Рішення

від 16.01.2025 по справі 752/12896/24

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/12896/24

Провадження №: 2/752/1588/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2025 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Митрофанової А.О.,

при секретарі судового засідання Осадчук А.В.,

за участю представника позивача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: П`ятнадцята київська державна нотаріальна контора, Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, про визнання права власності на частину житлового будинку за набувальною давністю,

В С Т А Н О В И В :

У червні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності за набувальною давністю.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що відповідно до рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2006 року у справі №2-3357/06, вона є власником 1/6 частини домоволодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування. Пізніше, вказаний провулок було двічі перейменовано, спершу на « ОСОБА_5 », а у подальшому на « ОСОБА_6 ». При цьому, станом на день пред`явлення даного позову, зазначене нерухоме майно має адресу: АДРЕСА_2 .

Згідно відомостей Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» співвласниками вказаного будинку є ОСОБА_7 , якій належить 1/3 частина будинку, ОСОБА_8 , якому належить 1/3 частина будинку, ОСОБА_9 та ОСОБА_2 , яким належить по 1/6 частині будинку. Разом з тим, за відомостями Державного реєстру речових прав, станом на дату складання позовної заяви, власниками зазначеного житлового будинку є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , за якими зареєстрована право власності по 1/6 частині будинку, а також ОСОБА_4 , за якою зареєстрована право власності на 1/3 частину будинку. Отже, відсутні відомості щодо власника 1/3 частини будинку, яка раніше належала ОСОБА_8 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Як зазначила позивач у своїй позовній заяві, після смерті ОСОБА_8 . П`ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою було відкрито спадкову справу від 05.10.2002, за наслідками чого ОСОБА_10 було видано свідоцтво про право на спадщину. Відповідно до виданого свідоцтва та змісту складеного померлим заповіту, після смерті ОСОБА_8 1/3 частина житлового будинку, по АДРЕСА_2 , до спадкової маси не увійшла, а відтак зазначене майно станом на сьогоднішній день власника не має.

ОСОБА_8 , починаючи з 28.01.1989 за вказаною вище адресою не проживав, ба більше, у зв`язку із аварійним станом частини будинку, де він проживав до 1955 року, останнім в тому ж році поряд із будинком було збудовано окремий будинок (відмічений на плані технічного паспорту від 26.01.1994 літерою «Б»), де він проживав до 28.01.1989. При цьому, частину будинку (відміченої на плані технічного паспорту літерою «А»), де він проживав до цього, перестав доглядати та відмовився від неї, що підтверджується показами свідків.

Позивач також посилалась на те, що відомості про проживання померлого ОСОБА_8 у будинку, який він збудував поруч, відображені в технічному паспорті за наслідками технічної інвентаризації, проведеної в 1978 році, де на по поверховому плані відображено наявність окремої будівлі під літерою «Б» та вказано, що там проживає ОСОБА_8 . Тобто, у 1978 році органами місцевого самоврядування, було підтверджено право власності останнього на цей житловий будинок. Однак, відповідно до положень статті 101 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), в редакції 18.07.1963, передбачалося, що в особистій власності громадянина може бути один житловий будинок (або його частина). За приписами частин першої та другої статті 105 ЦК УРСР було визначено, що громадянин, який збудував або будує житловий будинок, здійснив або здійснює його перебудову чи прибудову без встановленого дозволу, або без належного затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушення основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи його частиною. За позовом виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів такий будинок або його частина могли бути безоплатно вилучені судом і зараховані до фонду місцевої Ради. При цьому, положення статті 103 ЦК УРСР передбачали порядок припинення права особистої власності на житловий будинок понад встановлену норму, якщо в особистій власності громадянина стане з підстав, що допускаються законом, більше одного житлового будинку, де власник вправі на свій вибір залишити у своїй власності будь-який з цих будинків, а інший будинок (будинки) повинен бути відчужений власником протягом одного року. У іншому випадку такий будинок за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів підлягав примусовому продажу у встановленому порядку.

На переконання позивача, оскільки із технічного паспорту на житловий будинок по АДРЕСА_3 , від 26.01.1994 на плані присадибної ділянки відображена окрема будівля під літерою «Б», то враховуючи той факт, що указаний будинок за рішенням суду у ОСОБА_8 не вилучався та не був знесеним, то можна дійти висновку про визнання державою його права власності на цей будинок. Відповідно, в силу положень статті 101 ЦК УРСР в редакції від 18.07.1963, у ОСОБА_8 припинилося право власності на 1/3 частину житлового будинку під літерою «А».

