Постанова

від 16.01.2025 по справі 916/3691/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 916/3691/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючої, Булгакової І. В., Колос І. Б.,

за участю секретаря судового засідання Іщука В. В.,

представників учасників справи:

позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Преса» - Гонтар П. А.,

відповідача Одеського обласного комунального підприємства «Видавництво «Чорномор`я» - Яковлевої А. О.,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Одеської обласної ради - Цибулі Ю. І.,

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Преса»

на додаткову постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 (головуючий - суддя Богатир К. В., Аленін О. Ю., Таран С. В.)

у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Преса»

до Одеського обласного комунального підприємства «Видавництво «Чорномор`я»,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Одеської обласної ради,

про стягнення 2 238 984,60 грн,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Преса» (далі - ТОВ «Торговий дім «Преса», Товариство, позивач) подало до господарського суду позов, у якому просило стягнути з Одеського обласного комунального підприємства «Видавництво «Чорномор`я» (далі -Підприємство, відповідач) 2 238 984,60 грн збитків.

Господарський суд Одеської області згідно з рішенням від 18.12.2023 у задоволенні позову відмовив.

Південно-західний апеляційний господарський суд згідно з постановою від 27.05.2024 рішення суду першої інстанції скасував в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 1 993 400,00 грн збитків. Позов задовольнив частково та стягнув з відповідача на користь позивача 1 993 400,00 грн збитків. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Рішення суду в частині розподілу судових витрат змінив, виклавши резолютивну частину в редакції, за якою стягнув з відповідача 29 901,60 грн судового збору за подачу позовної заяви та 35 881,92 грн - за подачу апеляційної скарги.

Верховний Суд згідно з постановою від 15.08.2024 закрив касаційне провадження у справі № 916/3691/22 за касаційною скаргою Одеського обласного комунального підприємства «Видавництво «Чорномор`я» в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України. Касаційну скаргу Одеського обласного комунального підприємства «Видавництво «Чорномор`я» в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, залишив без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.05.2024 - без змін.

Господарський суд Одеської області згідно з ухвалою від 27.09.2024 прийняв до розгляду клопотання Одеського обласного комунального підприємства «Видавництво «Чорномор`я» від 29.05.2024 вх. № 2-910/24 та Одеської обласної ради від 31.05.2024 вх. № 2-927/24 про відстрочення виконання судового рішення у справі № 916/3691/22 та зупинив їх розгляд до розгляду Південно-західним апеляційним господарським судом клопотання ТОВ «Торговий дім «Преса» від 29.05.2024 вх. № 2044/24 про ухвалення додаткового рішення.

Південно-західний апеляційний господарський суд у додатковій постанові від 31.10.2024 задовольнив частково заяву ТОВ «Торговий дім «Преса» про ухвалення додаткового рішення та стягнув з Одеського обласного комунального підприємства «Видавництво «Чорномор`я» на його користь 15 135,10 грн витрат на професійну правничу допомогу у суді першої та апеляційної інстанції.

У задоволенні заяви ТОВ «Торговий дім «Преса» про ухвалення додаткового рішення в іншій частині відмовив. Зобов`язав Господарський суд Одеської області видати наказ з дотриманням Закону України (далі - ЗУ) «Про виконавче провадження» щодо вимог до виконавчого документа.

11.11.2024 ТОВ «Торговий дім «Преса» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати додаткову постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення у повному обсязі.

Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України, зазначаючи про те що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не врахував висновків щодо застосування норм права, а саме статей 15, 16, 123, 126, 129 ГПК України, статей 1, 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у подібних правовідносинах, які викладені у:

- додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц (пункт 28);

- додатковій постанові Великої палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 (пункт 19);

- постанові Великої Плати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 (пункти 133- 134, пункт 147);

Відповідно до протоколу передачі судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) раніше визначеному складу суду від 11.11.2024 для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: Жайворонок Т. Є. (головуюча), Булгакова І. В., Колос І. Б.

