Рішення

від 20.12.2024 по справі 907/867/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2024 р. м. УжгородСправа № 907/867/24

Суддя Господарського суду Закарпатської області Мірошниченко Д.Є., розглянувши матеріали

за позовом Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради, м.Ужгород

до відповідача Товариства забудовників "Оселя", м. Ужгород

про стягнення 118 932,15 грн

Без повідомлення (виклику) учасників справи

ВСТАНОВИВ:

Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства забудовників "Оселя" про стягнення заборгованості за договором оренди землі № 8.36 від 30.03.2021 в сумі 118 932,15 грн, з яких: 39 429,75 грн боргу та 79 502,40 грн штрафу за несвоєчасну сплату орендної плати, посилаючись на неналежне виконання відповідачем умов договору в частині оплати орендних платежів в період з грудня 2023 року по травень 2024 року.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 907/867/24 визначено головуючого суддю Мірошниченка Д. Є., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.10.2024.

Відповідно до частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.

Згідно з частиною 3 статті 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 частини 5 статті 12 ГПК України малозначними справами є, зокрема, справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частини 2 статті 247 ГПК України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Згідно з частиною 3 статті 247 ГПК України при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до частини 5 статті 252 ГПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Отже, виходячи з того, що справа № 907/867/24 за ціною позову (до ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб) відноситься до малозначних справ, а обсяг та характер доказів у справі не потребують розгляду справи з повідомленням (викликом) сторін, така підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 21.10.2024 суд ухвалив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі, розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позов протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали та для подання заперечень на відповідь на відзив (якщо така буде подана) - протягом семи днів з дня отримання відповіді на відзив; встановлено позивачу строк для подання відповіді на відзив протягом п`яти днів з дня отримання відзиву на позов.

Згідно з частиною 5 статті 176 ГПК України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Судом встановлено, що ухвала суду від 21.10.2024 була направлена рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що є достатнім для того, щоб вважити повідомлення належним, оскільки отримання поштової кореспонденції адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

За приписами пункту 5 частини 6 статті 242 ГПК України визначено, що днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

При цьому, суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками "адресат відмовився", "за закінченням терміну зберігання", "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.12.2020 у справі № 902/1025/19 Верховний Суд звернув увагу на те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

Враховуючи викладене вище, судом було вжито усіх належних заходів щодо повідомлення відповідача про розгляд справи, відтак, останній вважається повідомленим про розгляд справи належним чином.

При цьому, суд також враховує, що 29.06.2023 Верховною Радою України прийнято Закон України № 3200-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами" (далі також ЄСІТС, Закон № 3200-IX). Цей Закон набрав чинності 21.07.2023.

Статтею 42 ГПК України передбачені права та обов`язки учасників справи, зокрема ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень, подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб, а також виконувати процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Частинами 5 та 6 вказаної вище норми встановлено, що документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням ЄСІТС, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням ЄСІТС в порядку, визначеному Положенням про ЄСІТС та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

За змістом розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 3200-IX, зміни, що вносяться зазначеним Законом до ГПК України, вводяться в дію 18.10.2023, крім змін до підпунктів 17.3, 17.15 підпункту 17, підпункти 19.1, 19.2 підпункту 19 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, введення в дію яких відбулося одночасно з набранням Законом № 3200-IX чинності.

Разом з тим, з 04.11.2023 набрав чинності Закон України від 19.10.2023 № 3424-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо уточнення обов`язків учасників судової справи" (далі Закон № 3424-ІХ).

Згідно з новою редакцією частин п`ятої - восьмої статті 6 ГПК України, яка чинна з 18.10.2023 відповідно до Закону № 3200-IX та з урахуванням змін внесених відповідно до Закону № 3424-ІХ в абзац перший частини шостої статті 6 ГПК України та викладення частини сьомої статті 6 ГПК України в новій редакції, суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням ЄСІТС або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про ЄСІТС та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи (це, зокрема, фізичні особи, у тому числі фізичні особи - підприємці) реєструють свої електронні кабінети в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.

Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.

Реєстрація в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, не позбавляє права на подання документів до суду в паперовій формі.