У 1977 році ОСОБА_2 переїхала із вказаного будинку, але у 2004 році повернулася туди з родиною та проживала там зі своєю матір`ю ОСОБА_11 . В цей час, починаючи з 1955 року ОСОБА_8 у спірному будинку (який помічений на техпаспорті під літерою «А») не проживав, а проживав у сусідньому будинку (який помічений на техпаспорті під літерою «Б»), а з 1989 року взагалі вибув із вказаного домоволодіння. Таким чином, позивач не могла знати про те, що частина будинку, відміченому на техпаспорті літерою «А», належала ОСОБА_8 , оскільки дане питання між нею з матір`ю не піднімалося в силу того, що останній відмовився від своїх прав на неї у 1955 році. Про цей факт позивач дізналася лише 19.11.2004 під час оформлення спадщини після смерті матері. В подальшому, у період з 2008 по 2010 рік позивач здійснила капітальний ремонт будинку, у зв`язку із його перебуванням в аварійному стані без відповідних дозволів співвласників, оскільки їх неможливо було отримати через смерть останніх.

Отже, позивач добросовісно, безперервно та відкрито володіє та користується 1/3 частиною спірного будинку, яка належала на праві власності ОСОБА_8 , починаючи із дати смерті її матері, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто майже 20 років. Тому, за вказаних обставин та зважаючи на те, що спірне майно не має власника, ніхто себе ним не уважає, а органами місцевого самоврядування міста Києва не вчинялося дій щодо звернення вказаного майна у власність територіальної громади (звернення із відповідною заявою про визнання спадщини відумерлою або взяття на облік безхазяйної речі), ОСОБА_2 змушена була звернутися до суду із даним позовом, відповідно до вимог якого просила суд визнати за нею право власності за набувальною давністю на 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_8 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому, обґрунтовуючи пред`явлення позову до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , як до співвласників інших часток цього будинку, вона посилалась на невчинення останніми будь-яких дій відповідно до статті 335 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для набуття права власності на спірне майно.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.06.2024 року для розгляду цивільної справи №752/12896/24 визначено суддю Голосіївського районного суду міста Києва Митрофанову А.О.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 01 липня 2024 року позовну заяву було прийнято до розгляду та відкрито провадження, залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: П`ятнадцяту київську державну нотаріальну контору та Голосіївську районну в місті Києві державну адміністрацію. Справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання.

У серпні 2024 року на адресу суду від ОСОБА_3 надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній проти позову ОСОБА_2 заперечував у повному обсязі, посилаючись на його безпідставність. А саме, вказував, що на підставі договору дарування частини спірного будинку від 16.06.2023 він є власником 1/6 частини будинку АДРЕСА_2 . При цьому, попередній власник - ОСОБА_12 був власником вказаної частини будинку з 01.03.2014, тобто 01.03.2024 настало 10 років з моменту переходу права власності на вказане вище нерухоме майно до ОСОБА_12 . Відтак, враховуючи приписи частини другої статті 344 ЦК України, ОСОБА_3 також має право за набувальною давністю на спірну 1/3 частину житлового будинку.

15.08.2024 на адресу суду від відповідача ОСОБА_4 також надійшов відзив на позовну заяву, у якому остання заперечувала проти позову ОСОБА_2 з аналогічних підстав. Зокрема, зазначила про те, що відповідно до договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лігун А.І. 28.11.2023, вона являється власником 1/3 частини житлового будинку АДРЕСА_2 . Попередня власниця ОСОБА_13 користувалася спірною частиною вказаного вище будинку з 02.04.1993, тобто на момент укладення зазначеного договору дарування - понад 20 років. Оскільки попередня власниця належної відповідачу ОСОБА_4 частки житлового будинку набула спірну 1/3 частину будинку (яка належала померлому ОСОБА_8 ) добросовісно, відкрито та безперервно володіла нею, можна дійти висновку, що вона мала аналогічні зі ОСОБА_2 підстави для визнання права власності на це майно. Тому, посилаючись на приписи частини другої статті 344 ЦК України ОСОБА_4 також вважала наявним у неї права власності на спірне майно за набувальною давністю.

