів вважає, що наведені в апеляційній скарзі доводи є суттєвими та дають підстави вважати, що суд першої інстанції діяв не у спосіб, визначений процесуальним законом, повернувши позовну заяву позивачам на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа без достатніх та розумних причин не може бути позбавлена права на звернення до суду, оскільки це становитиме порушення права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

Отже, висновки суду першої інстанції про повернення позовної заяви позивачам ґрунтуються на неправильному тлумаченні положень законодавства та неповному з`ясуванні обставин, якими були обґрунтовані позовні вимоги у цій справі, що призвело до ухвалення судового рішення, яке не може вважатися законним та обґрунтованим.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Згідно із вимогами статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За таких обставин колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, а висновок суду щодо повернення позовної заяви є необґрунтованим та не відповідає нормам діючого законодавства, тому відповідно до положень статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Оскільки справа передається для продовження розгляду до суду першої інстанції, відсутні підстави для розподілу судових витрат у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 20 вересня 2024 рокускасувати, справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Київської міської ради, ОСОБА_4 , Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_5 , про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу земельної ділянки, відновлення становища, яке існувало до порушення, направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 13 січня 2025 року.

Судді: С.А. Голуб

Т.А. Слюсар

Д.О. Таргоній