Постанова

від 24.12.2024 по справі 495/4737/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/5785/24

Справа № 495/4737/23

Головуючий у першій інстанції Заверюха В.О.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.12.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Вадовської Л.М.,

Сєвєрової Є.С.,

за участю:

секретаря Козлової В.А.,

представника в/ч НОМЕР_1 - ОСОБА_7.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_7 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 травня 2023 року, ухваленого під головуванням судді Заверюхи В.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про розірвання шлюбу, визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері,

встановив:

10.05.2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про розірвання шлюбу, визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері.

Позовні вимоги були обґрунтовані наступним.

28.12.2018 року між сторонами було зареєстровано шлюб.

Під час шлюбу у подружжя народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач зазначав, що на протязі останнього часу сімейне життя між ними поступово погіршувалося, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення між ними шлюбних відносин. На даний момент ведення між ними спільного господарства припинено та сторони проживають окремо. Малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 та перебуває на його утриманні. Позивач самостійно займається вихованням та матеріальним утриманням дитини, піклується про неї, цікавиться станом здоров`я та успіхами, забезпечує дитину належним харчуванням, медичним доглядом та лікуванням. Позивач має стабільний та достатній заробіток для утримання дитини, матеріальний стан позивача дозволяє в повній мірі забезпечити дитину необхідним харчуванням, корисним дозвіллям (відвідування дитячих таборів, ігрових, розважальних та спортивних центрів). Боргових зобов`язань перед будь-якими фінансовими установами позивач не має, що виключає можливості зменшення обсягу витрат на дитину. Намагання позивача визначити місце проживання з ним пов`язане з неналежною поведінкою відповідачки по відношенню до дитини, відповідачкк, як мати належним чином не виконує свої батьківські обов`язки по вихованню дитини, не цікавиться її життям, здоров`ям та розвитком, свідомо нехтує своїми батьківськими обов`язками, наведене свідчить про самоусунення відповідача від виконання батьківських обов`язків по вихованню та утриманню дитини. Оскільки позивач є біологічним батьком малолітньої дитини та враховуючи необхідність подальшої опіки над донькою, позивач звернувся до суду з даним позовом, оскільки інших засобів впливу на відповідача та ефективних шляхів вирішення спірного питання, щодо визначення місця проживання доньки, як звернення до суду, позивач не має.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19.05.2023 року позов ОСОБА_1 було задоволено.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 28.12.2018 року у Білгород-Дністровському міськрайонному відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, актовий запис №634, розірвано.

Визначено місце проживання дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 .

Відібрано дитину ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від матері ОСОБА_2 без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком ОСОБА_1 ,, без участі матері ОСОБА_2 (а.с.19-24).

В апеляційній скарзі представник військової частини (далі - в\ч) НОМЕР_1 ОСОБА_7 ставить питання про скасування рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19.05.2023 року, в частині визначення місця проживання неповнолітньої дитини разом із батьком та відібрання дитини від матері без позбавлення її батьківських прав для проживання дитини разом із батьком, та прийняття в цій частині нового судового рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Відзив на апеляційну скаргу не надійшов.

Також апеляційний суд зазначає, що апеляційну скаргу в\Ч НОМЕР_1 було подано безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 03.06.2024 року цивільну справу було витребувано із суду першої інстанції (а.с.10-11).

Разом з тим, 06.06.2024 року на адресу суду апеляційної інстанції надійшла відповідь від Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області, що цивільну справу № 495/4737/23 в ході проведення обшуку детективами НАБУ у приміщенні суду було вилучено (а.с.14).

У зв`язку з цим, ухвалою Одеського апеляційного суду від 23.07.2024 року вказана цивільна справа була витребувана із НАЗК (а.с.31).

18.09.2024 року дана справа надійшла на адресу суду апеляційної інстанції (а.с.35).

Вирішуючи питання про слухання справи у відкритому судовому засіданні, за участю представника в/ч НОМЕР_1 - ОСОБА_7. та у відсутність інших учасників справи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи неодноразово належним чином були повідомлені про час і місце судового засідання, однак до суду апеляційної інстанції не з`явились, про причину своєї неявки суд не повідомили (а.с.71-76).

