Постанова

від 13.01.2025 по справі 916/2738/24

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2025 рокум. ОдесаСправа № 916/2738/24Південно-західний апеляційний господарський суд у складі:

головуючого судді С.І. Колоколова,

суддів: Я.Ф. Савицького, Г.І. Діброви,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Державного підприємства ,,ТВК

на рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2024

у справі №916/2738/24

за позовом Державного підприємства ,,ТВК

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Ланової Вікторії Владиславівни

про стягнення 55 968,93 грн,

головуючий суддя суду першої інстанції: К.Ф. Погребна

місце прийняття рішення: Господарський суд Одеської області

В С Т А Н О В И В :

Державне підприємство ТВК (надалі також ДП ТВК) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Ланової Вікторії Владиславівни (надалі також ФОП Ланова В.В.) про стягнення 55968,93 грн, з яких: 46000,00 грн основного боргу, 6900,00 грн штрафу, 1564,70 грн 3% річних, 1504,93 грн інфляційних втрат.

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на неналежне виконання відповідачем зобов`язань за договором №С2-20/2019 від 01.04.2019 про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення (надалі Договір) в частині оплати за наданні позивачем послуги за період з квітня 2023 року по липень 2023 року.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 26.09.2024 у задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі.

Приймаючи вказане рішення, місцевий господарський суд зазначив, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, якими б підтверджувався факт неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за умовами Договору про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення №С2-20/2019 від 01.04.2019 за визначеним позивачем періодом, у зв`язку з чим, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Не погодившись з ухваленим рішенням суду, Державне підприємство ,,ТВК звернулося до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить cкасувати рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2024 по справі №916/2738/24 та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник зазначає, що відповідно до п.2.3.1. Договору, сторона-1, має право змінювати вартість плати за обслуговування складсько-торгівельного приміщення, шляхом встановлення відповідних тарифів на такі послуги. Вартість послуг сторони-2 вважається узгодженою після фактичного повідомлення про це сторону-2. Але, під час надання оцінки даному Договору, судом не взято до уваги та помилково застосовано про зміну тарифів п.5.2. Договору, який передбачає, що внесення змін до Договору здійснюється шляхом складання додаткової угоди, що підписується сторонами або їх уповноваженими представниками, крім випадків та умов, які передбачені даним Договором. Тобто, зміна тарифів відбувалась без складання та підписання додаткової угоди, а за фактичним повідомленням відповідача. Окрім того, дана обставина підтверджується тим, що за весь час дії укладеного Договору сторонами не укладались додаткові угоди та акти про надання/отримання послуг, оскільки це не передбачено Договором та узгоджено сторонами

На переконання апелянта, підтвердженням виконання зобов`язань між сторонами є Договір та сплата ФОП Лановою В.В. грошових коштів за надані послуги. Так, відповідно до рахунку №361 вбачається, що до 24.03.2023 (останній платіж) умови договору виконувались відповідачем, тобто зі сторони позивача були надані послуги відповідно до Договору. Заперечень або листів (звернень) зі сторони Ланової В.В. на адресу ДП «ТВК» з приводу не виконання умов Договору не надходило.

Скаржник зазначає, що при зверненні до суду ним надано копію Договору, копію бухгалтерської довідки про заборгованість Ланової В.В. та картка рахунку №361 з випискою нарахувань та сплати наданих послуг, що є первинними документами та відповідають чинному законодавству. При цьому, судом першої інстанції було встановлено наявність підтверджуючих доказів проведення господарських операцій без актів надання послуг за весь час дії Договору, однак оцінку надано лише відсутності актів за час виникнення заборгованості.

Апелянт зауважує, що суд першої інстанції, вивчаючи докази, а саме: Договір №01-01/10/2021 від 01.10.2021; Договір про надання послуг по моніторингу систем відеобезпеки від 17.07.2021; Договір на охорону об`єкта від 14.07.2021; Договір №2.21/07К про надання послуг з прибирання та догляду приміщень та територій від 21.07.2021, не вірно надав їм оцінку, зазначивши, що дані договори не відносяться до даного позову, проте даний висновок суду є помилковим, так як вказані договори були укладені позивачем для належного виконання умов Договору укладеного між ДП «ТВК» та Лановою В.В.

