Постанова

від 22.01.2025 по справі 360/759/24

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2025 року справа №360/759/24

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Компанієць І.Д., Гайдара А.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 р. у справі № 360/759/24 (головуючий І інстанції Давиденко Т.В.) за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Луганського окружного адміністративного суду про визнання протиправними дій, визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ), звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Державної судової адміністрації України, Луганського окружного адміністративного суду, в якому просила:

- визнати протиправними дії Луганського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень-червень 2024 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн;

- зобов`язати Луганський окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 гривень, встановленого на 01 січня 2024 року;

- визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн., встановленого на 01 січня 2024 року;

- зобов`язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування виплати належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн., встановленого на 01 січня 2024 року.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 року позов задоволено, а саме суд:

Визнав протиправними дії Луганського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень-червень 2024 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн.

Зобов`язав Луганський окружний адміністративний суд здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн., встановленого на 01.01.2024 року.

Визнав протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати ОСОБА_1 належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн., встановленого на 01.01.2024 року.

Зобов`язав Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування виплати ОСОБА_1 належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн., встановленого на 01.01.2024 року.

Державна судова адміністрація України, не погоджуючись з вказаним рішенням суду звернулась з апеляційною скаргою в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтуванні доводів скарги зазначено, зокрема, що суд помилково здійснив розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження. Так, позивач перебуває на посаді судді. Отже, позивачем у цій справі є особа, яка у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займає відповідальне та особливо відповідальне становище, тому ця справа не може бути віднесена до справ незначної складності.

Також скаржник зазначає, що у практиці Верховного Суду скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції та повертаючи на новий розгляд, Верховний Суд вказував на необхідність суду першої інстанції дослідити таке: встановити належного відповідача чи відповідачів у даних спірних правовідносинах; з`ясувати суб`єкта прийняття управлінських рішень щодо виплати суддівської винагороди із застосуванням прожиткового мінімуму в розмірі 2102 гривні; з`ясувати участь Державної судової адміністрації України у виплаті суддівської винагороди позивачу; встановити, яке фінансове забезпечення було здійснено у період спірних правовідносин для судів, у тому числі, з`ясувати, які бюджетні асигнування були виділені з державного бюджету на виплату суддівської винагороди судді; встановити суму (величину), яка підлягає стягненню. Суд не врахував практику Верховного Суду.

Також, скаржник посилається на належного відповідача (ів) у спірних правовідносинах, а саме функціонування судової влади прямо залежить від наявності затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України на відповідний рік.

Міністерство фінансів України відповідає за складання Бюджетної декларації та проекту закону про Державний бюджет України, визначає основні організаційно- методичні засади бюджетного планування, що використовуються для розроблення Бюджетної декларації та проекту Державного бюджету України.

Вища рада правосуддя до 1 березня року, що передує плановому, подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних завдань фінансового забезпечення судової влади та її незалежності.

Міністерство фінансів України доводить до головних розпорядників коштів державного бюджету інструкції з підготовки бюджетних пропозицій та орієнтовні граничні показники видатків державного бюджету.

У свою чергу, головні розпорядники коштів державного бюджету відповідно до вимог інструкцій та орієнтовних граничних показників видатків державного бюджету, доведених Міністерством фінансів України, складають бюджетні пропозиції, включаючи інформацію щодо цілей державної політики у відповідній сфері діяльності, формування та/або реалізацію якої забезпечує головний розпорядник коштів державного бюджету, та показників їх досягнення.

В інструкції з підготовки бюджетних пропозицій можуть запроваджуватися додаткові фінансові обмеження (зокрема зазначається сума (цифра), на підставі якої повинні здійснюватися обрахунки), організаційні та інші вимоги, яких зобов`язані дотримуватися всі розпорядники коштів державного бюджету у процесі підготовки бюджетних пропозицій.

Міністерство фінансів України подає Кабінету Міністрів України для розгляду проект закону про Державний бюджет України.

