Ухвала

від 20.01.2025 по справі 907/1075/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

про відмову у відкритті провадження у справі

"20" січня 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/1075/24

Суддя Господарського суду Закарпатської області Мірошниченко Д.Є., розглянувши позовну заяву і додані до неї матеріали

за позовом ОСОБА_1 , м. Ужгород

до відповідача Відділу державної виконавчої служби у місті Ужгород Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, м. Ужгород

та до відповідача Першої Ужгородської державної нотаріальної контори, м. Ужгород

про скасування арешту та зобов`язання зняти арешт

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Відділу державної виконавчої служби у місті Ужгород Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції та до Першої Ужгородської державної нотаріальної контори про скасування арешту, накладеного Першою Ужгородською державною нотаріальною конторою на все майно позивача на підставі постанови Відділу державної виконавчої служби у місті Ужгород Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції серії АЕ № 109904 від 17.01.2005 та зобов`язання відповідачів зняти арешт на все нерухоме майно ОСОБА_1 .

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 907/1075/24 визначено головуючого суддю Мірошниченка Д. Є., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.01.2025.

Дослідивши матеріали позовної заяви за вх.№ 02.3.1-05/1148/24 від 23.12.2024, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з огляду на наступне.

Відповідно до статей 55, 124 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Виходячи із принципу гарантування Конституцією України судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону (частина 1 статті 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

При цьому, частиною 1 статті 8 названого Закону передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Таким чином, право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом, до підсудності якого вона віднесена. Особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права, у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Так, за приписами частин 1, 2 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Згідно з частиною 3 статті 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Підвідомчість визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Підвідомчість визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 № 15-рп/2002 у справі № 1-2/2002, положення частини 2 статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

При цьому суд зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 18.11.2010 у справі "Мушта проти України" визначено, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.

Суд звертає увагу, що згідно з частиною 1 статті 2 ГПК України гарантується право на звернення до господарського суду саме в установленому цим Кодексом порядку.

За приписами частини 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до частини 3 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Як вбачається з заявлених позовних вимог, відповідно до витягу про реєстрацію в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 25.01.2005 № 2404902 на все майно ОСОБА_1 накладено арешт. Даний арешт було накладено на підставі постанови Відділу державної виконавчої служби Ужгородського міського управління юстиції, серія АЕ №109904 від 17.01.2005, яку винесено на підставі наказу Господарського суду Закарпатської області № 12/102 від 17.06.2002.

Також позивач зазначає, що згідно з квитанцією № 5841-2732-2368-8196 від 23.11.2024 останнім сплачено відповідну заборгованість та 06.12.2024 подано до відповідачів заяви про зняття арешту з долученням даної квитанції та інших документів, але арешт з майна так і не було знято.

За доводами позивача, таке подальше обтяження власності порушує його права та інтереси як власника майна мирно володіти та розпоряджатися своїм майном, а отже арешт має бути скасовано за рішенням суду.

Суд зазначає, що в порядку господарського судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

За загальним правилом рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частина 1 статті 74 Закону України "Про виконавче провадження").

Таким чином, позивач правомірно звернувся до Господарського суду Закарпатської області, тобто до суду, який видав виконавчий документ - наказ у справі № 12/102, не дотримавшись при цьому порядку такого звернення з огляду на таке.

Статтею 14 ГПК України передбачений принцип диспозитивності господарського судочинства, який передбачає позицію позивача щодо вибору способу захисту з урахуванням тієї обставини, що роль суду зведена до організації господарського процесу, сприяння реалізації прав учасників процесу та контролю за виконанням ними законодавчо визначених обов`язків, і суд не повноважний визначати спосіб захисту без відповідного звернення зацікавленої особи, оскільки суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Так, відповідно до статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

За змістом статті 339 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядає виключно місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у першій інстанції, тобто той господарський суд, що видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу), і в тому ж складі суду (якщо цьому не перешкоджають об`єктивні обставини, як-от звільнення судді, його захворювання, перебування у відпустці тощо). Виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід`ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби.

В свою чергу, відповідно до частини 1 статті 340 ГПК України, скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у господарських справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців під час виконання судових рішень у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Виходячи з аналізу вищезазначених норм права та обставин встановлених вище судом вбачається, що частиною 1 статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", з урахуванням вимог ГПК України, чітко встановлено, що в разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення при виконанні рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний суд, який ухвалив таке рішення за правилами господарського судочинства відповідно. Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 02.10.2019 у справі № 753/22823/18-ц (провадження № 14-408цс19), від 06.06.2018 у справах № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18) та № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28.11.2018 у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18), від 13.03.2019 у справі № 545/2246/15-ц (провадження № 14-639цс18), від 03.04.2019 у справі № 370/1288/15 (провадження № 14-612цс18), від 10.04.2019 у справі №766/740/17-ц (провадження № 14-664цс18), від 10.04.2019 у справі № 908/2520/16 (провадження №12-30гс19) та від 29.05.2019 у справі № 758/8095/15-ц (провадження № 14-134цс19).

Таким чином, позивач може оскаржувати дії (бездіяльність) державного виконавця в порядку статті 339 ГПК України, звернувшись з відповідною скаргою до суду, який видав виконавчий документ, в межах вже існуючої господарської справи, а не шляхом подання окремого позову.

При цьому суд зауважує, що за змістом поданої ОСОБА_1 позовної заяви між сторонами відсутній спір про право, а фактично стосується порушень вимог виконавчого провадження органами державної виконавчої служби, а тому заявник повинен звернутися до суду, який видав виконавчий документ з вимогою про оскарження рішення, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби шляхом подання скарги на рішення, дію чи бездіяльність органів державної виконавчої служби в межах розглянутої господарської справи, що в свою чергу виключає можливість звернення до суду із окремим позовом. Подібні правові висновки також викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду 02.10.2019 у справі № 904/51/19 та у постановах Верховного Суду від 23.12.2020 у справі №554/7908/17-ц, від 02.06.2020 у справі № 201/10187/18.

З огляду на зазначене, установивши, що позивач є боржником у виконавчому провадженні, суд дійшов висновку про те, що боржник не може пред`являти позов про зняття арешту з його майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту, а саме, оскарження боржником рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VI ГПК України, а отже даний позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Разом з тим, відповідно до частини 6 статті 175 ГПК України суд роз`яснює, що позивач не позбавлений права звернутись до Господарського суду Закарпатської області зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність виконавців та посадових осіб державної виконавчої служби в межах справи № 12/102 в порядку статті 339 ГПК України.

Керуючись статтями 20, 175, 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження у справі № 907/1075/24.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена в порядку та строк, встановлені статтями 254-256 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалу складено та підписано 20.01.2025.

Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається - http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.

Суддя Д. Є. Мірошниченко