Постанова

від 14.01.2025 по справі 914/3142/15

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 914/3142/15

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши касаційну скаргу Комунального закладу Львівської обласної ради "Школа вищої спортивної майстерності"

на рішення Господарського суду Львівської області від 29.01.2024 (суддя Король М. Р.) і постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.08.2024 (Галушко Н. А. - головуючий суддя, судді Желік М. Б., Орищин Г. В.) у справі

за позовом заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону, в інтересах держави в особі органів, уповноважених здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах:

1) Міністерства оборони України,

2) Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова

до 1) Комунального закладу Львівської обласної ради "Школа вищої спортивної майстерності",

2) Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради,

треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача:

1) Виробниче підприємство "Мисливець",

2) ОСОБА_1 ,

3) Львівська обласна рада,

про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння; визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації Львівської міської ради № 2130 від 22.12.2005,

(у судове засідання з`явилися: прокурор - Ющенко М. А., представники: Міністерства оборони України - Барда С. Ю., Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова - Улинець О. М., Львівської обласної ради - Гасяк Я. В.),

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У вересні 2015 року Заступник військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави, в особі органів, уповноважених здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Міністерства оборони України та Квартирно - експлуатаційного відділу м. Львова звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Школи вищої спортивної майстерності та Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача Виробниче підприємство «Мисливець», у якому, (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 23.10.2017), просив:

- визнати незаконним і скасувати розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 «Про оформлення права власності на будівлі по вул. Єрошенка, 34 у м. Львові» в частині оформлення права власності на нерухоме майно, яке розташоване на території військового містечка № 368 у м. Львів, вул. Єрошенка, 34, а саме нежитлові приміщення літ. І-1 площею 4,4 м2, Е площею 2,4 м2, В-1 площею 60 м2, А-1 площею 89,6 м2, Д площею 2 м2, Б-1 площею 4,4 м2, М площею 67,2 м2, Л площею 66,2 м2, З-2 площею 12,4 м2, И-2 площею 12,6 м2, Ж-2 площею 12,4 м2, К-2 площею 12,6 м2, загальною площею 512,3 м2;

- визнати за державою в особі Міністерства оборони України право власності на це майно;

витребувати спірне майно у Комунального закладу Львівської обласної ради "Школа вищої спортивної майстерності".

Позов аргументований тим, що спірні будівлі були збудовані господарським способом за кошти Міністерства оборони, що підтверджується актами приймання об`єкта в експлуатацію (мисливський стенд) від 1977 року та кошторисно-фінансовим розрахунком від 02.12.1969 №ОС-2-6. Постановою Верховної Ради України від 04.02.1994р. №3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» та Постановою Кабінету Міністрів України від 13.01.1995р. №18 «Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» на Міністерство оборони України покладено повноваження органу управління щодо розташованих на території України об`єктів власності колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, зі складу якого у 1992 році вийшло товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України.

Статус цього майна, як державного підтверджується і судовими рішеннями, зокрема, рішенням Господарського суду міста Києва від 05.12.2002 у справі №18/375 (02-2-18/12485).

Прокурор вказав, що незважаючи на перебування спірного майна у державній власності, розпорядженням Шевченківської районної державної адміністрації від 22.12.2005 № 2130 «Про оформлення права власності на будівлі по вул. Єрошенка, 34 у м. Львові, за виробничим підприємством «Мисливець» товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України було оформлено право власності на спірне майно. На цій підставі було видано свідоцтво про право власності від 22.12.2005 та здійснено реєстрацію в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 16.01.2006. Постановою Шевченківського районного суду м. Львова від 24.04.2014 у справі № 1328/5004/12 це розпорядження було скасовано. Разом з цим, виробниче підприємство «Мисливець» відчужило спірне майно Школі вищої спортивної майстерності на підставі договору про поділ нерухомого майна від 05.06.2008 №928.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, згідно з пунктом 1.5 Статуту Товариства військових мисливців та рибалок Збройних сил України, зареєстрованого 03.05.1999, товариство є правонаступником майна і фінансових ресурсів (прав і обов`язків) Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, розташованого на території України.

Згідно з пунктом 1.1 Статуту Товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України, зареєстрованого 21.10.1993, організація є самостійною юридичною особою, осередком товариства мисливців та рибалок України.