Особа, яка зареєструвала електронний кабінет в ЄСІТС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, може подавати процесуальні, інші документи, вчиняти інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою ЄСІТС або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, з використанням власного електронного підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги", якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відтак, з 18.10.2023, відповідач у відповідності до приписів частини 6 статті 6 ГПК України зобов`язаний був зареєструвати електронний кабінет Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, і така реєстрація забезпечила б отримання відповідачем процесуальних документів, в тому числі ухвали Господарського суду Закарпатської області від 07.10.2024, а отже отримання ухвал Господарського суду Закарпатської області, зокрема в електронному кабінеті, залежало виключно від волі відповідача.

Водночас, відповідно до наявної у матеріалах справи відповіді № 6152267 від 19.12.2024, сформованої засобами підсистеми "Електронний суд", відповідач не має зареєстрованого Електронного кабінету в підсистемі "Електронний суд" ЄСІТС.

Враховуючи наведене, оскільки відповідачем не повідомлено суд про зміну місцезнаходження та не забезпечено внесення відповідних змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, суд дійшов висновку, що в силу положень пункту 5 частини 6 статті 242 ГПК України день складення підприємством поштового зв`язку повідомлення від 13.11.2024 про неможливість вручення поштового відправлення, вважається днем вручення відповідачу ухвали Господарського суду Закарпатської області від 21.10.2024.

Відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у визначений у відповідності до положень ГПК України строк.

Суд вказує про те, що відповідач не був обмежений у своїх процесуальних правах надати відзив через канцелярію суду або шляхом його направлення на адресу суду поштовим відправленням, відтак, приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 ГПК України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими процесуальними правами, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, суд дійшов висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до частини 9 статті 165, частини 2 статті 178, частини 1 статті 202 ГПК України, а неподання відповідачем відзиву на позов не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.

Судом також враховано, що згідно з приписами пункту 6.1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини 4 статті 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

У частині 8 статті 252 ГПК України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Згідно з частиною 4 статті 240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

На 2-му пленарному засіданні I сесії VIII скликання Ужгородської міської ради 22.12.2020 прийнято рішення № 35 про поновлення дії договорів оренди земельних ділянок, згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 якого міська рада вирішила поновити Товариству забудовників "Оселя" договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер 2110100000:19:003:0088) площею 0,2000 га для будівництва багатоквартирного житлового будинку по вул. Олександра Бородіна, 22 строком на 5 років.

В подальшому, на підставі вказаного рішення між територіальною громадою міста Ужгорода в особі Ужгородської міської ради від імені якої діє Департамент міського господарства Ужгородської міської ради (перейменовано на Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради, далі також орендодавець) та Товариством забудовників "Оселя" (далі також орендар) укладено договір оренди землі № 836 від 30.03.2021 (далі також договір).

Відповідно до пункту 1 договору орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для будівництва багатоквартирного житлового будинку в м. Ужгороді, вул. Олександра Бородіна, 22. Кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:19:003:0088.

В оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,2000 га. На земельній ділянці знаходяться об`єкти нерухомого майна: незавершене будівництво 24-х квартирного житлового будинку 11% готовності (пункти 2, 3 договору).

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки встановлена в пункті 5 договору (з урахуванням коефіцієнту функціонального призначення 1,5) станом на 2021 рік становить 1 993 275,79 грн.

Строк дії договору 5 років. Після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 60 днів до закінчення строку дії договору повідомити про намір використати переважне право на укладання договору оренди землі на новий строк (пункт 8 договору).

Відповідно до пункту 10 договору орендна плата вноситься орендарем у розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки землі у грошовій формі та складає 59 798,27 грн на рік.

Строк оплати орендної плати передбачено пунктом 11 договору, а саме орендна плата вноситься щомісячно протягом 30 календарних днів за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця в розмірі 4 983,19 грн.

У пункті 14 договору сторони погодили, що у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором:

- у 10-ти денний строк сплачується штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати, встановленої цим договором;

- справляється пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несплаченої суми за кожний день прострочення.

У пункті 17 договору визначено цільове призначення земельної ділянки: для будівництва багатоквартирного житлового будинку.

За змістом умов пунктів 12, 13 договору розмір орендної плати підлягає щорічному перегляду на величину коефіцієнту індексації нормативної грошової оцінки землі.

Пунктом 27 договору встановлено право орендодавця в односторонньому порядку вносити зміни до даного договору при зміні розміру нормативної грошової оцінки землі, коефіцієнтів індексації.