Верховний Суд згідно з ухвалою від 29.11.2024 відкрив касаційне провадження у справі № 916/3691/22 на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та встановив строк для подання учасниками справи відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи до 16.12.2024.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду 13.12.2024, відповідач заперечив проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість. Посилаючись на нерелевантність висновків Верховного Суду, викладених у названих скаржником справах, оскільки правовідносини не є подібними з цією справою, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану додаткову постанову - без змін.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Одеська обласна рада 11.12.2024 направила до Верховного Суду пояснення у справі, у яких, посилаючись на необґрунтованість доводів касаційної скарги, просить відмовити у її задоволенні, а додаткову постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 залишити без змін. Крім того, вказує, що згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відповідач у цій справі є комунальним підприємством, власником якого є Одеська обласна рада. Ураховуючи що згідно з пунктом 3.5. Статуту Підприємства майно, яке придбало чи отримало Підприємство внаслідок власної господарської діяльності, належить на праві спільної власності територіальним громадам сіл, селищ, міст області, а згідно з пунктом 3.7. Статуту, після закінчення звітного року Підприємство 30 % прибутку перераховує власнику, а отже, стягнення з відповідача коштів призведе по суті до стягнення вказаних коштів з Одеської обласної ради.

Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, заслухавши пояснення сторін, Суд дійшов висновку про таке.

Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Імперативними приписами частини другої статті 300 ГПК України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Предметом касаційного перегляду у цій справі є додаткова постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні заяви ТОВ «Торговий дім «Преса» про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Вказана норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного в постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції для обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування в постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права в подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування певної норми права може бути підставою для перегляду судових рішень відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України не в будь-якому випадку, а тоді коли саме неврахування такого правового висновку щодо застосування конкретної норми права призвело до помилкового висновку, що прямо або опосередковано впливає на ухвалене рішення по суті. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Верховний Суд зазначає, що для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається, а судом вона (норма права) застосована без урахування такого висновку.

Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, у якій передбачено таку підставу касаційного оскарження, як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

Що стосується подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то відповідно до приписів статті 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерії подібності правовідносин.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», яке полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями, відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

Із-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктній склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) та № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Скаржник, посилаючись на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, що суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення не врахував висновків щодо застосування норм права (статей 15, 16, 123, 126, 129 ГПК України, статей 1, 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») у подібних правовідносинах, що викладені у зазначених постановах.

Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у зазначених справах, Верховний Суд виходить з такого.

У касаційній скарзі скаржник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які містяться у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц (пункт 28) та додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 (пункт 19) про те, що відповідно до статті 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не має права втручатися у ці правовідносини; у постанові Великої Плати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 (пункти 133- 134) стосовно того, що при визначенні фіксованого розміру адвокатського гонорару суди мають виходити із встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; у пункті 147 зазначеної постанови Верховний Суд вказав про те, що у випадку встановленого договором фіксованого розміру адвокатського гонорару сторона може доводити неспівмірність таких витрат зі складністю справи, ціною позову обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 (пункт 5.44) скаржник вказав, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, що не є обов`язковим для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом і клієнтом, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат, вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу та є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 131 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

У статті 16 ГПК України визначено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги -домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

У пункті 9 наведеної норми визначено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Видами адвокатської діяльності відповідно до вимог статті 19 Закону № 5076-VI, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

У статті 30 Закону № 5076-VI визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно з пунктом 12 частини третьої статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до вимог статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

У частині третій вказаної статті визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;

3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).

Разом з тим відповідно до вимог чинного процесуального законодавства визначено критерії, необхідні для застосування при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Згідно з вимогами частини першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

У частині третій цієї статті встановлено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас відповідно до вимог частини четвертої вказаної норми, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з частиною п`ятою статті 126 ГПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 ГПК України).

Ураховуючи вимоги частини восьмої статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Керуючись частинами п`ятою - сьомою статті 129 ГПК України, суд відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правничу допомогу повністю або частково та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правничу допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення.

Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору.

У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постановах Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19.

Верховний Суд неодноразово вказував, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, приписами статей 123-130 ГПК України, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Крім того, відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17, стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.

Ураховуючи викладене, суд, розглядаючи заяву сторони у справі про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, має досліджувати та оцінювати додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Насамперед, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру й обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та, навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Такі докази відповідно до частини першої статті 86 ГПК України суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а сторона відповідно до вимог статті 74 ГПК України повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Подані на підтвердження таких витрат докази повинні окремо та у сукупності відповідати вимогам статей 75- 79 ГПК України.