У відповідності до пункту 1.1 Статуту Виробничого підприємства "Мисливець", нова редакція якого зареєстрована 10.06.2010, останнє створене за ухвалою Президії Ради товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України. Майно підприємства належить йому на праві повного господарського відання, а майно, придбане від доходів господарської діяльності належить йому на правах власника (пункти 3.2, 3.3 статуту).

Рішенням виконкому Львівської міської ради від 25.01.1964 № 30 "Про відвід земельної ділянки Окружній раді Всеармійського військово-мисливського товариства ПрикВО під стрілковий стенд в місті Львові уроч. Картумова гора", зазначеній організації відведено земельну ділянку площею 7 га із правом забудови мисливськими спорудами та ще 10 га без права забудови під зону обстрілу. 20.02.1964 був складений акт про передачу і відведення меж земельної ділянки площею 17,3 га. Рішенням виконкому Львівської міської ради від 08.02.1985 № 3-с р. "Про встановлення меж земельних ділянок військових містечок на території м. Львова", були закріплені відповідні земельні ділянки, у т.ч. для будівництва навчально-стрілкових стендів площею 17,3 га.

17.06.1977 затверджені акти, складені 16.06.1977, приймання об`єкта в експлуатацію, інших актів прийомки в експлуатацію інших об`єктів, на які посилається прокурор у позовній заяві, суду не надано.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.12.2002 у справі № 18/375 (02-2-18/12485) за позовом Заступника генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України про спонукання до виконання дій, позов задоволено та зобов`язано Товариство військових мисливців і рибалок Збройних Сил України здійснити інвентаризацію та повернути на користь Міністерства оборони України майно, а саме: виробниче мисливсько-риболовецьке об`єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово-мисливського товариства ПрикВО, 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристичну базу, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу. Це рішення було залишено без змін постановою Верховного Суду України від 18.11.2003 у справі № 3-2241к03/45/18.

22.04.2015 державним виконавцем ВДВС Солом`янського районного управління юстиції в м. Києві винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № НОМЕР_2. Однак, на час розгляду справи зазначене рішення суду не виконане.

Розпорядженням Шевченківської районної державної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 "Про оформлення права власності на будівлі по вул. Єрошенка, 34 у місті Львові" вирішено оформити Виробничому підприємству "Мисливець" товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України право власності на будівлі у місті Львові, вул. Єрошенка, 34, а саме І-1 площею 4,4 м2, Е площею 2,4 м2, В-1 площею 60 м2, А-1 площею 89,6 м2, Д площею 2 м2, Б-1 площею 190,9 м2, Г-1 площею 228,1 м2, М площею 67,2 м2, Л площею 66,2 м2, З-2 площею 12,4 м2, И-2 площею 12,6 м2, Ж-2 площею 12,4 м2, К-2 площею 12,6 м2.

Постановою Шевченківського районного суду міста Львова від 24.04.2014 у справі № 1328/5004/12 за адміністративним позовом Львівської прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу міста Львова до Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про визнання нечинним та скасування розпорядження від 22.12.2005 № 2130 "Про оформлення права власності на будівлі по вул. Єрошенка, 34 у місті Львові" адміністративний позов задоволено, визнано нечинним та скасовано зазначене розпорядження. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.03.2016 у справі № 876/6175/15 постанову Шевченківського районного суду міста Львова від 24.04.2014 у справі № 1328/5004/12 скасовано, провадження у справі закрито, оскільки даний спір слід вирішувати у порядку господарського судочинства. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25.10.2016 у справі № К/800/9165/16 зазначену ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду залишено без змін.

Згідно свідоцтва про право власності на будівлі від 22.12.2005, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 16.01.2006, виданого Шевченківською районною адміністрацією Львівської міської ради, будівлі за адресою: місто Львів, вул. Єрошенка, 34, а саме І-1 площею 4,4 м2, Е площею 2,4 м2, В-1 площею 60 м2, А-1 площею 89,6 м2, Д площею 2 м2, Б-1 площею 190,9 м2, Г-1 площею 228,1 м2, М площею 67,2 м2 Л площею 66,2 м2, З-2 площею 12,4 м2, И-2 площею 12,6 м2, Ж-2 площею 12,4 м2, К-2 площею 12,6 м2 належать на праві приватної власності Виробничому підприємству "Мисливець" товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України на підставі розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130.