При цьому за умовами пункту 30 договору орендарем взято на себе зобов`язання самостійно щорічно індексувати розмір орендної плати відповідно до індексації нормативної грошової оцінки земель згідно з чинним законодавством.

У пункті 21 договору сторони погодили, що передача земельної ділянки орендарю здійснюється одночасно з підписанням акта її приймання-передачі.

Відповідно до акта приймання-передачі земельної ділянки від 30.03.2021 територіальна громада міста Ужгорода в особі Ужгородської міської ради від імені якої діє Департамент міського господарства Ужгородської міської ради передала, а Товариство забудовників "Оселя" прийняло в оренду згідно з пунктом 21 договору земельну ділянку площею 2 000 кв.м, яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Олександра Бородіна, 22.

У акті приймання-передачі земельної ділянки від 30.03.2021 сторонами визначено, що вказана земельна ділянка передається у стані, який відповідає умовам договору, що свідчить про виконання позивачем взятих на себе зобов`язань за договором оренди.

Пунктом 40 договору передбачено, що вказаний договір оренди земельної ділянки набирає чинності після підписання сторонами.

Також у зазначеному пункті договору сторони дійшли згоди, що при підписанні договору оренди землі його дія розповсюджується на період від 26.10.2012 до завершення строку його дії, визначеного рішенням Ужгородської міської ради про поновлення дії договору оренди землі від 22.12.2020 № 35.

Окрім цього, судом встановлено, що Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради, посилаючись на дані Державної служби статистики України щодо індексу споживчих цін за 2021 рік (який склав 1,10) та керуючись пунктом 27 договору, в односторонньому порядку переглянув розмір плати за землю шляхом його збільшення на відповідний коефіцієнт індексації за 2021 рік, про що відповідачу 23.03.2022 було надіслано відповідне повідомлення № 30.01-12/575 від 23.03.2022.

Таким чином, розмір місячної орендної плати за договором № 836 від 30.03.2021 з січня 2022 року (в т.ч. на підставі пункту 30 договору) становить 5 481,51 грн/міс.

В подальшому, Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради, посилаючись на дані Держгеокадастру щодо коефіцієнту індексації нормативної грошової оцінки у 2022 році (який склав 1,15), а також на витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (в т.ч. із урахуванням функціонального призначення землі (коефіцієнт 1,5)), яка станом на 28.02.2023 становить 2 521 500,00 грн, та керуючись пунктом 27 договору, в односторонньому порядку переглянув розмір плати за землю, шляхом його збільшення на відповідний коефіцієнт індексації за 2022 рік, про що відповідачу було надіслано відповідне повідомлення № 30.01-12/613 від 06.03.2023.

Отже, розмір місячної орендної плати за договором № 836 від 30.03.2021 з січня 2023 року (в т.ч. на підставі пункту 30 договору) становить 6 303,75 грн/міс.

Окрім цього, Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради, посилаючись на дані Держгеокадастру щодо коефіцієнту індексації нормативної грошової оцінки у 2023 році (який склав 1,051), а також на витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (в т.ч. із урахуванням функціонального призначення землі (коефіцієнт 1,5)), яка станом на 22.01.2024 становить 2 650 080,00 грн та керуючись пунктом 27 договору, в односторонньому порядку переглянув розмір плати за землю, шляхом його збільшення на відповідний коефіцієнт індексації за 2023 рік, про що відповідачу було надіслано відповідне повідомлення № 24.01-12/184 від 23.01.2024.

Отже, розмір місячної орендної плати за договором № 836 від 30.03.2021 з січня 2024 року (в т.ч. на підставі пункту 30 договору) становив 6 625,20 грн/міс.

При цьому судом встановлено, що направлення позивачем відповідних повідомлень щодо перегляду розміру плати за землю на адресу відповідача, вказану у договорі та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, підтверджується доданими до матеріалів позовної заяви поштовими квитанціями, поштовими накладними, списком згрупованих відправлень.

Водночас, за доводами позивача, у період з грудня 2023 року по травень 2024 року відповідачем систематично в повному обсязі не сплачувались орендні платежі відповідно до умов договору, у зв`язку з чим виникла заборгованість по орендній платі за відповідний період в сумі 39 429,75 грн.

