Рішення

від 20.01.2025 по справі 463/4408/24

ЛИЧАКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 463/4408/24

Провадження № 2/463/490/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2025 року м. Львів

Личаківський районний суд міста Львова в складі: головуючої судді Ціпивко І.І. з участю секретаря судового засідання Метеллі Б.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Боринська селищна рада про визначення місця проживання дитини,

з участю представника позивача адвоката Дудурича І.В.,

встановив:

Стислий виклад позицій сторін.

Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Дудурич І.В. подав в Личаківський районний суд міста Львова позовну заяву, в якій просить визнати місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за будь-яким постійним чи тимчасовим місцем проживання її батька ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог представник позивача покликався на те, що 25.05.1995 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений шлюб. Від вищевказаного шлюбу у подружжя народилися дитина - дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Орієнтовно в 2021 році сторони припинили шлюбні відносини, відповідачка виїхала з місця проживання. 26.03.2024 року між сторонами шлюб було розірвано. Після фактичного припинення шлюбних відносин дитина ОСОБА_3 залишилася проживати із позивачем за адресою АДРЕСА_1 . Вказаний будинок належить позивачу на праві власності. Дитина ОСОБА_3 проживає за вказаною адресою та перебуває на утриманні позивача, навчається у 7 класі Боринського ЗЗСО. Дитина ОСОБА_3 висловлює своє бажання проживати разом із позивачем за теперішнім місцем проживання, що підтверджується заявою від 10.05.2024 року. Відповідачка проживає в м. Винники та періодично виїжджає за кордон на роботу. На даний момент стало відомо, що відповідачка заявляє, що хоче змінити місце проживання дитини, незважаючи на заперечення дитини. З огляду на викладене, існує ризик порушення права дитини на врахування її інтересів при визначенні місця проживання, порушення сталого та комфортного середовища, в якому дитина проживає, а тому вимушені звернутися до суду з даним позовом.

Відповідачка не скористалася правом на подання відзиву.

Третя особа направила на адресу суду пояснення, з обґрунтуванням підтавав неможливості надання висновку щодо місця проживання дитини.

Інших заяв по суті справи, виключно в яких у силу вимог ч. 1 ст.174ЦПК України викладаються вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору, не надходило.

Заяви та клопотання сторін та процесуальні рішення, постановлені по справі.

16.05.2024 ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Боринська селищна рада про визначення місця проживання дитини.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 травня 2024 року головуючим суддею визначено суддю Гулу Л.В. /а.с. 29/

На запит суду з Єдиного державного демографічного реєстру отримано відповідь про зареєстроване місце проживання відповідачки /а.с. 31/.

Ухвалою від 22.05.2024 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Боринська селищна рада про визначення місця проживання дитини залишено без руху і надано позивачу термін для усунення недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху /а.с. 32-33/.

У визначений судом строк представником позивача ОСОБА_1 адвокатом Дудуричем І.В. подано заяву на усунення недоліків /а.с. 34-39/.

Ухвалою Личаківського районного суду міста Львова від 31.05.2024 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Боринська селищна рада про визначення місця проживання дитини прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи постановлено проводити за правилами загального позовного провадження із призначенням підготовчого судового засідання на 13.08.2024. Роз`яснено сторонам їх процесуальні права щодо подачі відзиву та доказів у справі /а.с. 40/.

05.06.2024 відповідачкою ОСОБА_2 подано заяву про визнання позову та розгляд справи за її відсутності /а.с. 43-44/.

09.07.2024 третьою особою надано інформацію щодо запитуваної судом інформації /а.с. 45-51/.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.11.2024 року (підстава: перебування у відпустці, Розпорядження керівника апарату суду №44 від 07.11.2024) справу розподілено судді Ціпивко І.І. /а.с. 65-66/.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 15.11.2024 прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Боринська селищна рада про визначення місця проживання дитини прийнято до розгляду. Розгляд справи постановлено проводити за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого судового засідання на 03.12.2024 о 12:00 год. /а.с. 67/.

Ухвалою від 29.11.2024 задоволено клопотання представника позивача про проведення підготовчого судового засідання в режимі відеоконференції /а.с. 71-75/.

Представником третьої особи подано клопотання про проведення розгляду справи за їх відсутності /а.с. 79-83/.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 30.12.2024 закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Боринська селищна рада про визначення місця проживання дитини. Справу призначено до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 09.01.2025 /а.с. 116/.

Розгляд справи по суті відбувся за участі представника позивача ОСОБА_1 адвоката Дудурича І.В.

Узагальнення доводів сторін та інші процесуальні дії у справі.

Представник позивача ОСОБА_1 адвоката Дудурича І.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав, наведених у позові, просив їх задовольнити.

Відповідачка ОСОБА_2 , в поданій заяві позовні вимоги визнала та клопотала про розгляд справи за її відсмутності.