28.02.2006 між Виробничим підприємством "Мисливець" (продавець) та Школою вищої спортивної майстерності (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець передав у власність покупця 97/100 частин будівель загальною площею 735,4 м2 у місті Львові, вул. Єрошенка, 34.

29.05.2008 між цими ж сторонами укладено договір купівлі-продажу, згідно якого Школа вищої спортивної майстерності придбала у Виробничого підприємства "Мисливець" 1/2 коридору, а саме: 11/1,3 (коридор), 12/3,7 (коридор), що становить 3/1000 ідеальних частин будівлі площею 2,5 м2 за вищезазначеною адресою.

27.02.2008 між Школою вищої спортивної майстерності (продавець) та Приватним підприємством "Назаріус" (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого покупець придбав у продавця 5/100 ідеальних частин будівель загальною площею 228,1 м2, позначених на плані літ. Г-1 (майстерня по виготовленню мішеней) у м. Львові, вул. Єрошенка, 34. Право власності на це майно зареєстроване за покупцем 07.03.2008, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 2 договору про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності від 05.06.2008, укладеного між Виробничим підприємством "Мисливець", Школою вищої спортивної майстерності та Приватним підприємством "Назаріус" сторонам цього договору на праві спільної часткової власності належить майно, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Єрошенка, 34, а саме - Виробничому підприємству "Мисливець" - 27/1000 (на підставі свідоцтва про право власності від 22.12.2005 № 2130), Школі вищої спортивної майстерності - 923/1000 (на підставі договору купівлі-продажу від 28.02.2006) та Приватному підприємству "Назаріус" - 5/100 (на підставі договору купівлі-продажу від 27.02.2007).

Згідно з пунктом 7 зазначеного договору від 05.06.2008, сторони погодили, що у власність Виробничого підприємства "Мисливець" переходять нежитлові приміщення Б-1 площею 20,4 м2, у власність Школи вищої спортивної майстерності переходять нежитлові приміщення І-1 площею 4,4 м2, Е площею 2,4 м2, Б-1 площею 170,5 м2, В-1 площею 60 м2, А-1 площею 89,6 м2, Д площею 2 м2, М площею 67,2 м2, Л площею 66,2 м2, З-2 площею 12,4 м2, И-2 площею 12,6 м2, Ж-2 площею 12,4 м2, К-2 площею 12,6 м2, а у власність Приватного підприємства "Назаріус" переходять нежитлові приміщення Г-1 площею 228,1 м2.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.09.2017 № 734 "Про внесення змін до переліку закладів фізичної культури і спорту, яким надається статус бази олімпійської, параолімпійської та дефлімпійської підготовки", до такого переліку включено Львівську обласну школу вищої спортивної майстерності.

Згідно з висновком експерта №5160 від 27.03.2023 року визначені технічні характеристики нерухомого майна, що знаходиться на території військового містечка № 368 у місті Львові по вулиці Єрошенка,34. Зазначено, що встановити подібність чи тотожність, невідповідності у площі будівель, у чому полягають невідповідності, причини невідповідності, внаслідок чого і ким здійснені зміни, можливість відокремити покращення/зміни від майна без заподіяння йому шкоди для об`єктів нерухомого майна, що знаходиться у м. Львові по вулиці Єрошенка, 34, не видається за можливе. Станом на день проведення огляду, в будівлі літ. «Б-1» проведене часткове перепланування приміщень та з західної сторони будівлі самочинно влаштовано прибудову навісу та двох приміщень, тому будівля літ. «Б-1» не є тотожною до будівлі « 1». Відокремлення будь яких невід`ємних покращень в будівлі «Б-1», у тому числі прибудов, буде мати негативний вплив на технічний стан будівлі та призведе до зниження її ринкової вартості. Ринкова вартість нерухомого майна нежитлових приміщень становить 5 759 679,00 грн.

