Рішення

від 16.10.2024 по справі 367/6888/16-ц

ІРПІНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 367/6888/16-ц

Провадження №2/367/74/2024

РІШЕННЯ

Іменем України

16 жовтня 2024 року Ірпінський міський суд Київської області у складі:

головуючого - судді Кравчук Ю.В.,

за участю:

секретаря судових засідань Яцуна А.О.,

представника позивача Годлевської-Коновалової А.В.,

представника відповідача Новіцької І.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ірпені цивільну справу за позовом першого заступника прокурора Київської області, в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, Національний природний парк «Голосіївський» про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, -

в с т а н о в и в :

У вересні 2016 року до суду надійшла позовна заява першого заступника прокурора Київської області, в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, до ОСОБА_1 , треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, Національний природний парк «Голосіївський» про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

Обґрунтовуючи позов, позивач зазначає, що прокуратурою області під час виконання функцій, покладених законодавством на органи прокуратури, встановлені порушення вимог законодавства при відведенні Коцюбинською селищною радою Київської області земельних ділянок громадянам для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Рішенням Коцюбинської селищної ради від 25.12.2008 №2197/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 » ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватні власність земельної ділянки площею 0,15 га для вказаних цілей.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЖ №922154 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210946200:01:042:0142, площею 0,15 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18.03.2009, вказану земельну ділянку придбав ОСОБА_1 про що на державному акті серії ЯЖ №922154 на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_1 .

Зазначає, що вартість земельної ділянки за вказаним договором купівлі-продажу становить 77214 грн.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 25.06.2013 за позовом прокурора м. Ірпеня визнано недійсним вказане рішення Коцюбинської селищної ради, визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №922154, виданий Волконському С.Л. з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 та скасовано його державну реєстрацію.

Позивач вказує, що вищезазначеним рішенням суду встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт. Коцюбинське, оскільки на момент прийняття рішення Коцюбинською селищною радою про надання у власність земельної ділянки першому власнику, межі смт. Коцюбинське у встановленому законом порядку не були визначені та не встановлені, а тому спірне рішення Коцюбинської селищної ради не відповідає вимогам земельного законодавства.

Також, прокурор зазначає, що суд у вказаній справі встановив факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання першому власнику земельної ділянки будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом документації, яка б встановлювала межі смт. Коцюбинське, Київської області, а також на підставі ст.ст. 116, 122, ч.1 ст.155, п. 12 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України, дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Таким чином, на переконання позивача, для даної справи є преюдиційним той факт, що приймаючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу у власність, Коцюбинська селищна рада перевищила свої повноваження та розпорядилась землею, яка не знаходилась у віданні цього органу місцевого самоврядування, тобто, першому власнику земельна ділянка передана у власність неуповноваженим органом.

У подальшому встановлено, що Указом Президента України від 01.05.2014 №446/2014 «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський», його територію розширено на 6462, 62 га за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень «Київзеленбуд».

Згідно пояснювальної записки та проектних матеріалів до вищевказаного Указу Президента, розширення зазначеного заказника відбулось за рахунок лісових земель КП «Святошинське лісопаркове господарство», а саме в тому числі його кварталів 100, 101, 110, 111, 113, 116, 117 Київського лісництва та кварталів 18, 26, 27, 51 Святошинського лісництва.

В той же час, за інформацією управління Держземагентства в м. Ірпені Київської області від 10.12.14 №01-04/2215 щодо нанесення на картографічні матеріали Національного природного парку «Голосіївський» спірних земельних ділянок, виділених Коцюбинською селищною радою та акту перевірки Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 19.07.2016 №А166/180 спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3210946200:01:042:0142 відповідно до картосхеми, території перспективної для створення Святошинсько-Біличанської філії НПП «Голосіївський» попереднього функціонального зонування попадає в 111 квартал.

Таким чином, на даний час спірна земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду, а саме, національного природного парку «Голосіївський».

Враховуючи, що спірна земельна ділянка перебувала у власності ОСОБА_1 , витребувати її в порядку ст.388 ЦК України можливо лише за позовом розпорядника цієї земельної ділянки, яким є Кабінет Міністрів України.

