Рішення

від 17.01.2025 по справі 280/10472/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2025 року Справа № 280/10472/24 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Семененко М.О., за участю секретаря судового засідання: Тетерюк Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )

до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області (690889, Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Істоміна, 8, ЄДРПОУ 20488417)

про визнання протиправним рішення суб`єкта владних повноважень, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області (далі відповідач), в якій позивач просить суд визнати розпорядження голови Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області від 16.05.2024 № 114 незаконним та зобов`язати Запорізьку районну державну адміністрацію Запорізької області повторно розглянути заяву від 06.05.2024 громадянина ОСОБА_1 , про заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою у зв`язку з його релігійними переконаннями в період мобілізації і під час дії воєнного стану, на підставі прямого застосування статті 35 Конституції України та керуючись Положенням про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби як до військовозобов`язаного, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066 за принципом аналогії права.

Позовна заява подана представником позивача адвокатом Якушевим Р.С., який діє на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від 23.07.2024 серія АР №1171363.

В обґрунтування заявлених вимог зазначає, що позивач звернувся до відповідача із заявою про заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою у зв`язку з особистими релігійними переконаннями. Проте, відповідачем було винесено Розпорядження № 114 від 16.05.2024 про відмову у проходженні громадянином ОСОБА_1 альтернативної (невійськової) служби. Позивач вважає рішення відповідача протиправним, винесеним із порушенням норм Конституції України, норм міжнародного права та норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначає, що порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991 №1975-ХІІ (далі Закон №1975-ХІІ) не визначено, а окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень на період воєнного стану не встановлені жодним чинним нормативно-правовим актом. У період дії воєнного стану право громадян на свободу совісті і віросповідання, передбачене ст. 35 Конституції України, ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року № 987-XII (далі Закон №987-XII) не обмежене, у тому числі, право на заміну військової служби на альтернативну (невійськову) службу. На думку позивача, відсутність у Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі Закон №3543-XII) нормативно-правового регулювання порядку заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу через релігійні переконання, не може бути підставою для відмови в проходженні громадянином ОСОБА_1 альтернативної (невійськової) служби, і відповідно не може бути нормативно-правовим обґрунтуванням підстави для відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 . Посилається на те, що відповідач, вказуючи на підстави для відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 у Розпорядженні № 114 від 16.05.2024 посилався на існування обставин, коли має місце охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей, що суперечить ст. 64 Конституції України та чинному Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (зі змінами), який не вводив жодних обмежень прав, встановлених статтею 35 Конституції України. Відповідно до статті 29 Загальної декларації прав людини, при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Вказує, що в процесі правозастосування норма статті 1 Закону №1975-ХІІ конкурує зі статтею 35 Конституції України, яка встановлює виключно одну єдину умову при обов`язку держави замінити виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина. Звертає увагу, що строкова військова служба (а за чинним законодавством «базова військова служба») є лише складовою частиною поняття військовий обов`язок. Просить позов задовольнити.

Ухвалою судді від 18.11.2024 відкрито провадження у справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

03.12.2024 відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому не погоджується із заявленими позовними вимогами та зазначає, що за результатами розгляду заяви позивача повідомлено, що згідно статті 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Статтею 1 Закону №1975-ХІІ визначено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. Направлення на проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного стану Законом №1975-ХІІ станом на 16.05.2024 не передбачено. Так, правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII). Положеннями статті 23 Закону №3543-XII визначено перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, серед яких відсутня підстава заборони призову на військову службу під час мобілізації через релігійні переконання. Відповідач звертає увагу на те, що громадяни України наділені правом на проходження альтернативної служби замість проходження строкової військової служби. Натомість позивач звернувся із заявою "про заміну військового обов`язку альтернативною службою", в той час, як норми Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 № 2066 (далі - Положення №2066) та Закону №1975-ХІІ передбачають звернення із заявою «про направлення на альтернативну службу громадян, які підлягають призову на строкову військову службу». При цьому «заміна» і «направлення» не є тотожними визначеннями. Зазначає, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024 № 3633-IX (далі Закон № 3633-IX) внесено зміни до Закону № 2232-XII, зокрема в тексті Закону слова "строкова військова служба" в усіх відмінках замінено словами "базова військова служба" у відповідному відмінку. Відтак, наразі відсутнє таке визначення, як строкова військова служба, натомість наявне направлення придатних для цього за станом здоров`я громадян України, які не досягли 25 років для проходження базової військової служби. Отже, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни. Враховуючи вищевикладене, вважає позовні вимоги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Просить відмовити в задоволенні позову.