23.08.2024 та 29.08.2024 на адресу суду від позивача надійшли відповіді на відзиви, подані представником ОСОБА_1 , у якому останній проти доводів відповідачів заперечував у повному обсязі та уважав їх необґрунтованими та безпідставними, зважаючи на відсутність поданих доказів, які могли б підтверджувати факт відкритого безперервного володіння попередніми власниками належних відповідачам на праві власності часток спірного будинку.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 05 вересня 2024 року, занесеної до протоколу судового засідання, закрито підготовче засідання, призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні.

У судовому засіданні представник позивача - ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив суд про їх задоволення, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві.

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за викликом у судове засідання не з`явились, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином, що підтверджується матеріалами справи. Окрім того, від відповідачів на адресу суду надійшли заяви, у яких останні просили проводити розгляд справи за їх відсутності, проти позовних вимог ОСОБА_2 заперечували у повному обсязі.

Представники третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори та Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації за викликом у судове засідання не з`явились, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином. Будь-яких клопотань або заяв з приводу неможливості забезпечення явки свого представника у судове засідання, або ж заперечень проти розгляду справи за їх відсутності на адресу суду від третіх осіб не надходило. Своїм правом на подачу суду пояснень щодо позову або відзив також не скористались.

У відповідності до вимог частини першої статті 223 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Таким чином, суд уважав за можливе проводити розгляд справи у відсутності нез`явившихся осіб, які належним чином були повідомлені про її розгляд.

Заслухавши пояснення учасників справи та їх представників, показів свідків, дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд приходить до таких висновків.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивач на підставі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2006 року, ухваленого у справі №2-3357/06, є власником 1/6 частини житлового будинку загальною площею 111,3 кв.м, житловою площею 44,8 кв.м, що розташований по АДРЕСА_2 .

Іншими власниками 1/3 частини вказаного вище будинку є ОСОБА_4 , а 1/6 частини будинку - ОСОБА_3 .

Відомості щодо співвласника іншої 1/3 частини зазначеного будинку в Реєстрі, станом на момент формування згаданого витягу відсутні (а.с.25-27, т.1).

Відповідно до наданої суду копії листа Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 22.02.2024 за №062/14-1976, за даними реєстрових книг комунального підприємства, об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 , на праві приватної власності зареєстровано за: 1/3 частина за ОСОБА_7 , 1/3 частина за ОСОБА_8 , 1/6 частина за ОСОБА_9 та 1/6 частина за ОСОБА_2 (а.с.34, т.1).

Встановлено, що на підставі рішення Київської міської ради від 18.05.2023 року за №6431/6472 провулок Ржевський у Голосіївському районі міста Києва було перейменовано на провулок Станіслава Лема.

Отже, попередня адреса вказаного домоволодіння була - АДРЕСА_3 .

В матеріали справи позивачем надана копія інвентарної справи №8673-289, сформованої Київським міським бюро технічної інвентаризації у 1978 році, за змістом якої вказано, що домоволодіння по АДРЕСА_3 , яке належить ОСОБА_7 у розмірі 1/3 частини, ОСОБА_8 - 1/3 частини, ОСОБА_14 - 1/6 частині та ОСОБА_9 у розмірі 1/6 частині, складається з двох житлових будинків під літерами «А» та «Б», а також сараю і вбиральні. Згідно поверхового плану вказані житлові будинки збудовані самочинно, а на плані будинку «Б» виконана примітка про те, що там живе ОСОБА_8 .

Згідно копії свідоцтва про право на спадщину за законом, ОСОБА_15 успадкував після смерті свого батька ОСОБА_16 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1 ), який належав останньому на підставі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2006 року по справі №2-3357/06 (а.с.216, т.1).

На підставі договору дарування 16.06.2023, посвідченого приватного нотаріусом Київського міського нотаріального округу Делікатною Л.М. за реєстровим №232, ОСОБА_12 подарував належну йому 1/6 частину вказаного будинку відповідачу по справі - ОСОБА_3 .

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2010 року, ухваленого у справі №2-3293/10, встановлено факт прийняття ОСОБА_17 спадщини (1/3 частини житлового будинку по АДРЕСА_3 ) після смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 її матері - ОСОБА_7 . Визначено ОСОБА_13 додатковий строк тривалість три місяці з часу набрання законної сили рішенням суду для подання заяви про прийняття спадщини (а.с.230-234, т.1).