Таким чином, під час формування бюджетного запиту головні розпорядники бюджетних коштів здійснюють обрахунки своїх потреб з суми, яку доведено Міністерством фінансів України до відома.

Також, скаржник посилається на помилкове застосування у спірних правовідносинах приписів статті 7 Законів України «Про Державний бюджет України» на відповідний календарний рік.

Так, Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09.11.2023 № 3460-ІХ (далі Закон № 3460-ІХ ) встановлено окремий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, а саме 2 102 гривні.

Отже, Урядом України сформовано розрахункову величину мінімальної заробітної плати (суддівської винагороди) для суддів.

Щодо суб`єкта прийняття управлінських рішень щодо виплати суддівської винагороди із застосуванням прожиткового мінімуму в розмірі 2102 гривні, скаржник зазначає, що Верховною Радою України затверджується бюджет країни на відповідний рік у порядку передбаченому законодавством.

Так, на виконання статті 34 Бюджетного Кодексу України, Міністерством фінансів України у листах від 29.07.2021 № 04110-08-2/23829 та від 11.08.2022 № 04110-08-2/17626 наголошувало, що головним розпорядникам бюджетних коштів при підготовці бюджетних запитів на відповідний рік слід застосовувати для обрахунку суддівської винагороди розмір прожиткового мінімуму 2 102 грн (листи додаються).

Відповідно постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2020 року № 671 було схвалено Прогноз економічного і соціального розвитку України на 2021 - 2023 роки визначивши основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України.

Конституційний Суд України у рішенні по справі за конституційними поданнями Вищого господарського суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 130 Конституції України (справа про фінансове забезпечення діяльності судів) від 11 березня 2010 року № 7- рп/2010 зазначив, що фінансування усіх судів в Україні, а також забезпечення діяльності органів суддівського самоврядування здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, який щорічно має затверджуватися парламентом виключно у формі закону. А також вказав, що від імені держави обов`язок забезпечувати фінансування органів судової влади за рахунок коштів Державного бюджету України в межах компетенції покладений на Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України.

Таким чином, ДСА України та суд не приймали жодних управлінських рішень щодо застосування встановленого прожиткового мінімуму, який передбачений в Законі України «Про державний бюджет України» на відповідний рік в розмірі 2 102 грн.

Щодо участі Державної судової адміністрації України у виплаті суддівської винагороди суддям, скаржник зазначає, що відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" від 15.12.2020 № 1082-ІХ (Закон № 1082-ІХ) встановлено прожитковий мінімум, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня - 2102 гривні.

Зазначений розмір прожиткового мінімуму також був встановлений на 2022 рік - Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» (Закон № 1928-ІХ), на 2023 рік - Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік» (Закон - № 2710-IX) та на 2024 рік Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» (Закон № 3460-ІХ).

Так, Законом № 1402-VIII врегульовано розмір суддівської винагороди, який передбачає кількісну складову прожиткових мінімумів, а саме 30.

Розрахунок фактичного розміру прожиткового мінімуму регулюється Законом України «Про державний бюджет України на 2024 рік».

Таким чином, позивачу як нараховувалося, так і виплачувалося 30 прожиткових мінімумів, встановлених Законом № 1402-VIII. Зазначена норма Закону № 3460-ІХ в судовому порядку не скасовувалася, неконституційною не визнавалася та є чинною.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2018 у справі № 820/1853/17 колегія суддів зазначила, що норма частини третьої статті 133 Закону України від 07.07.2010 № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (далі Закон № 2453-VІ) є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону 2453-VІ і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді.

ДСА України як державний орган та головний розпорядник бюджетних коштів у спірних правовідносинах та суд не мають повноважень надавати оцінку прийнятим законам на їх відповідність Конституції України, а зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тому у відповідача були відсутні будь-які правові підстави не виконувати вказані вимоги чинних законів України.