Так, у зв`язку з систематичним невнесенням відповідачем орендної плати у строки, визначені договором у період з грудня 2023 року по травень 2024 року, позивачем відповідно до пункту 14 договору нараховано останньому штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати в сумі 79 502,40 грн.

Окрім цього, враховуючи систематичну несплату відповідачем орендної плати, Ужгородська міська рада на підставі пункту 36 договору вирішила розірвати договір оренди земельної ділянки № 836 від 30.03.2021 з кадастровим номером 2110100000:19:003:0088, про що прийняла відповідне рішення на 54 сесії 8 скликання № 1804 від 23.05.2024.

Однак, як зазначає позивач, незважаючи на вказані обставини, заборгованість з орендної плати та штрафу станом 10.10.2024 відповідачем не сплачена, що і стало підставою для звернення Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства забудовників "Оселя" про стягнення заборгованості за договором оренди землі № 836 від 30.03.2021 в сумі 118 932,15 грн, з яких: 39 429,75 грн боргу та 79 502,40 грн штрафу за несвоєчасну сплату орендної плати.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Частина 1 статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

За змістом статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про оренду землі" об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом (стаття 4 Закону України "Про оренду землі").

Частиною 1 статті 3 Земельного кодексу України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За змістом пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 13 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови (стаття 15 Закону України "Про оренду землі").

Матеріалами справи встановлено, що на підставі рішення 1 сесії 8 скликання Ужгородської міської ради від 22.12.2020 було укладено договір оренди землі № 836 від 30.03.2024 між територіальною громадою міста Ужгород в особі Ужгородської міської ради від імені якої діє Департамент міського господарства Ужгородської міської ради (в подальшому перейменовано на Департамент міської інфраструктури Ужгородської міської ради) та Товариством забудовників "Оселя".

Відповідно до вказаного договору сторони погодили всі істотні умови щодо оренди землі.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України).

Статтею 21 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок (стаття 289 Податкового кодексу України).

З наведеного вбачається, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є істотною умовою договору оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).

Пунктом 288.1 статті 288 Податкового кодексу України встановлено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

Відповідно до пункту 288.4 статті 288 Податкового кодексу України розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Індексація нормативної грошової оцінки земель передбачена пунктом 289.1 статті 289 Податкового кодексу України, відповідно до якого для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель (пункт 289.2 статті 289 Податкового кодексу України). Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель.

Отже, нормами Податкового кодексу України не передбачено проведення індексації орендної плати, натомість індексації підлягає нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Зміна нормативної грошової оцінки внаслідок індексації є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати шляхом внесення відповідних змін до договорів оренди землі його учасниками. Зазначене не тягне автоматичної зміни умов договорів щодо розміру орендної плати.

Аналогічну правову позицію Верховним Судом викладено у постановах від 30.03.2018 у справі № 916/3236/16, від 01.10.2018 у справі № 916/3233/16, від 19.12.2019 у справі № 922/1137/19, від 16.03.2020 у справі № 922/1658/19.

Відповідно до частини 5 статті 5 Закону України "Про оцінку земель" нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру, зокрема земельного податку, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Згідно з частиною 1 статті 13 Закону України "Про оцінку земель" нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформлюються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель (частина 2 статті 20 Закону України "Про оцінку земель").

Відповідно до наведених вище положень чинного законодавства нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна такої нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для зміни розміру орендної плати, який не може бути меншим, ніж встановлено положеннями статті 288 Податкового кодексу України.

Частинами 1 - 3 статті 632 Цивільного кодексу України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

Згідно з пунктом 288.5 статті 288 Податкового кодексу України розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою за розмір земельного податку: для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки.

Тобто, законодавством не встановлено конкретного розміру та умов орендної плати за користування земельною ділянкою, а такий розмір встановлюється сторонами під час укладення договору оренди земельної ділянки, з урахуванням нормативної грошової оцінки такої землі та керуючись порядком, передбаченим Податковим Кодексом України.

Як встановлено матеріалами справи, нормативна грошова оцінка землі, яка перебувала в оренді у відповідача за спірний період складала 2 521 500,00 грн (станом на 28.02.2023) та 2 650 080,00 грн (станом на 22.01.2024).

У відповідності до вказаної нормативної грошової оцінки земельної ділянки позивачем визначено розмір місячної орендної плати за договором № 836 від 30.03.2021 з січня 2023 року 6 303,75 грн/міс. та з січня 2024 року - 6 625,20 грн/міс., враховуючи при цьому коефіцієнт індексації за відповідний рік.