У вказаній скаржником додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц Суд розглядав заяву про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат, подану заявником 22.11.2019, суму яких згодом було збільшено та на підтвердження надано довідку-розрахунок № 02 від 22.11.2019, що свідчить про сплату вказаної суми в день подання заяви до Верховного Суду про розподіл судових витрат. У вказаній справі Суд, дослідивши додані до заяви про ухвалення додаткового рішення довідку-розрахунок № 02 про розмір коштів, що підлягають виплаті адвокату за надання професійної правничої допомоги у справі № 755/9215/15-ц з детальним описом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) від 22.11.2019 року та копію квитанції до прибуткового касового ордера № 2211 від 22.11.2019, згідно з якою заявник сплатив витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 50 894,40 грн, дійшов висновку про часткове задоволення заяви про розподіл судових витрат з огляду на те, що не всі види правничої допомоги адвоката були пов`язані зі справою № 755/9215/15-ц та, порушивши вимоги частини восьмої статті 141 ЦПК України, відповідачка надала новий розрахунок понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, який доповнила витратами на суму 50 894,40 грн з порушенням встановленого процесуального строку, але клопотання про його поновлення не заявляла.

У справі № 910/12876/19 Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 07.07.2021 вказала, що касаційну скаргу ТОВ «Інновер Україна» Велика Палата Верховного Суду задовольнила частково, а саме в частині стягнення 655 067,87 грн, здійснивши при цьому розподіл судових витрат у частині судового збору пропорційно до розміру задоволених позовних вимог; жодних клопотань про застосування приписів частини дев`ятої статті 129 ГПК України з огляду на неправомірні дії сторони позивач при цьому до суду касаційної інстанції до судового засідання та у судовому засіданні 01.06.2021 не заявляв. Оскільки позовні вимоги позивача у цій справі задоволено частково, позивачу відмовлено у його вимогах до відповідача про повернення 2 193 860,43 грн авансового платежу, вказане спростовує доводи позивача про те, що спір у цій справі було ініційовано ним саме внаслідок неправомірних дій іншої сторони; ці висновки судів попередніх інстанцій не оскаржувалися позивачем. За таких обставин Суд дійшов висновку про відмову у застосуванні частини дев`ятої статті 129 ГПК України, а вимоги ТОВ «Інновер Україна» про відшкодування витрат є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

У наведеній скаржником справі № 922/1964/21 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 розглядала касаційні скарги, у яких скаржник також посилався на наявність суперечливої практики Верховного Суду з питань, пов`язаних зі стягненням витрат на правничу допомогу щодо необхідності надання детального опису робіт та/або послуг у разі, якщо договором про надання правничої допомоги передбачено фіксовану вартість таких робіт / послуг. Скаржниця у наведеній справі вважала, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 15, 16, 123, 126, 129 ГПК України, статті 1, 30 Закону № 5076-VI, оскільки вартість послуг на адвоката є завищеною, а ТОВ «Аксіома» не подало детального опису наданих послуг; акт приймання-передачі до договору про надання правничої допомоги не є розрахунком здійснених витрат. Проте у вказаній справі Велика Палати Верховного Суду вирішувала питання відступу від висновків Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.11.2020 у справі № 638/7748/18, предметом касаційного перегляду якої була ухвала суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення у зв`язку з тим, що інформація, яка міститься в акті приймання правничої допомоги, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатися тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначену ухвалу залишив без змін. У наведеній справі Велика Палата дійшла висновку, що у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

У справі № 904/4507/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 розглядала віднесення до судових витрат бонусів, передбачених договором про надання правничої допомоги, залежно від результатів розгляду справи, тобто так званого гонорару успіху. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи в частині стягнення додаткової винагороди адвоката у розмірі 5000,00 грн за досягнення позитивного рішення у справі, виходили з того, що за своїм змістом і правовою природою така винагорода не є ціною договору (платою за надані послуги) у розумінні статей 632, 903 ЦК України та статті 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а є платою за сам результат, досягнення якого відповідно до умов договору не ставиться в залежність від фактично наданих послуг. Велика Палата у вказаній справі, керуючись тим, що домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин між якими і може розглядатися питання щодо обов`язковості такого зобов`язання, виснувала, що у контексті вирішення судом питання про розподіл судових витрат суд повинен оцінювати розумність витрат, їх співмірність із ціною позову, складністю справи та її значенням для позивача.