Третою особоюподано клопотанняпро ролядсправи заїх відсутності.Також направила на адресу суду пояснення, відповідно до якого встановлено, що на даний час спір між батьками щодо визначення місця проживання неповнолітньої дитини відсутній, відтак ораном опіки та піклування не надається висновок щодо визначення місця проживання неповнолітньої ОСОБА_3 .

Суд відповідно до вимог ч. 7 ст.81ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов`язків.

Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

В будь-якому випадку право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів, якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (ч. 3 ст. 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх в апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.

Відтак суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи вимоги ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, відповідно до якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків, суд вважає, що справу слід вирішити в межах тих доказів, які були отримані в ході судового розгляду, а також на підставі наявних письмових доказів, які містяться у матеріалах справи. Дотримуючись принципів змагальності та диспозитивності судового процесу, оцінивши докази з точки зору належності, допустимості та достатності, суд дійшов висновку, про необхідність відмови у прийнятті визнання відповідачем позову, а відповідно в задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі з наступних підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судом, та відповідні їм правовідносини.

За час перебування у зареєстрованому шлюбі у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_3 , що стверджується свідоцтвом про народження, виданим 03 серпня 2011 року виконавчим комітетом Боринської селищної ради Турківського району Львівської області, серії НОМЕР_1 /а.с. 16/.

Рішенням Турківського районного суду Львівської області від 26 березня 2024 року в цивільній справі № 458/184/24, провадження № 2/458/125/2024 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу шлюб між сторонами розірвано /а.с. 21-23/.

В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 разом з дочкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначена інформація підтверджується довідкою виданою виконавчим комітетом Боринської селищної ради за №264/02-29 від 13.05.2024 та витягом з реєстру територіальної громади /а.с. 9-10/.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна будинок за адресою: АДРЕСА_1 на праві приватної власності належить позивачу ОСОБА_1 /а.с. 19-20/.

Згідно з довідкою Боринського ЗЗСО № 10 від 19.01.2024 ОСОБА_3 дійсно навчається в 7 класі даного ЗЗСО /а.с. 15/.

Долученою до матеріалів справи заявою малолітня ОСОБА_3 виявила бажання і надалі проживати з батьком за адресою: АДРЕСА_1 /а.с. 18/

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

Законодавство про охорону дитинства ґрунтується на Конституції України, Конвенції ООН про права дитини, міжнародних договорах, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і складається зі спеціального Закону України«Про охоронудитинства» та інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю.

Принцип 6 Декларації прав дитини, за яким малолітня дитина може бути розлучена зі своєю матір`ю лише у винятковій ситуації не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що витікає як зі ст.141 СК України, так зі змісту Конвенції про права дитини.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Відповідно до основних сформованих принципів суспільства, задекларованих у міжнародному праві та національному законодавстві, діти мають право на особливе піклування і допомогу, внаслідок своєї фізичної і розумової незрілості, потребують спеціальної охорони й піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження.

Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки не піклуються про дитину.

Згідно зі ст. 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до ст. 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства, дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Умовами ч. 1 ст. 14, 15 СК України передбачено, що здійснення сімейних прав та обов`язків є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

Статтею 151 СК України визначено переважне право батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини. Права батьків щодо виховання дитини розцінюється як засіб виконання ними своїх обов`язків щодо неї.

У частині першій статті 153СК України визначено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Статтею 157СК України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Відповідно до статті 160 Сімейного кодексу України, право батьків на визначення місця проживання дитини: місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків; місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини; якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За приписами частин першої-третьої статті 161СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них.

Отже, при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Наведена правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду по справі №310/3195/18 від 29.07.2020.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага й, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі «М. С. проти України» вказано, що при визначенні найкращих інтересів дитини в кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Отже, судові органи держави зобов`язані прийняти усіх можливих заходів, передбачених законодавством Держави для вирішення спору між батьками дитини з урахуванням насамперед інтересів дитини та на захист її прав.

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 752/22028/16-ц сформульовано висновок про те, що відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Про необхідність заслуховування думки дітей, які досягли певного віку, та її врахування при вирішенні спорів про відібрання дітей зазначено, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року «Савіни проти України» (заява 39948/06). У параграфі 59 цього рішення вказано, що суд також зауважує, що на жодному етапі провадження у справі судді не заслуховували дітей. При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) суд дійшов висновку, що тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц (провадження № 61-12667св20) зазначено: «закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами внутрішнього законодавства України право дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Разом з цим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією. Отже, вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов`язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19) зазначено, що: «питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 754/16535/19 (провадження № 61-14623св21) вказано, що «під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.

Застосовані судом вищенаведені норми права регулюють спірні правовідносини та визначають обсяг суб`єктивних прав та юридичних обов`язків, якими наділені сторони в цих правовідносинах.

