Постанова

від 15.01.2025 по справі 242/231/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/277/25 Справа № 242/231/24 Суддя у 1-й інстанції - Черков В. Г. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 року м.Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Бондар Я.М., Корчистої О.І.,

за участю секретаря судового засідання Лідовської А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу № 242/231/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляють самостійних вимог: Орган опіки та піклування Селидівської міської ради, про визначення місця проживання дитини, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 09 травня 2024 року у цивільній справі, ухвалене у складі судді Черкова В.Г., -

ВСТАНОВИВ:

В січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в обґрунтування позову позивач зазначив, що він перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Від спільного життя мають сина ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб між сторонами розірвано. 21.10.2022 року відповідачка без його згоди, проти волі дитини, вивезла сина за межі України, що є неприпустимим для нього. Дитина знаходилася в істеричному стані, намагалася опиратися, вимагала залишити її дома, нікуди не вивозити. Вважає, що відповідачка здійснила насильницькі дії відносно дитини. 30.11.2023 року батьком його дружини та дідусем сина дитина була повернута на Батьківщину і зараз знаходиться на території України. Зазначив, що він має роботу, самостійний дохід і постійне місце проживання, не зловживає спиртними напоями, за місцем роботи та проживання характеризується позитивно, добре відноситься до сина. Відповідачка ніде не працює, самостійного доходу не має, зловживає спиртними напоями і на теперішній час знаходиться за межами України, а тому не має морального права виховувати сина.

У зв`язку з чим, просить визначити місце проживання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця і жителя смт. Цукурине, Донецької області, з батьком.

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 09 травня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Орган опіки та піклування Селидівської міської ради, про визначення місця проживання дитини відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що обставини проживання дитини з позивачем та проживання відповідача за межами України (вона самоусунулась від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини) встановлені та доведені матеріалами справи, але суд першої інстанції зробив помилковий та суперечливий висновок, що позивач не надав об`єктивних доказів на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, відповідач заперечує проти позовних вимог, будь-яких виняткових обставин, які давали би підстави для висновку що малолітня дитина може бути розлучена з матір`ю, не встановлено, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає, що свідчить про невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та є підставою для скасування рішення суду у порядку передбаченому п.3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України.

Крім того зазначає, що висновок органу опіки та піклування є обов`язковим при розгляді справ про визначення проживання дитини, крім виняткових випадків, але в даній справі не існує виключних випадків для розгляду справи без висновків третьої особи.

У випадку неможливості надати висновок, який ґрунтується на обстеженні умов, орган опіки і піклування з метою захисту інтересів дитини має використати всі можливі варіанти одержання інформації і оцінки обставин, що склалися, і за можливістю надати висновок з посиланням на бесіди із родичами, знайомими, або з посиланням на інші документи та із вказівкою на те, що обстежити безпосередньо умови проживання неможливо.

Тому, у випадку ненадання висновку органом опіки та піклування, залученим до участі у справі, суд може надати додатковий строк відповідному органу, відклавши розгляд справи. Однак, відмовити у винесенні рішення у справі чи зупинити провадження у справі через відсутність такого висновку суд не може.

Разом з тим акцентує увагу апеляційного суду, що заява відповідача, яка була нею подана до суду першої інстанції, подана без підписання кваліфікованим електронним підписом, отже, така заява повинна бути залишена без розгляду як така, що не підписана у спосіб, визначений законом. Крім того, відповідач зобов`язана довести та надати докази на обґрунтування своєї заяви.

Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надійшов.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судовомузасіданні апеляційногосуду позивачпідтримав доводисвоєї апеляційної скарги, просив її задовольнити.

Відповідач та третя особа Орган опіки та піклування Селидівської міської ради, в судове засідання не з`явились, про день та час слухання справи повідомлялись у встановленому законом порядку.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, позивача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно свідоцтва про шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 25.11.2017 року.

Згідно свідоцтва про народження ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 та його батьками є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Згідно довідки про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні від 23.12.2023 року ОСОБА_1 зареєстрований та фактично мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , разом із сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно виробничої характеристики ОСОБА_1 працює механіком дільниці ПГПД-2 ТОВ «Шахтобудівельна компанія» з липня 2018 року по теперішній час, де характеризується позитивно. На підтвердження отримання доходів позивач надав довідку Пенсійного фонду України.

