Рішення
від 13.01.2025 по справі 526/1075/23
ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 526/1075/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А І Н И

13.01.2025 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Тараненко Т.І., представника позивача адвоката Сергієнка В.І., представника відповідача адвоката Осіпова С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Зіньків цивільну справу за позовною заявою

ОСОБА_1 ,місце проживання: АДРЕСА_1 ,правонаступником якогоє ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; Гадяцької міської ради, місце знаходження: м. Гадяч, вул. Л. Українки, 2, Миргородського району, Полтавської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватне підприємство Земельно-Кадастровий Центр, код за ЄДРПОУ: 31712361, юридична адреса: 37300, м. Гадяч, вулиця 50-років Жовтня,буд.98 Полтавська область, Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області код ЄДРПОУ: 39767930, юридична адреса: 36039, м. Полтава, вулиця Затишна,23 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу безоплатно у приватну власність земельної ділянки та визнання недійсним та скасування Державного акту на право приватної власності на землю виданого громадянину України, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України - кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Позивач, ОСОБА_1 правонаступником якогоє ОСОБА_2 звернувся до Гадяцького районного суду Полтавської області з позовом до ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; Гадяцької міської ради, місце знаходження: м. Гадяч, вул. Л. Українки, 2, Миргородського району, Полтавської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватне підприємство Земельно-Кадастровий Центр, код за ЄДРПОУ: 31712361, юридична адреса: 37300, м. Гадяч, вулиця 50-років Жовтня,буд.98 Полтавська область, Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області код ЄДРПОУ: 39767930, юридична адреса: 36039, м. Полтава, вулиця Затишна,23 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу безоплатно у приватну власність земельної ділянки та визнання недійсним та скасування Державного акту на право приватної власності на землю виданого громадянину України.

11.05.2023 року вищезазначена справа передана для розгляду до Зіньківського районного суду Полтавської області.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Зіньківського районного суду Полтавської області від 11.05.2023 року справа передана на розгляд судді Должко С.Р..

Ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області від 17.05.2023 року відкрито провадження в цивільній справі позовного провадження. Сторонам по справі направлено ухвалу про відкриття провадження, відповідачу разом з копіями позовної заяви та доданими до неї документами та судові повістки про час дату та місце судового засідання, отримані відповідачами.

З позову вбачається, що ОСОБА_1 згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.07.2022 року зареєстрованого в реєстрі за № 51 є спадкоємцем майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_4 , яке складається з 1/3 частини житлового будинку, що в цілому складається із житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований на земельній ділянці фонду міської ради та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_1 зареєстровано в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 28.07.2022 року, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 28.07.2022 року, індексний номер витягу 30603174. Власником іншої 2/3 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами є ОСОБА_3 .

Вищезазначене домогосподарство розташоване на земельній ділянці загальною площею 0,1736 га з яких: 0,1162 га згідно рішення 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року передано безоплатно для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, а 0,1000 га для ведення особистого селянського господарства, 0,01619 га у приватну власність громадянину ОСОБА_3 . Земельна ділянка площею 0,0574 га відноситься до земель житлової та громадської забудови Гадяцької міської ради.

На підставі вищезазначеного рішення сесії від 30.03.2004 року ОСОБА_3 10.08.2004 року видано державний акт на право приватної власності на землю серія Р1№ 587626, зареєстрований у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1841. Згідно вказаного державного акту ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1162 га. в межах згідно з планом. земельна ділянка розташована на території АДРЕСА_1 .

Згідно наданих Гадяцькою міською радою документів встановлено, що на момент винесення рішення 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року про передачу безоплатно для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель площею 0,1000 га та для ведення особистого селянського господарства площею 0,1619 га у приватну власність громадянину ОСОБА_3 у розпорядженні Гадяцької міської ради були відсутні документи, які б підтверджували, що єдиним власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 , так як згідно копії договору дарування від 23.04.2003 року зареєстрованого в реєстрі № 871 ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 16/75 частин будинку з господарськими будівлями та спорудами, а в технічному паспорті зазначено, що ОСОБА_3 належить 41/75 частина будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , а ОСОБА_4 належить 1/3 частина будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .

Так як ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.07.2022 року зареєстрованого в реєстрі за № 51 ОСОБА_1 є спадкоємцем майна померлого (1/3 частина), то на момент винесення рішення 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року про передачу ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1162 га по АДРЕСА_1 на цій земельній ділянці знаходилося нерухоме майно, що перебувало в спільній частковій власності співвласників ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Про це було відомо ОСОБА_3 , однак такі відомості він умисно приховав при зверненні до Гадяцької міської ради про передачу йому у приватну власність частини земельної ділянки площею 0,1162 га по АДРЕСА_1 . Крім цього, Гадяцькою міською радою не перевірялася наявність співвласників на нерухоме майно та земельну ділянку по АДРЕСА_1 , також не перевірялася наявність співвласників на нерухоме майно та земельну ділянку. Вважає, що при винесенні рішення 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року інтереси співвласника ОСОБА_1 враховані не були та порушені права на володіння, користування та розпорядження належною частиною земельної ділянки.

Згідно технічної документації зі складання державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 на території АДРЕСА_1 , земельній ділянці площею 0,1162 га за кодом цільового використання - 1.8 для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва на яку видано державний акт на право приватної власності на землю серія Р1 № 587626, кадастровий номер 5320410100:50:003:0012.