Проте, в порушення умов договору, відповідачем не сплачувалась орендна плата в період з грудня 2023 року по травень 2024 року, в підтвердження чого позивачем надано суду розрахунок заборгованості по орендній платі, яка відповідно складає 39 429,75 грн. Відповідачем, в свою чергу, не подано належних та допустимих доказів проведення оплати за договором та у встановленому законом порядку вказане не спростовано та не заперечено.

Суд зазначає, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку (стаття 509 Цивільного кодексу України, стаття 173 Господарського кодексу України).

Згідно з положеннями статті 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України, частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).

Нормою частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Приписами статей 610, 612 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, враховуючи наведене вище, беручи до уваги всі докази, подані позивачем на підтвердження наявності заборгованості відповідача зі сплати орендної плати за договором, суд визнає їх належними та допустимими, а позовну вимогу в частині стягнення заборгованості з орендної плати в розмірі 39 429,75 грн обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

У зв`язку з порушення відповідачем умов договору щодо оплати оренди в період з грудня 2023 року по травень 2024 року, позивачем, у відповідності до умов пункту 14 договору, нараховано штраф у розмірі 79 502,40 грн.

Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

В силу положень статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

За умовами пункту 14 договору у разі невнесення орендної плати у строки, визначені договором, зокрема, у 10-ти денний строк сплачується штраф у розмірі 100 відсотків річної орендної плати, встановленої договором.

Проаналізувавши поданий позивачем розрахунок штрафу в сумі 79 502,40 грн (100 % річної орендної плати) суд доходить висновку, що такий є арифметично вірним. Проте, суд звертає увагу, що вказаний штраф позивачем нараховано за прострочення виконання зобов`язання за договором оренди за березень 2024 року (дата нарахування штрафу 01.04.2024)

Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача нарахованого позивачем штрафу, суд враховує таке.

За частиною 2 статті 216 Господарського кодексу України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Згідно з частинами 1, 2 статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 вказано, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. Тому, з метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно зі стягненням збитків, порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549 - 552 Цивільного кодексу України.

Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за неналежне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

Так, статтею 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Тобто, неустойка це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності.

Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за неналежне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

Окрім цього у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 Велика Палата Верховного Суду також вказала, що якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.

Відповідно до частини 1 статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Зі змісту зазначених норм вбачається, що вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), що підлягають стягненню зі сторони, яка порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи із інтересів обох сторін, які заслуговують на увагу; ступінь виконання зобов`язання боржником; причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання; тривалість прострочення виконання; наслідків порушення зобов`язання; невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо (аналогічний висновок про застосування норми права викладений в постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №924/243/19).

Суд зауважує, що судова практика щодо застосування вказаних норм Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України наразі є усталеною (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, Верховного Суду від 14.04.2021 у справі № 923/587/20, від 01.10.2020 у справі № 904/5610/19, від 02.12.2020 у справі № 913/698/19, від 26.01.2021 у справі № 922/4294/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 03.03.2021 у справі № 925/74/19, від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 30.03.2021 у справі № 902/538/18, від 19.01.2021 у справі № 920/705/19, від 27.01.2021 у справі № 910/16181/18, від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, від 11.03.2020 у справі №910/16386/18, від 09.07.2020 у справі № 916/39/19, від 08.10.2020 у справі № 904/5645/19, від 14.04.2021 у справі № 922/1716/20, від 13.04.2021 у справі № 914/833/19, від 22.06.2021 у справі № 920/456/17 від 03.04.2024 у справі №924/706/23 та багато інших) і відповідно до неї, при визначенні розміру неустойки судам належить керуватися наступними загальними підходами (правилами):

- обидва кодекси містять норми, які дають право суду зменшити розмір обрахованих за договором штрафних санкцій, але Господарський кодекс України вказує на неспівмірність розміру штрафних санкцій з розміром збитків кредитора як на обов`язкову умову, за наявності якої таке зменшення є можливим, тоді як Цивільний кодекс України виходить з того, що підставою зменшення можуть бути й інші обставини, які мають істотне значення;

- зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки;

- довести наявність обставин, які можуть бути підставою для відповідного зменшення, має заінтересована особа, яка заявила пов`язане з цим клопотання;

- неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;

- господарський суд повинен надати оцінку як поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і запереченням інших учасників щодо такого зменшення;

- закон не визначає ані максимального розміру, на який суди можуть зменшити нараховані відповідно до договору штрафні санкції, ані будь-який алгоритм такого зменшення;

- чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, а тому таке питання вирішується господарським судом згідно зі статтею 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;

- підприємництво за своєю суттю є ризикованою діяльністю, в Україні діє принцип свободи договору та заборони суперечливої поведінки, сторони добровільно уклали договір і визначили штрафні санкції, тому суд має зменшувати розмір таких санкцій саме у виключних випадках з урахуванням всіх обставин справи.

Тобто при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій судам належить брати до уваги як обставини, прямо визначені у статті 233 Господарського кодексу України та статті 551 Цивільного кодексу України, так і інші обставини, на які посилаються сторони і які мають бути доведені ними.

При цьому, суд не зобов`язаний встановлювати всі можливі обставини, які можуть вплинути на зменшення штрафних санкцій; це не входить в предмет доказування у справах про стягнення неустойки. Відповідно до принципу змагальності суд оцінює лише надані сторонами докази і наведені ними аргументи. Суд повинен належним чином мотивувати своє рішення про зменшення неустойки, із зазначенням того, які обставини ним враховані, якими доказами вони підтверджені, які аргументи сторін враховано, а які відхилено (статті 86, 236 - 238 ГПК України).

Верховний Суд у постанові від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19 зауважив, що суд може вирішити питання про зменшення розміру штрафних санкцій, процентів річних і за власною ініціативою, а не тільки за клопотанням заінтересованої особи.

Суд звертає увагу і на те, що наявність у орендодавця можливості стягувати із орендаря надмірні грошові суми у вигляді штрафу та пені змінює їхнє дійсне правове призначення. Штраф та пеня мають на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не можуть становити непомірний тягар для орендаря і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для орендодавця, а для боржника фактором втрати чи поглиблення його економічної (фінансової) неспроможності. Таку правову позицію викладено і в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 по справі № 7-рп/2013.

Суд також виходить з завдань господарського правосуддя, якими є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

На підставі викладеного, враховуючи надмірно велику суму штрафу, яка вдвічі перевищує суму основної заборгованості, беручи до уваги, що позивач не зазнав суттєвих збитків чи втрат від прострочення відповідачем такого зобов`язання, як своєчасна оплата оренди землі, суд вважає справедливим зменшення штрафу з власної ініціативи з урахуванням при цьому розумного балансу приватних та публічних інтересів сторін у справі до суми місячної оренди, яка складає 6 625,20 грн, що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов`язань щодо погашення основної заборгованості.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 74 ГПК України обов`язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

У статті 76 ГПК України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих сторонами доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги як обґрунтовано заявлені підлягають до часткового задоволення судом.

Розподіл судових витрат

Судові витрати позивача по сплаті судового збору на підставі статті 129 ГПК України, враховуючи, що спір в справі виник внаслідок неправильних дій Товариства забудовників "Оселя", відповідно до приписів частини 9 статті 129 ГПК України в частині вимог, по яким судом прийнято рішення про зменшення розміру нарахованого штрафу покладаються судом на відповідача у справі.

Керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 129, 221, 236, 238, 240, 248, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства забудовників "Оселя" (88000, Закарпатська область, місто Ужгород, вулиця Загорська, будинок 26, квартира 108, код ЄДРПОУ: 34022865) на користь Департаменту міської інфраструктури Ужгородської міської ради (88000, Закарпатська область, місто Ужгород, площа Поштова, будинок 3, код ЄДРПОУ: 36541721) 39 429,75 грн (тридцять дев`ять тисяч чотириста двадцять дев`ять гривень 75 коп.) основної заборгованості, 6 625,20 грн (шість тисяч шістсот двадцять п`ять гривень 20 коп.) штрафу та 3028,00 грн (три тисячі двадцять вісім гривень 00 коп.) на відшкодування сплаченого судового збору.

3. В решті позову відмовити.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

На підставі статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно зі статтею 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.

Повне судове рішення (з урахуванням відпустки судді) складено, оформлено та підписано 24.01.2025.

СуддяД. Є. Мірошниченко