Рішення

від 21.01.2025 по справі 320/35975/23

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 січня 2025 року № 320/35975/23

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа: Департамент цивільного захисту, оборони та взаємодії з правоохоронними органами Київської обласної державної адміністрації про визнання протиправними дій,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа: Департамент цивільного захисту, оборони та взаємодії з правоохоронними органами Київської обласної державної адміністрації, в якому просить суд:

-визнати протиправними дії Управління праці та соціального захисту населення Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації щодо відмови ОСОБА_1 у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни»;

-зобов`язати Управління праці та соціального захисту населення Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації встановити ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни» та нагрудний знак «Ветеран війни особа з інвалідністю внаслідок війни».

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24.10.2023 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив про те, що з 11.03.1979 по 04.08.1987 працював на Чорнобильській атомній електростанції, за переводом з 04.08.1987 по 31.01.1990 рік у виробничому об`єднанні «Комбінат», а з 01.02.1990 по 31.10.2001, також за переводом у Науково-виробничому об`єднанні «Прип`ять».

В 1986 році залучався до виконання поставлених завдань по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та її наслідків у складі формувань Цивільної оборони.

Відповідно до Експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії по встановленню причинного зв`язку хвороб, інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС від 17.10.2001 року було встановлено, що хвороби Позивача зазначені в ньому пов`язані з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

29.11.2019 року Київською міською державною адміністрацією Позивачу було видано Посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році» (категорія 1), серія НОМЕР_1 , строк дії довічно.

Позивач зазначив, що 01.02.2023 він звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації із заявою щодо встановлення йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі йому відповідного посвідчення.

Проте, відповідач листом від 14.02.2023 відмовив позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, з підстав того, що встановлення такого статусу можливе лише при умові підтвердження участі його залучення до формувань Цивільної оборони.

До суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній позову не визнав, просив відмовити в задоволенні позову повністю.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Позивач є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_2 , виданим Харківським РУГУМВС України в м. Києві 30.01.2001.

З матеріалів справи вбачається, що Позивач з 11.03.1979 по 04.08.1987 працював на Чорнобильській атомній електростанції, за переводом з 04.08.1987 по 31.01.1990 рік у виробничому об`єднанні «Комбінат», а з 01.02.1990 по 31.10.2001, також за переводом у Науково-виробничому об`єднанні «Прип`ять».

В 1986 році залучався до виконання поставлених завдань по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та її наслідків у складі формувань Цивільної оборони.

Відповідно до Експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії по встановленню причинного зв`язку хвороб, інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС від 17.10.2001 року було встановлено, що хвороби Позивача зазначені в ньому пов`язані з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

29.11.2019 року Київською міською державною адміністрацією Позивачу було видано Посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році» (категорія 1), серія НОМЕР_1 , строк дії довічно.

Судом встановлено, що 01.02.2023 він звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації із заявою щодо встановлення йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі йому відповідного посвідчення.

Проте, відповідач листом від 14.02.2023 відмовив позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, з підстав того, що встановлення такого статусу можливе лише при умові підтвердження участі його залучення до формувань Цивільної оборони.

Не погоджуючись з діями відповідача щодо відмови у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, позивач звернувся з даним позовом до суду про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, з приводу чого суд зазначає таке.

Правовий статус ветеранів війни визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII (далі Закон №3551, в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону №3551 ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.

До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни (ч.2 ст.4 Закону №3551).

Частиною 1 ст.7 Закону №3551 встановлено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов`язків військової служби (службових обов`язків) чи пов`язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з`єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю в бойових діях у мирний час.

Пунктом 2 ч.2 ст.7 Закону №3551 визначено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами.

Врегулювання питань, пов`язаних з розслідуванням та веденням обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, що сталися в органах і підрозділах внутрішніх справ України здійснюється Порядком розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, що сталися в органах і підрозділах системи МВС України, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27 грудня 2002 року № 1346 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 31 січня 2003 року за № 83/7404 (далі Порядком № 1346).

Відповідно до 3.9 Порядку № 1346 нещасний випадок трапився при виконанні службових обов`язків, якщо він стався в період проходження служби під час: перебування на робочому місці, на території підрозділу або в іншому місці роботи чи служби (далі - роботи) протягом робочого часу або, за дорученням керівника, в неробочий час; приведення в порядок знарядь праці, засобів захисту, одягу перед початком роботи і після її закінчення, виконання правил особистої гігієни; проведення навчання, тренувань, обов`язкових фізичних занять у встановлений час; використання власного транспорту в інтересах підрозділу з дозволу або за дорученням керівника; подання підрозділом шефської допомоги; провадження дій в інтересах підрозділу, у якому проходить службу (працює) потерпілий; перебування в транспортному засобі або на його стоянці, на території вахтового селища, у тому числі під час змінного відпочинку, якщо причина нещасного випадку (у тому числі поранення) пов`язана з виконанням потерпілим службових (трудових) обов`язків або з дією на нього небезпечного чи шкідливого фактора чи середовища; прямування працівника до об`єкта (між об`єктами) обслуговування за затвердженими маршрутами або до будь-якого об`єкта за дорученням керівника; прямування до місця відрядження та в зворотному напрямку відповідно до завдання про відрядження.