Окремо скаржник посилається на преюдиційність обставин, встановлених рішенням Господарського суду Одеської області від 22.09.2022 по справі №916/919/22, рішенням Господарського суду Одеської області від 08.05.2024 по справі №916/2418/23, постановою Верховного Суду від 01.09.2021 по справі №509/978/19, в яких встановлено, що відповідно до пункту 3.1. Договору, Сторона-2 здійснює оплату послуг за обслуговування згідно тарифів на послуги, які встановлюються Стороною-1, тобто не за актом наданих послуг, а за встановленими тарифами ДП «ТВК». При цьому у рішенні суду встановлені обставини наявності у ДП «ТВК» права на односторонню відмову від договору про надання послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення, яке було реалізовано шляхом направлення листа. Даний правочин не оскаржений та недійсним в судовому порядку не визнавався.

З огляду на зазначене, апелянт вважає, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню разом з нарахованими штрафом, 3% річних та інфляційними втратами.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду апеляційної скарги визначено колегію суддів у складі: головуючого судді С.І. Колоколова, суддів: Я.Ф.Савицького, Г.І. Діброви, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.10.2024.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.10.2024 витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали справи №916/2738/24. Відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства ,,ТВК на рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2024 у справі №916/2738/24 до надходження матеріалів даної справи з Господарського суду Одеської області.

29.10.2024 матеріали справи №916/2738/24 надійшли до Південно-західного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства ,,ТВК на рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2024 у справі №916/2738/24. Встановлено відповідачу строк до 22.11.2024 для подання відзиву на апеляційну скаргу. Роз`яснено учасникам справи про їх право в строк до 22.11.2024 подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, оформлені відповідно до статті 170 Господарського процесуального кодексу України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи.

Згідно із частинами першої, другої статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі; розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п`ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини десятої статті 270 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

З огляду ціну позову у даній справі, апеляційним господарським судом постановлено здійснювати перегляд оскаржуваного рішення в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

З приводу повідомлення Фізичної особи-підприємця Ланової Вікторії Владиславівни про розгляд справи у судді апеляційної інстанції колегія суддів зазначає наступне.

Про розгляд справи у суді апеляційної інстанції ФОП Ланова В.В. повідомлялась ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.11.2024. Вказану ухвалу було надіслано судом засобами поштового зв`язку на адресу відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Однак вказане поштове відправлення повернуто до Південно-західного апеляційного господарського суду оператором поштового зв`язку з довідкою: адресат відсутній за вказаною адресою.

Відповідно до частин третьої та сьомої статті 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Порядок вручення судових рішень визначено у статті 242 Господарського процесуального кодексу України, за змістом частини п`ятої якої учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі шляхом надсилання до електронного кабінету у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно з положеннями частини шостої статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Колегія суддів звертає увагу на те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження №11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

Колегія суддів також зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено визначення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників справи на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників справи, наявними в матеріалах справи. Якщо ж фактичне місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників справи з якихось причин не відповідає його місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників справи, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю особу.

За таких обставин, суд вжив належних та необхідних заходів для повідомлення відповідача про розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

Згідно з приписами статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України від 02.05.2013, Папазова та інші проти України від 15.03.2012).

Європейський суд щодо тлумачення положення розумний строк в рішенні у справі Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Враховуючи необхідність повного та всебічного розгляду апеляційної скарги із забезпеченням принципу змагальності та створення сторонам, які беруть участь у справі, необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, судова колегія розглядала вказану апеляційну скаргу у розумний строк.

В силу статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція встановила наступне.

01.04.2019 між Державним підприємством "ТВК" ("Сторона 1") та Лановою вікторією Владиславівною ("Сторона 2"), яка відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є фізичною особою-підприємцем, укладено договір про надання послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення №С2-20/2019, за умовами пункту 1.1, 1.2 якого Сторона 1 надає Стороні 2 послуги з обслуговування складсько-торговельного приміщення на умовах та в терміни, передбачені цим договором. Сторона 1 зобов`язується надати Стороні 2 послуги із забезпеченням Стороні 2 усіх необхідних умов для здійснення вантажно-розвантажувальних робіт на території складсько-торговельного приміщення, яке належить Стороні 1 та розташоване на місці №С2-20, а Сторона 2 зобов`язується прийняти такі послуги та здійснити оплату за надані послуги. Місце надання послуг: складсько-торговельне приміщення Державного підприємства "ТВК", розташоване на місці №С2-20.

