Постанова

від 16.01.2025 по справі 640/18709/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/18709/22 Суддя (судді) першої інстанції: Дудін С.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2025 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Кучми А.Ю.,

суддів Безименної Н.В., Бєлової Л.В.

за участю секретаря Островської О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 , інспектора прикордонної служби - вищої категорії 2 групи інспекторів прикордонного контролю 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » майстер-сержанта ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення,-

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 , інспектора прикордонної служби - вищої категорії 2 групи інспекторів прикордонного контролю 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » майстер-сержанта ОСОБА_2 , в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, прийняте 17.10.2022 інспектором прикордонної служби - вищої категорії 2 групи інспекторів прикордонного контролю 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » майстер-сержантом ОСОБА_2 відносно позивача.

Позовні вимоги обґрунтовано невідповідністю спірного рішення законодавчо встановленій формі та його необґрунтованістю з огляду на відсутність чіткої підстави для відмови у перетинанні державного кордону. У розрізі кожної окремої підстави для відмови у перетині державного кордону, зазначених у спірному рішенні, позивач вказує на відсутність підстав, передбачених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», а також про надання ним необхідних документів для виїзду за кордон. Позивач зазначає про неможливість обмеження підзаконними нормативно-правовими актами його права на виїзд з України як передбаченого положеннями статті 33 Конституції України, оскільки, на його думку, таке право може бути обмежене виключно Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Відповідачами подано відзиви на позовну заяву, в яких просять відмовити у задоволенні позову та зазначають, що конституційне право особи, надане статтею 33 Конституції України, може бути обмежено законом. В ході перевірки документів позивача встановлено відсутність документу, який би посвідчував приналежність позивача до категорії осіб, які звільнені від мобілізації та підпадають під дію Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 №57. Позивач в силу положень абзацу 2 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягає призову на військову службу внаслідок наявної у нього відстрочки, проте, згідно з пунктом 2.6 Правил №57 не має права виїжджати за кордон. Право на відстрочення від призову на військову службу під час мобілізації не гарантує йому беззаперечного права на перетинання державного кордону для виїзду з України.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт наголошує, що у нього є беззаперечне право, гарантоване Конституцією України для виїзду за кордон. Вказує про необгрунтованість та нечіткість прийнятого рішення.

Відповідачами подано відзиви на апеляційну скаргу, в яких зазначено про безпідставність доводів апеляційної скарги, відсутність підстав для її задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню.

Згідно з ст. 317 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує його та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є студентом господарсько-правового факультету НЮУ ім. Я. Мудрого (денна форма навчання) відповідно до наявної в матеріалах справи копії студентського квитка серії НОМЕР_2 , виданого 01.09.2021, дійсного до 01.03.2023.

Факт наявності у позивача громадянства України визнається сторонами у позовній заяві та відзиві, а тому відповідно до положень частини першої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягає доказуванню.

Позивач документований тимчасовим посвідченням № НОМЕР_3 , виданим 22.11.2016, у тому, що він дійсно прийнятий на тимчасовий облік запасу Збройних Сил України за НОМЕР_7 за посадою «днювальний»; призовною комісією ІНФОРМАЦІЯ_3 зарахований у запас 14.11.2016; не служив.

Відповідно до довідки НЮУ ім. Я. Мудрого від 20.09.2022 №126-0601-1152 позивач є студентом за програмою академічної мобільності в Лодзинському Університеті, Польща, протягом 1 семестру 2022/23 навчального року, міжуніверситетський договір від 23.02.2021. Термін проходження навчання з 01.10.2022 по 19.02.2023.

Позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 про надання та оформлення йому належним чином відстрочки від призову на строкову військову службу до 01.03.2023 та надання дозволу на виїзд за кордон.

04 жовтня 2022 року ІНФОРМАЦІЯ_3 видано позивачу довідку для виїзду за кордон здобувачів фахової перед вищої та вищої освіти, асистентів-стажистів, аспірантів та докторантів, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти про те, що позивач відповідно до статті 23, абзац 2 частина третя Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» має право на відстрочку під час призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. Заперечень щодо його виїзду з України у встановленому порядку для продовження навчання за кордоном не має. Довідка дійсна протягом 6 місяців з дати її видачі.

Рішенням від 17.10.2022, винесеним інспектором ОСОБА_2., громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України у зв`язку з наявністю однієї з підстав, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», у тому числі у зв`язку з наявністю в базі даних Державної прикордонної служби України відомостей, що зазначену особу рішенням на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про затвердження Указу Президента України про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року», а також ПКМУ №57 зі змінами від 02.09.2022 року тимчасово обмежено у праві виїзду з України, або відповідно до статті 20 Закону України «Про державну прикордонну службу України» відсутні дійсні документи на право перетинання державного кордону.

Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем вказаного рішення, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що рішення про відмову позивачу в перетині державного кордону України прийняте відповідачем в межах та на підставі наданих йому повноважень, це рішення відповідає визначеним у частині другій статті 2 КАС України критеріям.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до статті 64 Конституції України Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

У Рішенні від 14.11.2001 № 15-рп/2001 Конституційний Суд України підкреслив, що вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним та непорушним (стаття 21 Конституції України). Водночас назване право не є абсолютним. Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом (стаття 33 Конституції України).

Допустимість обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання в межах держави та права вільно залишати територію країни визнається і міжнародним правом. Зокрема, стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року закріплює правило, за яким здійснення права на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не може зазнавати жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Конституційний Суд України у цьому Рішенні наголосив, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії їх здійснення та основні обов`язки повинні визначатися виключно законом, а не іншими нормативними актами. Однак закону, який би комплексно регулював реалізацію встановлених статтею 33 Конституції України прав і свобод, на момент розгляду справи не прийнято.

Закону, який би комплексно регулював реалізацію встановлених статтею 33 Конституції України прав і свобод, законодавцем не прийнято і станом на сьогоднішній день. Питання реалізації цих прав і свобод унормовані у національному правопорядку рядом окремих законів.

Відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, регулюються Законом України від 11.12.2003 № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», який також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження (далі - Закон №1382).

Статтею 2 Закону №1382 визначено, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.

Відповідно до абзацу 2 статті 3 Закону №1382 термін «свобода пересування» у цьому Законі вживається у такому значенні - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Положеннями абзацу 3 статті 3 Закону №1382 визначено термін «вільний вибір місця проживання чи перебування», який у цьому Законі вживається у такому значенні - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати.

Згідно з абзацом 6 частини першої статті 12 Закону №1382 свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан відносно перелічених у частині другій цієї ж статті осіб.

При цьому, частиною третьою статті 12 Закону №1382 обумовлено, що свобода пересування може бути обмежена і в інших випадках, передбачених законом.

Порядок реалізації права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регулюється Законом України від 21.01.1994 №3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі - Закон №3857).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону №3857 громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну.

За приписами частини першої статті 3 цього Закону перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону, відповідно до частини першої якої серед документів, які дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, зазначені: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в`їзд в Україну).

Відповідно до частини другої статті 3 Закону №3857 правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

Нормами частини першої статті 6 Закону №3857 визначені підстави для тимчасового обмеження права громадянина України на виїзд з України, відповідно до якої це право може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв`язку з яким таке обмеження встановлюється.

Частиною третьою статті 6 Закону №3857 визначено, що тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

Статтею 8 Закону №3857 передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб з питань виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.

Пунктом 2 Указу № 64/2022 постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об`єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Пунктом 7 цього ж Указу Міністерству закордонних справ України доручено забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов`язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.

28 лютого 2022 року постійне представництво України в ООН надіслало Генеральному секретарю ООН нотифікацію, що містила роз`яснення обсягу застосування таких обмежень. У цьому документі представники держави перелічили права людини і громадянина з посиланням на Конституцію України, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположник свобод, які можуть бути обмежені на період дії воєнного стану, де, серед інших прав, вказане право на вільне пересування (у тому числі за межі держави), право на приватне і особисте життя, право на освіту тощо. Нотифікацію аналогічного змісту 02.03.2022 направлено Генеральному секретарю Ради Європи.

Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі - Указ № 65/2022), затвердженого Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом (строк проведення загальної мобілізації продовжено з 25 травня 2022 року на 90 діб згідно з Указом Президента № 342/2022 від 17.05.2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 № 2264-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).

Пунктами 4 та 5 цього Указу Президент України постановив призов військовозобов`язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами. Генеральному штабу Збройних Сил України визначити черговість та обсяги призову військовозобов`язаних, резервістів та транспортних засобів національної економіки в межах загального строку мобілізації.

Статтями 17 та 65 Конституції України установлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Цей конституційний обов`язок реалізується через проходження громадянами України військової служби відповідно до закону.

Зі змісту статті 23 Конституції України слідує, що кожна людина має обов`язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. З цього випливає, що людина є частиною суспільства, інтереси якого (як от національна безпека, громадський порядок, права та свободи інших людей) можуть виправдати обмеження прав людини, які не є абсолютними. Належне виконання громадянами своїх обов`язків має бути забезпечене державою.