Згідно інформаціїдержавного земельногокадастру про правовласності та речовіправа наземельну ділянкудержавної службиз питаньгеодезії,картографії такадастру отриманої 15.11.2022року зофіційного сайтуДержгеокадастру,земельна ділянка кадастровийномер 5320410100:50:003:0012 маєплощу 0,0665га та належить ОСОБА_6 .Земельна ділянкаплощею 0,1162га на яку ОСОБА_3 виданодержавний акт направо приватноївласності наземлю СеріяР1№ 587626не внесенадо національноїкадастрової системи,у зв`язкуз чим, націй земельнійділянці кадастровий номерне визначено.Отже правовласності на вказануземельну ділянку увстановленому закономпорядку за ОСОБА_3 у визначениху державномуакті межах незареєстровано. Державнийакт на правоприватної власності наземельну ділянку ОСОБА_3 напідставі технічноїдокументації, якаскладена зпорушенням законодавства України, щорегламентує порядок їївиготовлення єнедійсним тапідлягає скасуваннюяк такий,що невідповідає законові тапорушує прававласника майна ОСОБА_1 .. Враховуючивищевикладене,позивач проситьсуд визнатинезаконним таскасувати рішення 16сесії 4скликання Гадяцькоїміської ради від30.03.2004року Пропередачу безоплатно уприватну власністьземельної ділянкидля будівництвата обслуговуванняжитлового будинку,господарських будівельплощею 0,1000га та дляведення особистогоселянського господарстваплощею 0,01619га в АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 ,як такещо суперечитьактам цивільногозаконодавства іпорушує цивільніправа таінтереси ОСОБА_1 . Визнати недійсним та скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1162 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), за адресою: АДРЕСА_1 , виданий Гадяцькою міською радою громадянину ОСОБА_3 , 10 серпня 2004 року, зареєстрований в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1841, бланк серія Р1 № 587626, як такий, що не відповідає законові та порушує права власника майна ОСОБА_1 та стягнути судові витрати.

13.07.2023 року відповідачем ОСОБА_3 подано відзив на позов, у якому зазначено, що представник позивача адвокат Сергієнко І.В. вказував на те, що ОСОБА_1 є власником 1/3 частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 є власником 2/3 частини даного будинку. На підставі рішення 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року йому передано у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель площею 0,1000 га та для ведення особистого селянського господарства площею 0,01619 га в АДРЕСА_1 . У відповідності до державного акту на право приватної власності на землю серія Р1 №587626 йому передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1162 га за адресою: АДРЕСА_1 призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та ведення особистого селянського господарства. З моменту приватизації минуло більше 18 років і до цього часу ніхто не ставив під сумнів рішення 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року №16 на підставі якого приватизовано зазначену земельну ділянку та самого державного акту на землю серія Р1 № 587626. Земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 5320410100:50:003:0012 та йому не відомі підстави не внесення зазначеної земельної ділянки до національної кадастрової системи. Розмежування присадибної зони співвласників домоволодіння проводилось із згоди усіх співвласників, визначені межі земельної ділянки про що свідчить кадастровий план встановлених меж земельної ділянки за вищевказаною адресою. Згідно технічної документації кадастрового плану позивачу як фактичному співвласнику виділено земельну ділянку площею 0,0574 га, яка до цього часу не є приватизованою, відноситься до фонду земель Гадяцької міської ради та фактично може перебувати у користуванні ОСОБА_1 .. Вважає посилання представника позивача про порушення ОСОБА_1 прав володіння, користування та розпорядження частиною земельної ділянки надуманими та такими, що не відповідають дійсності, оскільки він не мав наміру приховувати інформацію про співвласника житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 . Представник Гадяцької міської ради звертався з листами до ОСОБА_1 , в яких повідомляв про намір ОСОБА_3 приватизувати земельну ділянку площею 0,1162 га. Позивач не намагався оформити своє право власності на 1/3 частину будинковолодіння, оформив через 29 років після смерті батька. Адвокат Шепенка А.Г. стверджує, що 28.07.2022 року позивач не знав про те, що частина земельної ділянки в АДРЕСА_1 передана у власність ОСОБА_3 , з чим останній не погоджується, оскільки ще у 2003 році розпочав підготовку документації з метою приватизації земельної ділянки. З цих підставі у 2003 році ще за життя матері ОСОБА_5 , яка в подальшому подарувала ОСОБА_3 частину будинку за адресою АДРЕСА_1 виготовлялась технічна документація, в кадастровому плані чітко зазначено три співвласники: ОСОБА_1 , якому виділено земельну ділянку площею 0,0574 га, ОСОБА_5 , якій виділено земельну ділянку площею 0,0367 га, ОСОБА_3 , якому виділено земельну ділянку площею 0,0795 га., з таким розподілом погодився ОСОБА_1 про що написав розписку, тобто, позивач ще у 2003 році погодився на такий розподіл земельної ділянки. Кадастровий план виготовлений станом на 2003 рік є ідентичним з кадастровим планом виготовленим станом на 2004 рік, ні площа, ні місцерозташування земельної ділянки не змінилося. Щодо документів, які знаходяться в матеріалах технічної документації зі складання державного акта на право власності на земельну ділянку які ставить під сумнів, представник позивача зазначив про те що ні він, ні представник позивача не є експертами права в системі державного земельного кадастру та наявність недоліків на які вказує представник позивача не можуть бути підставою для скасування державного акта на право приватної власності на землю. Крім цього, вказав, що строк позовної давності сплив 27 березня 2006 року, про що подав заяву про застосування строків позовної давності, а тому просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Ухвалою суду від 31.08.2023 року залучено в якості правонаступника позивача, ОСОБА_1 - ОСОБА_2 (т.1 а.с.138-139).