Щодо фінансового забезпечення (виділення бюджетних асигнувань) суддівської винагороди суддів, скаржник зазначає, що відповідно до частини 1 статті 130 Конституції України, частини 1 статті 146 Закону № 1402-VIII держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. Положеннями статей 148 і 149 Закону № 1402-VIII визначено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Державній судовій адміністрації України виділялися з Державного бюджету бюджетні асигнування на виплату суддівської винагороди з розрахунку з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовувався для визначення базового розміру посадового окладу судді 2 102 грн відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України" на відповідний рік.

Таким чином, виплата суддівської винагороди у 2024 році за рахунок бюджетних асигнувань не могла бути виплачена з іншого розміру розрахункової величини прожиткового мінімуму, оскільки затверджені бюджетні кошториси та виділені асигнування з Державного бюджету були проведені з розрахунку 2 102 грн, а не з іншого розміру.

Тобто про визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень (головного розпорядника бюджетних коштів) можна стверджувати у разі, якщо затверджений кошторис та асигнування були проведені з Державного бюджету в розмірі 3 028 грн (2024 рік) , а ДСА України чи Суд самовільно зробили нарахування суддівської винагороди з розрахунку 2 102 грн.

Беручи до уваги висновки Європейського суду з прав людини, в контексті спірних правовідносин, ДСА України переконана у відсутності підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , адже є загальновідомим та неоспорюваним факт глибокої економічно та політичної кризи в Україні, обумовленої введенням в 2022 році воєнного стану в Україні.

Судді не відносяться до незахищених чи малозабезпечених верств населення, а тому введення певних обмежувальних заходів при обрахунку суддівської винагороди в період існування глибокої економічно-політичної кризи в Державі, не створило для позивача ризику життєвих труднощів.

Щодо порядку виконання судових рішень, скаржник зазначає, що у постанові Верховного Суду у складі суддів Касаційного адміністративного суду від 03.03.2021 у справі № 340/1916/20 (№ К/9901/369/21) суд зазначив: «вимоги про «стягнення» заборгованості з виплати суддівської винагороди та «зобов`язання нарахувати та виплатити» суддівську винагороду (з урахуванням вимог статті 135 Закону № 1402-VIII) є двома різними способами захисту порушеного права (що, окрім іншого, передбачає відмінний механізм їх виконання/реалізації)».

Також у постанові від 12.07.2023 у справі № 140/5481/22 Верховний Суд вказує про наявність у головного розпорядника бюджетних коштів ДСА України, окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду (КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів»), а тому безспірне списання коштів на виконання рішення судів на користь суддів може бути здійснено центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів лише за цією бюджетною програмою.

Виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, здійснюється згідно із законодавством України за рахунок коштів бюджетної програми 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя" (далі Програма), головним розпорядником якої є ДСА України.

Ураховуючи те, що спірний період минув, на який виділялися кошти з Державного бюджету України та законодавець і Верховний Суд чітко визначили механізм виконання судових рішень ухвалених на користь суддів, скаржник вважає, що кошти, у разі задоволення позовних вимог, необхідно стягувати з зазначеної Програми.

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

Указом Президента України від 13.05.2009 року № 321/2009 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначено строком на п`ять років на посаду судді Луганського окружного адміністративного суду.

Згідно наказу голови Луганського окружного адміністративного суду від 02.06.2009 року № 44-ос ОСОБА_1 працює суддею цього суду, що підтверджується трудовою книжкою від 16.04.2002 року серії НОМЕР_1 .

Згідно указу Президента України від 03.04.2017 року № 95/2017 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначена на посаду судді Луганського окружного адміністративного суду.

Відповідно до довідки Луганського окружного адміністративного суду від 03.07.2024 року №02-23/153/2024 про доходи за період квітень червень 2024 року ОСОБА_1 нарахований оклад 165875,22 грн.; вислуга років 82937,61 грн.; грошова винагорода 63334,18 грн.; матеріальна допомога 69366,00 грн.; разом 381513,01 грн.; сплачено 307117,96 грн.

Зазначено, що відповідно до ст. 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2024 рік установлений прожитковий мінімум для працездатних осіб в сумі 2102,00 грн., який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.

Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом України «Про судоустрій і статус суддів») гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема в рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 4 грудня 2018 року №11-р/2018.

Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом України «Про судоустрій і статус суддів», положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.

Необхідно також указати, що у пункті 62 висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон України від 02.06.2016 №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі Закон №1402-VIII).

За приписами ст.4 Закону №1402-VIII в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Частиною 1 статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці (частина 2 статті 135 Закону № 1402-VIII).

Згідно з приписами частини 3 статті 135 Закону №1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду-30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду-50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду-75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Частиною 4 статті 135 Закону №1402-VIII визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1-якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2-якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25-якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.

За правилами частини 5 статті 135 Закону №1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років-15 відсотків, більше 5 років-20 відсотків, більше 10 років-30 відсотків, більше 15 років-40 відсотків, більше 20 років-50 відсотків, більше 25 років-60 відсотків, більше 30 років-70 відсотків, більше 35 років-80 відсотків посадового окладу.

Згідно з частиною 9 статті 135 Закону №1402-VIII обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Таким чином, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" визначено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду, який становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів (ч.1 ст. 136 Закону №1402-VIII).

Частиною першою статті 143 Закону №1402-VIII обумовлено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Відповідно до положень Закону України від 15 липня 1999 року № 966-XIV «Про прожитковий мінімум» (далі Закон №966-XIV). прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

Статтею 7 Закону України від 09 листопада 2023 року № 3460-ІХ Про Державний бюджет України на 2024 рік (далі Закон № 3460-ІХ), установлено у 2024 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2920 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років - 2563 гривні; дітей віком від 6 до 18 років - 3196 гривень; працездатних осіб - 3028 гривень; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів, - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури, - 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність, - 2361 гривня.

Проте, Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені: ч.2 ст.135 Закону України Про судоустрій і статус суддів (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами); ст. 130 Конституції України (визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій); ст. 1 Закону України Про прожитковий мінімум (встановлює перелік до основних соціальних і демографічних груп населення).

Отже, зазначеними нормами Закону України Про Державний бюджет України на 2024 рік розмір прожиткового мінімуму працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, становить 2102 грн.

Сторонами у справі не заперечується, що суддівську винагороду позивачу у 2024 році обчислено на підставі приписів статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», із урахуванням розміру прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн.

Позивач, з яким погодився суд першої інстанції, наполягає, що суддівську винагороду у 2024 році йому має бути обчислено відповідачем із урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

При цьому, статтею 7 Закону законодавцем фактично розширено перелік основних соціальних і демографічних груп населення та встановлено окремі розміри прожиткового мінімуму для суддів, прокурорів окружної прокуратури та працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами. При цьому, розмір прожиткового мінімуму для вказаних категорій осіб встановлено у розмірі меншому, ніж прожитковий мінімум для працездатних осіб.

Суд зазначає, що до 2021 року для розрахунку базового розміру посадового окладу застосовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлювався на 01 січня відповідного календарного року, як це передбачено статтею 135 Закону № 1402-VIII.

Суд наголошує, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону №1402-VIII. Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.

Будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону №1402-VIII, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Законом України від 02.06.2016 №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII), що набрали чинності з 30.09.2016, серед іншого внесено зміни до Конституції України, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, а саме: «Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.»

Таким чином, Конституція України у редакції Закону №1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій. З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини 1 статті 135 Закону №1402-VIII, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій.

Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі № 4-р/2020, з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.

Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).

Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч. 1 ст. 124 Основного Закону України).

Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.

Так, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до статті 46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі -№966-XIV.

Відповідно до статті 1 цього Закону прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.

У змісті наведеної норми Закону №966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум.

Статтею 4 зазначеного Закону встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

Суд зазначає, що Законом №966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді».

Водночас цим Законом судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.

За таких обставин, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України Про судоустрій та статус суддів та Законом України Про прожитковий мінімум, які не передбачають встановлення окремого розміру прожиткового мінімуму для суддів, при цьому застосування статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», в частині застосування до розрахунку суддівської винагороди розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб 2102 гривні прямо суперечить статті 130 Конституції України.

