Рішення

від 20.01.2025 по справі 440/13787/24

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

. 20 січня 2025 року м. ПолтаваСправа № 440/13787/24

Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Чеснокової А.О., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 до Департаменту з питань реєстрації про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Департаменту з питань реєстрації, в якій спросить:

визнати протиправною відмову Департаменту з питань реєстрації у реєстрації місця проживання неповнолітньої ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 - без згоди батька;

зобов`язати Департамент з питань реєстрації повторно розглянути заяву неповнолітньої ОСОБА_2 від 14.11.2024 про реєстрацію місця проживання та прийняти рішення, з урахуванням висновків суду.

В обґрунтування позовних вимог зазначено що відповідач протиправно відмовив у реєстрації місця проживання неповнолітньої ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 - без згоди батька, що на переконання позивача порушує права та законні інтереси неповнолітньої особи.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 22.11.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, яку призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідач позов не визнав, в обґрунтування своїх заперечень посилався на Закон України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" та Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування) № 265, які передбачають, що у разі подання заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особою, яка не досягла 18-річного віку, реєстрація проживання (перебування) здійснюється за згодою батьків або інших законних представників такої особи. Звернув увагу на те, що згода іншого з батьків не потрібна лише в тому разі, якщо батьки зареєстровані за однією адресою, що не відповідає обставинам справи.

Справу за вказаним позовом розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось на підставі частини четвертої статті 229 вказаного Кодексу.

Суд, вивчивши матеріали справи, встановив такі обставини та відповідні до них правовідносини.

13.11.2024 неповнолітня ОСОБА_2 звернулась до Центру надання адміністративних послуг Полтавської міської ради із заявою про реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

До заяви приєднано квитанцію про сплату адміністративного збору та такі документи: 1) паспорт громадянина України № НОМЕР_1 від 01.02.2022, орган видачі 5311; 2) свідоцтво про народження ОСОБА_2 , а/з № 35, серія НОМЕР_2 видане Октябрським ВРАЦС Полтавського МУЮ від 14.01.2008; 3) копію паспорта матері ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , серія НОМЕР_3 виданий Кобеляцьким РВ УМВС України в Полтавській області, дата видачі 21.12.2006 та копія картки платника податків; 4) копію з копії сповіщення № 425 Військової частини НОМЕР_4 від 28.02.2024, зареєстроване за № 1822/411.

Зазначена заява 14.11.2024 передана до Управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб Департаменту з питань реєстрації.

За результатами розгляду заяви ОСОБА_2 від 13.11.2024 органом реєстрації прийнято рішення від 14.11.2024 про відмову у реєстрації місця проживання з одночасним зняттям із задекларованого/зареєстрованого місця проживання неповнолітньої ОСОБА_2 , мотивоване посиланням на вимоги підпункту 3 пункту 87 Порядку № 265: особа не подала або подала не в повному обсязі необхідні документи або відомості з підстав відсутності згоди власника/співвласників житлового приміщення за адресою якого заявлена реєстрація місця проживання; в заяві згода на реєстрацію місця проживання неповнолітньої особи була надана одним законним представником (матір`ю ОСОБА_1 ). Згода іншого законного представника відсутня, натомість додана копія сповіщення № 425 Військової частини НОМЕР_4 від 28.02.2024, зареєстрованого за № 1822/411 про те, що ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 зник безвісти.

Незгода позивача з такою відмовою стала підставою для звернення до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступних приписів законодавства.

Положеннями ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судом з`ясовано, що спірні відносини склалися внаслідок відмови посадових осіб відповідача зареєструвати місце проживання неповнолітньої дитини за адресою місця реєстрації її матері. При цьому, єдиною підставою для відмови відповідача у реєстрації місця проживання ОСОБА_2 за місцем проживання матері є відсутність письмової згоди батька дитини на виконання вказаних дій, обов`язковість надання якої відповідач обґрунтовує з посиланням п.32 Порядку №265.

У першу чергу суд зазначає, що в силу ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України 27.02.1991, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння.

Статтею 33 Конституції України встановлено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів визначає Сімейний кодекс України.

Відповідно до ч.3 ст.160 Сімейного кодексу України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

В свою чергу, відповідно до приписів ч.2 ст.29 Цивільного кодексу України, фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

У відповідності до ч.1 ст.29 Цивільного кодексу України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (тут і далі у редакції на момент спірних правовідносин), відповідно до Конституції України регулює відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження.

Відповідно до ст.2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.

При цьому, відповідно до ст.4 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" законодавство про свободу пересування та вільний вибір місця проживання складається з Конституції України, цього Закону, інших законів та міжнародних договорів України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші норми, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються норми міжнародного договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Обмеження вільного вибору місця проживання визначається статтею 13 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" відповідно до якої вільний вибір місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться: у прикордонній смузі; на територіях військових об`єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан; на тимчасово окупованих територіях.

Вільний вибір місця проживання обмежується щодо: осіб, які не досягли 14-річного віку; осіб, до яких згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов`язані з обмеженням або позбавленням волі; осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.