Позивач зазначає, що до прийняття Коцюбинською селищною радою вже скасованого рішення про надання у власність першому набувачу спірної земельної ділянки, остання належала до земель державної власності, виходячи з наступного.

Спірна земельна ділянка знаходиться на землях Святошинського лісопаркового господарства, тобто відносилась до земель лісогосподарського призначення.

Згідно інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 08.10.14, спірна територія була лісами ще з радянських часів. Так, на підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20.06.1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07.08.1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке ввійшло до складу управління земельної зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14167 га. Згідно розпорядження Київської міської державної адміністрації № 2715 від 17.12.01 на виконання рішення Київської міської ради від 02.10.01 № 59/1493, перейменовано: Київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва «Київзеленбуд» на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатацій «Київзеленбуд»; державне комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство на комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство». Лісовпорядні роботи проводились в 1945-46, 1952-59, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках.

Таким чином, з урахуванням інформації ВО «Укрдержліспроект» та наведених вище законодавчих положень, спірна територія була і залишається землями лісогосподарського призначення.

З урахуванням того, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт. Коцюбинське, враховуючи вимоги п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції станом на момент прийняття спірних рішень Коцюбинської селищної ради), остання і після прийняття нового Земельного кодексу України продовжувала перебувати у державній власності, а отже селищна рада не мала права нею розпоряджатись.

А з огляду на те, що на даний час спірна земельна ділянка відноситься до лісових земель та розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, розпорядником її є Кабінет Міністрів України.

Враховуючи, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому існують всі правові підстави для витребування її з незаконного володіння ОСОБА_1 на підставі ст. 388 ЦК України.

Також, позивач зазначає, що недобросовісним вважається набувач, який не лише безпосередньо обізнаний в тому, що набуває майно у суб`єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлює факт порушення прав іншої особи, або який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставин його набуття міг і зобов`язаний був про це знати.

Позивач наголошує, що спірна земельна ділянка вкрита лісовою рослинністю, про що набувач зобов`язаний був знати, а отже повинен був передбачати можливу приналежність цієї земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які відповідно до ст.84 Земельного кодексу України не можуть передаватись у приватну власність, а отже, і про незаконність її відведення першому власнику. ОСОБА_1 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих характеристик для лісу природних ознак (наявність лісової (деревної) рослинності) спірної земельної ділянки або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що ліс і ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність особи під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Враховуючи викладене, позивач просить витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:042:0142, вартістю 77214 гривень.

Від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Новіцької І.Л. надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача зазначає про те, що відповідач цілком законно набув у власність за відплатним договором земельну ділянку. При цьому, аргумент позивача про те, що спірна земельна ділянка вкрита лісовою рослинністю, про що набувач зобов`язаний був знати, а отже повинен був передбачити можливу приналежність цієї земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України не можуть передаватися у приватну власність, а отже, і про незаконність її відведення першому власнику, на думку відповідача не заслуговує на увагу, так як, наприклад, усе місто Ірпінь було вкрито лісом, на місці якого зараз знаходяться житлові комплекси.

Також, представник відповідача у відзиві зазначає про те, що позивач фактично намагається позбавити відповідача права власності на земельну ділянку, яку він придбав за відплатним договором, без компенсації, і він не зможе розраховувати на отримання іншої від держави. Вважає, що відповідач не повинен був передбачати наявність ризику того, що право власності на земельну ділянку може бути припинено у зв`язку з неправомірними діями державних органів. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із протиправними діями влади. Факт незаконного відчуження та допущення продажу земельної ділянки не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням. Тому, задоволення віндикаційного позову і витребування спірної земельної ділянки у відповідача, як добросовісного набувача, призведе до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Також, представник відповідача зазначила про понесення витрат відповідачем на правову допомогу у розмірі 12000 гривень. Враховуючи викладене, представник відповідача просила відмовити у задоволенні позову та стягнути із прокуратури Київської області за рахунок бюджетних асигнувань витрати на правову допомогу у розмірі 12000 грн.