Відповідно до статті 1 Закону України від 12.05.2015 № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон №389) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Із запровадженням воєнного стану надаються (розширюються) додаткові повноваження відповідних органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій і органів місцевого самоврядування, спрямованих на реалізацію заходів правового режиму воєнного стану, та вводяться в інтересах оборони окремі тимчасові обмеження у реалізації конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб із покладенням на них додаткових обов`язків.

Так, частиною першою статті 8 Закону №389 визначено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, серед інших, зокрема такі заходи правового режиму воєнного стану: запроваджувати трудову повинність для працездатних осіб, не залучених до роботи в оборонній сфері та захисту критичної інфраструктури і не заброньованих за підприємствами, установами та організаціями на період дії воєнного стану з метою виконання робіт, що мають оборонний характер, а також ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, які виникли в період дії воєнного стану, та залучати їх в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт, що виконуються для задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань, правоохоронних органів і сил цивільного захисту, забезпечення функціонування національної економіки та захисту критичної інфраструктури і не потребують, як правило, спеціальної професійної підготовки осіб у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; запроваджувати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, комендантську годину (заборону перебування у певний період доби на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень), а також встановлювати спеціальний режим світломаскування; встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів; встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, заборону або обмеження на вибір місця перебування чи місця проживання осіб на території, на якій діє воєнний стан; забороняти громадянам, які перебувають на військовому або спеціальному обліку у Міністерстві оборони України, Службі безпеки України чи Службі зовнішньої розвідки України, змінювати місце проживання (місце перебування) без дозволу військового комісара або керівника відповідного органу Служби безпеки України чи Служби зовнішньої розвідки України; обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби тощо.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 06.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон №1932) оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної державної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Приписами частини першої статті 4 Закону №1932 передбачено, що у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження.

Згідно з частиною третьою статті 4 Закону №1932 з моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону №1932 захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частиною другою статті 17 Закону №1932 передбачено, що громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби визначається Законом України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон №2232), яким установлено військовий обов`язок, який включає: (1) підготовку громадян до військової служби; (2) приписку до призовних дільниць; (3) прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; (4) проходження військової служби; (5) виконання військового обов`язку в запасі; (6) проходження служби у військовому резерві; (7) дотримання правил військового обліку (частина третя статті 1 Закону №2232).

Згідно з частиною п`ятою статті 1 Закону №2232 від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Виконання військового обов`язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки) (частина сьома статті 1 Закону №2232).

Згідно з частиною чотирнадцятою статті 2 Закону №2232 виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, зокрема Законом України від 21.10.1993 № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543).

За приписами абзацу 4 статті 1 Закону №3543 мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.

Мобілізаційна підготовка та мобілізація є складовими частинами комплексу заходів, які здійснюються з метою забезпечення оборони держави, за винятком цільової мобілізації (частина перша статті 3 Закону №3543).

Загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій (частина друга статті 4 Закону №3543).

З моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій (частина восьма статті 4 Закону №3543).

Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій (абзац 5 статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Після оголошення мобілізації в державі проводяться заходи особливого періоду, які передбачають, крім іншого, призов військовозобов`язаних до Збройних Сил України на військову службу в особливий період.

Призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу у зв`язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв`язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов`язок громадян як з`являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.

Статтею 23 цього ж Закону передбачено відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, зокрема, відповідно до абзацу 2 частини третьої якої призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, серед інших, не підлягають здобувачі фахової передвищої та вищої освіти, асистенти-стажисти, аспіранти та докторанти, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти.

Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, однак це не означає, що такі обмеження до вищевказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.

За приписами частини другої статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України, що надає підстави Кабінету Міністрів України враховувати при встановленні зазначених правил заходи воєнного стану, запроваджені Законами України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

На момент виникнення спірних правовідносин порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (із змінами та доповненнями), якими визначено окремі категорії груп осіб, яким перетин Державного кордону України у цих умовах дозволений (пункти 2-1 - 2-17).

У контексті справ, пов`язаних із відмовою у перетині кордону громадянам України здобувачам вищої освіти ключове значення має пункт 2-6 цих Правил.

Пункт 2-6 вперше був включений до зазначених Правил постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2022 року № 383 у редакції, що розширювала коло осіб, яким було дозволено перетин Державного кордону України:

«У разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації».

Своєю чергою категорія «військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації» визначена статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; відповідно до абзацу другого частини третьої якої, до цієї категорії належать, зокрема, «здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, асистенти-стажисти, аспіранти та докторанти, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти».