Як встановив суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається, позивач звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, у якій просив стягнути з відповідача на його користь 30 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Суд встановив, що, дотримуючись вимог частини шостої статті 129 ГПК України, ТОВ «Торговий дім «Преса» в апеляційній скарзі вказувало, що попередній розрахунок суми витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом його апеляційної скарги становить 10 000,00 грн. Крім того, вказувало, що витрати, понесені ним на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції становили 20 000,00 грн.

На підтвердження заявлених вимог ТОВ «Торговий дім «Преса» надало до суду договір про надання правової допомоги, додаткову угоду до договору про надання правової допомоги № 1, детальний опис наданих послуг, платіжні інструкції, додаткову угоду № 2 до договору про надання правової допомоги, детальний опис наданих послуг під час апеляційного перегляду справи, що розглядається.

Апеляційний господарський суд встановив, що 05.09.2023 ТОВ «Торговий дім «Преса» в особі директора Галчанського Євгена Петровича та Адвокатське бюро «Гонтар і партнери» (далі - Адвокатське бюро) в особі керуючого Гонтар Поліни Анатоліївни уклали договір про надання правової допомоги № 6 (далі - Договір). За умовами пункту 1.1. Договору Адвокатське бюро зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги у справі № 916/3691/22, що визначені цим Договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання цього договору , на умовах і в порядку, визначеному цим договором. Відповідно до цього Договору Адвокатське бюро в інтересах клієнта здійснює адвокатську діяльність та надає клієнту правову допомогу. Обсяг необхідних послуг визначається клієнтом, перелік яких не є вичерпним та може передбачати надання інших видів правової допомоги, погоджених сторонами (пункт 1.2. Договору).

Відповідно до пункту 2.3. Договору клієнт зобов`язується протягом 5 (п`яти) календарних днів з моменту виставлення рахунка сплатити Адвокатському бюро гонорар, розмір якого погоджений сторонами у Додатку № 1 до цього Договору.

Згідно з умовами додаткової угоди № 1 до Договору сторони дійшли взаємної згоди, що гонорар, що підлягає сплаті клієнтом на користь адвокатського бюро під час представництва його інтересів у суді першої інстанції у справі № 916/3691/22, складає 20 000,00 грн.

Згідно з детальним описом наданих послуг у справі, що розглядається, загальною тривалістю 25 год 30 хв, Адвокатське бюро надавало такі послуги: ознайомлення з матеріалам справи - 3 год; аналіз діючого законодавства та судової практики у справах з аналогічними правовими відносинами - 2 год; подання заяви про вступ у справу як представника від 20.07.2023 для надання доступу до електронного суду - 30 хв; підготовка та подання клопотання - 4 год; долучення копії посвідчення адвоката для надання доступу до електронного суду - 30 хв; підготовка та подання клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції - 30 хв; підготовка та подача клопотання про долучення доказів (письмової заяви свідка) від 05.09.2023 - 3 год; підготовка та подання письмових пояснень від 01.11.2023 - 5 год; участь у судових засіданнях - 5 год.

Згідно з платіжною інструкцією № 706-23 від 01.11.2023 ТОВ «Торговий дім «Преса» перерахувало Адвокатському бюро 10 000,00 грн за надану правову допомогу згідно з Договором у справі № 916/3691/22.

Також згідно з платіжною інструкцією № 783-23 від 01.12.2023 ТОВ «Торговий дім «Преса» перераховано Адвокатському бюро 10 000,00 грн із зазначенням призначення платежу: «Оплата правової допомоги Адвокатському бюро за Договором у справі 3 916/3691/22».

21.12.2023 ТОВ Торговий дім «Преса» та Адвокатське бюро уклали додаткову угоду № 2 до Договору, за умовами якої сторони дійшли взаємної згоди, що гонорар, який підлягає сплаті клієнтом на користь бюро під час представництва його інтересів в Південно-західному апеляційному господарському суді у справі № 916/3691/22 за позовом ТОВ «Торговий дім «Преса» до Одеського обласного комунального підприємства «Чорномор`я», третя особа на стороні відповідача, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Одеська обласна рада, про стягнення 2 238 984,60 грн, складає 10 000,00 грн.