У зв`язку з цим, колегія суддів зазначає, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, ЄСПЛ в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Також слід зазначити, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.

На підставі викладеного, а також враховуючи, що в своїх рішеннях ЄСПЛ наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, колегія суддів вирішила слухати справу у відкритому судовому засіданні, за участю з`явившегося представника апелянта.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, доказів, доданих до апеляційної скарги, та які не спростовані позивачем ОСОБА_1 , останній на момент реєстрації позовної заяви в суді був вйськовослужбовцем в\ч НОМЕР_1 з 01.03.2022 року, що підтверджується витягом з наказу командира в\ч НОМЕР_1 № 45 від 01.03.2022 року.

Так, згідно п.1.1. вказаного наказу «Старшого матроса ОСОБА_1 вважати таким, що справи та посаду старшого оператора відділення телекомунікації інформаційного-телекомунікаційного вузла в\ч НОМЕР_1 прийняв та з 01.03.2022 року приступив до виконання службових обов`язків за посадою з посадовим окладом 2 820 грн., шпк «старший матрос» (а.с.8а - зворот).

Колегія суддів зазначає, що після прийняття апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції з`ясовує, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов`язки скаржника, і які конкретно. Встановивши такі обставини, суд має вирішити питання про законність і обґрунтованість судового рішення та, як наслідок, його скасування на підставі п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку обов`язковою підставою для скасування рішення місцевого суду, якщо суд першої інстанції прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Якщо ж після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, то апеляційний суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України, оскільки у такому випадку не існує правового зв`язку між скаржником і сторонами у справі, у зв`язку з чим відсутній суб`єкт апеляційного оскарження.

Тлумачення наведених норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи стосується оскаржуване судове рішення безпосередньо прав та обов`язків скаржника, та лише після встановлення таких обставин вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про його права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися, - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 62/12 та від 16 січня 2020 року у справі № 925/1600/16, а також у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13 (провадження №61- 41547сво18). Зазначена правова позиція є незмінною і по теперішній час.

Як вбачається з матеріалів справи, 02.06.2023 року позивач ОСОБА_1 подав рапорт про звільнення його із займаної ним посади на підставі п/п «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» через сімейні обставини, а саме: самостійним вихованням дітей віком до 18 років, яке встановлено рішенням по цій справі. Згідно наказів командира в\ч НОМЕР_1 від 03 червня 2023 року № 41-РС, та від 14.06.2023 року № 169 ОСОБА_1 було звільнено з військової служби і виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення (а.с.8в).

Згідно ст. 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», який також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Вказаний нормативно-правовий акт визначає, що під час воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, можуть бути звільнені у зв`язку із тим, що вони самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років (абз. 12, п.п. «г», п. 2, ч. 4 ст. 26 цього Закону).

Відповідно до приписів Положення про проходження громадянами України військової служби у ЗСУ, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) на підставах, передбачених, зокрема, п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту ЗСУ прирівняні до них (абз. 1 пп. 2 п. 225).

Колегія суддів зазначає, що оскаржуваним рішенням встановлений факт самостійного виховання позивачем дитини віком до 18 років. На цей встановлений факт посилався позивач як на підставу для звільнення з військової служби, про що вказувалось вище у відповідному рапорті.

В результаті ухвалення рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19.05.2023 року позивач отримав судове підтвердження вищевказаного факту, який, в свою чергу, надає підставу для звільнення з військової служби. За обставинами справи позивач надалі звернувся з рапортом про звільнення з військової служби з підстав самостійного виховання ним дитини віком до 18 років.

Уповноваженим суб`єктом розгляду вказаного рапорту є в\ч НОМЕР_1 , де позивач ОСОБА_1 проходив військову службу.