09.12.2024 представник позивача подав відповідь на відзив, в якій зазначив, що чинним Указом Президента від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", станом на початок воєнного стану в Україні, та його продовження по теперішній час, на території України не запроваджено жодних обмежень конституційного права, передбаченого статтею 35 Конституції України (право на свободу світогляду і віросповідання, в тому числі на заміну саме військового обов`язку в цілому (а не тільки строкової військової служби чи проходження базової військової підготовки) на альтернативну (невійськову) службу. Крім того, не погоджується з висновком відповідача, що громадяни України наділені правом на проходження альтернативної служби замість проходження строкової військової служби, оскільки на його думку такий підхід порушує конституційний принцип правозастосовчої практики, нехтує принципом верховенства права та Конституцією України, яка має найвищу юридичну силу, а Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Просить позов задовольнити

На підставі матеріалів справи судом встановлено такі обставини.

Відповідно до довідки релігійної організації «Запорізьке обласне об`єднання церков євангельських християн-баптистів» №22 від 16.04.2024, ОСОБА_1 , 1979 року народження, є рукопокладеним священнослужителем Пресвітером релігійної організації «Релігійна громада помісної церкви євангельських християн-баптистів «Віфанія» міста Запоріжжя», яка входить до складу Запорізького обласного об`єднання церков євангельських християн-баптистів. Пресвітер рукопокладений 19 травня 2019 року. Пресвітер несе відповідальне пасторське служіння помісній церкві, займається справою милосердя та душепокою.

Згідно Витягу №521630-22062024 з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, ОСОБА_1 перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 як військовозобов`язаний, солдат, обліково-військова спеціальність: холодної обробки металу, слюсар; постанова ВЛК: придатний, дата проходження ВЛК: 16.08.2017, не заброньовано.

06.05.2024 позивач звернувся на ім`я голови Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області із заявою, зареєстрованою за №2497/01-31, про заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою у зв`язку з особистими релігійними переконаннями.

До заяви долучено: копію паспорту (ID-картки) громадянина України; копію довідки про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру; копію картки платника податків; копію довідки від релігійної організації «Запорізьке обласне об`єднання церков євангельських християн-баптистів» № 22 від 16.04.2024; копію ID-посвідчення пастора Всеукраїнського союза церков євангельських християн-баптистів № 1786; копію диплому спеціаліста Приазовського державного технічного університету від 05.07.2001 НК № 16383841; копію свідоцтва про підвищення кваліфікації в учбово-науково-виробничому центрі технологій управління «Квантум» від 27.02.2006 СПК АЕ № 013443; копію довідки з місця роботи ПАТ Запорізький металургійний комбінат ВАТ «Запоріжсталь» № 13/к від 13.05.2024.

Відповідно до Витягу з Протоколу від 16.05.2024 №16 засідання комісії у справах альтернативної (невійськової служби Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області вирішено відмовити у проходженні громадянином ОСОБА_1 альтернативної (невійськової) служби.

Рішенням від 16.05.2024 №16/3 комісія у справах альтернативної (невійськової служби Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області відмовила у проходженні громадянином ОСОБА_1 альтернативної (невійськової) служби.

Відповідно до Розпорядження голови районної державної адміністрації від 16.05.2024 №114 громадянину ОСОБА_1 відмовлено в проходженні альтернативної (невійськової служби).