Згідно з детальним описом наданих послуг у справі, що розглядається, під час її апеляційного перегляду загальною тривалістю 16 год Адвокатське бюро надало такі послуги: ознайомлення з рішенням суду від 18.12.2023 та його аналіз - 3 год; підготовка апеляційної скарги - 10 год; подача апеляційної скарги через систему електронний суд - 1 год; участь у судових засіданнях - 2 год.

29.12.2023 ТОВ «Торговий дім «Преса» перерахувало Адвокатському бюро 10 000,00 грн за послуги з надання правової допомоги під час апеляційного перегляду цієї справи, що підтверджується платіжною інструкцією № 859-23 від 29.12.2023.

Не погоджуючись з ухваленим у справі додатковим рішенням суду апеляційної інстанції, зокрема, що позовну заяву у справі склала не адвокат Гонтар П. А., оскільки Договір між позивачем та Адвокатським бюро було укладено 05.09.2023, а позовну заяву у цій справі було подано до укладення цього Договору, а саме 28.12.2022, скаржник у касаційній скарзі зазначає, що його представник адвокат Гонтар П. А. вступила у справу 20.07.2023, проте у ході розгляду справи змінила форму адвокатської діяльності з адвокатського об`єднання на адвокатське бюро, у зв`язку з чим між ними було укладено новий договір про надання правової допомоги саме 05.09.2023, який позивач надав до суду з метою компенсації витрат на професійну правничу допомогу.

Апеляційний господарський суд, приймаючи оспорювану постанову та дослідивши надані позивачем докази на підтвердження понесених ним витрат на професійну правничу допомогу, вказав, що договір про надання правової допомоги, укладений ТОВ «Торговий дім «Преса» та Адвокатським бюро «Гонтар та партнери» 05.09.2023 без зазначення інформації щодо дії цього Договору у період до його підписання, зокрема, у зв`язку зі зміною організаційно-правової форми адвокатської діяльності. Доказів протилежного позивач не надав.

Отже, доводи скаржника щодо існування договору про надання послуг професійної правничої допомоги його представником адвокатом Гонтар П. А. до 05.09.2023 Суд відхиляє.

Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції, дослідивши поданий позивачем до суду першої інстанції детальний опис наданих послуг у справі, а саме: ознайомлення з матеріалами справи - 3 год; подання заяви про вступ у справу як представника від 20.07.2023 - 30 хв; підготовка та подача відзиву на письмові пояснення відповідача від 20.07.2023 - 4 год; долучення копії посвідчення адвоката для надання доступу до електронного суду - 30 хв; підготовка та подання клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції - 30 хв, що становить 8 год 30 хв загального часу, встановив, що вказані послуги були надані позивачу до дати підписання договору про надання правової допомоги 05.09.2023. Крім того, суд апеляційної інстанції визнав завищеним час на надання послуг, зокрема, підготовки та подачі клопотання про долучення доказів (письмової заяви свідка) від 05.09.2023 - 3 год, обґрунтованим та достатнім вважає 1 год; підготовку та подання письмових пояснень від 01.11.2023 - 5 год, обґрунтованим та достатнім вважає 2 год.

Оскільки позивач у детальному описі наданих послуг зазначив більше послуг, ніж їх надав адвокат з моменту укладення Договору, та, ураховуючи дату укладення Договору, не надав доказів на підтвердження того, що позовну заяву склала та подала до суду адвокат Гонтар П. А., апеляційний суд дійшов висновку, що вказані послуги не можуть бути зараховані у зазначений позивачем час на надання професійної правничої допомоги та стягненню не підлягають. Достатнім, обґрунтованим та співмірним розміром витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції суд встановив у розмірі 10 000,00 грн.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат позивача на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, апеляційний суд вказав, що послуги з ознайомлення з рішенням суду від 18.12.2023, його аналізом та підготовкою апеляційної скарги мають оцінюватися як одна цілісна послуга, а послуга з подачі апеляційної скарги через систему електронний суд не може бути віднесена до професійної правничої допомоги, вартість якої має бути відшкодована за рахунок іншої сторони, та ураховуючи, що апеляційна скарга фактично дублює позицію позивача у суді першої інстанції, достатнім, обґрунтованим та співмірним розміром витрат на професійну правничу допомогу у суді першої апеляційної є 7 000,00 грн.