25.09.2023 року від ОСОБА_2 до суду надійшла відповідь на відзив, з якої вбачається ,що твердження відповідача про те, що спірні рішення сесії та державний акт видані йому на законних підставах є лише його позицією захисту, яка необгрунтована на законних підставах. Жодним законом не передбачено щоб нерухоме майно, яке знаходиться у спільній частковій власності перебувало на законних підставах лише у одного співвласника цього майна, так як це порушує права та інтереси іншого співвласника. Оскаржуване рішення та державний акт є законним. Аргументи відповідача про те, що він телефонував своєму братові та повідомляв про намір приватизувати присадибну земельну ділянку та пропонував йому зробити це разом, але ОСОБА_1 не цікавило питання оформлення спадщини, утримання будинку, а також приватизація присадибної ділянки, жодним доказом не підтверджено. Про те що землевпорядник Гадяцької міської ради звертався до ОСОБА_1 з листами в яких повідомляв про наміри ОСОБА_3 приватизувати земельну ділянку площею 0,1162 га за адресою АДРЕСА_1 жодним доказом не підтверджено. Твердження відповідача проте, що на звороті кадастрового плану ОСОБА_1 написав власноручно розписку про те, що погодився із вказаним у цьому кадастровому плані розподілом не відповідає дійсності. Сам ОСОБА_1 даний факт не підтверджував. В тому разі, навіть коли б ОСОБА_1 і погодився з таким планом розподілу, то Гадяцька міська рада не мала законного права ухвалити рішення та виділити земельну ділянку під об`єктами нерухомості, які перебувають у спільній частковій власності лише одному співвласнику цього нерухомого майна, так як таке рішення грубо порушує права іншого співвласника майна. Окрім того, кадастровий план, копію якого надано відповідачем разом з відзивом від 10.07.2023 року не є документом, який використовувався при виготовленні технічної документації зі складання державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 на території АДРЕСА_1 у 2004 році, яка стала підставою для видачі відповідачу оскаржуваного державного акту на землю, а отже не може бути розцінений як належний доказ та позивач ОСОБА_1 звернувся до суду в межах встановленого законом трирічного строку з моменту коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу яка його порушила. Просила відмовити відповідачу ОСОБА_3 у застосуванні строків позовної давності та задоволенні заяви з підстав пропущення строку позовної давності (а.с.146-148).

Ухвалою суду від 19.10.2023 року залучено до участі в справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватне підприємство Земельно-Кадастровий Центр, код за ЄДРПОУ: 31712361, юридична адреса: 37300, м. Гадяч, вулиця 50-років Жовтня,буд.98 Полтавська область; Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області код ЄДРПОУ: 39767930, юридична адреса: 36039, м. Полтава, вулиця Затишна,23 (т.1 а.с.176-177,183).

Ухвалою суду від 07.02.2024 року призначено по справі судовий розгляд (т.1 а.с.246-247).

У судове засідання правонаступник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 не з`явилася, з`явився її представник адвокат Сергієнко В.І., позовні вимоги підтримав з підстав зазначених в позові, відповідач ОСОБА_3 не з`явився, з`явився його представник адвокат Осіпов С.М., позовні вимоги не визнав, послався на відзив, який приєднано до матеріалів справи, представник відповідача Гадяцької міської ради не з`явився, належним чином повідомлений, представники третіх осіб Приватного підприємства Земельно-Кадастровий Центр та головного управління Держгеокадастру у Полтавській області не з`явилися, надіслали до суду заяви про розгляд справи за відсутності представників (т.1 а.с.197,т.2 а.с.20).

Суд, зачитавши позовну заяву позивача, заслухавши думку представника позивача, який підтримав позовні вимоги, представника відповідача ОСОБА_3 , адвоката Осіпова С.М., заслухавши свідка ОСОБА_7 та дослідивши наявні матеріали справи, приходить до висновку.

24 лютого 2022 року указом Президента України № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який діє по даний час.

Відповідно до рішення Ради Суддів України від 24 лютого 2022 року № 9 щодо вжиття невідкладних заходів для забезпечення сталого функціонування судової влади в Україні Верховна Рада України 24 лютого 2022 року на позачерговому засіданні запровадила воєнний стан через вторгнення Росії в Україну.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінено територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місце знаходження судів.

Рада суддів Українивирішила звернути увагу усіх судів України, що навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану робота судів не може бути припинена, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист.

З урахуванням положень статті 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю рекомендувати зборам суддів, головам судів, суддям судів України у випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

Відповідно до вимогст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами,які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

У відповідності до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Відповідно до ст. 41 Конституції України: кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, визнання права є одним із способів захисту порушеного майнового права.

Відповідно до ст. 30 ЦПК України: Позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини, враховуючи місцезнаходження, позов пред`являється за правилами виключної підсудності до Зіньківського районного суду Полтавської області за місцем знаходження земельної ділянки.

Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою... .

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 Про судове рішення у цивільній справі, - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. 12 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Відповідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як передбаченост. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно дост. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч. 1ст. 4 ЦПК України- кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно дост. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згіднозіст. 10-13 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України, встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України- доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Відповідно дост. 81 ЦПК Україникожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановленихстаттею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Як передбачено нормоюст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно доКонституції України, цього Кодексу таЗакону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно положень пункту 2Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованихКонституцією Україниправ і свобод людини та здійснення проголошеногоОсновним Законом Українипринципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина першастатті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно достатті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно достатті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертоїстатті 8 ЦПКнорми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться впостанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Уст. 8 Конституції Українизазначено, щоКонституція Українимає найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основіКонституції Україниі повинні відповідати їй.