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 28.11.2023 державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори Погорілою Л.М., спадкоємицею 1/3 частини спірного домоволодіння , яке належало померлій ОСОБА_17 є її дочка ОСОБА_13 (а.с.229, т.1).

28.11.2023 ОСОБА_13 подарувала відповідачу по справі - ОСОБА_4 належну їй 1/3 частину житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується наданою суду копією договору дарування, посвідченого приватного нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лігуном А.І. та зареєстрованого в реєстрі за №7702 (а.с.235, т.1).

Окрім того, з наявної у матеріалах справи копії технічного паспорта, виготовленого 26.01.1994 Київським міським бюро технічної інвентаризації Міністерства комунального господарства УРСР, власником 1/6 частини житлового будинку (домоволодіння) по АДРЕСА_3 була ОСОБА_14 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Другою київською державною нотаріальною конторою від 18.06.1954 за № НОМЕР_1 . Домоволодіння, розташоване на земельній ділянці площею 0,1424 га та складається з: одноповерхового житлового будинку, поміченого літерою «А», загальною площею 108,8 кв.м; одноповерхового житлового будинку, поміченого літерою «Б», загальною площею 21,2 кв.м; сараю з погребом, поміченого літерою «В»; вбиральні під літерою «Г»; двох сараїв під літерами «Д» та «Е»; та бесідки, позначеною літерою «Ж».

Будинок під літерою «А» (рік спорудження - 1962) складається з п`яти приміщень приміщень (29 кв.м, 19,6 кв.м, 26,9 кв.м, 25,7 кв.м, 7,6 кв.м), які на технічному паспорті позначених таким чином: 1-2 - кухня площею 4 кв.м, 1-3 - житлова кімната площею 15,2 кв.м, 1-4 - підсобка площею 6,1 кв.м, І - сіни площею 3,7 кв.м; 2-2 - кухні площею 4,6 кв.м, 2-3 - житлової кімнати площею 11,9 кв.м, ІІ - сіни площею 3,1 кв.м; 3-2 - кухні площею 6,4 кв.м, 3-3 - житлової кімнати площею 13,5 кв.м, 3-4 - житлової кімнати площею 4,8 кв.м, ІІІ - тамбуру площею 2,2 кв.м; 4-2 -кухні площею 11,3 кв.м, 4-3 - житлової кімнати площею 8.8 кв.м, V - сіни площею 5,6 кв.м; 5-2 - житлової кімнати площею 6,1 кв.м, IV - тамбуру площею 1,5 кв.м.

Будинок під літерою «Б» (рік спорудження - 1955) складається з 6-2 - кухні площею 5,9 кв.м, 6-3 - житлової кімнати площею 12,3 кв.м та VI - сіней площею 3 кв.м Всього по домоволодінню площа забудов складає 130 кв.м.

При цьому, самочинно збудованими або переобладнаними значиться ряд приміщень домоволодіння, зокрема і будинок, позначений літерою «Б» (а.с.45-53, т.1).

Згідно наданої суду копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого Відділом реєстрації смерті у м.Києві, ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 79 років (а.с.65, т.1).

Звертаючись до суду із позовом у цій справі, ОСОБА_2 посилалась на той факт, що відсутні спадкоємці спірної 1/3 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , яка залишилась після смерті ОСОБА_8 , а також вказувала, що органами місцевого самоврядування не вчинялось жодних дій, на визнання цього майна відумерлою спадщиною, або ж визнання його безхазяйною річчю і передачу до комунальної власності. Тому, у зв`язку із тим, що позивач, а до неї її матір за час свого життя добросовісно володіли та користувалися цією частиною будинку, то на підставі статті 344 ЦК України за ОСОБА_2 повинно бути визнано право власності на це майно за набувальною давністю.

Так, з наявної у матеріалах справи копії довідки форми №3, виданої Житловим управлінням виконавчого комітету Московської районної Ради трудящихся депутатів м.Києва від 25.11.1980, убачається, що у домоволодінні по АДРЕСА_3 , станом на момент складення довідки було зареєстровано та проживало дванадцять осіб, серед яких матір позивача - ОСОБА_18 (з 1955 року) та ОСОБА_8 (з 1954 року) (а.с.69, т.1).

Згідно наданої суду копії довідки форми №3, виданої 05.02.2014 КП «Житлово-експлуатаційна організація-110 Голосіївського району», за спірною адресою зареєстровані позивач (з 2004 року), її чоловік ОСОБА_19 , дочка ОСОБА_20 та онук ОСОБА_21 (а.с.70, т.1).