В силу пункту 2.1 Договору Сторона 1 зобов`язується, зокрема: надати Стороні 2 в якості торгового місця складсько-торговельне приміщення, яке належить Стороні 1 та розташоване на місці №С2-20 загальною торговою площею 144 кв.м згідно з технічним паспортом, та необхідні послуги з обслуговування, у тому числі вантажно-розвантажувальні.

Відповідно до пункту 2.2 Договору Сторона 2 зобов`язується, зокрема, дотримуватися встановленого Стороною 1 внутрішнього режиму роботи контрольно-пропускного режиму в`їзду та виїзду на територію підприємства, протипожежної та санітарної безпеки, громадського порядку, утримувати прилеглу до торгового місця територію в чистоті, складувати відходи та сміття у спеціально відведені для цього місця, не допускати зберігання у складсько-торговельному приміщенні легкозаймистих, вибухових, наркотичних та радіоактивних речовин; сплачувати своєчасно послуги з обслуговування, а також витрати по тарифам в терміни, встановлені договором; відшкодовувати витрати за спожиту електроенергію згідно з тарифами, встановленими НКРЕ на день оплати, за показниками лічильника, який знаходиться із зовнішньої сторони складсько-торговельного приміщення. Відшкодування витрат спожитої електроенергії здійснюється з моменту фактичного допуску Сторони 2 до складсько-торговельного приміщення за двостороннім актом; використовувати складсько-торговельне приміщення за цільовим призначенням; звільнити складсько-торговельне приміщення протягом 10 календарних днів з моменту розірвання договору; надати Стороні 1 фактичний доступ до складсько-торговельного приміщення за першою вимогою.

У пункті 2.3 Договору визначено, що Сторона 1 має право, серед іншого, змінювати вартість плати за обслуговування складсько-торговельного приміщення шляхом встановлення відповідних тарифів на такі послуги (вартість послуг для Сторони 2 вважається узгодженою після фактичного повідомлення про це сторону 2) та встановлювати додаткові тарифи або плати.

Пунктом 2.4 Договору передбачено право Сторони 2 здійснювати оптову торговельну діяльність з використанням складсько-торговельного приміщення, не виходячи за межі прав та обов`язків, встановлених договором, та з дотриманням чинного законодавства України.

Сторона 2 здійснює оплату послуг за обслуговування складсько-торговельного приміщення та послуг щодо здійснення вантажно-розвантажувальних робіт згідно тарифів, які встановлюються Стороною 1. Вартість послуг встановлюється у розмірі 10000,00 грн щомісячно, з яких: 9000,00 грн на місяць з ПДВ за обслуговування складсько-торговельного приміщення; 1000,00 грн на місяць з ПДВ за послуги щодо забезпечення здійснення вантажно-розвантажувальних робіт на території складсько-торговельного приміщення, розташованого на місці №С2-20. Термін сплати до 20 числа кожного поточного місяця (пункт 3.1 Договору).

За умовами пункту 5.1 Договору даний договір вступає в силу з дати підписання сторонами та є дійсним до 31.12.2030.

Згідно з пунктом 5.4 Договору Сторона 1 має право в односторонньому порядку розірвати даний договір, зокрема, у випадку заборгованості Сторони 2 по оплаті наданих послуг за договором у термін більш ніж 45 календарних днів та у випадку використання відповідачем складсько-торговельного приміщення не за цільовим призначенням.

Наказом в.о. директора Державного підприємства "ТВК" №131-а від 30.11.2021 встановлено з 01.12.2021 вартість послуг підприємства згідно з додаткам №1 до цього наказу, у тому числі вартість послуги з обслуговування складсько-торговельного приміщення у розмірі 13600 грн щомісячно.

Наказом в.о. директора Державного підприємства "ТВК" №24/1-а від 30.05.2022 встановлено з 01.06.2022 вартість послуг підприємства згідно з додатком №1 до цього наказу, відповідно до якого вартість послуги з обслуговування складсько-торговельного приміщення складає 11500 грн щомісячно.