Статтями15,16 ЦК Українивизначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першоюстатті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно дост. 124 Конституції Україниправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зст. 129-1 Конституції Українисуд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Частиною 1ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів»визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованихКонституцієюі законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно дост. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів»судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.

В судовому засіданні було встановлено, що ОСОБА_1 згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.07.2022 року зареєстрованого в реєстрі за № 51 є спадкоємцем майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька, ОСОБА_4 , яке складається з 1/3 частини житлового будинку, що в цілому складається із житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований на земельній ділянці фонду міської ради та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.13). Право власності ОСОБА_1 зареєстровано в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 28.07.2022 року, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 28.07.2022 року, індексний номер витягу 30603174 (т.1 а..с14).

На звернення позивача до Приватного підприємства Полтавське бюро технічної інвентаризації "Інвентаризатор" було виготовлено технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , який складається з позначених у технічному паспорті на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами наступними літерами: житловий будинок літ. А-1, погріб літ. а2, сарай літ. Б, сарай літ. Д, погріб літ. д, літня кухня літ. Е,е, огорожа №1,огорожа №2,огорожа №3 (т.1 а.с.15-19).

Відповідно до договору дарування від 23.04.2003 року ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_3 прийняв у дар 16/75 частин будинку, що в цілому складається з будинку А-1 та допоміжними господарчими будівлями: сарай Б, сарай В, вбиральня Г, літня кухня Д, літня кухня Е, огорожа №1 розташованого на земельній ділянці місцевої ради мірою 1721 кв.м. в АДРЕСА_1 (т.1 а.с.39), тобто власником іншої 2/3 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами є ОСОБА_3 .

Рішенням 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року передано ОСОБА_3 безоплатно у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель площею 0,1000 га та для ведення особистого селянського господарства площею 0,01619 га в АДРЕСА_1 та рекомендовано виготовити державний акт на право власності на земельну ділянку та зобов`язано ОСОБА_3 приватизовану земельну ділянку використовувати відповідно до вимог ст.91 ЗК України (т.1 а.с.35).

Вищезазначене домогосподарство розташоване на земельній ділянці загальною площею 0,1736 га з яких: 0,1162 га згідно рішення 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року передано безоплатно для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, площею 0,1000 га та для ведення особистого селянського господарства 0,01619 га у приватну власність громадянину ОСОБА_3 , 0,0574 га відноситься до земель житлової та громадської забудови Гадяцької міської ради.

На підставі вищезазначеного рішення сесії від 30.03.2004 року ОСОБА_3 10.08.2004 року видано державний акт на право приватної власності на землю серія Р1№ 587626, зареєстрований у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1841. Згідно вказаного державного акту ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1162 га. в межах згідно з планом. Земельна ділянка розташована на території АДРЕСА_1 (т.1 а.с.34).

Згідно наданих Гадяцькою міською радою документів встановлено, що на момент винесення рішення 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року про передачу безоплатно для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель площею 0,1000 га та для ведення особистого селянського господарства 0,1619 га у приватну власність громадянину ОСОБА_3 у розпорядженні Гадяцької міської ради були відсутні документи, які б підтверджували, що єдиним власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 , так як згідно копії договору дарування від 23.04.2003 року зареєстрованого в реєстрі № 871 ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 16/75 частин будинку з господарськими будівлями та спорудами, а в технічному паспорті зазначено, що ОСОБА_3 належить 41/75 частина будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , а ОСОБА_4 належить 1/3 частина будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Харків, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (т.1 а.с.122).

Відповідно до договору дарування від 23.06.2023 року ОСОБА_1 подарував у власність ОСОБА_2 1/3 частку житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 (т.1 а.с.120) та зареєстровано в державному реєстрі речових прав (т.1 а.с.121).

Що стосується рішення 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року яким передано ОСОБА_3 безоплатно у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель площею 0,1000 га та для ведення особистого селянського господарства площею 0,01619 га в АДРЕСА_1 та рекомендовано виготовити державний акт на право власності на земельну ділянку та зобов`язано ОСОБА_3 приватизовану земельну ділянку використовувати відповідно до вимог ст.91 ЗК України, то суд виходить з наступного:

Згідно з частинами першою, другою статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59-2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Нормами частини першої статті 81 ЗК України визначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Згідно із частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Тлумачення наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод.

Частиною першою статті 79-1 ЗК України встановлено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у Державному земельному кадастрі в порядку, встановленому законом (стаття 202 ЗК України).

Частиною першої статті 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» яка кореспондується з положеннями статті 193 ЗК України, визначено поняття Державного земельного кадастру, відповідно до якого - це єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

Згідно зі статтею 21 Закону України «Про Державний земельний кадастр» відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру: на підставі відповідної документації із землеустрою щодо формування земельних ділянок - у випадках, визначених статтею 79-1 ЗК України, при їх формуванні; на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) - у разі встановлення (відновлення) меж земельної ділянки за її фактичним використанням відповідно до статті 107 ЗК України; на підставі проектів землеустрою щодо впорядкування існуючих землеволодінь - у разі зміни меж суміжних земельних ділянок їх власниками.

Відповідно до вимог статті 11 Закону України «Про земельний кадастр», відомості про об`єкти Державного земельного кадастру під час внесення їх до Державного земельного кадастру мають відповідати існуючим характеристикам об`єктів у натурі (на місцевості), визначеним з точністю відповідно до державних стандартів, норм та правил, технічних регламентів.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону України «Про земельний кадастр» державний кадастровий реєстратор, зокрема, здійснює внесення відомостей до Державного земельного кадастру або надає відмову у їх внесенні; присвоює кадастрові номери земельним ділянкам.