Окрім того, відповідно довідки №435 від 17.09.2007, виданої КП «Голосіївприватсервіс» позивач ОСОБА_2 була зареєстрована по АДРЕСА_3 у період з 29.07.1972 по 20.04.1989, а також з 14.10.2004. Зареєстрованими за вказаною адресою також були - ОСОБА_8 (у період 29.05.1954 по 28.01.1989, виписаний за іншою адресою), ОСОБА_11 (у період з 29.08.1955 по 19.11.2004, знята з реєстрації у зв`язку із смертю) (а.с.71, т.1).

Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_22 та ОСОБА_23 показали суду, що після смерті своєї матері ОСОБА_2 переїхала на проживання до спірного будинку, де постійно там проживає тільки її родина. ОСОБА_8 проживав у добудованому будинку на території цього домоволодіння дуже давно.

На підтвердження факту одноосібного несення витрат на утримання спірного житлового будинку, позивач також надала суду копії договорів та рахунків на сплату житлово-комунальних послуг, а також копії накладних, квитанцій і чеків на придбання будівельних матеріалів.

Так, відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У частині першій статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу шляхом, зокрема, визнання права.

Відповідно до вимог частини першої статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з положеннями частини першої статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Як визначено частиною другою статті 318 ЦК України, усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Згідно з вимогами статті 182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до приписів статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частиною першою статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено Цивільним кодексом України.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Так, у постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року, у справі №201/12550/16-ц, сформовано правову позицію у якій вказано, що набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння). Тобто, набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності усіх вказаних умов у сукупності.

Беручи до уваги зміст статті 344 ЦК України, обставинами, які мають значення для справи, і які повинен довести позивач, є такі: 1) майно може бути об`єктом набувальної давності; 2) добросовісність володіння; 3) відкритість володіння; 4) давність володіння та його безперервність; 5) відсутність інших осіб, які претендують на це майно; 6) відсутність титулу (підстави) у позивача для володіння майном та набуття права власності.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Отже, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно, позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна, відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років.

Володіння без правової підстави - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого, його власнику було відмовлено. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 19 вересня 2018 року по справі №296/6949/17.

При зверненні до відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , як співвласників інших частин спірного житлового будинку, з позовом про визнання за набувальною давністю права власності на 1/3 частину будинку, яка 12.03.2002 залишалась після смерті ОСОБА_8 , позивач посилалась на те, що вказана частка будинку не має власника, оскільки органи місцевого самоврядування з дня відкриття спадщини не вчиняли жодних дій, направлених на визнання цього майна відумерлою спадщиною, або ж взяття його на облік в якості безхазяйної речі. Обґрунтовуючи пред`явлення своїх вимог саме до відповідачів, ОСОБА_2 посилалась на невжиття ними будь-яких заходів для оформлення права власності на спірну частину житлового будинку.

Однак, перевіривши такі посилання позивача щодо обґрунтованості пред`явлення вимог до відповідачів, у розрізі до змісту наявних у матеріалах справи доказів, а також положень окремих норм законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, суд не може погодитися з такими твердженнями, з огляду на таке.

Так, з наданої суду в ході розгляду справи копії спадкової справи №410, заведеної П`ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 , убачається, що 02.04.2002 ОСОБА_24 звернулася із заявою про прийняття спадщини після його смерті, яка складається із квартири АДРЕСА_6 (а.с.192, т.1).

Відповідно до копії заповіту, посвідченого 07.09.1993 державним нотаріусом П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Присяжнюк О.М., ОСОБА_8 заповів ОСОБА_24 належну йому на праві особистої власності вищевказану квартиру (а.с.193, т.1)

Водночас, розпорядження щодо залишення за заповітом іншого майна, у тому числі спірної частини домоволодіння, згаданий заповіт не містить.

01.10.2002 П`ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, згідно якого спадкоємицею спадкового майна, вказаного у вищезазначеному заповіті, стала ОСОБА_24 .

Разом з тим, відповідно до довідки №25 від 29.03.2002, виданої ЖЕК №1313, ОСОБА_8 був прописаний за адресою: АДРЕСА_6 , з 23.02.1989 по 28.03.2002 включно, та виписаний у зв`язку зі смертю. Інформація про реєстрацію будь-яких інших осіб, які могли бути спадкоємцями за законом, вказана довідка не містить (а.с.193 - зворотна сторона, т.1).