Відносини у сфері надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні, встановлює порядок надання таких послуг та порядок внесення, обробки, обміну відповідними відомостями в електронних реєстрах, базах даних для надання таких послуг регулює Закон України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" (тут і далі у редакції на момент спірних правовідносин).

Відповідно до п.4 ч.1 ст.2 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" декларування місця проживання особи - повідомлення особою органу реєстрації адреси свого місця проживання шляхом надання декларації про місце проживання в електронній формі з використанням Єдиного державного веб-порталу електронних послуг з подальшим внесенням такої інформації до реєстру територіальної громади

Відповідно до п.12 ч.1 ст.2 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання (перебування) особи - внесення за заявою про реєстрацію місця проживання (перебування), поданою особою в паперовій формі, до реєстру територіальної громади інформації про місце проживання (перебування) особи.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" декларування та реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється з метою:

1) створення умов для реалізації прав особи, зокрема виборчих прав, права на участь у місцевому самоврядуванні, на отримання соціальних, публічних послуг, у випадках, передбачених законом;

2) ведення офіційного листування та здійснення інших комунікацій з особою;

3) використання знеособлених даних реєстрів територіальних громад для обґрунтованого розроблення органами державної влади та органами місцевого самоврядування програм економічного і соціального розвитку адміністративно-територіальних одиниць, визначення правомочності зборів жителів територіальної громади, для статистичних, наукових та інших потреб у визначених законом та актами Кабінету Міністрів України випадках.

Відповідно до ч.2 ст.4 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" порядок декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття з реєстрації місця проживання, скасування декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), форми декларацій (заяв), що подаються для декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого та зареєстрованого місця проживання (перебування), а також порядок ведення реєстру територіальної громади, надання та передачі інформації з та до такого реєстру визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 5 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" формулює загальні вимоги до декларування та реєстрації місця проживання (перебування) особи, відповідно до пункту 6 якої, реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється за заявою такої особи, поданою в паперовій формі до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг, за адресою житла будь-якої форми власності.

При цьому, умова про надання згоди батька щодо реєстрації місця проживання (перебування) дитини наведена лише у пункті 4 зазначеної статті, а саме щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років за місцем проживання (перебування) одного з батьків чи законних представників, з яким проживає дитина.

Суд підкреслює, що вимога щодо згоди батька, який не проживає з дитиною, яка досягла 14 років, приписи Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" не містять.

Порядок реєстрації місця проживання (перебування) особи визначений статтею 9 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" відповідно до частини 1 якої, у разі реєстрації місця проживання (перебування) особи під час особистого відвідування органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) подається заява про реєстрацію місця проживання (перебування) за формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Реєстрація місця проживання (перебування) особи, зміна її місця проживання (перебування) може бути здійснена за зверненням її законного представника або представника, що діє на підставі довіреності, посвідченої у встановленому законом порядку (далі - представник).

До заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особи додаються: 1) паспортний документ особи або довідка про звернення за захистом в Україні, або документ, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними; 2) свідоцтво про народження - для дітей віком до 14 років; 3) документи, що підтверджують право на проживання (перебування) в житлі, адреса якого реєструється для проживання (перебування) (відомості про житло (документи), що підтверджують право власності на житло, рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житла, визнання за особою права користування житлом, жилим приміщенням, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи, визначені Кабінетом Міністрів України); 4) документи, що посвідчують особу законного представника (представника); 5) документи, що підтверджують повноваження особи як законного представника (представника), крім випадків, якщо законними представниками дитини є її батьки чи один із батьків; 6) документ, що підтверджує сплату адміністративного збору; 7) військово-обліковий документ (для громадян України, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку) (ч.2 ст.9 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні").

Забороняється вимагати для реєстрації місця проживання (перебування) подання особою відомостей та/або документів, не передбачених цим Законом (ч.7 ст.9 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні").

Відповідно до ч.1 ст.12 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" орган реєстрації відмовляє у внесенні до реєстру територіальної громади інформації про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) особи у разі, якщо: 1) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться відомості про обтяження щодо житла, яке особа декларує або реєструє як місце проживання (перебування); 2) відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не відповідають відомостям у поданих особою документах або даних; 3) особа подала документи або відомості, передбачені цим Законом, не в повному обсязі; 4) у поданих особою документах або відомостях містяться недостовірні відомості або подані документи є недійсними, або строк дії паспортного документа іноземця чи особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, закінчився; 5) за декларуванням або реєстрацією місця проживання (перебування) особи звернулася дитина віком до 14 років або особа, не уповноважена на подання документів; 6) житлу, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування), не присвоєна адреса у встановленому порядку; 7) за адресою житла, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування), наявний об`єкт нерухомого майна, який не належить до житла; 8) відомості реєстру територіальної громади щодо задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини віком до 14 років не відповідають відомостям, наведеним у заяві (декларації), поданій стосовно цієї дитини; 9) дані реєстру територіальної громади щодо задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини віком від 14 до 18 років не відповідають відомостям, наведеним у заяві (декларації), поданій цією дитиною.