При цьому, Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені: ч.2 ст.135 Закону України Про судоустрій і статус суддів (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами); ст. 130 Конституції України (визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій); ст. 1 Закону України Про прожитковий мінімум (встановлює перелік до основних соціальних і демографічних груп населення).

Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

Тобто у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону» (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.

Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis ), тобто Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а положення Закону №966-XIV вважати загальними нормами (lex generalis).

На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 9 липня 2007 року №6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Відтак, неможливо розглядати положення статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», у частині застосування до розрахунку суддівської винагороди розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб 2102 гривні, як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2024 року, на іншу розрахункову величину, яка Законом № 1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн) на підставі статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», була неправомірною.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 10.11.2021 в справі № 400/2031/21 та від 30.11.2021 у справі № 360/503/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 22 червня 2023 року у справі №400/4904/21, від 24 липня 2023 року у справі №280/9563/21, від 2 серпня 2023 року у справі №560/5597/22, від 18 жовтня 2023 року у справі № 400/12428/21 та інших.

Отже, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов.

Щодо посилання скаржника на відсутність фінансування, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до правил частин 3, 4 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.

Відповідно до статті 149 цього Закону суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зіставленні з положеннями частин першої, другої, п`ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України. Відповідач, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, здійснює свої повноваження у межах асигнувань, які Державна судова адміністрація України затвердила у його кошторисі (на 2024 рік).

Отож для правильного вирішення цієї справи та обрання ефективного способу захисту порушених прав суд першої інстанції має з`ясовувати участь Державної судової адміністрації України (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні прожиткового мінімуму «для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді» при виплаті суддівської винагороди, і, як наслідок, визначити правовий статус цього державного органу в адміністративному спорі - третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, чи відповідач (другий відповідач).

Отже, необхідність з`ясування участі ДСА України у виплаті суддівської винагороди позивача пов`язана з тим, що однією з причин невиплати позивачу суддівської винагороди в повному обсязі протягом спірного періоду може бути недостатність виділених відповідачу коштів (бюджетних асигнувань) на ці потреби.

У такому випадку невиплату суддівської винагороди в повному обсязі можна пов`язувати із діяльністю ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону), відповідно як суб`єкта владних повноважень, рішеннями/діями якого порушено право особи (судді).

У випадку ж, коли ДСА України виділила достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачу), з урахуванням вимог статті 135 Закону (затвердивши відповідний кошторис), але відповідач розпорядився цими коштами з урахуванням зменшеного розміру прожиткового мінімуму, то є підстави стверджувати, що невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі, як наслідок виникнення заборгованості з її виплати, є результатом дій/рішень відповідача, а тому спосіб захисту повинен співвідноситися/пов`язуватися з цими діями та їх наслідками.

Аналогічна правова позиція в подібних правовідносинах була викладена у постановах Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 340/1916/20, від 30.11.2021 у справі № 360/503/21, від 10.10.2021 у справі № 400/2031/21, від 22.06.2023 у справі № 400/4904/21, від 18.10.2023 у справі № 400/12428/21, від 21.03.2024 року у справі № 620/4971/23.

З урахуванням указаних міркувань, без з`ясування того, хто з розпорядників бюджетних коштів прийняв рішення про виплату суддівської винагороди із застосуванням непередбаченої Законом величини (ДСА України шляхом виділення відповідних бюджетних коштів у меншому розмірі), застосування ефективного способу захисту порушеного права є неможливим.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 400/12428/21 та інших.

Як вбачається з матеріалів справи (змісту апеляційної скарги, відзиву на позов, довідок, наказів), саме ДСА України, як головний розпорядник, не виділила достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачу), з урахуванням вимог статті 135 Закону (затвердивши відповідний кошторис).