Мотивована оцінка доказів, наданих сторонами та висновки суду за результатами позову.

Аналіз норм чинного законодавства, практики Європейського суду з прав людини та Верховного Суду дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Разом з тим, основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21) зазначено, що: «предмет спору - це об`єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04, провадження № 12-67гс19, прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04, провадження № 12-67гс19, слід відступити від висновку, сформульованого у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №456/647/18, провадження № 61-2018св19; Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19, провадження № 61-1807св20; Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 вересня 2020 року у справі №750/1658/20, провадження № 61-9658св20, конкретизувавши цей висновок так, що закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першоїстатті 255ЦПК України можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення».

Враховуючи наведені висновки, а також той факт, що відповідач подала як до суду так і Служби в справах дітей заяву, в якій не заперечила щодо проживання дитини з батьком, проте в судові засідання не з`являлася, про причини неявки суд не повідомляла, суд, навіть за умови, що предмет спору був відсутній на час пред`явлення позову, позбавлений можливості встановити, чи наявний предмет спору на час ухвалення судового рішення, а тому вважає, що відсутні підстави для закриття провадження в справі, однак приходить до висновку про відмову в позові, зважаючи на те, що позивач не довів належними та допустимими доказами в судовому засіданні, що його право порушує, не визнає або оспорює відповідач.

Наявність підстав в такому випадку для відмови в позові, а не закриття провадження в справі, викладені в постанові Верховного Суду від 13.09.2023 у справі № 757/33742/19.

Так, в судовому засіданні встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Турківського районного суду Львівської області від 26.03.2024 року розірвано.

Сторони є батьками малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження.

В судовому засіданні встановлено, малолітня дитина проживає з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Звертаючись з позовом до суду про визначення місця проживання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком сторона позивача стверджувала, що між ним та відповідачкою існував спір щодо визначення місця проживання дитини, тобто відповідачка оспорювала факт проживання дочки разом з позивачем.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що відповідачка у справі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернулася Боринської селищної ради з письмовою заявою, в якій не заперечує щодо проживання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 із батьком ОСОБА_1 .

З листа органу опіки та піклування виконавчого комітету Боринської селищної ради про визначення місця проживання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 вбачається, що на засіданні комісії з питань захисту прав дитини Боринського селищної ради 04.07.2024 встановлено, що малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає разом із батьком, ОСОБА_1 , а мати дитини не ставить питання про визначення місця проживання дітей з нею. У заяві від 05.06.2024 року вона надає згоду на проживання дитини з батьком. Про факт відсутності предмета спору безпосередньо свідчать і ті обставини, що ОСОБА_2 повністю і беззаперечно погоджується на подальше проживання їх доньки із ОСОБА_1 , не чинила і не йому чинить перешкод у спілкуванні з дітьми, та й не ініціює питання про проживання дітей разом із нею.

Слід зауважити, що жодного доказу, який би свідчив про те, що відповідачка оспорює проживання своєї неповнолітньої доньки разом з батьком, матеріали справи не містять.

Сторона позивача в судовому засіданні стверджує про те, що мати дітей тривалий час перебуває та працює за кордоном, і має намір забрати до себе доньку, однак жодними належними та допустимими доказами вказаний факт не підтверджує. Тобто, крім голослівних заяв позивача про те, що відповідач має намір змінити місце проживання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , жодних доказів матеріали справи не містять.

Всі долучені до справи письмові докази беззаперечно свідчать, що малолітня дитина проживає з батьком - позивачем у справі. В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 разом з дочкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначена інформація підтверджується довідкою виданою виконавчим комітетом Боринської селищної ради за №264/02-29 від 13.05.2024 та витягом з реєстру територіальної громади. Тобто дитина проживає з батьком та знаходяться на його утриманні.

Відповідно до акту від 15.02.2024 встановлено відсутність проживання відповідачки з дочкою з липня 2021 року.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Щодо визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд виходить з того, що необхідно врахувати, крім всього іншого, вік дитини є малолітньою, та потребує не тільки любові і турботи батька, а й також материнської любові і турботи, яка їй може бути надана матір`ю. Жодними доказами не доведено того, що мати дітей не має можливості, чи не бажає належно виховувати дітей, створити їм належні умови проживання і матеріального забезпечення.

Натомість з встановлених в судовому засіданні обставин вбачається, що мати дітей змушена була після початку війни виїхати за кордон з метою працевлаштування, вона звернулася до Служби в справах дітей з заявою, в якій не заперечила щодо проживання дитини з батьком, усвідомлюючи свою тривалу відсутність за їх місцем проживання.