16.05.2024 відповідач листом від 16.05.2024 № 2497/01-31 повідомив позивача про відсутність законних підстав для направлення позивача на проходження альтернативної (невійськової) служби та надіслав копію Розпорядження № 114 від 16.05.2024.

Вважаючи розпорядження голови Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області від 16.05.2024 № 114 незаконним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Перевіривши правову та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб`єктами владних повноважень в основу своїх дій та рішень, на відповідність вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), яка визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку, суд зазначає таке.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно із статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення статті 35 Основного закону України кореспондуються з положеннями статті 9 "Свобода думки, совісті і релігії" Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Так, відповідно до пункту 1 статті 9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Зі змісту пункту 2 статті 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з положеннями статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 Про введення воєнного стану у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації в Україні введений воєнний стан з 24.02.2022, який неодноразово продовжувався Указами Президента України та триває до теперішнього часу.

Таким чином, на дату виникнення спірних правовідносин та ухвалення рішення у цій справі, в Україні діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України "Про правовий режим воєнного стану" від 12 травня 2015 року № 389-VIII.

Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 року №65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03.03.2022 року № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов`язані та резервісти.

У відповідності до частини 1 статті 1 Закону №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до частини 3 статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов`язок, окрім іншого, включає проходження військової служби.

Згідно з частиною 2 статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Приписами статті 3 Закону №2232-ХІІ передбачено, що правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною 1 статті 15 Закону №2232-ХІІ (в редакції чинній на час звернення із заявою 06.05.2024) на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров`я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 25-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).

Закон України №3543-ХІІ встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону №3543-ХІІ).

Відповідно до частини 8 статті 4 Закону №3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.

Статтею 23 Закону №3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, у пункті 24 якої зазначено: інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.

Позивач посилається на те, що через свої релігійні переконання має право на заміну військової служби альтернативною (невійськовою) службою.

Надаючи оцінку таким доводам, суд зазначає, що пунктом 4 статті 1 Закону №2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".

Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом №1975-ХІІ.

Відповідно до статті 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно із статтею 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (ч. 2 ст. 4 Закону №1975-ХІІ).

Відповідно до статті 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов`язана із соціальним захистом населення, охороною здоров`я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.

Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктами 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.

На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.

Отже, із системного аналізу вказаних норм вбачається, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.

З матеріалів справи слідує, що у спірному випадку позивач є військовозобов`язаним, перебуває на військовому обліку, та не є особою, призваною для проходження строкової військової служби, що давало б йому право на заміну такої служби альтернативною (невійськовою) службою).

Суд звертає увагу на те, що Законом №3543-XII альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена.

Суд також зазначає, що Законом №3543-XII не передбачено можливості надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, як і не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану.

Законом № 1975-XII також не визначено окремого порядку направлення та проходження віруючих громадян для військової служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 3 статті 4 Закону №987-XII, ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Враховуючи те, що позивач не є особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, у спірному випадку, на думку суду, ОСОБА_1 не наділений правом бути направленим на альтернативну (невійськову) службу.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові №9902/64/23 від 25.09.2023, які, у відповідності до частини 5 статті 242 КАС України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Водночас, суд вважає за необхідне також надати оцінку доводам позивача щодо можливості реалізації його права на альтернативну (невійськову) службу.

Статтями 9-12 Закону №1975-ХІІ визначено, що для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадяни, зазначені у статті 2 цього Закону, після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду проведення призову на строкову військову службу, особисто подають до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання мотивовану письмову заяву.

Відповідний структурний підрозділ місцевої державної адміністрації зобов`язаний прийняти заяву про направлення на альтернативну службу або про звільнення від призову на військові збори та у письмовій формі повідомити громадянина про дату його явки на засідання відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації.

Заява про направлення на альтернативну службу розглядається відповідним структурним підрозділом місцевої державної адміністрації протягом календарного місяця після її надходження в присутності громадянина, а заява про звільнення від призову на військові збори - протягом чотирнадцяти календарних днів.