Відповідно до частини другої розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» ЗУ «Про Державний земельний кадастр` земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ,зокрема за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).

Судом встановлено, що відповідно до договору дарування від 23.04.2003 року ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_3 прийняв у дар 16/75 частин будинку в АДРЕСА_1 ( т.1 а.с.39). Рішенням 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року передано ОСОБА_3 безоплатно у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель площею 0,1000 га та для ведення особистого селянського господарства площею 0,01619 га в АДРЕСА_1 , та рекомендовано виготовити державний акт на право власності на земельну ділянку та зобов`язано ОСОБА_3 приватизовану земельну ділянку використовувати відповідно до вимог ст.91 ЗК України ( т.1 а.с.35).

Суд бере до уваги та не оспорювалося сторонами, що станом на 23.04.2003 року, відповідно до договору дарування ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 у дар 16/75 частин будинку, розташованих на земельній ділянці місцевої ради розміром 1721 кв.м. (т.1 а.с.39,102).

Відповідно до технічного паспорта на житловий будинок розташований в АДРЕСА_1 , власники: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_3 мали в користуванні 1721 кв.м. землі (т.1 а.с.40-41).

Суд також бере до уваги, що не оспорювалося сторонами та не призначалися експертизи про те, що ОСОБА_1 власносручно зробив напис "я, ОСОБА_1 з даним поділом згідний 27.03.03 р. далі підпис розшифровка ОСОБА_1 (паспорт НОМЕР_2 ) т.д.97-83-61), згідно якого ОСОБА_1 мав площу земельної діляки 0,0574 га, ОСОБА_5 0,0367 га, ОСОБА_3 0,0795 га. (т.1 а.с.103).

Приватним підприємством Земельно-кадастровий центр виготовлено технічну документацію зі складання державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 на території АДРЕСА_1 (т.1 а.с.24-33).

Відповідно до Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії Р1№ 587626, ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,1162 га, переданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) та ведення особистого селянського господарства що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.34).

Відповідно до кадастрового плану земельної ділянки 0,1736 га встановлено межі земельної ділянки ОСОБА_1 0,0574 га , ОСОБА_5 0,0367 га, ОСОБА_3 , 0,0795 га (т.1 а.с.103), тобто співвласники погодилися на визначену площу межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , а тому прийнятим рішенням сесії Гадяцької міської ради не порушено прав та інтересів співвласників земельної ділянки.

Враховуючи вищевикладене, під час розгляду справи судом не було встановлено порушень Гадяцькою міською радою при винесенні рішення від 30.03.2004 року, а тому надані позивачем докази у частині скасування рішення сесії Гадяцької міської ради суд не приймає до уваги, оскільки вони не є належними, достовірними та достатніми.

Що стосується визнання недійсним та скасування державного акту серії Р1 № 587626 на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1162 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), за адресою: АДРЕСА_1 , виданогоГадяцькою міською радою громадянину ОСОБА_3 , 10 серпня 2004 року, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1841, то суд виходить з наступного:

Для видачі спірного державного акту було виготовлено технічну документацію зі складання державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 на території АДРЕСА_1 , яка стала підставою для видачі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку Гадяцькою міською радою громадянину ОСОБА_3 10.08.2004 року серії Р1 № 587626.

Згідно п.1.12 інструкції складання державного акту на право власності на земельну ділянку при наданні земельних ділянок громадянам проводиться після перенесення в натуру ( на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим у встановленому порядку проектом відведення цієї ділянки.

Пунком 1.13.складання державного акта на право приватної власності на землю, на право власності на землю та на право постійного користування землею при передачі земельної ділянки, що була раніше надана громадянам, підприємствам, установам, організаціям і товариствам громадян всіх видів, у постійне користування або при переоформленні правоустановних документів на ці земельні ділянки, проводиться після відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженоюв установленому порядкувідповідною технічною документацією.

Пунктом 1.14. довгострокові межові знаки передаються на зберігання власнику або користувачу земельної ділянки, про що складається відповідний акт. Акт складається у трьох примірниках, підписується власником або користувачем земельної ділянки, виконавцем робіт і представником районного (міського) відділу (управління) земельних ресурсів Держкомзему України. Один примірник додається до технічної документації зі складання відповідного державного акта, другий - передається виконавцю робіт, третій - видається разом з державним актом на землю власнику або користувачу земельної ділянки. Власник або користувач земельної ділянки попереджається про відповідальність за порушення чи знищення вказаних знаків.

Технічна документація зі складання державного акта на право приватної власності на землю, на право колективної власності на землю, на право власності на землю або на право постійного користування землею включає: виписку з рішення відповідної ради або державної адміністрації про наданняу постійне користування,передачу у власністьабо продажземельної ділянки; заяву власника землі або землекористувача про складання державного акта; технічне завдання нарозробку технічної документації зіскладання державного акта; висновок державного органу земельних ресурсівДержкомзему Українипронаявні обмеженняна використання земельної ділянки; висновок органу у справах будівництва і архітектури про наявні обмеження на використання земельної ділянки;журнал польових вимірювань; кадастровий план земельної ділянки, складений за результатами зйомки; збірний кадастровий плансуміжнихземлевласників і землекористувачів;- відомість обчислення площі земельної ділянки; відомість обробки теодолітного ходу та вирахування координат поворотних точок меж земельної ділянки; експлікація земельних угідь згідно з формою 6-зем.

Пунктом 1.17. до технічної документації зі складання державного акта на право приватної власності на землю, на право власності на землю або на право постійного користування землею обов`язково додаєтьсякопія справищодо підготовки рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність,чи наданняу постійне користуванняабо копія справи щодо підготовки рішення про продаж земельної ділянки.