За змістом пункту 3.11 Порядку № 1346 нещасний випадок є таким, що трапився при виконанні службових обов`язків, пов`язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку, громадської безпеки, у боротьбі зі злочинністю, якщо він трапився в період проходження служби: унаслідок безпосереднього впливу правопорушника (злочинця) на працівника (учинення опору, захват заручником, напад на працівника, який перебуває не при виконанні службових обов`язків, з метою помсти за законні дії з припинення правопорушення, затримання або викриття правопорушника в період служби тощо); при ліквідації аварій, пожеж, стихійних явищ або їх наслідків; при виконанні службового або громадського обов`язку з рятування людського життя, охорони державного, громадського або особистого майна громадян, захисту їх честі та гідності; в інших випадках, передбачених законодавчими актами України та нормативно-правовими актами МВС України.

Нещасний випадок, що стався за обставин, не пов`язаних з виконанням службових обов`язків, зазначених у пунктах 3.9, 3.11 Порядку № 1346 комісія з розслідування має визнавати таким, що трапився в період проходження служби і не пов`язаний з виконанням службових обов`язків.

Системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку, що право на отримання статусу інваліда війни згідно з пунктом 2 частини 2 статті 7 Закону №3551 законодавець пов`язує з тим, що інвалідність працівника з числа осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ України сталася в період проходження служби при виконанні службових обов`язків, пов`язаних, зокрема, з безпосередньою участю в охороні громадського порядку та наявністю передбачених Порядком обставин, що призвели до травмування чи захворювання.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України в рішенні від 08.04.2014 (реєстраційний номер в ЄДРСР 38475027).

Враховуючи матеріали справи, суд дійшов висновку про те, що отримана позивачем травма, яка стала підставою для встановлення Позивачу інвалідності ІІ групи, була пов`язана з виконанням службових обов`язків.

Відповідно до абзацу 2 пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 року № 1317 Питання медико-соціальної експертизи (далі Постанова № 1317) медико-соціальна експертиза потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання проводиться після подання акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. №1112, висновку спеціалізованого медичного закладу (науково-дослідного інституту професійної патології чи його відділення) про професійний характер захворювання, направлення лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я або роботодавця чи профспілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму чи професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків, суду чи прокуратури.

Відповідно до п.12 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого Постановою №1317, причинний зв`язок інвалідності колишніх військовослужбовців з перебуванням на фронті або з виконанням ними інших обов`язків військової служби встановлюється на підставі документів, виданих військово-лікувальними закладами, а також інших документів, що підтверджують факт отримання поранення (захворювання).

Пунктом 26 Постанови № 1317 передбачено, що особі, що визнана інвалідом, залежно від ступеня розладу функцій органів і систем організму та обмеження її життєдіяльності встановлюється I, II чи III група інвалідності. I група інвалідності поділяється на підгрупи А і Б залежно від ступеня втрати здоров`я інваліда та обсягу потреби в постійному сторонньому догляді, допомозі або нагляді.

Причинами інвалідності є, зокрема, поранення, контузії, каліцтва, захворювання: одержані під час захисту Батьківщини, виконання обов`язків військової служби (службових обов`язків) чи пов`язані з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з`єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, що визнані такими згідно із законодавством, в районі воєнних дій на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю у бойових діях у мирний час; одержані під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті в інші періоди; одержані в районах бойових дій у період Другої світової війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння у повоєнний період; від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції до 1 грудня 2014 р., а з 1 грудня 2014 р. - на території проведення антитерористичної операції, де органи державної влади здійснюють свої повноваження, та в населених пунктах, розташованих на лінії зіткнення, під час проведення антитерористичної операції; під час виконання робіт, пов`язаних з розмінуванням боєприпасів, незалежно від часу їх виконання; одержані у неповнолітньому віці внаслідок воєнних дій громадянських і Другої світової воєн та в повоєнний період; пов`язані з участю у бойових діях та перебуванням на території інших держав; пов`язані з виконанням службових обов`язків, ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами; одержані внаслідок політичних репресій; пов`язані з виконанням обов`язків військової служби або службових обов`язків з охорони громадського порядку, боротьби із злочинністю та ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій; одержані під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 р. по 21 лютого 2014 р. за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (у Революції Гідності); поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержані під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення; захворювання: отримані під час проходження військової служби чи служби в органах внутрішніх справ, державної безпеки, інших військових формуваннях; пов`язані з впливом радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи; одержані в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, Держспецзв`язку.

Відповідно до Експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії по встановленню причинного зв`язку хвороб, інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС від 17.10.2001 року було встановлено, що хвороби Позивача зазначені в ньому пов`язані з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Отже, матеріали справи підтверджують, що виявлена у позивача травма пов`язана з виконанням службових обов`язків, що в силу положень п.2 ч.2 ст.7 Закону №3551 є підставою для визнання позивача особою з інвалідністю внаслідок війни.

Частина 2 ст.4 містить вичерпний перелік осіб, які належать до ветеранів війни, серед яких є і особи з інвалідністю внаслідок війни.