На підтвердження доводів щодо невжиття територіальною громадою жодних дій, направлених на визнання відумерлою спадщини, яка залишилась після смерті ОСОБА_8 у вигляді 1/3 частини домоволодіння за адресою АДРЕСА_2 , позивач надала суду копію відповіді Голосіївського районного суду міста Києва від 05.04.2024 за вих.2-3357/06, де вказано, що звернення органів місцевого самоврядування міста Києва до суду із заявою про визнання відумерлою спадщини (частини спадщини) після смерті ОСОБА_8 , а саме 1/3 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (адреса в минулому - АДРЕСА_1 , пізніше АДРЕСА_3 ) не надходило (а.с.63-64, т.1).

Встановлено, що спадщина після смерті ОСОБА_8 , зокрема й на спірну 1/3 частину житлового будинку, відкрилася 12.03.2002 до прийняття та набранням чинності ЦК України 2003 року, тобто, коли був чинним ЦК УРСР 1963 року.

Верховний Суд у своїй постанові від 20 червня 2019 року по справі №632/580/17 (провадження №61-51сво18) зробив висновок про те, що «юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків».

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є розуміння відкриття спадщини як настання певних юридичних фактів, зумовлюють виникнення спадкових правовідносин. При цьому як юридичний факт відкриття спадщини характеризується двома параметрами: (1) часом відкриття; (2) місцем відкриття. Час відкриття спадщини має важливе значення, оскільки на час відкриття спадщини визначаються, зокрема: склад спадщини; коло спадкоємців; матеріальний закон, який буде застосовуватись до спадкових відносин.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частина третя статті 5 ЦК України).

Правила статті 1277 Цивільного кодексу України про відумерле майно застосовуються також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності цим Кодексом спливло не менше одного року (абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).

Тлумачення статті 5 та абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Проте із загального правила про застосування актів цивільного законодавства до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ними чинності абзацом 2 пункту 5 Прикінцевих пунктом передбачається виняток і допускається застосування ЦК України до прав та обов`язків, які продовжують існувати після набрання ним чинності.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини (частина перша та друга статті 1277 ЦК України).

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (частини перша та друга статті 548 ЦК УРСР).

Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (частини перша та друга статті 549 ЦК УРСР).

Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК УРСР свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.

Спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави: 1) якщо спадкодавець все майно або частину його заповідав державі; 2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом; 3) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини; 4) якщо всі спадкоємці позбавлені права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу); 5) якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини. Якщо хто-небудь з спадкоємців відмовився від спадщини на користь держави, до держави переходить частка спадкового майна, належна цьому спадкоємцеві. Якщо при відсутності спадкоємців за законом заповідана тільки частина майна спадкодавця, решта майна переходить до держави (частини перша-третя статті 555 ЦК УРСР).

Системне тлумачення частини другої статті 549, частини першої статті 555 ЦК УРСР та абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що:

- в ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції «відумерлої спадщини», передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися;

- оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою;

- з урахуванням того, що в частині першій статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР. Тому однорічний строк, який встановлений частиною другою статті 1277 ЦК України та в абзаці 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, може підлягати обчисленню, починаючи не раніше 01 липня 2003 року.

Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 24 травня 2021 року по справі №671/22/19.

Отже, до спадщини, яка відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 після смерті ОСОБА_8 , застосуванню підлягають саме норми ЦК УРСР, а не ЦК України, зокрема, в частині положень статті 1277 щодо визнання спадщини відумерлою, на які посилався позивач у своїй позовній заяві.

Так, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

У статті 50 ЦПК України передбачено, що позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див., зокрема, висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18, пункт 41) та багатьох інших).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі №712/8916/17 (провадження №14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі №635/4741/17 (провадження №14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №910/15792/20 (провадження №12-31гс22)).

Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинно відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі №686/20282/21 (провадження №14-102цс22)).

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі №457/726/17 (провадження №61-43201св18)).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі №555/1289/14-ц, від 18 жовтня 2023 року в справі №300/808/19).