Згідно зі ст. 54 ЦПК України, якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред`явити вимоги до сторони, така сторона зобов`язана сповістити цю особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. До такої заяви повинні бути додані докази про направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява. Вказана вимога закону була порушена позивачем, а її дотримання не було перевірено судом.

Таким чином, розглянувши справу без участі апелянта, сторона позбавлялася права посилатись у відносинах з апелянтом на факти, встановлені рішенням суду, проте сторона послалась при поданні рапорту про звільнення саме на ці факти в оскаржуваному рішенні, а тому апеляційний суд дійшов висновку, що скаржник - в\чс НОМЕР_1 є особою, для якої створені штучні підстави для виникнення обов`язків, які не існували до рішення суду першої інстанції та права якої порушені оскаржуваним судовим рішенням.

У відповідності до п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права.

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення першої інстанції та ухвалення нового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Також згідно з ч. 4 ст. 200 ЦПК України ухвалення в підготовчому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться в порядку, встановленому статтями 206, 207 цього Кодексу.

Разом з тим, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Так, як вбачається з позову, частина позовних вимог стосувалася прав та законних інтересів дитини - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зокрема, в частині визначення її місця проживання з батьком.

Частиною 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Крім того, ст. 8 Законом України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

У відповідності до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Згідно зі ст. 150 СК України, батьки зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої освіти, поважати дитину.

За змістом ч. 4, ч. 6 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Відповідно до ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За змістом ч. 1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Як було вказано вище і вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_2 визнала позов, погодилася з визначенням місця проживання дитини з батьком (а.с.16), проте чи відповідає таке визначення місця проживання інтересам дитини та як вона буде реагувати на це, судом не було перевірено, хоча в такому випадку він повинен був перш за все здійснити перевірку дотримання прав дитини, а не формально приймати визнання позову, і таке виключення з загального правила змагальності встановлено виключно в інтересах дитини.

При цьому, згідно з ч. 4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Частиною 5 вказаної статті передбачено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Проте, матеріали справи не містять письмового висновку органу опіки та піклування щодо розв`язання спору, який виник між сторонами. Також матеріали справи не містять ухвали суду першої інстанції про витребування від третьої особи такого висновку.

Крім того, судом першої інстанції, в порушення вимог ч. 1 ст. 161 СК України, під час прийняття визнання позову не було прийнято до уваги (а фактично не з`ясовано) ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, зокрема факт перебування позивача в ЗСУ, а також те, що за твердженням позивача дитина постійно мешкала з ним за адресою: АДРЕСА_1 , проте жодного доказу цього факту до позову не було додано.

Також поза увагою суду залишились інтереси малолітньої дитини ОСОБА_8 , яка у відповідності до ст. 171 СК України має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Згідно зі ст. 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Згідно із п. 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як ст. 8 СК України, так і п. 6 ст. 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Щодо вимог про відібрання малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання

дитини батьком без участі матері, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до положень ч.1 ст. 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених п.п. 2-5 ч.1 ст. 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини і них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування. Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги

інформацію про здійснення соціального супроводу сім`ї (особи) у разі здійснення

такого супроводу.

Згідно вказаної норми права, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він: ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; жорстоко поводіться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.

Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 року

роз`яснено, що зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім

заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із

батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших

конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих

прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання

дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконання ним

батьківських обов`язків. Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання

про відібрання дитини у відповідача і передати органам опіки та піклування (якщо

цього потребують її інтереси), але не повинен визначити при цьому конкретний

заклад.

Основними підставами для відібрання дитини від батьків серед іншого, є випадки, що

охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя,

здоров`я і морального виховання. Така небезпека може випливати не лише із

поведінки батьків (безвідповідальне ставлення до дитини та невжиття заходів щодо

забезпечення лікування дитини у зв`язку із її тяжким станом здоров`я), а й із їх

особистих негативних звичок. Для відібрання дитини від батьків достатня наявність

ризику лише для життя, здоров`я або лише для морального виховання. Варто

враховувати й ступінь небезпеки для кожної окремо взятої дитини, враховуючи її

фізичний та психічний розвиток.