Ураховуючи вимоги частини четвертої статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, та те що позовні вимоги ТОВ «Торговий дім «Преса» і апеляційну скаргу було задоволено частково - на 89,03 відсотків, апеляційний суд дійшов висновку, що на відповідача необхідно покласти 89,03 відсотків витрат позивача на професійну правничу допомогу, що є пропорційним до задоволених позовних вимог у розмірі 15 135,10 грн (17 000,00 грн х 89,03 %).

Доводи касаційної скарги про те, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не має права втручатися у ці правовідносини, Суд відхиляє з огляду на таке.

Верховний Суд у постанові від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19 виснував, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує критерії їх реальності та розумності. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інші проти України» (пункти 34- 36), від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 вказано, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18).

Водночас у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 сформовано правовий висновок про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, приписами статей 123- 130 ГПК України, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформації щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами, та, навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Такі докази відповідно до частини першої статті 86 ГПК України суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому згідно зі статтею 74 ГПК України сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Подані на підтвердження таких витрат докази мають окремо та у сукупності відповідати вимогам статей 75- 79 ГПК України.

Як убачається з матеріалів справи та змісту оскаржуваної додаткової постанови, апеляційний господарський суд, розглядаючи заяву ТОВ «Торговий дім «Преса» про ухвалення додаткового рішення про стягнення з відповідача на його користь витрат на професійну правничу допомогу у цій справі у розмірі 30 000,00 грн, надавши оцінку доказам та доводам сторін щодо понесення позивачем таких витрат, керуючись, зокрема, такими критеріями, як обґрунтованість, пропорційність, співмірність та розумність їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи, дійшов правомірного висновку про часткове задоволення заяви позивача.

Касаційний суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про часткове задоволення заяви позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Верховний Суд, переглядаючи у касаційному порядку оскаржувану додаткову постанову суду апеляційної інстанції, не виявив порушень приписів статей 126, 129 ГПК України, неправильного застосування норм матеріального права або інших порушень норм процесуального права, які б могли призвести до ухвалення незаконного рішення.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Отже, висновки апеляційного господарського суду у справі, що розглядається, не суперечать висновкам, викладеним у наведених у касаційній скарзі додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц (пункт 28); додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 (пункт 19); постанові Великої Плати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 (пункти 133- 134, пункт 147), з огляду на те що відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а визначена іншими обставинами, встановленими судами, і за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення.

Колегія суддів не вбачає підстав вважати, що висновки, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, не були враховані судом апеляційної інстанції, а застосування судом апеляційної інстанції приписів статей 124, 126, 129 ГПК України не суперечить жодному із вказаних скаржником висновків Верховного Суду. У відповідних постановах питання можливості розподілу витрат на професійну правничу допомогу залежало від обґрунтованості і співмірності відповідних витрат, обсягу наданих до суду доказів на підтвердження здійснення таких витрат, а також оцінки та дослідження доказів в силу статей 86, 210 ГПК України.

Окрім наведеного, суд апеляційної інстанції у цій справі враховував такі ж критерії, якими керувався Верховний Суд у наведених скаржником постановах. Незгода скаржника із розміром витрат на професійну правничу допомогу, яка стягується на користь позивача, не свідчить про порушення судом вимог статей 124, 126, 129 ГПК України.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної додаткової постанови суду апеляційної інстанції з цієї підстави.

Оскільки Суд не встановив порушення судом апеляційної інстанції норм права як необхідної передумови для скасування ухваленого судового рішення, підстави для скасування оскаржуваного судового рішення відсутні.

Верховний Суд бере до уваги доводи, викладені відповідачем у відзиві на касаційну скаргу, щодо додаткової постанови суду апеляційної інстанції в тій частині, в якій вони узгоджуються з міркуваннями Верховного Суду, викладеними у цій постанові.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Верховний Суд у прийнятті цієї постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі скаржник не зазначив й не обґрунтував.

Колегія суддів, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» та від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України», зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції - без змін як такої, що ухвалена з додержанням норм права.

Оскільки судовий збір з касаційної скарги на додаткове судове рішення не сплачується, відповідно, розподілу не підлягає.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Преса» залишити без задоволення, а додаткову постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 в частині задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення у справі № 916/3691/22 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. В. Булгакова

І. Б. Колос