Пунктом 1.19. Технічна документація зі складання державних актів на право приватної власності на землю, на право колективної власності на землю, на право власності на землю або на право постійного користування землеюрозробляється у двох примірниках.Перший (з матеріалами польових вимірювань і обчислень)зберігається в районних (міських) відділах (управліннях) земельних ресурсів Держкомзему України, другий - у виконавця робіт.

Як було встановлено в судовому засіданні державний акт складено у порушення вищезазначеної інструкції, а саме: не проводилося перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим у встановленому порядку проектом відведення цієї ділянки, не проводилося відновлення меж земельної ділянки в натурі ( на місцевості), довгострокові межові знаки не передавалися на зберігання ні власнику ,ні користувачу земельної ділянки, відповідний акт не складався ,кадастровий план відсутній ,журнал польових вимірювань відсутній, відомість обчислення площі та обробки теодолітного ходу та вирахування координат поворотних точок меж земельної ділянки та експлуатація земельних угідь відсутня, заява власника на складання державного акта відсутня, також відсутня копія справи щодо підготовки рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність. Крім цього технічна документація зі складання державного акту на право приватної власності на землю ОСОБА_3 не виготовлялася у двох примірниках ,оскільки такі примірники відсутні як у виконавця робіт так і в управлінні земельних ресурсів.

В матеріалах технічної документації зі складання державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 на території АДРЕСА_1 титульний аркуш директором ПП Земельно-кадастровий центр ОСОБА_7 не підписаний, схема меж та розмірів земельної ділянки ОСОБА_3 , хоча користувачами земельної ділянки на час виготовлення технічної документації також був ОСОБА_1 , у графі опис та погодження меж підписи представника Гадяцької міської ради та ОСОБА_1 відсутні, акт встановлення меж земельної ділянки, кадастровий номер 5320410100:50:003:0012 представником Гадяцької міської ради Савченко Т. не підписаний.

Сама технічна документація зі складання державного акту виготовлена ПП Земельно-кадастровий центр, директором якого є ОСОБА_7 , яка була допитана як свідок в судовому засіданні та суду пояснила, що на підставі рішення 16 сесії 4 скликання Гадяцької міської ради від 30.03.2004 року було виготовлено технічну документацію зі складання державного акту відповідно до чинного законодавства, зауважень не було, в подальшому було виготовлено державний акт. Чому виникли розбіжності в площі земельної ділянки між рішенням сесії відповідно до якого ОСОБА_3 передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель площею 0,1000 га та для ведення особистого селянського господарства площею 0,01619 га та державним актом, згідно якого передано ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1162 га пояснити не змогла, архівні документи відсутні. Щодо кадастрового плану встановлених меж земельної діляки (т.1 а.с.103) зазначила, що земельна ділянка площею 0,1736 га була поділена між трьома співвласниками, зауважень від власників не надходило, спору не виникало.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Положення цього конституційного принципу кореспондуються із нормами статей 316, 317, 319, 321 ЦК України, згідно яких правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

За змістом ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частино ст. 393 ЦК України визначено, що правовий акт органу державної влади ,органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

В силу ч.ч. 1, 2 ст. 78 ЗК України право власності на землю це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до ч. 2 ст. 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Згідно приписів ч. 1 ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Як передбачено ч. 2, 3 ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Названі норми чинного законодавства визначають право власника майна вимагати усунення будь-яких порушень свого права від інших осіб у спосіб, який власник (володілець, користувач) вважає прийнятним. Одним із таких способів захисту порушеного права є вимога про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Підставою для подання позову є вчинення іншою особою перешкод власнику, посилання позивача на належне йому право користування, володіння і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідачів у створенні позивачу перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України, у тому числі ст.ст. 15, 16 ЦК України та ст. 4 ЦПК України, і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушується, не визнається або оспорюється. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, у тому числі й про усунення перешкод у здійсненні невизнаного права шляхом зобов`язання вчинити певні дії, особа має суб`єктивне матеріальне право на їх задоволення.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз`яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Відповідно до частин першої - третьої статті 12, частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.3 ст.175 ЦПК України позовна заява повинна містити: найменування суду першої інстанції, до якого подається заява; повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв`язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти; зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору; відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви.

З наведених норм права вбачається, що позивач у позові повинен зазначити зміст позовних вимог, обставини, якими він обгрунтовує ці вимоги, а також правові підстави позову.

Відповідно до ст.83 ЦПК України, позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви.

Суд вирішує спір у межах заявлених позивачем вимог, а саме виходячи зі змісту заявлених вимог та обставин, якими їх обгрунтовує позивач; при цьому користуючись принципом " суд знає закони", при вирішені спору суд може застосувати до спірних правовідносин інші норми права, ніж ті, які зазначив позивач, як правову підставу позову. Разом з тим, суд вирішує спір, виходячи з тих обставин, якими позивач обгрунтовує свої позовні вимоги, та не повинен відшукувати та досліджувати всі інші можливі обставини для задоволення позову, про які не заявляв позивач.

У Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248 наголошено, що визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Відповідно до ч. 1ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ч.ч. 1, 2ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ч. 1ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Аналізуючи всі доводи учасників справи, суд приймає до уваги висновки, викладені в рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.

Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

При вирішенні даного спору, суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений висновок також акцентує увагу й на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Виходячи з викладеного суд надав правову оцінку виключно визначальним позиціям сторін у даній справі, а не абсолютно усім доводам. При цьому, суд вважає, що це не впливає на обґрунтованість даного судового рішення, а також не свідчить про неповноту дослідження судом обставин справи та доводів сторін.