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням Господарського суду Львівської області (суддя Мороз Н.В.) від 09.04.2019 у справі №914/3142/15, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду (колегія суддів: Бонк Т.Б., Бойко С.М., Якімець Г.Г.) від 18.09.2019, у задоволенні позову заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави, в особі органів, уповноважених здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Міністерства оборони України та Квартирно - експлуатаційного відділу м. Львова до Школи вищої спортивної майстерності та до Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача: Виробничого підприємства «Мисливець» про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння; визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації ЛМР №2130 від 22.12.2005 відмовлено.

3.2. Постановою Верховного Суду від 15.01.2020 скасовано постанову Західного апеляційного господарського суду від 18.09.2019 і рішення Господарського суду Львівської області від 09.04.2019 у справі №914/3142/15, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Постанова аргументована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях залишивши поза увагою доводи прокурора про належність спірного майна до державної власності, не надали оцінку первинним документам на це майно та не навели мотивів з яких дійшли висновку про відсутність доказів належності спірного майна до держаної власності.

3.3. Рішенням Господарського суду Львівської області від 29.01.2024 у справі №914/3142/15 позов задоволено повністю.

Рішення суду мотивовано тим, що Шевченківською районною адміністрацією Львівської міської ради безпідставно та всупереч законодавству прийнято розпорядження №2130 від 22.12.2005, внаслідок чого порушено права та охоронювані законом інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України (як власника спірної нерухомості), в особі Міністерства оборони України (як органу управління цією нерухомістю) та в особі КЕВ міста Львова (як користувача спірною нерухомістю).

Встановлені судом обставини перебування спірного майна у державній власності та закріплення такого саме за Міністерством оборони України відповідно до нормативних актів Верховної ради України та Кабінету Міністрів України 1994-1995 років спростовують заперечення відповідача 1 про те, що в матеріалах справи немає доказів закріплення спірного майна за Міністерством оборони України чи КЕВ м. Львова.

Вибуття спірного майна поза волею власника не призвело до припинення права власності держави на спірне майно, а відтак, оскільки на теперішній час наявність у держави відповідного права власності не визнається відповідачем, то воно потребує захисту шляхом задоволення позову про визнання права власності в порядку, передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України.

Як слідує з обставин справи та не заперечується Комунальним закладом Львівської обласної ради "Школа вищої спортивної майстерності", спірні об`єкти нерухомого майна знаходяться у його володінні. Разом з тим, таке володіння спірним майном є протиправним, а також таким, що порушує права Міністерства оборони України, як власника майна у можливості володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Щодо застосування позовної давності, суд зазначив, що на час звернення з позовом у січні 2011 року обмежень щодо позовної давності не існувало. Такі обмеження могли застосовуватись з грудня 2011 року, проте, на цей час уже було пред`явлено позовну вимогу в адміністративний суд. Тобто, позовна давність переривалась у зв`язку з судовим процесом, який завершився 24.04.2014 винесенням постанови Шевченківським районним судом м. Львова. Прокурор обґрунтовано стверджував, що на січень 2015 року (трирічний період, встановлений законом) право позивача, який оскаржував рішення органу місцевого самоврядування, було захищеним, так як 24.04.2014 постановлено рішення про задоволення позову, яке було скасоване лише 10.03.2016, а апеляційне провадження було відкрите 25.06.2015.

Згідно з положеннями частини третьої статті 264 ЦК України (після переривання перебіг позовної давності починається заново) 25.04.2014 позовна давність почалась спочатку і тривала до 25.04.2017. До цього часу, 10.03.2016 судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення від 24.04.2014, тобто позовна давність знову переривалась у 2016 році. Новий перебіг позовної давності почався після 25.10.2016 і відповідно тривав до 25.10.2019. У межах цього строку заявлено позовну вимогу про визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 №2130 в частині оформлення права власності. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовна давність щодо визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації ЛМР № 2130 від 22.12.2005 не пропущена.

Стосовно інших вимог суд зазначив, що такі не заявлялись у адміністративній справі № 1328/5004/12. Оскільки позивачі - Міністерство оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова були учасниками адміністративної справи щодо оскарження розпорядження від 2005 року, а сам позов подавався Львівською прокуратурою з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України, то 24.04.2014 таким учасникам уже точно було відомо про порушення прав та інтересів держави.