Згідно Акту про проживання від 21.12.2023 року, складеного головою квартального комітету Галковською О.Ю. у присутності двох свідків: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , в результаті перевірки житлових умов ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено, що ОСОБА_1 фактично мешкає за вищезазначеною адресою разом зі своїм сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Батько займається вихованням сина, дитина знаходиться на його утриманні та під його опікою та наглядом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав об`єктивних доказів на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, відповідач заперечує проти позовних вимог, будь-яких виняткових обставин, які давали би підстави для висновку, що малолітня дитина може бути розлучена з матір`ю, не встановлено.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного.

Спір виник щодо визначення місця проживання неповнолітньої дитини.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків (частина перша статті 160 Сімейного кодексу України). Відповідно до положень частини четвертої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я в якому вона проживає.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» батьки або інші законні представники зобов`язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

Місце проживання дитини віком до 14 років може бути задекларовано за адресою місця проживання одного з батьків або інших законних представників, зокрема одночасно із зняттям з попереднього задекларованого/зареєстрованого місця проживання, за декларацією, поданою одним з її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників дитини (пункт 16 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування)).

Подання заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особи віком до 14 років здійснюється одним з її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13, у справі «М. С. проти України» та у рішенні «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року № 10383/09, § 100, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (параграф 76).

У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія А, № 250, статті 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Аналіз наведених норм права, зокрема, й практики ЄСПЛ, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у спорі, а вже тільки потім права батьків.

З приводу доводів ОСОБА_1 про те, що судом було проігноровано факт не надання висновку служби у справах дітей, колегія суддів зазначає наступне.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Представник Органу опіки та піклування Селидівського міської ради в судове засідання не з`явився, висновку щодо доцільності визначення місця проживання дитини не надав.

В судовому засіданні апеляційного суду позивач пояснив, що через бойові дії в м.Селидове він з дитиною вимушений був переїхати до м.Одеса. Вони є внутрішньо переміщеними особами, мешкають у орендованій квартирі за адресою АДРЕСА_2 (а.с.138, 139).

Судом апеляційної інстанції оголошувалась перерва для надання доказів, зокрема договору оренди житла чи його надання в користування, акту обстеження житлово-побутових умов, по можливості висновку органу опіки та піклування за місцем фактичного мешкання позивача на даний час, інших доказів (довідок з дошкільного чи шкільного закладу, і т.і.), які підтверджують позовні вимоги після переїзду на нове місце мешкання.

Як вбачається з копії відповіді на звернення позивача, служба у справах дітей Одеської міської ради надала відповідь, щодо неможливості надати висновок про встановлення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_7 , оскільки відповідач, згідно наданої заявником (позивачем по справі) інформації не може бути присутнім на засіданні органу, т.я. знаходиться за межами України.

Вирішуючи спір щодо визначення місця проживання дитини, суди мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 14-327цс18.

В апеляційній скарзі позивачем необхідність проживання дитини з батьком пояснюється тим, що відповідач ніде не працює, самостійного доходу не має, зловживає спиртними напоями і на теперішній час знаходиться за межами України, а тому не має морального права виховувати сина.

Але, апеляційний суд не може погодитись з даними твердженнями, оскільки, у матеріалах справи відсутні об`єктивні докази на підтвердження даних обставин.

Інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає, оскільки такі доводи не спростовують висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, не спростування висновків суду першої інстанції. Крім того, вказані доводи були предметом розгляду у суді першої інстанції та судом першої інстанції їм було надано відповідну оцінку.

Колегія суддів зазначає, що позивач не позбавлений можливості ставити питання про визначення місця проживання неповнолітньої дитини у встановленому законом порядку в подальшому, при наявності необхідних даних, які будуть актуальні на час звернення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає, воно відповідає нормам матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 09 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Судді:

Повний текст постанови складено 15 січня 2025 року

Головуючий суддя О.В. Агєєв