Також, представником відповідача подано заяву про застосування строків позовної давності, яка обґрунтована наступним. Зокрема, у позовній заяві позивач стверджує, що 25.06.2013 Ірпінський міський суд Київської області прийняв заочне рішення за позовом прокурора м. Ірпеня, в якому визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради, визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №922154, виданий ОСОБА_2 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_3 та скасовано його державну реєстрацію. Дане рішення набрало законної сили 08.07.2013. Окрім того, договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до якого відповідачем була придбана земельна ділянка кадастровий номер 3210946200:01:042:0142, був укладений 18.03.2009. В той же час, позов подано 09.09.2016, таким чином, позивачем пропущено строк позовної давності щодо пред`явлення вимог до відповідача про витребування земельної ділянки. Враховуючи викладене, представник відповідача просить застосувати наслідки спливу позовної давності до позову про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Позивачем подано відповідь на відзив, в якому вказує про те, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном лише у тієї особи, яка законним шляхом добросовісно набула майно у власність (користування), і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте. З огляду на викладене, звернення прокурора до суду в даних спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення державі незаконно наданої у приватну власність земельної ділянки лісового фонду, і таким чином, не порушується баланс державних (суспільних) і приватних інтересів та відсутній факт надмірного втручання держави у спірні правовідносини. Таким чином, на переконання прокурора, витребування у ОСОБА_1 спірної земельної ділянки на користь держави у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування при розпорядженні спірною землею вимог ЛК України та ЗК України, відповідає критерію законності. Також зазначає, що останній набувач спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення не позбавлений права вимагати у встановленому законом порядку вдповідної компенсації у осіб, які здійснювали незаконне відчуження на їх користь такої земельної ділянки. Щодо витрат на правничу допомогу, заявлених відповідачем, позивач зазначає, що на підтвердження вимог про стягнення на користь позивача витрат на правничу допомогу будь-яких доказів, окрім договору про надання правової допомоги від 23.03.2021 №14/21 не надано, таким чином, розмір витрат документально не обґрунтований, відсутній розрахунок таких витрат, що є підставою для відмови у задоволенні вимоги про відшкодування таких витрат.

Крім того, позивачем подано заперечення на заяву про застосування строків позовної давності, в якій зазначає, що строк позовної давності за позовом, пред`явленим в інтересах держави, може починатись лише з одного моменту дати реальної обізнаності (або можливості бути обізнаним) уповноваженого органу влади чи органу місцевого самоврядування, який реалізує відповідне цивільне право, про наявність порушення права держави та про особу порушника. Звертає увагу, що Кабінет Міністрів України, який визначений прокурором у якості позивача взагалі не був учасником спірних правовідносин щодо передачі у приватну власність земельної ділянки лісогосподарського призначення та подальшого її відчуження на підставі цивільно-правових угод. Таким чином, на переконання позивача, Кабінет Міністрів України в силу положень ст.19 Конституції України та згідно з повноваженнями, передбаченими Земельним кодексом України, законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», не мав можливості та повноважень самостійно дізнатися про порушення інтересів держави, які стали підставою для звернення до суду прокурора у цій справі, інакше, як з часу отримання позовної заяви прокуратури області, або з моменту поінформованості органом місцевого самоврядування законного власника земель держави в особі Кабінету Міністрів України. Зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які дані щодо інформування органом місцевого самоврядування законного власника/розпорядника спірної землі про розпорядження нею та оформлення на неї права приватної власності за першим набувачем чи про припинення речового права лісогосподарської установи на постійне користування землями державного лісового фонду. Таким чином, як стверджує позивач, єдиними доказами поінформованості Кабінету Міністрів України про порушення інтересів держави із зазначенням конкретних порушень є факт отримання ним копії позовної заяви з додатками першого заступника прокурора Київської області. Враховуючи викладене, позивач просить відмовити у задоволенні заяви відповідача про застосування строків позовної давності.