Жодним з учасників справи не доведено суду точної дати обізнаності прокурора чи позивачів про вибуття спірного майна з власності держави. Разом з тим, із наявних у справі доказів та наданих суду пояснень, найшвидшим таким моментом є січень 2011, коли, як стверджує сам прокурор, він звернувся із адміністративним позовом. Суд вважає, що оскаржуючи розпорядження № 2130 та, очевидно, аналізуючи зміст такого розпорядження, прокуратура усвідомлювала, що наслідками виконання такого розпорядження є набуття майна у власність, а відповідно і вибуття такого з володіння держави. У такому випадку позовна давність мала б закінчитись у січні 2014 року. Разом з тим, станом на січень 2014 року ще тривав судовий розгляд адміністративної справи № 1328/5004/12, який завершився 24.04.2014.

Після отримання рішення суду про задоволення позову, у 2015 році прокурор звернувся до господарського суду із позовом у цій справі. При цьому, прокурор просив визнати причини пропуску строку поважними, а саме, пов`язаними із адміністративним провадженням у справі № 1328/5004/12 та очікуваннями на постановлення судового рішення, яке було б у подальшому підставою для звернення з наступними вимогами до відповідачів. Суд також врахував, що апеляційна скарга на рішення суду від 24.04.2014 подана лише у 2016 році, у зв`язку з чим рішення суду про визнання нечинним та скасування розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради №2130 від 22.12.2005 «Про оформлення права власності на будівлі по вул. Єрошенка, 34 у м. Львові» було чинним і сумнівів у його законності ні в кого не виникало. До того ж, рішення суду першої інстанції скасовано у зв`язку з належністю відповідного спору до компетенції господарського суду. Зважаючи на викладене, суд визнав поважними причини пропуску позовної давності.

3.4. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 06.08.2024 у справі № 914/3142/15 рішення суду першої інстанції скасовано в частині вимог про визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130, визнання за державою Україна в особі Міністерства оборони України права власності на спірне майно. У задоволенні вказаних вимог відмовлено. В решті рішення Господарського суду Львівської області від 29.01.2024 залишено без змін.

Постанова аргументована тим, що позовні вимоги про скасування розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130 та визнання за державою в особі Міністерства оборони України права власності на це майно не підлягають задоволенню, оскільки є неналежним способом захисту порушених прав.

Право власності Міністерства оборони України на спірне майно закріплене не лише нормативно-правовими актами, зокрема постановами Верховної Ради України №3943-ХІІ від 04.02.1994 "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" і Кабінету Міністрів України №18 від 13.01.1995 "Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР" та рішеннями виконавчого комітету Львівської міської ради від 25.01.1964 №30 та від 08.02.1985 №3-С, а й рішеннями суду у справі №18/375, отже відсутність оригіналів частини документів, долучених прокурором до позовної заяви, не впливає на законність прийнятого судом першої інстанції рішення.

В порушення вимог законодавства та судового рішення у справі №18/375, матеріалами справи не доведено залучення Міністерства оборони України до процедури передачі спірного майна Виробничому підприємству "Мисливець" товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України, а тому передача майна відбулася всупереч положенню статті 4 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України", без узгодження з відповідними органами управління.

Отже, Шевченківською районною адміністрацією Львівської міської ради безпідставно та всупереч законодавству прийнято розпорядження №2130 від 22.12.2005 про оформлення за Виробничим підприємством «Мисливець» права приватної власності на будівлі, які знаходяться у м. Львові на вул. Єрошенка В., 34.

КЕВ м. Львова не мало можливості проводити щорічні інвентаризації, обміри майна та обстеження їх стану, саме тому облік вівся за тими даними, що були в наявності у КЕВ із самого початку створення Стрілецького стенду. При цьому, в урочищі Кортумова Гора є лише один Стрілецький стенд, який був предметом дослідження експертизи і жодного іншого Стрілецького стенду у цьому урочищі не існує.

Враховуючи висновок експерта, в якому встановлено фактичну наявність будівель та споруд, їх розміри, заяву прокурора про зміну позовних вимог місцевий господарський суд обґрунтовано дійшов висновку, що вибуття спірного майна поза волею власника не призвело до припинення права власності держави на спірне майно незалежно від здійснених поліпшень, добудов і реконструкцій спірного майна.