Для явки за викликом до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації громадянин звільняється від навчання, а також від роботи із збереженням середньомісячного заробітку.

Підставою для відмови громадянину в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є:

несвоєчасне подання заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори;

відсутність підтверджень щодо істинності релігійних переконань;

неявка громадянина без поважних причин за викликом до місцевої державної адміністрації для розгляду його заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори.

Рішення про направлення громадянина на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори приймається місцевою державною адміністрацією у разі встановлення істинності релігійних переконань і видається заявникові.

Позивач, не зважаючи на встановлений порядок направлення на альтернативну службу, не надав суду доказів на підтвердження того, що після взяття його на військовий обліку та внаслідок настання обставин, з якими позивач пов`язує необхідність направлення його на альтернативну (невійськову) службу, а також після введення загальної мобілізації відповідним указом Президента України, звертався до структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання з мотивованою письмовою заявою для вирішення питання про направлення на альтернативну службу.

Щодо покликань позивача на те, що відбулося втручання в його права, гарантовані ст. 9 Конвенції, а саме втручання не було передбачене законом та не було необхідним в демократичному суспільстві, варто зазначити таке.

За змістом ч.1ст.1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби на яку призивають громадян зазначених у ст. 15 Закону № 2232-XII, віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон не передбачає.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.

Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Таким чином, усупереч доводів позовної заяви, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.

Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).

Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (EnverAydemirv. Turkiye), Дягілєв проти Росії).

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.

Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено уст. 35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов`язку з захисту Вітчизни.

За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини, закріпленим в ст. 9 Конвенції, та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.

Відповідно до статей 17,65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону № 2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).

Відповідно до ст. 2 Закону№ 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Згідно зі ст. 17 Закону України від 06.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі -також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.

Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

Поряд з зазначеним суд звертає увагу на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. №2066 затверджено Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, до яких, зокрема належать і Євангельські християни-баптисти. Постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р. № 1795 затверджено Перелік видів діяльності, якими можуть займатися громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу, зокрема, охорона здоров`я та соціальна допомога; колективні, громадські та особисті послуги; будівництво; виробництво електроенергії, газу та води; сільське господарство, мисливство та лісове господарство; рибне господарство; добувна промисловість; обробна промисловість; транспорт.

Військова посада позивача згідно облікових відомостей слюсар холодної обробки металу. В контексті цього суд вважає необхідним зазначити, що призов позивача на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що він зобов`язаний брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов`язок із захисту Вітчизни під час несення служби, військову посаду позивача, він може бути задіяний у ремонті техніки та механізмів, та виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї.

При цьому, покликання позивача рішення ЄСПЛ «Коккінакіс проти Греції» та «Свято-Михайлівська Парафія проти України» суд вважає нерелевантними, оскільки у згаданих рішеннях Суд не торкався питань щодо можливості заміни військової служби альтернативною (невійськовою) службою через релігійні переконання в умовах, коли держава-відповідач перебуває у стані загрози її суверенітету та територіальної цілісності внаслідок довготриваючої збройної агресії збоку іншої держави.

На підставі викладеного у сукупності, суд дійшов висновку, що, відмовляючи позивачу у заміні виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та Законами України, відтак підстави для задоволення позову відсутні.

Щодо інших тверджень сторін, то суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява №65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява №63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява №4909/04; пункт 58), відповідно до якої: принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

У даному випадку інші аргументи сторін не впливають на правильність вирішенні спору по суті.

Частинами 1, 2 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Приписами статті 90 КАС України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги не знайшли свого підтвердження матеріалами справи, є не обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову.

З урахуванням статті 139 КАС України, у зв`язку з відмовою в задоволенні позову розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст.2, 5, 9, 77, 132, 139, 143, 243-246, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області (690889, Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Істоміна, 8, ЄДРПОУ 20488417) про визнання протиправним рішення суб`єкта владних повноважень, зобов`язання вчинити дії відмовити.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.

Повне судове рішення складено 17.01.2025.

Суддя М.О. Семененко