При цьому цитоване формулювання не ділить осіб, які є здобувачами освіти, на тих, що навчаються у національних чи закордонних закладах освіти.

Постанова Кабінету Міністрів України від 29.03.2022 № 383, якою було включено пункт 2-6, набрала чинності 01.04.2022 та була чинною лише протягом одного цього дня, оскільки того ж дня постановою Кабінету Міністрів України № 399 (яка набрала чинності 02.04.2022) пункт 2-6 доповнено реченням такого змісту: «Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому-восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

У цій редакції пункт 2-6 не дозволяє здобувачам освіти перетинати кордон у цей період.

Частина шоста статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачає перелік видів військової служби, серед яких, зокрема: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Частина дев`ята статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачає перелік категорій громадян у сфері військового обліку, серед яких, зокрема: призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.

Частина перша статті 15 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачає, що на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров`я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).

Особи, які перебувають на військовому обліку призовників, визначені в пункті 1 частини першої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Щодо відстрочки від призову на строкову військову службу, то це питання регулює стаття 17 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Абзац 2 частини першої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачає, що на військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.

Особи, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, визначені в пункті 2 частини першої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що: призовник і військовозобов`язаний - це різні категорії громадян у сфері військового обліку; строкова військова служба і військова служба за призовом під час мобілізації - це різні види військової служби. До строкової служби можуть бути призвані призовники, до військової служби за призовом під час мобілізації - військовозобов`язані; призовники можуть отримати відстрочку від строкової служби, військовозобов`язані - від служби за призовом під час мобілізації.

Водночас, станом на час виникнення спірних правовідносин, в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію.

Згідно з вимогами Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» на військову службу за призовом під час мобілізації можуть бути призвані громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років (статті 20, 22 цього Закону).

При цьому призов на строкову військову службу був скасований Указами Президента України від 11.04.2022 № 230/2022 та від 30.09.2022 № 678/2022.

У подальшому Законом України від 18.10.2022 № 2678-IX «Про внесення зміни до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» щодо особливостей призову на строкову військову службу та діяльності призовних комісій під час дії воєнного стану» Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» було доповнено статтею 18-1 такого змісту:

«Стаття 18-1. Особливості призову на строкову військову службу та діяльності призовних комісій під час дії воєнного стану

1. Під час дії воєнного стану призов на строкову військову службу не проводиться.

2. Під час дії воєнного стану призовні комісії утворюються для розгляду питань щодо: організації та проведення медичного огляду осіб, які перебувають на військовому обліку призовників та досягли 27-річного віку, взяття їх на військовий облік військовозобов`язаних або виключення з військового обліку; направлення призовників, які виявили бажання вступити до вищих військових навчальних закладів або військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, для проходження випробувань та складання вступних іспитів або прийняття рішення про відмову в такому направленні».

Отже, мобілізація по своїй суті є логічним продовженням обов`язкового призову на строкову військову службу, яка під час дії воєнного стану не проводиться.

При цьому правове регулювання військового обов`язку, як вже зазначалося вище, здійснюється відповідно до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації визначається статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

З матеріалів справи вбачається, що позивач є студентом НЮУ ім. Я. Мудрого денної форми навчання та з 01.10.2022 по 19.02.2023 відповідно до міжуніверситетського договору від 23.02.2021 був студентом за програмою академічної мобільності в Лодзинському Університеті, Польща.

У тимчасовому посвідченні позивача, виданому замість військового квитка, міститься відмітка про наявність у нього права на відстрочку від призову на військову службу відповідно до статті 23 частини 3 абзацу 2 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Довідкою ІНФОРМАЦІЯ_3 від 04.10.2022 підтверджено наявність у позивача права відстрочки від призову на строкову військову службу відповідно до абзацу 2, частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Також, у довідці зазначено про відсутність у районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки заперечень щодо його виїзду з України у встановленому порядку для продовження навчання за кордоном.

Разом із тим, колегія суддів звертає увагу на зміст рішення від 17.10.2022, винесеного інспектором ОСОБА_2., громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , яким відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України у зв`язку з наявністю однієї з підстав, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», у тому числі у зв`язку з наявністю в базі даних Державної прикордонної служби України відомостей, що зазначену особу рішенням на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про затвердження Указу Президента України про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року», а також ПКМУ №57 зі змінами від 02.09.2022 року тимчасово обмежено у праві виїзду з України, або відповідно до статті 20 Закону України «Про державну прикордонну службу України» відсутні дійсні документи на право перетинання державного кордону.