Від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких представник відповідача зазначає, що посилання позивача на ту обставину, що Коцюбинська селищна рада перевищила передбачені ст.122 ЗК України повноваження та розпорядилась землею, яка не знаходилась у її віданні, не відповідають обставинам справи, оскільки відповідно до Єдиного державного реєстру судових рішень відсутні вироки суду щодо притягнення посадових осіб до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч.2 ст.364 КК України щодо незаконної передачі 501-ї земельної ділянки, загальною площею 72 га, які розташовані поза межами смт. Коцюбинське, Київської області.

Також, представник відповідача звертає увагу на ту обставину, що договір купівлі-продажу земельної ділянки був укладений 18 березня 2009 року, в той час як Указ Президента України №446/2014 «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський» за яким його територію розширено на 6462, 62 га за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень «Київзеленбуд» було прийнято лише 01.05.2014, тобто через 5 років з дати купівлі спірної земельної ділянки, про що відповідач не міг знати. Також, зазначає, що про наявність акту Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 19.07.2016 за № А166/180 відповідачу не відомо, хоча відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку цільове призначення спірної земельної ділянки є будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, а не землі сільськогосподарського призначення.

Крім того, стверджує, що позивач підтвердив, що фактом порушення прав Кабінету Міністрів України є прийняття 25 грудня 2008 року рішення Коцюбинської селищної ради №2197/25-5, що у сукупності із наведеними у заяві про застосування строку позовної давності обставинами свідчить про пропуск позивачем строку позовної давності.

Також, на підтвердження витрат на правову допомогу представником відповідача долучено платіжне доручення №1124613 від 16.04.2021 на суму 6000 грн.

Від Кабінету Міністрів України до суду надійшли письмові пояснення, в яких позов підтримали та просили задовольнити.

Від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Міністерства екології та природних ресурсів надійшли письмові пояснення у справі, в яких третя особа підтримала позовну заяву та просила задовольнити, посилаючись на те, що спірними відносинами порушено право власності держави на землі лісового фонду та природоохоронного призначення, які мають обмежений режим використання, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання лісогосподарських земель, їх відтворення.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 23.09.2016 відкрито провадження у даній справі.

Ухвалою судді Ірпінського міського суду Київської області ОСОБА_4 від 21.01.2020 прийнято дану справу до свого провадження після повторного автоматизованого розподілу у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_5 .

Ухвалою судді Ірпінського міського суду Київської області ОСОБА_6 від 04.10.2021 прийнято дану справу до свого провадження після повторного автоматизованого розподілу у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_4 .

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 30.08.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_7 підтримала позовну заяву та просила задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_8 в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову, із підстав, викладених у відзиві.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені своєчасно та належним чином, про причини неявки суду не повідомили.

Заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, дослідивши письмові докази у справі, з`ясувавши всі обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для вирішення справи по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року №2197/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 », затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 , передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку, площею 0, 15 га гр. ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення Коцюбинської селищної ради Волконському С.Л. видано Державний акт про право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га, кадастровий номер 3210946200:01:042:0142.

18 березня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Остапенко Є.Є. за реєстровим №177, відповідно до якого покупець передав у власність покупцю, а покупець прийняв належну продавцю на праві власності земельну ділянку площею 0,1500 гектарів, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки: будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; кадастровий номер: 3210946200:01:042:0142, продаж земельної ділянки вчинено за 77214 гривень 38 копійок.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 25 червня 2013 року у справі №367/2550/13-ц за позовом Прокурора м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство» про визнання недійсними рішення, державних актів на право власності на землю, визнання права власності на земельну ділянку: визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 25.12.2008 р. №2197/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 »; визнано недійсним державний акт серії ЯЖ №922154 на право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га (кадастровий номер земельної ділянки 3210946200:01:042:0142), цільове призначення для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , виданий на ім`я ОСОБА_2 ; визнано недійсним державний акт серії ЯЖ №814278 на право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га (кадастровий номер земельної ділянки 3210946200:01:042:0142), цільове призначення для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , виданий на ім`я ОСОБА_1 .

Рішення суду набрало законної сили 08 липня 2013 року.