Відповідно до бухгалтерської довідки Державного підприємства "ТВК" сума заборгованості відповідача за обслуговування складсько-торговельного приміщення №С2-20 станом на 20.05.2024 складає 46000,00 грн, штрафи за несвоєчасну оплату обслуговування складають 6900,00 грн, всього заборгованість 52900,00 грн.

Згідно з карткою розрахунку №361 за договором №С2-20/2019, оформленою Державним підприємством "ТВК", відповідач здійснив останній платіж у березні у сумі 11500,00 грн.

28.06.2023 Державним підприємством "ТВК" направлено лист ОСОБА_1 , в якому позивач повідомив останню про наявну у неї заборгованість у розмірі 34500,00 грн.

30.07.2023 позивач направив на адресу відповідача повідомлення про розірвання Договору у зв`язку з неоплатою Лановою В.В. заборгованості.

08.04.2024 позивач направив ОСОБА_1 претензію про сплату боргу у сумі 46000,00.

Несплата відповідачем вказаної заборгованості, на яку нараховано штраф, 3% річних та інфляційні втрати, стала підставою звернення позивача до господарського суду із даним позовом.

Предметом спору у даній справі є вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості у загальній сумі 55968,93 грн, з яких: 46000,00 грн основного боргу, 6900,00 грн штрафу, 1564,70 грн 3% річних, 1504,93 грн інфляційних втрат, яка нарахована у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань в частині проведення оплати вартості послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення, наданих у період з квітня 2023 року по липень 2023 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності у матеріалах справи доказів на підтвердження надання Державним підприємством "ТВК" відповідачеві послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення на підставі договору №С2-20/2019 від 01.04.2019 у спірний період.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про відмову у задоволенні позову з огляду на наступне.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочин.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).

В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Положеннями частини другої статті 628 Цивільного кодексу України унормовано, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №С2-20/2019 від 01.04.2019 є змішаним договором, зокрема, містить елементи договору про надання послуг.

Загальні правила надання послуг визначені, зокрема, Цивільним кодексом України, статтею 901 якого (що міститься в главі 63 "Послуги. Загальні положення" розділу ІІІ "Окремі види зобов`язань" книги п`ятої "Зобов`язальне право") передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Згідно з частиною першою статті 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Загальне правило статті 903 Цивільного кодексу України передбачає оплатність послуги за договором про надання послуги, якщо договором передбачено надання послуг за плату, у зв`язку з чим правила та вимоги щодо оплатності послуг застосовуються у разі їх надання, тоді як за відсутності факту та доказів надання відповідних послуг надавач послуг позбавлений права та підстав вимагати їх оплати від отримувача послуг.

Згідно з положеннями частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк (стаття 530 Цивільного кодексу України).

Отже, з огляду на предмет доказування у даній справі, апеляційний господарський суд зазначає, що на позивача покладається тягар доказування факту надання відповідачеві послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення на підставі договору №С2-20/2019 від 01.04.2019 у спірний період, а також вартість цих послуг.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Колегія суддів наголошує на тому, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Оцінка господарських операцій повинна проводитися на підставі комплексного, всебічного аналізу специфіки та умов вчинення конкретного правочину, з обов`язковим урахуванням його господарської мети, економічної доцільності, а також використання отриманих товарів чи послуг у подальшій діяльності підприємства.

Обов`язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у сторін договору первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв`язок між фактом придбання товару/роботи/послуги і подальшою господарською діяльністю.

У статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію.

За змістом цієї ж статті господарська операція це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Здійснення господарської операції і, власне, її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства. Бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Підпунктом 2.1 пункту 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України №88 від 24.05.1995, передбачено, що господарські операції це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов`язань і фінансових результатів. Первинні документи це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Відповідно до частин першої, другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Первинні документи повинні мати такі обов`язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (підпункт 2.4 пункту 2 Положення).