Таким чином, висновок суду першої інстанції за результатами установлених обставин справи, про те, що нарахування та виплата позивачці у спірному періоді суддівської винагороди у неповному обсязі є наслідком вчинення дій Державної судової адміністрації України. У даному випадку відповідач розпорядився виділеними коштами з урахуванням обмежень, які установленістаттею 29 Закону України «Про Державний бюджет України».

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі №280/9125/20.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції обґрунтовано зобов`язав Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування виплати ОСОБА_1 належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн., встановленого на 01.01.2024.

Щодо посилання у скаргах на необхідність виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», суд зазначає таке.

У постановах Верховного Суду, про необхідність урахування правового висновку щодо спірного питання на які звертав увагу у касаційній скарзі відповідач (справи №340/1916/20 та №520/13014/2020), було зазначено, що виплата суддівської винагороди із застосуванням обмежень, передбаченихстаттею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»(зі змінами, внесенимиЗаконом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»), на думку колегії суддів, могла бути обумовленою, окрім іншого, меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), що вочевидь свідчить про безпосередню участь ДСА України у механізмі фінансування видатків на виплату суддівської винагороди, зокрема й до появи заборгованості з її виплати протягом квітня-серпня 2020 року. Зважаючи на наведені положення статей148,149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»у зіставленні з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої, частини п`ятої статті22, частини першої статті23 Бюджетного кодексу України, колегія суддів в указаних відповідачем справах дійшла висновку, що позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є ДСА України, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме ДСА України, як суб`єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.

У цій справі судом було установлено що ДСА України було виділено кошти за КЕКВ 2111 «Заробітна плата» у повному обсязі (з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб 2102 грн), зміни до кошторису не вносилися.

Ураховуючи установлення судом розпорядника коштів, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог з зобов`язанням відповідача провести нарахування та виплату судді відповідних сум.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 640/30572/20 тощо.

Згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Всі наведені апелянтом доводи не спростовують вірних висновків суду першої інстанції.

Щодо посилання скаржника на те, що відповідачами у даних спірних правовідносинах та у даній справі має виступати Міністерство фінансів України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, а саме ті державні органи, які визначили розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з метою обрахунку базового окладу судді в Законах № 1082-ІХ, № 1928-ІХ, № 2710-IX, колегія суддів зазначає, що предметом даного позову не є незгода з вказаними нормативними актами та їх оскарження. Позивач у межах спірних правовідносин оскаржує дії відповідача щодо нарахування та виплати суддівської винагороди судді, а ДСА, як розпорядника, в частині фінансування.

Щодо посилання скаржника на те, що розгляд цієї справи не міг відбуватись за правилами спрощеного позовного провадження, оскільки вона не є справою незначної складності суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Частиною 2 статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Згідно із частиною 3 статті 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Водночас, частиною 4 статті 257 КАС України передбачено вичерпний перелік справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, а саме справи щодо: оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; примусового відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частини 6 статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо: прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище; інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

З цими положеннями співвідносяться (частково) норми частини 1 статті 263 КАС України, яка визначає особливості розгляду окремих категорій справ незначної складності щодо: 1) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; 2) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 3) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців; 4) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження та сума яких не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію).

Згідно із частиною 5 статті 12 КАС України умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.

Аналізуючи наведені положення процесуального закону у контексті доводів відповідача, колегія суддів вважає, що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина 6 статті 12 КАС України), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина 4 статті 12 КАС України) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС України).

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 22 липня 2021 року в справі №460/6542/20, від 30 червня 2022 року у справі №640/27145/20, від 21 вересня 2023 року у справі № 380/25627/21 та інші.

Таким чином, суд констатує, що ця справа не належить до справ незначної складності у значенні частини 6 статті 12 КАС України, однак якщо суд дійшов висновку про її незначну складність заборони для її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, відсутні. Крім того розгляд справи у цьому провадженні не вплинув на вирішення спору.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення скарги та скасування рішення суду не вбачається.

Керуючись ст. 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України - залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 р. у справі № 360/759/24 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 22 січня 2025 року.

Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв

Судді А.В. Гайдар

І.Д. Компанієць