Враховуючи положення ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини та ч. 7 ст. 7 СК України при вирішенні будь-яких питань щодо дітей суд повинен виходити з

якнайкращого забезпечення інтересів дітей.

Задовольняючи позовні вимоги в цій частині, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач, як мати належним чином не виконує свої батьківські обов`язки по вихованню дитини, не цікавиться її життям, здоров`ям та розвитком, свідомо нехтує своїми батьківськими обов`язками та не усвідомлює в повній мірі свого байдужого ставлення до виконання своїх батьківських обов`язків, на думку суду, відповідач зняла з себе обов`язки з виховання та забезпечення дитини, про що свідчить її заява про визнання позовних вимог, в частині відібрання дитини без позбавлення її батьківських прав.

Разом з тим, будь-яких даних про соціальний супровід родини ОСОБА_9 в матеріалах цивільної справи немає. Позивач також таких доказів не надав, а суд й не намагався їх витребувати в третьої особи - Служби у справах дітей Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області.

Апеляційний суд зазначає, що законодавець чітко визначив, яким саме чином повинні

доводитись вказані обставини. Вони повинні доводитись письмовим висновком органу

опіки та піклування, відомостями, які одержані в результаті обстеження умов

проживання дитини, батьків, іншими документами, які стосуються справи.

Само по собі визнання відповідачем позову, без отримання письмового висновку органу опіки та піклування, не може бути підставою для задоволення вимог про відібрання малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері.

Під час дослідження матеріалів справи та доказів під час апеляційного перегляду апеляційним судом зроблено висновок, що подання позову про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері, було пов`язано не з метою захисту інтересів малолітньої дитини, а виключно з метою звільнення позивача із ЗСУ.

Такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного:

- правовий статус позивача ОСОБА_1 - військовозобов`язаний, який на момент розгляду справи проходив військову службу в ЗСУ;

- використаний приватно-правовий інструментарій для здійснення спроби звільнення від конституційного обов`язку, передбаченого ст. 65 Конституції України;

- беззаперечне визнання відповідачем позовних вимог, що не є притаманним для цієї категорії спорів;

- формулювання позовних вимог таким чином, аби вони співпадали з підставою звільнення з військової служби;

- не отримання письмового висновку від органу опіки та піклування щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи;

- незалучення до участі в розгляді справи всіх зацікавлених осіб (апелянт), коло яких повинно було бути з`ясованим в підготовчому судовому засіданні.

На підставі викладеного, апеляційний суд вважає, що у задоволенні позовних вимог про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері, необхідно відмовити.

Рішення суду, в частині розірвання шлюбу, апелянтом по суті не оскаржувалося, апеляційна скарга з цього приводу доводів не містить, тому перевірка рішення в цій частині апеляційним судом не здійснювалась.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги надав суду достатні, належні і допустимі докази існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти позовних вимог, оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга представника в\ч НОМЕР_1 - ОСОБА_7.підлягає задоволенню, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19.05.2023 року - скасуванню, з прийняттям постанови, якою у задоволенні позовних вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері, відмовити.

Крім того, враховуючи, що апеляційна скарга підлягає задоволенню у повному обсязі, з ОСОБА_1 на користь в\ч НОМЕР_1 слід стягнути судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 611,00 грн. (а.с.18).

Керуючись ст.ст. 141, 367, 368, п.2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст.ст. 381-384, 389- 391 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу представника Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 травня 2023 року, в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері, скасувати.

Прийняти в цій частині постанову, якою у задоволенні позовних вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком без участі матері, відмовити.

В іншій частині рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 19 травня 2023 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , на користь Військової частини НОМЕР_1 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 , судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 611,00 грн. (одна тисяча шістсот одинадцять гривень 00 копійок).

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

У зв`язку з перебуванням суддів Вадовської Л.М., Сегеди С.М. та Сєвєрової Є.С. у відпустці, повне судове рішення складено 20.01.2025 року.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Л.М. Вадовська

Є.С. Сєвєрова