Школа вищої спортивної майстерності набула спірне майно за відплатним договором, на момент укладення договору були відсутні будь-які відомості про права третіх осіб на це майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відтак можна дійти висновку про добросовісність такого набувача.

Зважаючи на те що майно вибуло з державної власності поза волею її власника, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для витребування його на користь держави в особі Міністерства оборони України. Відповідно безпідставними є посилання скаржника на порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Крім того, вибуття майна з державної власності поза волею Міністерства оборони України та КЕВ м. Львова унеможливлює виконання повноважень та завдань держави передавати його у користування іншим особам, і це свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом держави та інтересами відповідача 1. Втручання у право власності останнього не може вважатися непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. Тому у цьому конкретному випадку за обставин цієї справи витребування майна є законним та пропорційним заходом, є виправданим, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, а тому не є таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

В частині доводів щодо позовної давності апеляційний господарський суд погодився із визначеним судом першої інстанції початком перебігу позовної давності за заявленими вимогами та визнанням причини пропуску такого строку поважними.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. Комунальний заклад Львівської обласної ради "Школа вищої спортивної майстерності" звернувся з касаційною скаргою, в якій просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати і у задоволенні позову відмовити повністю.

Підставами касаційного оскарження є пункти 1, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України.

4.2. Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що судами не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 28.05.2020 у справі № 910/13119/17, від 21.08.2019 по справі № 911/3681/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 24.10.2019 у справі № 915/1115/17 щодо особливостей застосування позовної давності.

Заявник стверджує, що Міністерство оборони України та КЕВ м. Львова, могли завчасно дізнатись про титульного власника нерухомого майна.

Згідно з поданими позивачами копіями інвентарних карток, в них вже було зазначено, що користувачем спірних будівель було або Товариство військових мисливців та рибалок Західного регіону України, або ВП «Мисливець». Тобто, позивачі вже усвідомлювали факт зайняття цих будівель третіми особами.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 24.04.2014 у справі №1328/5004/12, яким було досліджено лише одну з трьох позовних вимог (визнання незаконним розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 №2130) не може вважатись поважною причиною пропуску позовної давності, оскільки його наслідком не є повернення майна до державної власності, а віндикаційний позов у цій справі було заявлено не у 2011 році, а у 2015 році.

22.12.2005 видано свідоцтво про право власності ВП «Мисливець» товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України на відповідні будівлі, зареєстроване в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 16.01.2006. Станом на 16.01.2006 чинне на той час законодавство України наділяло органи прокуратури повноваженнями «загального прокурорського нагляду». Отже, прокурор мав право і фізичну та об`єктивну можливість дізнатись про порушення, на його думку, інтересів держави у всіх сферах, в тому числі і з фактом реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення за ВП «Мисливець».

Не застосовано судами попередніх інстанцій практику Європейського Суду з прав людини, викладену, зокрема у рішеннях від 20.09.2011 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" та від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" щодо позовної давності.

4.3. Судами не враховано висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 щодо втручання у право власності і Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. У цьому контексті судами не досліджено факту збільшення площі спірних об`єктів внаслідок залучення сил та грошових коштів з боку Відповідача-1. Так, як вбачається з висновку експерта від 27.03.2023 №5160, адміністративний корпус літ. «Б-1» має загальну площу 221,2 м2. При цьому, як вбачається з позову Прокурора, останній вимагав витребувати будівлю під літерою «Б-1» площею 170,5 м2.

4.4. Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду про витребування нерухомого майна, яке перебуває у державній власності на користь держави.

Згідно з поданими сторонами витягів з Реєстру речових прав на нерухоме майно, які наявні в матеріалах справи формою власності спірних об`єктів є державна. Судами залишено поза увагою факт виділення державних коштів на купівлю об`єктів Стрілецького стенду, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

4.5. Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України

В обґрунтування поданого позову прокурор та позивачі посилалися на низку доказів. 27.06.2023 сторона Відповідача-1 подала до Господарського суду Львівської області клопотання про витребування оригіналів цих доказів, однак всупереч цьому суд першої інстанції залишив це поза увагою, а на стадії з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами ні прокурор, ані позивачі таких оригіналів не надали.