Тобто, в спірному рішенні зазначено дві можливі підстави його прийняття з ужиттям сполучника «або» між ними, що сприймається як наявність однієї з них та відсутність іншої, оскільки в разі наявності їх обох мав би місце бути сполучник «і»/«та».

Саме по собі описане вжиття сполучника «або» нівелює чіткість та конкретику обґрунтування спірного рішення, оскільки носить альтернативний характер та не дає можливості зрозуміти, яка все ж таки з двох зазначених по обидві сторони від сполучника підстав має місце.

Зі змісту спірного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у перетинанні державного кордону: «у зв`язку з наявністю однієї з підстав, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», у тому числі у зв`язку з наявністю в базі даних Державної прикордонної служби України відомостей, що зазначену особу рішенням на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про затвердження Указу Президента України про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року», а також ПКМУ №57 зі змінами від 02.09.2022 року тимчасово обмежено у праві виїзду з України»

Разом із тим, встановити, яка саме одна з передбачених положеннями ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» підстав мається на увазі, не видається за можливе, оскільки відповідної чіткої вказівки спірне рішення не містить.

Також, зі змісту спірного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у перетинанні державного кордону у зв`язку з відсутністю дійсних документів на право перетинання державного кордону, відповідно до ст. 20 Закону України «Про державну прикордонну службу України».

При цьому, ані переліку документів, які позивачем не надано, ані посилань на правові норми, положеннями яких передбачається необхідність подання таких документів, у спірному рішенні не зазначено.

Надаючи оцінку спірному рішенню відповідача про відмову позивачу у перетині державного кордону, колегія суддів виходить з того, що таке рішення є індивідуально-правовим актом, який впливає та права, свободи та інтереси позивача, а тому повинен відповідати вимогам, визначеним статтею 2 КАС України.

Обґрунтованість такого рішення, в силу ст.2 КАС України, є однією з обов`язкових ознак рішення (дії, бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, що підлягає встановленню адміністративним судом.

Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття, чого в цій справі відповідачем зроблено не було.

Однак у спірному рішенні відповідача з посиланням на певні норми чинного законодавства лише викладені загальні формулювання про відсутність підстав на право перетинання державного кордону та ненадання відповідних документів, без зазначення конкретних причин, які зумовили відмову у пропуску через державний кордон, як то: недостатність чи дефектність якогось конкретного документу, повідомлення позивачам інформації про себе та/або мету своєї поїздки, яка не відповідає наданим позивачем документам, тощо.

Останнім абзацом п.2-8 Правил передбачено, що у разі непідтвердження мети поїздки уповноважені службові особи Держприкордонслужби відмовляють особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, у перетинанні державного кордону в порядку, визначеному частиною 1 статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль».

Частиною 1 ст.14 Закону України «Про прикордонний контроль» іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Наведені положення Порядку та Закону також вимагають, щоб рішення про відмову у перетинанні державного кордону на підставі п.2-8 Правил було обґрунтованим та містило опис конкретних причин для такої відмови.

Зазначення в рішенні про відмову у перетинанні державного кордону конкретних причин для такої відмови необхідно для того, щоб особа, якій було відмовлено у перетині кордону, мала б можливість відповідним чином скорегувати свою правову поведінку з метою недопущення таких порушень в майбутньому.

Однак зміст спірного рішення відповідача не дає можливості чітко з`ясувати, в чому саме полягають причини для відмови позивачу у перетині державного кордону.

В той же час, в ході судового розгляду представником відповідача не було надано жодних обґрунтованих пояснень щодо вищевикладених обставин.

За таких обставин колегія суддів дійшла до висновку, що рішення про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, прийняте 17.10.2022 інспектором прикордонної служби - вищої категорії 2 групи інспекторів прикордонного контролю 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » майстер-сержантом ОСОБА_2 відносно позивача є необґрунтованим, невмотивованим, що, в свою чергу, надає суду підстави для задоволення позову та визнання протиправним та скасування цього рішення.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, враховуючи задоволення позовних вимог, колегія суддів дійшла до висновку про стягнення на користь позивача суму сплаченого судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги відповідно до приписів ч.1 ст.139 КАС України.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року - скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, прийняте 17.10.2022 інспектором прикордонної служби - вищої категорії 2 групи інспекторів прикордонного контролю 1 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » майстер-сержантом ОСОБА_2 відносно ОСОБА_1 .

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) та Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) солідарно у рівних частинах судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_6 ) у розмірі 2481,00 грн (дві тисячі чотириста вісімдесят одна гривня 00 коп.).

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено 17.01.2025.

Головуючий суддя: А.Ю. Кучма

Н.В. Безименна

Л.В. Бєлова