В силу підпункту 2.5 пункту 2 Положення документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою. Електронний підпис накладається відповідно до законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Використання при оформленні первинних документів факсимільного відтворення підпису допускається у порядку, встановленому законом, іншими актами цивільного законодавства. Повноваження на здійснення господарської операції особи, яка в інтересах юридичної особи або фізичної особи-підприємця одержує основні засоби, запаси, нематеріальні активи, грошові документи, цінні папери та інші товарно-матеріальні цінності згідно з договором, підтверджуються відповідно до законодавства. Такі повноваження можуть бути підтверджені, зокрема, письмовим договором, довіреністю, актом органу юридичної особи тощо.

Згідно з підпунктом 2.15 пункту 2 Положення первинні документи підлягають обов`язковій перевірці (в межах компетенції) працівниками, які ведуть бухгалтерський облік, за формою і змістом, тобто перевіряється наявність у документі обов`язкових реквізитів та відповідність господарської операції чинному законодавству у сфері бухгалтерського обліку, логічна ув`язка окремих показників.

З огляду на вищенаведені приписи законодавства, господарська операція пов`язана не з самим фактом підписання договору, а з фактом руху активів суб`єкта господарювання та руху його капіталу, натомість сам по собі договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку, оскільки останній свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання, у той час як первинні документи складаються лише за фактом надання послуг (виконання робіт, передачі товару тощо).

З огляду на зазначене, колегія суддів зазначає, що посилання скаржника на те, що Договір №С2-20/2019 від 01.04.2019 є первинним обліковим документом є хибним.

Суд апеляційної інстанції зауважує на тому, що у матеріалах справи відсутні та позивачем до місцевого господарського суду не подано жодного належного у розумінні процесуального закону доказу на підтвердження надання відповідачеві послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення за договором №С2-20/2019 від 01.04.2019 у спірний період, у тому числі актів приймання-передачі наданих послуг або будь-яких інших первинних документів.

Крім того, в силу узгоджених сторонами умов договору №С2-20/2019 від 01.04.2019 наданню позивачем послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення повинне передувати надання відповідачеві відповідного приміщення, між тим у матеріалах справи відсутні докази набуття відповідачем у володіння/користування зазначеного приміщення (зокрема, на підставі відповідного акту приймання-передачі майна тощо).

Твердження скаржника про ненадходження від відповідача звернень або зауважень стосовно невиконання Державним підприємством "ТВК" умов Договору жодним чином не свідчать автоматично про те, що відповідні послуги надавалися, оскільки, як вже зазначалося вище, реальність господарських операцій у вигляді надання позивачем та, як наслідок, споживання відповідачем послуг має бути підтверджена документально, а не ґрунтуватися на відсутності доказів спонукання контрагента до виконання прийнятих на себе зобов`язань.

Доводи апелянта про те, що факт надання відповідачеві послуг підтверджується безпосередньо договором №С2-20/2019 від 01.04.2019, колегією суддів оцінюються критично, оскільки зазначений документ лише засвідчує факт існування між сторонами договірних відносин, проте не підтверджує обставини реального виконання вказаного договором шляхом передачі складсько-торгівельного приміщення та надання відповідних послуг з його обслуговування, а подані позивачем до місцевого господарського суду бухгалтерська довідка та картка рахунку №361 взагалі складені позивачем в односторонньому порядку, не фіксують жодних господарських операцій та містять відомості, які не підтверджені платіжними документами.

Колегія суддів додатково вважає за необхідне зауважити на тому, що відповідно до частин першої, другої статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Положеннями підпункту 2.3.1 пункту 2.3 договору №С2-20/2019 від 01.04.2019 передбачено, що вартість послуг вважається узгодженою після фактичного повідомлення про це відповідача.

Як зазначалося вище, під час дії договору №С2-20/2019 від 01.04.2019 позивачем було змінено вартість послуг на підставі наказів в.о. директора Державного підприємства "ТВК", проте у матеріалах справи відсутні докази фактичного повідомлення відповідача про зміну вартості плати за обслуговування складсько-торговельного приміщення.

Посилання скаржника на часткову оплату відповідачем заборгованості у березні 2023 року у сумі 11500 грн, що, на переконання Державного підприємства "ТВК" свідчить про визнання заборгованості, апеляційним господарським судом оцінюються критично, оскільки, по-перше, наявність заборгованості за Договором не підтверджена позивачем за допомогою належних та допустимих доказів; по-друге, платіжні документи, які б свідчили про перерахування відповідачем коштів на користь позивача у матеріалах справи відсутні.