Відповідач-1 не визнав доказів, на які посилається позивач і оригіналів яких не подано до суду (Розпорядження Шевченківської районної адміністрації від 22.12.2005 № 2130; Акти прийомки об`єкта в експлуатацію м. Львів (мислив. стенд) від 1977 року, викладені російською мовою; Кошторисно-фінансовий розрахунок від 02 грудня 1969; Рішення господарського суду м. Києва від 5 грудня 2002 по справі № 18/375; Постанова Верховного Суду України від 18.11.2003 року; Індивідуальні картки обліку приміщень форми 400; Наказ ради військово-мисливського товариства Західного регіону України від 1994 року; Лист управління Держкомзему у м. Львові від 06.04.2010 вих. №40/7/25; Свідоцтво про право власності на будівлі від 22.12.2005; Лист Головного квартирно-експлуатаційного управління ЗСУ від 08.07.2010 вих. № 303/1/4/322; Кошторис на капітальний ремонт благоустрою стрілецького стенду Ради ВОО КрПрикВО), а тому такі не могли братись судами попередніх інстанцій до уваги під час ухвалення рішення відповідно до статті 91 ГПК України.

Суду першої інстанції надано оригінал генерального плану військового містечка № НОМЕР_1 , який не затверджено та його автора неможливо встановити. Долучення такої копії відбулося в межах розгляду справи по суті, що є порушенням норм ГПК України про правила подання доказів виключно на стадії підготовчого провадження. Отже, такий доказ є неналежним, недопустимим і недостовірним.

У справі було призначено комплексу судову експертизу. Висновок експерта від 27.03.2023 №5160 підготовлено експертом Мельником О.П. Абз. 6 п. 1.2.13, .пунктами 3.7., 4.4 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08.10.1998, частиною першою статті 106 ГПК України передбачено обов`язковість проведення комплексної експертизи двома і більше експертами. Отже, такий висновок є недопустимим.

4.6. У відзивах Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону, Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова вказано на безпідставність доводів скаржника та просять відмовити у задоволенні касаційної скарги.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.3. Як вбачається із матеріалів справи, прокурор звернувся з вимогами про визнання незаконним і скасування розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації Львівської міської ради від 22.12.2005 № 2130, про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння; яке, на думку позивача, вибуло з володіння держави.

Переглядаючи справу № 914/3142/15 у касаційному порядку, а також зважаючи на доводи скаржника щодо обставин застосування положень законодавства, яке стосується витребування майна, колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17 про таке.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)]. Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи про інше речове право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (від нім. buchbesitz - книжкове володіння) [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)].

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Відтак, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) дійшла висновку, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див. пункт 72 вказаної постанови).

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.

У разі, якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).

Наведене також узгоджується з положеннями статті 330 ЦК України, згідно з якими, майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема, неефективними способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168].

5.4. Як слідує із оскаржених рішень, суди попередніх інстанцій вважали, що спірне майно вибуло з державної власності поза волею її власника і наявні підстави для витребування його на користь держави в особі Міністерства оборони України.

Водночас, скаржник наголошує, що спірне майно фактично перебуває у державній власності, що підтверджується наявними у матеріалах справи витягами з Реєстру речових прав на нерухоме майно. Крім того, відповідач акцентує увагу на тому, що на купівлю об`єктів Стрілецького стенду виділялися саме державні кошти. Однак, колегія суддів зауважує, що враховуючи приписи статті 300 ГПК України Верховний Суд не може надати оцінку відповідним доказам. Водночас встановлення зазначених обставин є ключовим для розгляду справи № 914/3142/15. Зокрема обставини чи перебуває спірне майно у державній власності впливають як на встановлення чи обрано належний та ефективний спосіб захисту, так і можливість задоволення вимог заявлених до Комунального закладу Львівської обласної ради "Школа вищої спортивної майстерності". Крім того, як вбачається із оскаржених рішень, відповідно до статуту Виробничого підприємства "Мисливець", воно створене за ухвалою Президії Ради товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України і майно підприємства належить йому на праві повного господарського відання, а майно, придбане від доходів господарської діяльності належить йому на правах власника. Отже, дослідження та встановлення статусу саме спірного майна впливає на правильне застосування статті 388 ЦК України до спірних правовідносин.