Виходячи із характеру спірних правовідносин, у цій справі в першу чергу підлягає встановленню обставина, яка полягає у невідповідності площі земельної ділянки між рішенням сесії Гадяцької міської ради, якою було передано у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель площею 0,1000 га та для ведення особистого селянського господарства площею 0,01619 га та спірним державним актом, згідно якого передано ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1162 га. Суд не заперечує, що ОСОБА_3 відповідно до встановлених в судовому засіданні даних має право на земельні ділянки площею 0,0367 та 0,0795 га, але сторони не надали суду доказів, що відповідач має право на земельну ділянку площею 0,1162 га у конфігурації відповідно до держаного акта серія Р1 № 587626 без узгодження із суміжниками земельних ділянок, а тому при виготовленні державного акту судом встановлені наявні порушення.

Відповідно до ч.1 ст.152та ч.1 ст.153 ЗК Українидержава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Згідно з ч.1ст.154 ЗК Україниоргани виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов`язки чи обмеження.

Частиною 1ст.155 ЗК Українивизначено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до ч.1ст.21 ЦК Українисуд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для скасування рішення є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до статті 55 Конституції України, право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення, до вказаного висновку дійшла Велика палата Верховного Суду, постанова від 15.05.2018 року справа №9901/439/18.

Враховуючи викладене, суд вважає, необхідним визнання недійсним та скасування державного акту на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1162 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка Серія Р1 №587626, оскільки при його виготовленні права позивача порушені та підлягають захисту.

Що стосується застосування строків позовної давності, то суд зазначає:

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1ст. 60 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Дослідженими матеріалами справи встановлено, що в матеріалах справи відсутні належні докази того, що ОСОБА_1 знав про видачу Гадяцькою міською радою оскаржуваного рішення від 30.03.2004 року та і факт того, що ОСОБА_3 в порушення норм законодавства отримав оскаржуваний державний акт, а правонаступник ОСОБА_2 про порушене право дізналася у січні 2023 року, коли ОСОБА_1 звернувся до суду 06.04.2023 року, обставини, на які посилається відповідач, не знайшли свого підтвердження, а відтак, у задоволенні клопотання сторони відповідача про застосування строків позовної давності слід відмовити.

Що стосується витрат на правову допомогу адвоката, то суд виходить з наступного:

Положеннямистатті 59 Конституції Українипередбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Враховуючи статтю 28 Правил адвокатської етики (затверджені звітно-виборним з`їздом адвокатів України 09.06.2017 року) необхідно дотримуватись принципу «розумного обґрунтування» розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правничої допомоги - види адвокатської діяльності з надання правничої інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правничої інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Окрім того, враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006р. №3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015року, пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009 року, пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006року, пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004року, пункті 268 рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 02.06.2014року, заява №19336/04, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (ст. 43 Конституції України).

У контексті статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних актів (зокрема, Конвенції 1926 року про заборону рабства, Конвенції Міжнародної організації праці про примусову чи обов`язкову працю 1930 року ратифіковану Україною 10.08.1956 року, Конвенції Міжнародної організації праці №105 про скасування примусової праці 1957 року ратифіковану Україною 05.10.2000 року), резолюції Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОС) 1996 року тощо) безоплатна праця забороняється та прирівнюється до рабства та суперечить ст. 43 Конституції України.

Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

З викладеного слідує, що до правничої допомоги належать й консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо (подібного висновку дотримується й Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 27 червня 2018 року по справі №826/1216/16).

Що стосується стягнення витрат на користь позивача за професійну правничу допомогу то суд виходить з наступного: Постановою Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» п. 47, 48 також роз`яснено, що право на правову допомогу гарантовано статтями8,59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000; Рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009; Рішення від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013). Витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони. При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом або іншим фахівцем у галузі права. Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у статті133, статтях137,141 ЦПК України. Витрати на правничу допомогу, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правничої допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Також, відповідно до абз. 5 п. 3.1 та п. 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року (Справа N 1-23/2009) конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість. Серед функцій такого права у суспільстві слід окремо виділити превентивну, яка не тільки сприяє правомірному здійсненню особою своїх прав і свобод, а й, насамперед, спрямована на попередження можливих порушень чи незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Відповідно дост. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Пунктом 4 частини першоїстатті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон) визначено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Верховний Суд у постановах від 21 квітня 2021 року у справі № 488/1363/17 (провадження № 61-11991св20) та від 26 січня 2022 року у справі № 127/1415/20 (провадження № 61-878св21) дійшов наступних висновків: «втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини п`ятоїстатті 137 ЦПК Україниможливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положенняхстатті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому устатті 43 Конституції України».

Відповідно до частин першої та другоїстатті 30 Закону,гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Виходячи зі змісту положень частини третьоїстатті 27 Законудо договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Так, аналізуючи норми чинного законодавства та встановленні по справі обставини, враховуючи, що ОСОБА_1 , а в подальшому і його правонаступник ОСОБА_2 скористалися своїм правом, на правову допомогу, та укладено договір з адвокатом Сергієнко В.І. (Ордер серія ВІ №1136578) від 04.04.2023 року, в якому зазначено обсяг та форми надання правничої допомоги, розмір витрат на оплату такої допомоги з якими погодився позивач, обставини щодо сплати клієнтом адвокату коштів в розмірі 8175,20 гривень за професійну правничу допомогу (т.1 а.с.60,61,62,63).

Відповідно до ч.1 ст. 133ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 2ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача.