У постанові Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №924/925/17 вказано, що «власник майна (якщо такий є) упродовж тривалого часу не виявляє наміру визнати спірне майно своїм, тобто він погодився із його втратою, таке майно може бути визнано власністю фактичного добросовісного володільця. Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або особа, яка вважає себе власником майна. При цьому така особа має не визнавати або оспорювати це право позивача, і між сторонами має існувати спір про право, який суд вирішує у порядку позовного провадження. Позов про право власності за давністю володіння не може пред`являти законний володілець, тобто особа, яка володіє майном з волі власника, крім випадків, визначених частиною 3 статті 344 ЦК України. Отже, встановлення власника майна і його волі щодо передачі майна у володіння є обставинами, які мають юридичне значення для правильного вирішення спору у справі про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду».

Подібні за змістом висновки викладені також у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі №752/11761/16-ц (провадження №61-30018св18), від 15 квітня 2020 року у справі №405/2934/17 (провадження №61-13547св19), від 03 лютого 2021 року у справі №469/716/17 (провадження №61-3979св19).

У позовній заяві позивач визначила відповідачем співвласників інших 1/6 та 1/3 частин спірного житлового будинку за адресою: : АДРЕСА_2 - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Однак, щодо спірної частини вказаного домоволодіння, яка належала померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 , в судовому засіданні встановлено, що із заявами про відмову/прийняття спадщини після її смерті до нотаріальної контори ніхто не звертався, спадкова справа до майна померлого заводилася та відповідно свідоцтво про право на спадщину за заповітом видавалось лише в частині іншого спадкового майна.

Так, як було зазначено вище, у частині першої статті 555 ЦК УРСР встановлено, що спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо: спадкодавець все майно або частину його заповідав державі; у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом; всі спадкоємці відмовились від спадщини; всі спадкоємці позбавлені права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу); ні один із спадкоємців не прийняв спадщини.

У справах про спадкування щодо спадщини, яка відкрилася до 01 липня 2003 року, належним відповідачем є спадкоємці (спадкоємець), які прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є держава в особі уповноваженого органу.

Відтак, зважаючи на приписи вказаної норми, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, за відсутності спадкоємців на спірну 1/3 частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_8 , саме держава в особі уповноваженого органу повинна виступати відповідачем у даному спорі, оскільки стаття 555 ЦК УРСР передбачала автоматичний перехід спадщини у власність держави.

Позивач та її представник своїми процесуальними правами розпорядилися на власний розсуд та клопотання про заміну відповідача чи залучення належного співвідповідача у встановлений процесуальним законом строк не заявляли.

Таким чином, з урахуванням положень частини першої статті 555 ЦК УРСР, а також пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у задоволенні позовних вимог слід відмовити у зв`язку з пред`явленням позову до неналежного відповідача, оскільки до участі у розгляді справи в якості відповідача не було залучено саме державу в особі відповідного уповноваженого органу. Без залучення належного відповідача до вирішення спору у цій справі, суд фактично позбавлений можливості з`ясувати наявність усіх умов, необхідних для визнання за володільцем права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, а саме законного об`єкта володіння, добросовісності володіння, відкритості володіння, давності володіння та безперервності строку володіння ним.

Водночас, суд уважає необґрунтованими посилання позивача щодо втрати померлим ОСОБА_8 за час свого життя права власності на спірну 1/3 частину домоволодіння з підстав набуття ним права власності на окремо збудований будинок під літерою «Б» з тих підстав, що на час його зведення приписами статті 101 ЦК УРСР передбачалося можливість для громадян мати в особистій власності лише одного жилого будинку (або його частини).

Такі доводи позивача суд уважає безпідставними, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо підтвердження факту набуття ОСОБА_8 права власності на самочинно добудований будинок, що входив до складу спірного домоволодіння, а також щодо припинення за останнім права власності на спірну частину будинку за адресою: АДРЕСА_2 .

Разом з тим, суд звертає увагу учасників справи на те, що відмова в позові з указаної підстави не перешкоджає ОСОБА_2 звернутися до суду з позовом на загальних підставах з визначенням належного складу учасників справи.

Оскільки, у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі, понесені позивачем судові витрати, на підставі статті 141 ЦПК України, розподілу між сторонами не підлягають.

Керуючись статтями 4, 12, 13, 76-81, 235, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352-355 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: П`ятнадцята київська державна нотаріальна контора, Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, про визнання права власності на частину житлового будинку за набувальною давністю - залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складений 23 січня 2025 року.

Суддя А.О. Митрофанова