Вказаним рішенням суду встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25.12.2008 р. №2197/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 » ОСОБА_2 було затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЖ №922154 на право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га (кадастровий номер земельної ділянки 3210946200:01:042:0142), цільове призначення для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Крім того, судом встановлено, що згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки №177 від 18.03.2009 р. земельну ділянку площею 0,1500 га по АДРЕСА_1 придбав ОСОБА_1 . На підставі зазначеного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЖ №814278 на право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га (кадастровий номер земельної ділянки 3210946200:01:042:0142), цільове призначення для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Також судом встановлено, що згідно листа Відділу Держкомзему у м. Ірпінь від 18.01.2013 р. №01-02/44-1, наявного в матеріалах справи, державна статистична звітність (форми 6-зем) по смт. Коцюбинське в період з 01.01.2008 р. по 31.12.2008 р. не велася, землі запасу по смт. Коцюбинське в період з 01.01.2008 р. по 31.12.2008 р. не обліковувалися. Відомості щодо встановлення та зміни меж Коцюбинської селищної ради у відділі Держкомзему відсутні. Зазначені обставини, також підтверджуються актом службового розслідування стосовно діяльності колишнього начальника відділу Держкомзему в м. Ірпінь ОСОБА_9 . Державного комітету України із земельних ресурсів від 27.04.2011 р. Відповідно до висновку №9544/63 від 15.12.2008 р. Державного управління охорони навколишнього середовища в Київській області про погодження матеріалів проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідача було надано позитивний висновок за умови здійснення переведення земельної ділянки в категорію землі житлової та громадської забудови та внесення відповідного коригування до Генерального плану смт. Коцюбинське та розробки містобудівного обґрунтування. Однак, як вбачається з проекту землеустрою, наявного в матеріалах справи, вказані умови висновку виконані не були.

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Вищевказаним рішенням суду встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, оскільки на момент прийняття рішення Коцюбинською селищною радою про надання у власність земельної ділянки першому власнику, межі смт. Коцюбинське у встановленому законом порядку не були визначені та не встановлені, а тому спірне рішення Коцюбинської селищної ради не відповідає вимогам земельного законодавства.

Таким чином, для даної справи є преюдиційним той факт, що приймаючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу у власність, Коцюбинська селищна рада перевищила свої повноваження та розпорядилась землею, яка не знаходилась у віданні цього органу місцевого самоврядування, тобто, першому власнику земельна ділянка передана у власність неуповноваженим органом.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.ч. 1,2, п. г ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян і юридичних осіб на земельні ділянки здійснюються шляхом визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Статтею 55 Земельного кодексу України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до ст. 56 Земельного кодексу України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Статтями 7, 8 Лісового кодексу України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

Відповідно до ст. 57 Земельного кодексу України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Частиною першою ст. 17 Лісового кодексу також встановлено, що у постійне користування ліси на землях саме державної власності, для ведення лісового господарства, без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Частиною четвертою ст. 17 Лісового кодексу передбачено, що право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Згідно ст. 13 Земельного кодексу України, до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, серед іншого, і розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Компетенція Кабінету Міністрів України визначена ст.ст. 122, 149 Земельного кодексу України.

Зокрема, відповідно до ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, серед іншого і ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Рішенням у справі №367/2550/13-ц встановлено факт незаконності набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку та вибуття спірної земельної ділянки із володіння власника - держави поза її волею.

Судом встановлено, що на момент розгляду справи, спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення та розташована на території НПП «Голосіївський», а тому розпорядником її є Кабінет Міністрів України.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

За правилом статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України, випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.У разі, коли відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який у подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України.

Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74).

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Саме при вирішенні питання про витребування майна здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна, у тому числі з`ясуванню підлягає й те, чи знав або чи міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця. Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, пункт 52).

Завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин (статті 1, 3, 15 ЦПК України).