Крім цього, в матеріалах справи міститься копія заяви, адресованої суду відповідачкою у справі ОСОБА_2 05.06.2024, долученою до справи попереднім складом суду, згідно з якою остання визнала позов та повідомила, що тривалий час проживає та працює за кордоном і не заперечує щодо проживання дитини разом з батьком.

При цьому, суд враховує висновки, викладені в постанові КЦС ВС від 2 листопада 2023 року у справі № 592/7624/22, згідно з якими посилання у касаційній скарзі на незаконність відмови суду першої інстанції у прийнятті заяви відповідача про визнання позову були предметом перевірки апеляційного суду. Апеляційний суд зазначив, що суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову. Крім того, визнання позову суперечить вимогам закону, зокрема, приписам ст. 29 ЦК України, статей 160, 161 СК України, згідно з якими питання визначення місця приживання з одним з батьків може вирішуватись щодо дитини, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітньої дитини), та інтересам неповнолітньої, яка і сама має визначати своє місце проживання.

Суд не бере до уваги висловлені стороною позивача побоювання щодо можливості вивезення дитини матір`ю за кордон без його згоди, оскільки вони є безпідставними, надуманими, які нічим не підтверджуються.

Матеріали справи не містять жодних заперечень відповідачки стосовно визначення місця проживання дочки з позивачем. Судове рішення про визначення місця проживання дітей з одним із батьків, може бути ухвалено лише якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них будуть проживати малолітні діти, тобто за наявності між ними такого спору, а тому обґрунтування позивачем позову лише перебуванням відповідачки за кордоном та проживання окремо один від одного, не є підставою для задоволення таких вимог.

Зважаючи на викладене, відсутні підстави для задоволення позову щодо визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 .

Суд звертає увагу, що зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання.

При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини і з цього приводу між ними існує спір.

У постанові КЦС ВС від 10.07.2024 № 127/16211/23 (61-1964 св 24) наведено наступний правовий висновок «спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком дитини, з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни її місця проживання, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з дочкою. З урахуванням наведеного, суди вірно виходили з того, що позивачем не доведено, що на час звернення до суду батька з позовом про визначення місця проживання дитини разом із ним, яка фактично проживала і проживає разом із ним, порушені права позивача. Зазначення судом фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі.

Згідно до ч. 1 ст.141СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Наведені норми у своїй сукупності вказують на те, що дитина має право жити з батьками, має право на гармонійний розвиток в належних умовах. Батьки зобов`язані забезпечити дитині відповідні умови. В залежності від віку дитини спочатку місце проживання визначається законом з батьками, потім за їх спільною згодою. Після досягнення дитиною десятирічного віку вже враховується її думка щодо місця проживання з батьками які живуть окремо. За відсутності згоди, щодо визначення місця проживання дитини до чотирнадцяти років спір може бути вирішений судом.

Наведені норми та встановлені обставини вказують на те, що між сторонами не існувало спору щодо визначення місця проживання дітей до досягнення чотирнадцяти років.

З урахуванням встановлених обставин, суд приходить до висновку, що вимоги про визначення місця проживання дітей заявлені позивачем передчасно, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками щодо місця проживання дітей та принаймні існувати на час вирішення справи в суді.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

А відтак інші доводи сторін не аналізуються судом та не спростовуються, оскільки на висновки суду про відсутність підстав для задоволення позову не впливають.

В п. 27 постанови №2Пленуму ВерховногоСуду Українивід 12.06.2009«Про застосуваннянорм цивільногопроцесуального законодавствапри розглядісправ усуді першоїінстанції» роз`яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Таким чином, з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обов`язок подавати докази покладається на сторони процесу, а суд позбавлений можливості визначати коло доказів за власною ініціативою і зобов`язаний розглядати справу виключно на підставі поданих сторонами доказів.

На підставі викладеного, враховуючи те, що малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає з батьком, проти чого мати не заперечує, тому суд не вбачає правових підстав визначати місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком, а тому в задоволенні позову необхідно відмовити.

Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви.

Враховуючи наведене, зібрані по справі докази, оцінені судом належним чином кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, суд дійшов переконання, що в задоволенні позову ОСОБА_4 до Моршинської міської ради, ОСОБА_5 про визнання незаконними та скасування рішень слід відмовити в повному обсязі.

Щодо судових витрат.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст.264ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Так, згідно з ч. 1 та ч. 2 ст.141ЦПК України судовийзбір покладаєтьсяна сторонипропорційно розмірузадоволених позовнихвимог. Іншісудові витрати,пов`язані зрозглядом справи,покладаються: 1)у разізадоволення позову-на відповідача; 2)у разівідмови впозові -на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відтак, враховуючи, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , а тому судові витрати, понесені позивачем, слід віднести на його рахунок.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 81, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ухвалив:

відмовити в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Боринська селищна рада, про визначення місця проживання дитини, повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 22 січня 2025 року.

Суддя І.І.Ціпивко