Відповідно до ч.3ст. 133 ЦПК Українидо витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема,: 1) на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною другоюстатті 137 ЦПК Україниза результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, відповідно до частини третьоїстатті 141 ЦПК України, враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частин третьої, четвертоїстатті 137 ЦПК Українидля визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною п`ятоюстатті 137 ЦПКвстановлено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною шостоюстатті 137 ЦПКобов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування по справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад, квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам (наприклад, особисті розписки адвоката про одержання авансу).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначено, що «склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат».

На підтвердження розміру понесених судових витрат на правничу допомогу в розмірі 8175,20 грн. представник позивача адвокат Сергієнко В.І. подав такі докази: Договір №39/2021 про надання правової допомоги від 15.11.2022 року; рахунок-фактуру від 04.04.2023, акт наданих послуг від 04.04.2023 року, згідно з яким вказано послуги вивчення матеріалів та нормативної бази у сумі 3200 грн., складання та відправка адвокатського запиту до Гадяцької міської ради у сумі 300 грн., складання та відправка адвокатського запиту до ГУ Держгеокадастру у Полтавській області у сумі 368,80 грн., складання та відправка адвокатського запиту у ПП Земельно- кадастровий центр у сумі 368,80 грн., складання та відправка листа до ОСОБА_3 від 13.01.2023 року у сумі 368,80 грн., складання та відправка листа до ОСОБА_3 від 25.01.2023 року у сумі 368,80 грн., складання позовної заяви у сумі 3200 грн. (т.1 а.с.62)

Враховуючи складність даної справи, розгляд якої здійснювався у порядку загального позовного провадження, обсяг виконаних адвокатом послуг на час розгляду справи у суді та часткове задоволення позовних вимог, суд вважає, що витрати на правничу допомогу, понесені представником позивача, підлягають частковому задоволенню, оскільки на переконання суду, розмір витрат на правову допомогу, зазначений представником відповідача не є співмірним зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц.

Тобто в цілому нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

При цьому, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 4-7, 9статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись положеннямистатті 141 ЦПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19.

До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28 листопада 2002 року Лавентс проти Латвії (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, зазначено що за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Ніколова проти Болгарії та Єчюс проти Литви , пункти 79 і 112 відповідно).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставістатті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року. Так, у справі Схід/Захід Альянс Лімітед проти України (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Між тим, з огляду на характер виконаних адвокатом робіт і обсяг наданих послуг, характер спору, складність справи, суд вважає, що зазначений позивачем розмір витрат на правову допомогу не відповідає також критерію реальності витрат на правничу допомогу.

Враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, обумовленої договором про надання правової допомоги, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної адвокатом роботи та значимості таких дій у справі, суд дійшов висновку, що справедливим і співмірним є зменшення розміру витрат відповідача на професійну правничу допомогу та приходить до висновку про те, що з огляду на встановлені судом обставини, сума витрат на правову допомогу у даній справі, часткове задоволення позову, що відповідає принципам справедливості, пропорційності та верховенства права становить 4087 (чотири тисячі вісімдесят сім) грн. 60 коп., саме така сума гонорару адвоката є пропорційною до предмета спору.

Відповідно до ч.2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства ухвалюючи рішення на основі повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні та керуючись ст. ст.391,373,393 ЦК України, ст.ст.1,2,4,7,8,12,13,19,30,81,137,141,210,228-229,258-274,279,280-289,354,430ЦПК України,ст.41 Конституції України, Земельним кодексом України, ЗУ "Про судовий збір", суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 ,місце проживання: АДРЕСА_1 ,правонаступником якогоє ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; Гадяцької міської ради, місце знаходження: м. Гадяч, вул. Л. Українки, 2, Миргородського району, Полтавської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватне підприємство Земельно-Кадастровий Центр, код за ЄДРПОУ: 31712361, юридична адреса: 37300, м. Гадяч, вулиця 50-років Жовтня,буд.98 Полтавська область, Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області код ЄДРПОУ: 39767930, юридична адреса: 36039, м. Полтава, вулиця Затишна,23 про визнаннянезаконним таскасування рішенняоргану місцевогосамоврядування пропередачу безоплатноу приватнувласність земельноїділянки тавизнання недійснимта скасуванняДержавного актуна правоприватної власностіна землювиданого громадянинуУкраїни задоволити частково.

Визнати недійсним та скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1162 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), за адресою: АДРЕСА_1 , виданий Гадяцькою міською радою громадянину ОСОБА_3 , 10 серпня 2004 року, зареєстрований в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1841, бланк серія Р1 № 587626, як такий, що не відповідає законові та порушує права власника майна ОСОБА_1 .

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ,жителя АДРЕСА_1 ,РНОКПП судуне відомо,на користь ОСОБА_2 ,жительки АДРЕСА_2 -1073(однутисячу сімдесяттри)грн.60коп.судового зборута 4087(чотиритисячі вісімдесятсім)грн.60коп. витрат на правову допомогу адвоката, всього 5161 (п`ять тисяч сто шістдесят одну) грн. 20 коп.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за на слідками апеляційного перегляду.

Написано власноручно.

Повний текст рішення виготовлено 20 січня 2025 року.

Суддя Зіньківського районного суду

Полтавської області С.Р. Должко


Суд	Зіньківський районний суд Полтавської області
Дата ухвалення рішення	13.01.2025
Оприлюднено	23.01.2025
Номер документу	124560591
Судочинство	Цивільне
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них: визнання незаконним акта, що порушує право власності на земельну ділянку

Должко С. Р.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Рішеннявід 13.01.2025 по справі 526/1075/23ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Судовий реєстр по справі —526/1075/23

Рішення від 13.01.2025

Рішення
від 13.01.2025 по справі 526/1075/23
ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