Відповідно до частин 2, 3 статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно з частиною 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (надалі по тексту - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Суд вважає, що з огляду на характер спірних правовідносин, обставини, що встановлені судом та застосовані правові норми, не вбачає невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Витребування спірної земельної ділянки з володіння ОСОБА_1 на користь держави відповідатиме критерію законності: витребування з його власності земельної ділянки здійснюється на підставі норм статті 153 ЗК України, статті 388 ЦК України в зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб`єктів звернення в правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

Суспільним, публічним інтересом звернення Першого заступника прокурора Київської області в інтересах Кабінету Міністрів України до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки з володіння ОСОБА_1 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Суспільний, публічний інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 05 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 04 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Суд вважає, що ОСОБА_1 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (стаття 1 ЛК України) природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірної земельної ділянки знав або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що ліс і ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

У судовому засіданні встановлено, що Указом Президента України від 01.05.2014 р. межі парку «Голосіївський» розширено на 6462,62 на за рахунок земель Київського комунального об`єднання «Київзеленбуд» (т.1, а.с.17).

Згідно інформації КП «Святошинське лісопаркове господарство» від 14.07.14 № 472 спірна земельна ділянка увійшла до території національного природного парку «Голосіївський» (т.1, а.с.17).

Таким чином, на даний час спірна земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду, а саме, національного природного парку Голосіївський».

Спірна земельна ділянка знаходиться на землях Святошинського лісопаркового господарства, тобто відносилась до земель лісогосподарського призначення.

Згідно інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 08.10.14, спірна територія була лісами ще з радянських часів. Так, на підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20.06.1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07.08.1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке ввійшло до складу управління земельної зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14167 га. Згідно розпорядження Київської міської державної адміністрації № 2715 від 17.12.01 на виконання рішення Київської міської ради від 02.10.01 № 59/1493, перейменовано: Київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва «Київзеленбуд» на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатацій «Київзеленбуд»; державне комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство на комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство». Лісовпорядні роботи проводились в 1945-46, 1952-59, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках (т.1, а.с.16).

Таким чином, з урахуванням інформації ВО «Укрдержліспроект» та наведених вище законодавчих положень, спірна територія була і залишається землями лісогосподарського призначення.

З урахуванням того, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт. Коцюбинське, враховуючи вимоги п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції станом на момент прийняття спірних рішень Коцюбинської селищної ради), остання і після прийняття нового Земельного кодексу України продовжувала перебувати у державній власності, а отже селищна рада не мала права нею розпоряджатись.

А з огляду на те, що на даний час спірна земельна ділянка відноситься до лісових земель та розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, розпорядником її є Кабінет Міністрів України.

Враховуючи, що спірна земельна ділянка перебуває у власності ОСОБА_1 , витребувати її в порядку ст.388 Цивільного кодексу України можливо лише за позовом розпорядника цієї земельної ділянки на даний час, яким є Кабінет Міністрів України.

Дана позовна заява подана до суду першим заступником прокурора Київської області в інтересах Кабінету Міністрів України. Позовна заява подана за письмовим дорученням Генеральної прокуратури України (т.1, а.с.15), тобто відповідно до вимог ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 08 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. Задоволення позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах Кабінету Міністрів України про повернення в державну власність земельної ділянки, яка вибула з такої власності незаконно, не свідчитиме про порушення принципу «пропорційності» при оскільки покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Наведене узгоджується із правовими висновками у подібних правовідносинах, зробленими Верховним Судом у постановах від 03 вересня 2018 року у справі № 367/7455/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 367/4137/16-ц, від 29 січня 2019 року у справі № 911/3455/17, від 04 вересня 2019 року у справі № 367/6456/16-ц.

Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частини 1,5 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим, згідно з частинами 3,4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Строк позовної давності за позовом, пред`явленим в інтересах держави, може починатись лише з одного моменту - дати реальної обізнаності (або можливості бути обізнаним) уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, який реалізує відповідне цивільне право, про наявність порушення права держави, та про особу порушника,

Обізнаність будь-якої іншої особи або органу про наявність порушення прав держави не може свідчити про початок перебігу строку позовної давності, оскільки останні не мають права на позов у його матеріальному розумінні та не можуть звернутись до суду з метою відновлення чи захисту порушеного цивільного права держави або її законного інтересу.