В свою чергу, перелік осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни визначений ст.7 Закону №3551.

Суд звертає увагу на те, що частина 1 статі 7 Закону №3551 передбачає, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов`язків військової служби.

У той же час частина 2 статті 7 Закону №3551 додатково встановлює перелік осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни, серед яких є і особи начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ України, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків.

При цьому, суд наголошує на тому, що пункт 2 ч.2 ст.7 Закону №3551 не визначає умовою для набуття особою статусу особи з інвалідністю внаслідок війни наявність інвалідності, отриманої внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини.

Так, відповідно до п.2 ч.2 ст.7 Закону №3551 єдиною умовою для визнання особи начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ особою з інвалідністю внаслідок війни є наявність у такої особи інвалідності внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків.

На думку суду, віднесення особи до особи з інвалідністю внаслідок війни, перелік яких визначений ст.7 Закону №3551, виключно через встановлення відповідності такої особи загальному визначенню «ветеран війни», передбаченому ст.4 Закону №3551, є помилковим.

Так, суд вважає, що ч.2 ст.7 Закону №3551 є спеціальною нормою, яка встановлює самостійні підстави для віднесення відповідної особи до особи з інвалідністю внаслідок війни, що є одним із видів ветеранів війни.

Відповідно до частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною другою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Норми Конституції України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.

Кодекс адміністративного судочинства України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.

Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, стаття 6 щодо права на справедливий суд).

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.

Законом України Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Слід зазначити, що "трискладовий тест" для визначення виправданості втручання за статтями 8-11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є засобом для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією і передбачає наявність всіх елементів, що вказує на те, що будь-яке обмеження права має пройти перевірку на відповідність сукупності трьох умов: 1) втручання здійснене згідно із законом; 2) воно відповідає законній (легітимній) меті; 3) воно необхідне в демократичному суспільстві.

Отже, обмеження, що не відповідає таким умовам, порушує право особи.

Так, у рішенні у справі Кривіцька та Кривіцький проти України (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) від 2.12.2010 р., заява № 30856/03, ЄСПЛ зазначив: 42. Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи кілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.

Така концепція міститься і в інших рішеннях ЄСПЛ, наприклад у рішеннях у справах Савіни проти України (Saviny v. Ukraine) від 18.12.2008 р., заява № 39948/06, п. 47; Вєренцов проти України (Vyerentsov v. Ukraine) від 11.04.2013 р., заява № 20372/11, п. 51; Сергій Волосюк проти України (Sergey Volosyuk v. Ukraine) від 12.03.2009 р., заява №1291/03, п. 81, та інших рішеннях ЄСПЛ). Тобто її можна вважати усталеною практикою ЄСПЛ.

Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності

Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі Щокін проти України визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу якості закону. В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Європейський суд у справі Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638 вказав, що сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Як зазначив Європейський суд у справі van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Така дія названого принципу пов`язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності.

На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" , заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (" Онер`їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії", пункт 74).

Застосовуючи прецедентну практику у розглядуваній справі та дотримуючись правил для визначення виправданості втручання держави за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як засобу для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією, суд у розглядуваній справі констатує, що органом державної влади відповідачем у справі позивачу вже було встановлено статус ветерана війни на підставі тих самих обставин отримання позивачем травми, пов`язаної з виконанням службових обов`язків.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання Відповідача надати статус «особи з інвалідністю внаслідок війни», суд зазначає таке.

Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів РЄ державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Водночас, згідно пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

Відповідно до частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

З урахуванням тієї обставини, що оскаржувана відмова відповідача у розглядуваній ситуації не ґрунтується на дискреційних повноваженнях, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача надати Позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п.2. ч.2. ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з дня порушення права .

Також у позовній заяві позивач просить суд зобов`язати Відповідача видати Позивачу , "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - особа з інвалідністю внаслідок війни", з приводу чого суд зазначає таке.

Порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранам війни визначається Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранам війни, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 року №302 (далі Порядок №302).

Пунктом 2 Порядку № 302 передбачено, що посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації.

Згідно з пунктом 7 Порядку № 302 "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім`ї загиблого" видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.

Відповідно до абз.2 п.10 Порядку №302 особам з інвалідністю внаслідок війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.

Враховуючи встановлення судом протиправності дій відповідача щодо відмови Позивачу у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, суд дійшов висновку щодо необхідності зобов`язання Відповідача видати Позивачу посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни та нагрудний знак установленого зразка.

Відповідно до ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Разом з тим, відповідачем належних доказів, які б спростовували твердження позивача, до суду не надано, а тому суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстав для відшкодування позивачу витрат зі сплати судового збору за рахунок бюджетних асигнувань відповідача немає.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними дії Управління праці та соціального захисту населення Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації щодо відмови ОСОБА_1 у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.

3. Зобов`язати Управління праці та соціального захисту населення Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації надати ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п.2. ч.2. ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з дня порушення права.

4. Зобов`язати Управління праці та соціального захисту населення Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації видати ОСОБА_1 посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни та нагрудний знак установленого зразка.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Щавінський В.Р.