У цьому контексті Верховний Суд також зауважує на необхідність надання оцінки твердженням скаржника щодо іншої площі спірного майна ніж того, яке просить витребувати прокурор.

5.5. Щодо позовної давності

Можливість судового захисту суб`єктивного права особи в разі його порушення, визнання або оспорювання, серед іншого, обумовлена строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу - позовною давністю (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) аспекти. Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Таким чином, для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 910/13119/17, від 21.08.2019 по справі № 911/3681/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 24.10.2019 у справі № 915/1115/17, на які посилається скаржник.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, яких закон уповноважує звертатися до суду з позовом в інтересах інших осіб.

Як слідує із оскаржених рішень, суди вважали поважними причини пропуску прокурором позовної давності. Так, суд першої інстанції акцентував увагу на тому, що жодним з учасників справи не доведено суду точної дати обізнаності прокурора чи позивачів про вибуття спірного майна з власності держави. На думку Суду, найшвидшим таким моментом є січень 2011 року, коли, як стверджує сам прокурор, він звернувся із адміністративним позовом. З відповідними висновками погодився апеляційний господарський суд.

Однак, як вбачається із касаційної скарги, скаржник вважає Міністерство оборони України та КЕВ м. Львова могли завчасно дізнатись про титульного власника нерухомого майна і бути обізнаним про своє порушене право. На думку скаржника, згідно з поданими позивачами копіями інвентарних карток, в них вже було зазначено, що користувачем спірних будівель було або Товариство військових мисливців та рибалок Західного регіону України, або ВП «Мисливець». Тобто, позивачі вже усвідомлювали факт зайняття цих будівель третіми особами.

Однак, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій не встановлювали обставини, на які посилається скаржник, не досліджували інвентарні картки у контексті наявності/відсутності підстав вважати, що відповідним особам вже могло бути відомо про вибуття спірного майна із їх власності. Тобто, хоча суди посилалися на висновки Верховного Суду щодо особливостей застосування статті 261 ЦК України, але не встановлювали можливу безпосередню обізнаність осіб про порушення їх прав. Водночас у контексті доводів скаржника оцінці підлягають обставини об`єктивної можливості позивачів знати про обставини порушення прав і вибуття спірного майна з володіння.

5.6. Щодо втручання у право власності і Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23.11.2000 у справі "The former king of Greece and others v. Greece" (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 у справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Апеляційний господарський суд, під час розгляду апеляційної скарги скаржника, вважав, що відсутні порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідного висновку Суд дійшов з огляду на те, що майно вибуло з державної власності поза волею її власника і таке вибуття унеможливлює виконання повноважень та завдань держави передавати його у користування іншим особам.

Однак, колегія суддів вважає, що вказаний висновок не може бути розцінений як такий, що у повній мірі враховує оцінку та застосування ключових критеріїв правомірності втручання у право власності. Зокрема, хоча суд апеляційної інстанції фактично посилається на законність втручання та наявності суспільного інтересу, однак не оцінено чи дотримано принцип пропорційності. Зокрема, чи наявний справедливий баланс внаслідок вжиття заходів щодо витребування майна.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238, 282 ГПК України, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів), з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Для повного і всебічного розгляду справи важливим є встановлення та аналіз сукупного зв`язку зазначених вище обставин, а їх відсутність не дає змогу розглянути спір у відповідності до вимог законодавства та встановити наявність підстав для задоволення чи відмови у задоволенні позовних вимог.

Отже, суди не встановили усіх обставин справи, не дослідили докази, які є важливими у спірних правовідносинах, не врахували практику Верховного Суду, а колегія суддів, з огляду на повноваження, передбачені статтею 300 ГПК України не може самостійно встановлювати відповідні обставини.

У свою чергу, доводи відзивів на касаційну скаргу не спростовують обставин недослідження судами зазначених обставин і не можуть бути підставою для залишення без змін оскаржених рішень.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

6.3. Зважаючи на викладене, касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення судів скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

7. Розподіл судових витрат

7.1. З огляду на задоволення частково касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд судові витрати, понесені скаржником у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами вирішення спору.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Комунального закладу Львівської обласної ради "Школа вищої спортивної майстерності" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Львівської області від 29.01.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.08.2024 у справі № 914/3142/15 скасувати, справу передати на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