Доводи апелянта про те, що суд першої інстанції, не вірно надав оцінку Договору №01-01/10/2021 від 01.10.2021; Договору про надання послуг по моніторингу систем відеобезпеки від 17.07.2021; Договору на охорону об`єкта від 14.07.2021; Договору №2.21/07К про надання послуг з прибирання та догляду приміщень та територій від 21.07.2021, зазначивши, що дані договори не відносяться до даного позову, є хибними оскільки суд першої інстанції вказав, що вказані докази не підтверджують саме факт надання послуг відповідачу у спірний період, а лише фіксують та засвідчують факт наявності договірних відносин між позивачем та іншими підприємствами щодо надання останніми послуг саме позивачу, з чим колегія суддів погоджується.

Колегія суддів зауважує, що факт укладання та існування договору №С2-20/2019 від 01.04.2019 у даній справі не оспорюється, а лише досліджується питання щодо фактичного надання послуг за вказаним договором у спірний період.

Окремо скаржник посилається на преюдиційність обставин, встановлених рішенням Господарського суду Одеської області від 22.09.2022 по справі №916/919/22, рішенням Господарського суду Одеської області від 08.05.2024 по справі №916/2418/23, постановою Верховного Суду від 01.09.2021 по справі №509/978/19, в яких встановлено, що відповідно до пункту 3.1. Договору, Сторона-2 здійснює оплату послуг за обслуговування згідно тарифів на послуги, які встановлюються Стороною-1, тобто не за актом наданих послуг, а за встановленими тарифами ДП «ТВК». При цьому у рішенні суду встановлені обставини наявності у ДП «ТВК» права на односторонню відмову від договору про надання послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення, яке було реалізовано шляхом направлення листа. Даний правочин не оскаржений та недійсним в судовому порядку не визнавався.

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Частиною четвертою статті 75 ГПК України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Факти, установлені в прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиційний характер. Преюдиційність означає обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиційність у процесуальному праві виражена як обов`язок суду, який розглядає справу, прийняти без перевірки та доказів факти, які раніше вже були встановлені набутим законної сили судовим рішенням або вироком у будь-якій іншій справі. Преюдиційність дозволяє уникнути ухвалення суперечливих судових фактів щодо одного й того ж питання та вирішувати справи з найменшими витратами часу та засобів.

Суть преюдиції полягає в неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного й того самого питання між тими самими сторонами.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови:

- обставина встановлена судовим рішенням;

- судове рішення набрало законної сили;

- у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі.

Колегія суддів зазначає, що вказані вище судові рішення, на преюдиційність яких посилається скаржник, жодним чином не відносяться до даної справи, оскільки: 1) у вказаних справах ФОП Ланова В.В. не була їх учасником; 2) предметом розгляду вказаних вище справ не був договір №С2-20/2019 від 01.04.2019 про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення. Крім цього, у вказаних спорах не встановлювалися обставини надання позивачем ФОП Лановій В.В. послуг у спірний період.

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги недоведеність позивачем факту існування у відповідача заборгованості за договором №С2-20/2019 від 01.04.2019, Південно-західний апеляційний господарський суд зазначає про правомірність відмови Господарського суду Одеської області у задоволенні позовних вимог про стягнення основного боргу.

З огляду на відсутність підстав для стягнення основного боргу, колегія суддів дійшла висновку про те, що позовні вимоги про стягнення штрафу, 3% річних та інфляційних втрат, які мають похідний характер від вимоги про стягнення основної заборгованості, також не підлягають задоволенню, оскільки можливість задоволення похідних вимог безпосередньо залежить від задоволення основних позовних вимог.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що судом було надано скаржнику вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.

В силу приписів статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У зв`язку з відмовою у задоволенні апеляційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за її подання та розгляд покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281 284 ГПК України,

апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державного підприємства ,,ТВК залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 26.09.2024 у справі №916/2738/24 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені ст.ст.287, 288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 13.01.2025.

Головуючий суддя С.І. Колоколов

СуддяГ.І. Діброва

СуддяЯ.Ф. Савицький