Аналіз наведених норм Законів України свідчить про безумовне право дитини, яка досягла чотирнадцяти років самостійно як визначити своє місце проживання, так і звернутись за його реєстрацією.

Щодо посилання відповідача на приписи Порядку №265, суд зазначає таке.

Механізм здійснення декларування/реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування), а також встановлює форми необхідних для цього документів визначає Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 № 265 (далі - Порядок № 265).

Відповідно до п.3 Порядку № 265, декларування/реєстрація місця проживання (перебування), зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), зміна місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування) особи здійснюється органом реєстрації, на території територіальної громади, на яку поширюються повноваження відповідної ради.

Громадянин України, який проживає на території України, а також іноземець чи особа без громадянства, які на законних підставах постійно або тимчасово проживають на території України, зобов`язані протягом 30 календарних днів після зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання та прибуття до нового місця проживання (перебування) задекларувати/зареєструвати його. Іноземець чи особа без громадянства, які отримали довідку про звернення за захистом в Україні, можуть зареєструвати місце свого перебування в Україні (абз.1 п.5 Порядку № 265).

Реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється під час особистого відвідування органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) за адресою житла незалежно від форми власності (п.27 Порядку № 265)

Особи, які досягли 14-річного віку, самостійно подають заяву про реєстрацію місця проживання (перебування) (п. 31 Порядку № 265).

У разі подання заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особою, яка не досягла 18-річного віку, реєстрація місця проживання (перебування) здійснюється за згодою батьків або інших законних представників такої особи. Згода не надається у разі коли особа є здобувачем освіти та здійснює реєстрацію свого місця проживання (перебування) в гуртожитку, що належить до сфери управління закладу освіти (п.32 Порядку № 265).

У разі коли місце проживання батьків або інших законних представників особи віком до 18 років задекларовано/зареєстровано за однією адресою, згода іншого з батьків або законних представників не надається (п.34 Порядку № 265).

Отже, як вбачається з п.32 Порядку №265, дитина віком з 14 до 18 років обмежена правом на місце реєстрації та, відповідно, й на вільне обрання місця проживання згодою того з батьків, який проживає окремо, що не відповідає правам такої дитини, які надані їй приписами Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України та не вбачається обмежень й з приписів Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Дана позиція також викладена в постанові Верховного суду від 28 червня 2023 року у справі № 420/12209/22.

Суд зазначає, що юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України.

Однією з ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади. Пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України закріплено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.10.2002 № 17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України) визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.

Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин.

Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України.

Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.

Так, відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України, Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

Згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

Суд зазначає, що статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В свою чергу, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (п.1 ч.2 ст.2 КАС України).

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.

Конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини та громадянина в Україні, включаючи і право на вільне місце проживання (перебування), передбачають правові гарантії, правову визначеність і пов`язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Практикою ЄСПЛ сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у Рішенні ЄСПЛ від 28.11.1999 у справі "Брумареску проти Румунії" зазначено, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (пункт 61). Також у Рішенні від 13.12.2001 в справі "Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови" ЄСПЛ зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (пункт 109).

Поняття "законні очікування" (legitimate expectations) слід розглядати як елементи верховенства права та "юридичної визначеності" (legal certainty). Практика Суду ЄС і ЄСПЛ розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних правопорядків.

Крім того, ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці характеризує якість закону як правове положення, що може витримати перевірку його на якість, якщо це положення є достатньо чітким у переважній більшості справ, що їх розглядали національні органи (Ґавенда проти Польщі від 14.03.2002).

Чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Броньовський проти Польщі від 22.06.2004). Якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право (Аманн проти Швейцарії від 16.02.2000).

В той же час суд підкреслює, що приписи Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України та Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" щодо місця проживання та його реєстрації дитиною, яка досягла 14 років, є чіткими та передбачуваними.

Отже, з огляду на наведене, суд відхиляє посилання відповідача на приписи Порядку № 265 як на підставу правомірності прийняття спірного рішення щодо відмови дитині, яка досягла 14 років у здійсненні реєстрації місця проживання без згоди батька, та вважає його таким, що прийнято не на підставі та не у спосіб, що визначений Конституцією та законами України, а відтак визнає його протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7, 9, 77, 139, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , рнокпп НОМЕР_5 ) до Департаменту з питань реєстрації (вул. Соборності, 36, м. Полтава, Полтавська область, 36000, ЄДРПОУ 43156341) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправною відмову Департаменту з питань реєстрації від 14 листопада 2024 року у реєстрації місця проживання неповнолітньої ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 - без згоди батька.

Зобов`язати Департамент з питань реєстрації повторно розглянути заяву неповнолітньої ОСОБА_2 від 14.11.2024 про реєстрацію місця проживання та прийняти рішення з урахуванням висновків суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Апеляційна скарга на це рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя А.О. Чеснокова