Великою Палатою Верховного Суду у постановах у справі № 357/9328/15-ц від 30 січня 2019 року, у справі № 372/1036/15-ц від 07 листопада 2018 року, у справі № 359/2012/15-ц від 30 травня 2018 року, у справі № 367/6105/16-ц від 31 жовтня 2018 року вказано, що обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який здійснює свої повноваження відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів України», до його безпосередніх функцій не належить здійснення контролю у сфері земельних правовідносин та відсутні повноваження щодо витребування інформації від органів місцевого самоврядування та органів державної влади про ухвалені рішення із земельних питань, особливо зважаючи, що положення законодавства про доступ до публічної інформації не регулюють правовідносини між державними органами та суб`єктами владних повноважень.

Суд звертає увагу на те, що Кабінет Міністрів України, який визначений прокурором у якості позивача не був учасником спірних правовідносин щодо передачі у приватну власність земельної ділянки лісогосподарського призначення та подальшого її відчуження на підставі цивільно-правових угод.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постановах у справі № 469/1203/15-ц від 22 травня 2018 року, у справі № 372/1387/13-ц від 06 червня 2018 року, у справі № 697/2751/14-ц від 20 червня 2018 року, строк позовної давності має відліковуватися не з моменту винесення органом державної влади розпоряджень, що порушують права позивача, а з моменту, коли дані про порушення були або об`єктивно могли бути виявлені; у органів виконавчої влади (до яких відносяться і Кабінет Міністрів України) відсутня законодавча можливість самостійного встановлення факту порушення інтересів держави, у зв`язку із чим вказане у позові порушення вимог законодавства і на даний час залишається не усунутим.

Отже, Кабінет Міністрів України в силу положень статті 19 Конституції України та згідно з повноваженнями, передбаченими Земельним кодексом України, законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», не мав можливості та повноважень самостійно дізнатися про порушення інтересів держави, які стали підставою для звернення до суду прокурора у цій справі, інакше, як з часу отримання ухвали про відкриття провадження у цій справі.

Перевіряючи дотримання позивачем строку позовної давності, судом встановлено, що Кабінет Міністрів України довідався про порушене право та особу яка його порушила, - 14 листопада 2016 року з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у цій справі (т.1, а.с. 36).

В матеріалах справи відсутні будь-які дані щодо інформування органом місцевого самоврядування законного власника/розпорядника спірної землі про розпорядження нею та оформлення на неї права приватної власності за першим набувачем чи про припинення речового права лісогосподарської установи на постійне користування землями державного лісового фонду.

Підсумовуючи викладене, суд вважає, що саме з цього часу позивач - Кабінет Міністрів України довідався про порушення прав держави, захист інтересів якої відповідно до статей 20,122,149 ЗК України входить до компетенції цього центрального органу виконавчої влади (аналогічні висновки щодо моменту обізнаності Кабінету Міністрів України у справах з ідентичних правовідносин дійшов Верховний Суд у постановах у справі № 367/3246/15 від 09 жовтня 2019 року, у справі №367/3240/15 від 30 жовтня 2019 року), а тому заява відповідача про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягає.

При вирішенні спору, суд не приймає заперечення відповідача проти позову, викладені у заявах по суті справи з підстав, викладених вище.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про необхідність задоволення позову в повному обсязі.

Питання щодо стягнення витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору підлягають вирішенню за правилами статті 141 ЦПК України, згідно частини першої якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відтак, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати, пов`язані зі сплатою судового збору в сумі 1378 гривень.

Керуючись ст. ст. 12, 133, 141, 258-259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

Позов першого заступника прокурора Київської області, в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, Національний природний парк «Голосіївський» про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння задовольнити.

Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га, з кадастровим номером 3210946200:01:042:0142.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 ) на користь прокуратури Київської області (м. Київ, бульвар Лесі Українки, 27/2, код ЄДРПОУ 02909996) витрати зі сплати судового збору у розмірі 1378 (одна тисяча триста сімдесят вісім) гривень.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 17 січня 2025 року.

Суддя Ю.В. Кравчук